\(\newcommand{\footnotename}{footnote}\) \(\def \LWRfootnote {1}\) \(\newcommand {\footnote }[2][\LWRfootnote ]{{}^{\mathrm {#1}}}\) \(\newcommand {\footnotemark }[1][\LWRfootnote ]{{}^{\mathrm {#1}}}\) \(\let \LWRorighspace \hspace \) \(\renewcommand {\hspace }{\ifstar \LWRorighspace \LWRorighspace }\) \(\newcommand {\TextOrMath }[2]{#2}\) \(\newcommand {\mathnormal }[1]{{#1}}\) \(\newcommand \ensuremath [1]{#1}\) \(\newcommand {\LWRframebox }[2][]{\fbox {#2}} \newcommand {\framebox }[1][]{\LWRframebox } \) \(\newcommand {\setlength }[2]{}\) \(\newcommand {\addtolength }[2]{}\) \(\newcommand {\setcounter }[2]{}\) \(\newcommand {\addtocounter }[2]{}\) \(\newcommand {\arabic }[1]{}\) \(\newcommand {\number }[1]{}\) \(\newcommand {\noalign }[1]{\text {#1}\notag \\}\) \(\newcommand {\cline }[1]{}\) \(\newcommand {\directlua }[1]{\text {(directlua)}}\) \(\newcommand {\luatexdirectlua }[1]{\text {(directlua)}}\) \(\newcommand {\protect }{}\) \(\def \LWRabsorbnumber #1 {}\) \(\def \LWRabsorbquotenumber "#1 {}\) \(\newcommand {\LWRabsorboption }[1][]{}\) \(\newcommand {\LWRabsorbtwooptions }[1][]{\LWRabsorboption }\) \(\def \mathchar {\ifnextchar "\LWRabsorbquotenumber \LWRabsorbnumber }\) \(\def \mathcode #1={\mathchar }\) \(\let \delcode \mathcode \) \(\let \delimiter \mathchar \) \(\def \oe {\unicode {x0153}}\) \(\def \OE {\unicode {x0152}}\) \(\def \ae {\unicode {x00E6}}\) \(\def \AE {\unicode {x00C6}}\) \(\def \aa {\unicode {x00E5}}\) \(\def \AA {\unicode {x00C5}}\) \(\def \o {\unicode {x00F8}}\) \(\def \O {\unicode {x00D8}}\) \(\def \l {\unicode {x0142}}\) \(\def \L {\unicode {x0141}}\) \(\def \ss {\unicode {x00DF}}\) \(\def \SS {\unicode {x1E9E}}\) \(\def \dag {\unicode {x2020}}\) \(\def \ddag {\unicode {x2021}}\) \(\def \P {\unicode {x00B6}}\) \(\def \copyright {\unicode {x00A9}}\) \(\def \pounds {\unicode {x00A3}}\) \(\let \LWRref \ref \) \(\renewcommand {\ref }{\ifstar \LWRref \LWRref }\) \( \newcommand {\multicolumn }[3]{#3}\) \(\require {textcomp}\) \(\require {colortbl}\) \(\let \LWRorigcolumncolor \columncolor \) \(\renewcommand {\columncolor }[2][named]{\LWRorigcolumncolor [#1]{#2}\LWRabsorbtwooptions }\) \(\let \LWRorigrowcolor \rowcolor \) \(\renewcommand {\rowcolor }[2][named]{\LWRorigrowcolor [#1]{#2}\LWRabsorbtwooptions }\) \(\let \LWRorigcellcolor \cellcolor \) \(\renewcommand {\cellcolor }[2][named]{\LWRorigcellcolor [#1]{#2}\LWRabsorbtwooptions }\) \(\newcommand {\intertext }[1]{\text {#1}\notag \\}\) \(\let \Hat \hat \) \(\let \Check \check \) \(\let \Tilde \tilde \) \(\let \Acute \acute \) \(\let \Grave \grave \) \(\let \Dot \dot \) \(\let \Ddot \ddot \) \(\let \Breve \breve \) \(\let \Bar \bar \) \(\let \Vec \vec \) \(\let \symnormal \mathit \) \(\let \symliteral \mathrm \) \(\let \symbb \mathbb \) \(\let \symbbit \mathbb \) \(\let \symcal \mathcal \) \(\let \symscr \mathscr \) \(\let \symfrak \mathfrak \) \(\let \symsfup \mathsf \) \(\let \symsfit \mathit \) \(\let \symbfsf \mathbf \) \(\let \symbfup \mathbf \) \(\newcommand {\symbfit }[1]{\boldsymbol {#1}}\) \(\let \symbfcal \mathcal \) \(\let \symbfscr \mathscr \) \(\let \symbffrak \mathfrak \) \(\let \symbfsfup \mathbf \) \(\newcommand {\symbfsfit }[1]{\boldsymbol {#1}}\) \(\let \symup \mathrm \) \(\let \symbf \mathbf \) \(\let \symit \mathit \) \(\let \symtt \mathtt \) \(\let \symbffrac \mathbffrac \) \(\newcommand {\mathfence }[1]{\mathord {#1}}\) \(\newcommand {\mathover }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathunder }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathaccent }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathbotaccent }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathalpha }[1]{\mathord {#1}}\) \(\def\upAlpha{\unicode{x0391}}\) \(\def\upBeta{\unicode{x0392}}\) \(\def\upGamma{\unicode{x0393}}\) \(\def\upDigamma{\unicode{x03DC}}\) \(\def\upDelta{\unicode{x0394}}\) \(\def\upEpsilon{\unicode{x0395}}\) \(\def\upZeta{\unicode{x0396}}\) \(\def\upEta{\unicode{x0397}}\) \(\def\upTheta{\unicode{x0398}}\) \(\def\upVartheta{\unicode{x03F4}}\) \(\def\upIota{\unicode{x0399}}\) \(\def\upKappa{\unicode{x039A}}\) \(\def\upLambda{\unicode{x039B}}\) \(\def\upMu{\unicode{x039C}}\) \(\def\upNu{\unicode{x039D}}\) \(\def\upXi{\unicode{x039E}}\) \(\def\upOmicron{\unicode{x039F}}\) \(\def\upPi{\unicode{x03A0}}\) \(\def\upVarpi{\unicode{x03D6}}\) \(\def\upRho{\unicode{x03A1}}\) \(\def\upSigma{\unicode{x03A3}}\) \(\def\upTau{\unicode{x03A4}}\) \(\def\upUpsilon{\unicode{x03A5}}\) \(\def\upPhi{\unicode{x03A6}}\) \(\def\upChi{\unicode{x03A7}}\) \(\def\upPsi{\unicode{x03A8}}\) \(\def\upOmega{\unicode{x03A9}}\) \(\def\itAlpha{\unicode{x1D6E2}}\) \(\def\itBeta{\unicode{x1D6E3}}\) \(\def\itGamma{\unicode{x1D6E4}}\) \(\def\itDigamma{\mathit{\unicode{x03DC}}}\) \(\def\itDelta{\unicode{x1D6E5}}\) \(\def\itEpsilon{\unicode{x1D6E6}}\) \(\def\itZeta{\unicode{x1D6E7}}\) \(\def\itEta{\unicode{x1D6E8}}\) \(\def\itTheta{\unicode{x1D6E9}}\) \(\def\itVartheta{\unicode{x1D6F3}}\) \(\def\itIota{\unicode{x1D6EA}}\) \(\def\itKappa{\unicode{x1D6EB}}\) \(\def\itLambda{\unicode{x1D6EC}}\) \(\def\itMu{\unicode{x1D6ED}}\) \(\def\itNu{\unicode{x1D6EE}}\) \(\def\itXi{\unicode{x1D6EF}}\) \(\def\itOmicron{\unicode{x1D6F0}}\) \(\def\itPi{\unicode{x1D6F1}}\) \(\def\itRho{\unicode{x1D6F2}}\) \(\def\itSigma{\unicode{x1D6F4}}\) \(\def\itTau{\unicode{x1D6F5}}\) \(\def\itUpsilon{\unicode{x1D6F6}}\) \(\def\itPhi{\unicode{x1D6F7}}\) \(\def\itChi{\unicode{x1D6F8}}\) \(\def\itPsi{\unicode{x1D6F9}}\) \(\def\itOmega{\unicode{x1D6FA}}\) \(\def\upalpha{\unicode{x03B1}}\) \(\def\upbeta{\unicode{x03B2}}\) \(\def\upvarbeta{\unicode{x03D0}}\) \(\def\upgamma{\unicode{x03B3}}\) \(\def\updigamma{\unicode{x03DD}}\) \(\def\updelta{\unicode{x03B4}}\) \(\def\upepsilon{\unicode{x03F5}}\) \(\def\upvarepsilon{\unicode{x03B5}}\) \(\def\upzeta{\unicode{x03B6}}\) \(\def\upeta{\unicode{x03B7}}\) \(\def\uptheta{\unicode{x03B8}}\) \(\def\upvartheta{\unicode{x03D1}}\) \(\def\upiota{\unicode{x03B9}}\) \(\def\upkappa{\unicode{x03BA}}\) \(\def\upvarkappa{\unicode{x03F0}}\) \(\def\uplambda{\unicode{x03BB}}\) \(\def\upmu{\unicode{x03BC}}\) \(\def\upnu{\unicode{x03BD}}\) \(\def\upxi{\unicode{x03BE}}\) \(\def\upomicron{\unicode{x03BF}}\) \(\def\uppi{\unicode{x03C0}}\) \(\def\upvarpi{\unicode{x03D6}}\) \(\def\uprho{\unicode{x03C1}}\) \(\def\upvarrho{\unicode{x03F1}}\) \(\def\upsigma{\unicode{x03C3}}\) \(\def\upvarsigma{\unicode{x03C2}}\) \(\def\uptau{\unicode{x03C4}}\) \(\def\upupsilon{\unicode{x03C5}}\) \(\def\upphi{\unicode{x03D5}}\) \(\def\upvarphi{\unicode{x03C6}}\) \(\def\upchi{\unicode{x03C7}}\) \(\def\uppsi{\unicode{x03C8}}\) \(\def\upomega{\unicode{x03C9}}\) \(\def\italpha{\unicode{x1D6FC}}\) \(\def\itbeta{\unicode{x1D6FD}}\) \(\def\itvarbeta{\unicode{x03D0}}\) \(\def\itgamma{\unicode{x1D6FE}}\) \(\def\itdigamma{\mathit{\unicode{x03DD}}}\) \(\def\itdelta{\unicode{x1D6FF}}\) \(\def\itepsilon{\unicode{x1D716}}\) \(\def\itvarepsilon{\unicode{x1D700}}\) \(\def\itzeta{\unicode{x1D701}}\) \(\def\iteta{\unicode{x1D702}}\) \(\def\ittheta{\unicode{x1D703}}\) \(\def\itvartheta{\unicode{x1D717}}\) \(\def\itiota{\unicode{x1D704}}\) \(\def\itkappa{\unicode{x1D705}}\) \(\def\itvarkappa{\unicode{x1D718}}\) \(\def\itlambda{\unicode{x1D706}}\) \(\def\itmu{\unicode{x1D707}}\) \(\def\itnu{\unicode{x1D708}}\) \(\def\itxi{\unicode{x1D709}}\) \(\def\itomicron{\unicode{x1D70A}}\) \(\def\itpi{\unicode{x1D70B}}\) \(\def\itvarpi{\unicode{x1D71B}}\) \(\def\itrho{\unicode{x1D70C}}\) \(\def\itvarrho{\unicode{x1D71A}}\) \(\def\itsigma{\unicode{x1D70E}}\) \(\def\itvarsigma{\unicode{x1D70D}}\) \(\def\ittau{\unicode{x1D70F}}\) \(\def\itupsilon{\unicode{x1D710}}\) \(\def\itphi{\unicode{x1D719}}\) \(\def\itvarphi{\unicode{x1D711}}\) \(\def\itchi{\unicode{x1D712}}\) \(\def\itpsi{\unicode{x1D713}}\) \(\def\itomega{\unicode{x1D714}}\) \(\let \lparen (\) \(\let \rparen )\) \(\newcommand {\cuberoot }[1]{\,{}^3\!\!\sqrt {#1}}\,\) \(\newcommand {\fourthroot }[1]{\,{}^4\!\!\sqrt {#1}}\,\) \(\newcommand {\longdivision }[1]{\mathord {\unicode {x027CC}#1}}\) \(\newcommand {\mathcomma }{,}\) \(\newcommand {\mathcolon }{:}\) \(\newcommand {\mathsemicolon }{;}\) \(\newcommand {\overbracket }[1]{\mathinner {\overline {\ulcorner {#1}\urcorner }}}\) \(\newcommand {\underbracket }[1]{\mathinner {\underline {\llcorner {#1}\lrcorner }}}\) \(\newcommand {\overbar }[1]{\mathord {#1\unicode {x00305}}}\) \(\newcommand {\ovhook }[1]{\mathord {#1\unicode {x00309}}}\) \(\newcommand {\ocirc }[1]{\mathord {#1\unicode {x0030A}}}\) \(\newcommand {\candra }[1]{\mathord {#1\unicode {x00310}}}\) \(\newcommand {\oturnedcomma }[1]{\mathord {#1\unicode {x00312}}}\) \(\newcommand {\ocommatopright }[1]{\mathord {#1\unicode {x00315}}}\) \(\newcommand {\droang }[1]{\mathord {#1\unicode {x0031A}}}\) \(\newcommand {\leftharpoonaccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D0}}}\) \(\newcommand {\rightharpoonaccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D1}}}\) \(\newcommand {\vertoverlay }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D2}}}\) \(\newcommand {\leftarrowaccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D0}}}\) \(\newcommand {\annuity }[1]{\mathord {#1\unicode {x020E7}}}\) \(\newcommand {\widebridgeabove }[1]{\mathord {#1\unicode {x020E9}}}\) \(\newcommand {\asteraccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020F0}}}\) \(\newcommand {\threeunderdot }[1]{\mathord {#1\unicode {x020E8}}}\) \(\newcommand {\Bbbsum }{\mathop {\unicode {x2140}}\limits }\) \(\newcommand {\oiint }{\mathop {\unicode {x222F}}\limits }\) \(\newcommand {\oiiint }{\mathop {\unicode {x2230}}\limits }\) \(\newcommand {\intclockwise }{\mathop {\unicode {x2231}}\limits }\) \(\newcommand {\ointclockwise }{\mathop {\unicode {x2232}}\limits }\) \(\newcommand {\ointctrclockwise }{\mathop {\unicode {x2233}}\limits }\) \(\newcommand {\varointclockwise }{\mathop {\unicode {x2232}}\limits }\) \(\newcommand {\leftouterjoin }{\mathop {\unicode {x27D5}}\limits }\) \(\newcommand {\rightouterjoin }{\mathop {\unicode {x27D6}}\limits }\) \(\newcommand {\fullouterjoin }{\mathop {\unicode {x27D7}}\limits }\) \(\newcommand {\bigbot }{\mathop {\unicode {x27D8}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtop }{\mathop {\unicode {x27D9}}\limits }\) \(\newcommand {\xsol }{\mathop {\unicode {x29F8}}\limits }\) \(\newcommand {\xbsol }{\mathop {\unicode {x29F9}}\limits }\) \(\newcommand {\bigcupdot }{\mathop {\unicode {x2A03}}\limits }\) \(\newcommand {\bigsqcap }{\mathop {\unicode {x2A05}}\limits }\) \(\newcommand {\conjquant }{\mathop {\unicode {x2A07}}\limits }\) \(\newcommand {\disjquant }{\mathop {\unicode {x2A08}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtimes }{\mathop {\unicode {x2A09}}\limits }\) \(\newcommand {\modtwosum }{\mathop {\unicode {x2A0A}}\limits }\) \(\newcommand {\sumint }{\mathop {\unicode {x2A0B}}\limits }\) \(\newcommand {\intbar }{\mathop {\unicode {x2A0D}}\limits }\) \(\newcommand {\intBar }{\mathop {\unicode {x2A0E}}\limits }\) \(\newcommand {\fint }{\mathop {\unicode {x2A0F}}\limits }\) \(\newcommand {\cirfnint }{\mathop {\unicode {x2A10}}\limits }\) \(\newcommand {\awint }{\mathop {\unicode {x2A11}}\limits }\) \(\newcommand {\rppolint }{\mathop {\unicode {x2A12}}\limits }\) \(\newcommand {\scpolint }{\mathop {\unicode {x2A13}}\limits }\) \(\newcommand {\npolint }{\mathop {\unicode {x2A14}}\limits }\) \(\newcommand {\pointint }{\mathop {\unicode {x2A15}}\limits }\) \(\newcommand {\sqint }{\mathop {\unicode {x2A16}}\limits }\) \(\newcommand {\intlarhk }{\mathop {\unicode {x2A17}}\limits }\) \(\newcommand {\intx }{\mathop {\unicode {x2A18}}\limits }\) \(\newcommand {\intcap }{\mathop {\unicode {x2A19}}\limits }\) \(\newcommand {\intcup }{\mathop {\unicode {x2A1A}}\limits }\) \(\newcommand {\upint }{\mathop {\unicode {x2A1B}}\limits }\) \(\newcommand {\lowint }{\mathop {\unicode {x2A1C}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtriangleleft }{\mathop {\unicode {x2A1E}}\limits }\) \(\newcommand {\zcmp }{\mathop {\unicode {x2A1F}}\limits }\) \(\newcommand {\zpipe }{\mathop {\unicode {x2A20}}\limits }\) \(\newcommand {\zproject }{\mathop {\unicode {x2A21}}\limits }\) \(\newcommand {\biginterleave }{\mathop {\unicode {x2AFC}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtalloblong }{\mathop {\unicode {x2AFF}}\limits }\) \(\newcommand {\arabicmaj }{\mathop {\unicode {x1EEF0}}\limits }\) \(\newcommand {\arabichad }{\mathop {\unicode {x1EEF1}}\limits }\) \(\newcommand {\nicefrac }[3][]{\mathinner {{}^{#2}\!/\!_{#3}}}\) \(\require {mhchem}\) \(\newcommand {\toprule }[1][]{\hline }\) \(\let \midrule \toprule \) \(\let \bottomrule \toprule \) \(\def \LWRbooktabscmidruleparen (#1)#2{}\) \(\newcommand {\LWRbooktabscmidrulenoparen }[1]{}\) \(\newcommand {\cmidrule }[1][]{\ifnextchar (\LWRbooktabscmidruleparen \LWRbooktabscmidrulenoparen }\) \(\newcommand {\morecmidrules }{}\) \(\newcommand {\specialrule }[3]{\hline }\) \(\newcommand {\addlinespace }[1][]{}\) \(\newcommand {\LWRsubmultirow }[2][]{#2}\) \(\newcommand {\LWRmultirow }[2][]{\LWRsubmultirow }\) \(\newcommand {\multirow }[2][]{\LWRmultirow }\) \(\newcommand {\mrowcell }{}\) \(\newcommand {\mcolrowcell }{}\) \(\newcommand {\STneed }[1]{}\) \(\newcommand {\nfrac }[2]{{}^{#1}\!/{}_{#2}}\) \(\newcommand {\vect }[1]{\mathbf {#1}}\) \(\newcommand {\Efield }{\mathbf {E}}\) \(\newcommand {\Dfield }{\mathbf {D}}\) \(\newcommand {\Bfield }{\mathbf {B}}\) \(\newcommand {\Hfield }{\mathbf {H}}\) \(\newcommand {\rot }{\boldsymbol {\nabla }\times }\) \(\newcommand {\divg }{\boldsymbol {\nabla }\cdot }\) \(\newcommand {\grad }{\boldsymbol {\nabla }}\) \(\newcommand {\diff }[2]{\frac {\partial #1}{\partial #2}}\) \(\newcommand {\ddiff }[2]{\frac {\partial ^2 #1}{\partial #2^2}}\) \(\newcommand {\parttime }[1]{\frac {\partial {#1}}{\partial t}}\) \(\newcommand {\pparttime }[1]{\frac {\partial ^2{#1}}{\partial t^2}}\) \(\newcommand {\Laplasian }{\Delta }\) \(\DeclareMathOperator {\const }{const}\) \(\DeclareMathOperator {\Div }{div}\) \(\DeclareMathOperator {\Rot }{rot}\) \(\DeclareMathOperator {\Grad }{grad}\) \(\DeclareMathOperator {\inv }{inv}\) \(\newcommand {\D }{\varDelta }\) \(\newcommand {\emf }{\mathcal {E}}\) \(\newcommand {\Dalambertian }{\Box }\) \(\newcommand {\tikzmarknode }[2]{#2}\) \(\newcommand {\tikzmark }[1]{}\) \(\newcommand {\mitalpha }{\alpha }\) \(\newcommand {\mitbeta }{\beta }\) \(\newcommand {\mitgamma }{\gamma }\) \(\newcommand {\mitdelta }{\delta }\) \(\newcommand {\mitepsilon }{\epsilon }\) \(\newcommand {\mitzeta }{\zeta }\) \(\newcommand {\miteta }{\eta }\) \(\newcommand {\mittheta }{\theta }\) \(\newcommand {\mitiota }{\iota }\) \(\newcommand {\mitkappa }{\kappa }\) \(\newcommand {\mitlambda }{\lambda }\) \(\newcommand {\mitmu }{\mu }\) \(\newcommand {\mitnu }{\nu }\) \(\newcommand {\mitxi }{\xi }\) \(\newcommand {\mitpi }{\pi }\) \(\newcommand {\mitrho }{\rho }\) \(\newcommand {\mitsigma }{\sigma }\) \(\newcommand {\mittau }{\tau }\) \(\newcommand {\mitupsilon }{\upsilon }\) \(\newcommand {\mitphi }{\phi }\) \(\newcommand {\mitchi }{\chi }\) \(\newcommand {\mitpsi }{\psi }\) \(\newcommand {\mitomega }{\omega }\) \(\newcommand {\mitvarphi }{\varphi }\) \(\newcommand {\mitvarepsilon }{\varepsilon }\) \(\newcommand {\mitvartheta }{\vartheta }\) \(\DeclareMathOperator {\sh }{sh}\) \(\DeclareMathOperator {\ch }{ch}\) \(\DeclareMathOperator {\th }{th}\) \(\DeclareMathOperator {\tg }{tg}\) \(\DeclareMathOperator {\ctg }{ctg}\) \(\DeclareMathOperator {\arctg }{arctg}\) \(\DeclareMathOperator {\arcctg }{arcctg}\) \(\DeclareMathOperator {\cth }{cth}\) \(\DeclareMathOperator {\cosec }{cosec}\) \(\let \symsf \symsfup \) \(\def\Alpha{\unicode{x0391}}\) \(\def\Beta{\unicode{x0392}}\) \(\def\Gamma{\unicode{x0393}}\) \(\def\Digamma{\unicode{x03DC}}\) \(\def\Delta{\unicode{x0394}}\) \(\def\Epsilon{\unicode{x0395}}\) \(\def\Zeta{\unicode{x0396}}\) \(\def\Eta{\unicode{x0397}}\) \(\def\Theta{\unicode{x0398}}\) \(\def\Vartheta{\unicode{x03F4}}\) \(\def\Iota{\unicode{x0399}}\) \(\def\Kappa{\unicode{x039A}}\) \(\def\Lambda{\unicode{x039B}}\) \(\def\Mu{\unicode{x039C}}\) \(\def\Nu{\unicode{x039D}}\) \(\def\Xi{\unicode{x039E}}\) \(\def\Omicron{\unicode{x039F}}\) \(\def\Pi{\unicode{x03A0}}\) \(\def\Varpi{\unicode{x03D6}}\) \(\def\Rho{\unicode{x03A1}}\) \(\def\Sigma{\unicode{x03A3}}\) \(\def\Tau{\unicode{x03A4}}\) \(\def\Upsilon{\unicode{x03A5}}\) \(\def\Phi{\unicode{x03A6}}\) \(\def\Chi{\unicode{x03A7}}\) \(\def\Psi{\unicode{x03A8}}\) \(\def\Omega{\unicode{x03A9}}\) \(\def\alpha{\unicode{x1D6FC}}\) \(\def\beta{\unicode{x1D6FD}}\) \(\def\varbeta{\unicode{x03D0}}\) \(\def\gamma{\unicode{x1D6FE}}\) \(\def\digamma{\mathit{\unicode{x03DD}}}\) \(\def\delta{\unicode{x1D6FF}}\) \(\def\epsilon{\unicode{x1D716}}\) \(\def\varepsilon{\unicode{x1D700}}\) \(\def\zeta{\unicode{x1D701}}\) \(\def\eta{\unicode{x1D702}}\) \(\def\theta{\unicode{x1D703}}\) \(\def\vartheta{\unicode{x1D717}}\) \(\def\iota{\unicode{x1D704}}\) \(\def\kappa{\unicode{x1D705}}\) \(\def\varkappa{\unicode{x1D718}}\) \(\def\lambda{\unicode{x1D706}}\) \(\def\mu{\unicode{x1D707}}\) \(\def\nu{\unicode{x1D708}}\) \(\def\xi{\unicode{x1D709}}\) \(\def\omicron{\unicode{x1D70A}}\) \(\def\pi{\unicode{x1D70B}}\) \(\def\varpi{\unicode{x1D71B}}\) \(\def\rho{\unicode{x1D70C}}\) \(\def\varrho{\unicode{x1D71A}}\) \(\def\sigma{\unicode{x1D70E}}\) \(\def\varsigma{\unicode{x1D70D}}\) \(\def\tau{\unicode{x1D70F}}\) \(\def\upsilon{\unicode{x1D710}}\) \(\def\phi{\unicode{x1D719}}\) \(\def\varphi{\unicode{x1D711}}\) \(\def\chi{\unicode{x1D712}}\) \(\def\psi{\unicode{x1D713}}\) \(\def\omega{\unicode{x1D714}}\)

Класична електродинаміка

Частина I Класична електродинаміка

Неможливо позбутися відчуття, що ці математичні формули існують незалежно від нас і володіють власним розумом, що вони мудріші за нас, мудріше навіть тих, хто їх відкрив, і що ми дістаємо з них більше, ніж спочатку було закладено…

Heinrich Hertz

1 Базові поняття та рівняння

Електродинаміка є розділом теоретичної фізики, що описує електромагнітне поле та його взаємодію із зарядженими частинками. Центральним об’єктом теорії є поле, тоді як його джерелами є заряди та струми. Саме поле визначає характер і поширення електромагнітної взаємодії.

У загальній структурі фізики електромагнітна взаємодія є однією з фундаментальних поряд із гравітаційною, сильною та слабкою. Серед фундаментальних взаємодій електромагнітна вирізняється тим, що саме вона є мікроскопічною основою хімії та конденсованої матерії: взаємодія заряджених частинок в атомах і молекулах визначає формування хімічного зв’язку, просторову структуру молекул та стійкість макроскопічних фаз речовини.

Історично електричні явища намагалися звести до безпосередньої взаємодії зарядів. Такий підхід фактично ігнорує процеси, що відбуваються в просторі незалежно від зарядів, і тому є незадовільним. Опис взаємодії потребує введення матеріального об’єкту, визначеного в кожній точці простору і часу.

Цим об’єктом є електромагнітне поле. У сучасному розумінні його розглядають як самостійну форму матерії, яка не зводиться до властивостей заряджених тіл. Взаємодія між зарядами здійснюється через поле і поширюється з кінцевою швидкістю.

Основні закони електродинаміки формулюються у вигляді рівнянь Максвелла. Вони визначають зв’язок між полем і його джерелами та повністю задають його динаміку в класичному наближенні. Узгодженість цих рівнянь з експериментом встановлена з високою точністю.

З рівнянь Максвелла безпосередньо випливає існування електромагнітних хвиль. Електромагнітне поле переносить енергію та імпульс, що підтверджується експериментально. Таким чином, поле володіє всіма ознаками фізичної реальності.

У цьому сенсі рівняння Максвелла є повним і замкненим формулюванням законів, що визначають поведінку електромагнітного поля в межах класичної теорії.

1.1 Величини, що спостерігаються в електродинаміці

Заряд, електричне та магнітне поле

Основними спостережуваними величинами в електродинаміці є електричний заряд та електромагнітне поле — сукупність електричного та магнітного полів. Статичні заряди створюють електричне поле, рух зарядів спричинює магнітне поле. Навпаки, електромагнітне поле створює силу, що діє на заряджене тіло. Ця схема відповідає концепції близькодії, яка домінує в сучасній фізиці; за цією концепцією заряди взаємодіють між собою через електромагнітне поле, а не безпосередньо.

Закон Кулона

Числову характеристику заряду можна дати, вимірюючи силу взаємодії \(F\) між двома точковими нерухомими зарядами. Якщо ці заряди розташовані на відстані \(R\), за абсолютною величиною:

\begin{equation} \label {eq:Columb_low} F = k \frac {q_1q_2}{R^2}, \end{equation}

де \(q_1\), \(q_2\) — заряди тіл, \(k\) — коефіцієнт пропорційності, що залежить від вибору системи одиниць. Це співвідношення називають законом Кулона; воно неодноразово перевірялося різними експериментальними методами. Сила, з якою один заряд діє на інший, спрямована вздовж лінії центрів зарядів. Зі спостережень відомо, що існують лише два сорти електричних зарядів, причому заряди однакового сорту завжди відштовхуються, а заряди різного сорту — притягуються. Цю обставину враховуємо, вводячи знаки зарядів у формулі (1.1). Від’ємними вважаються заряди того ж сорту, що й заряд електрона. Заряд є адитивною числовою величиною: заряд будь-якої системи є алгебраїчною сумою зарядів його підсистем.

Формула (1.1) дозволяє визначити заряд і подати процедуру його вимірювання (тобто спосіб порівняння заряду з деяким еталоном) за допомогою вимірювання сили взаємодії. В гаусовій системі одиниць два одиничних заряди створюють силу взаємодії \(1\, \text {дина} = 1\, \text {г}\cdot \,\text {см} /\, \text {c}^2\), якщо знаходяться на відстані \(1\) см. Відповідно в (1.1) слід покласти \(k=1\). Це — означення одиничного заряду в гаусовій системі (тут одиниця заряду не має спеціальної назви):

\begin{equation*} \left [q\right ] = \text {г}^{1/2}\cdot \text {см}^{3/2}\cdot \text {с}^{-1}. \end{equation*}

Підкреслимо, що в (1.1) йдеться про точкові сферичні заряди, тобто такі, взаємодія яких не залежить від їх орієнтації. Хоча точкове тіло — це таке, розмірами якого можна знехтувати, в конкретній задачі розподіл зарядів всередині цього тіла може бути різко неоднорідним. Це спричинюватиме, взагалі кажучи, відмінність сили взаємодії від (1.1). Прикладом може служити взаємодія точкових диполів. Далі під точковим зарядом ми будемо розуміти саме сферичний точковий заряд, якщо немає інших застережень.

Напруженість електричного поля та індукція магнітного поля

Числову характеристику електромагнітного поля можна дати, вимірюючи сили, що діють на рухомий електричний пробний заряд. Пробний заряд — це такий, впливом якого на зовнішнє поле можна знехтувати. З експерименту відомо, що на заряджене точкове пробне тіло (сферичний точковий заряд) в електромагнітному полі діє сила Лоренца:

\begin{equation} \label {eq:Lorentz_force} \vect {F} = q\left ( \Efield + \frac 1c \left [ \vect {v}\times \Bfield \right ] \right ), \end{equation}

де \(q\) — заряд тіла — не залежить від швидкості, \(\vect {v}\) — його швидкість, а вектори \(\Efield \) та \(\Bfield \) не залежать від тіла і є характеристиками поля; коефіцієнт \(c\) визначається системою одиниць.

Вектор \(\Efield \) називають напруженістю електричного поля, \(\Bfield \) — індукцією магнітного поля1 Сукупність цих двох векторів, заданих в кожній точці простору, повністю визначають стан електромагнітного поля в класичній фізиці. Формула (1.2) також дозволяє узагальнити процедуру визначення заряду на випадок руху тіла. Адже спосіб, що базується на законі Кулона (1.1), працює лише для нерухомих зарядів.

Спостерігаючи за рухом заряджених частинок, можна визначити (див. вправу 1.1) напруженість електричного поля та індукцію магнітного поля. Звичайно, на практиці існують зручніші методи вимірювання \(\Efield \) та \(\Bfield \).

У гаусовій системі одиниць коефіцієнт \(c\) є фундаментальною сталою, що входить у визначення електромагнітних величин, і чисельно дорівнює швидкості світла: \(c = 2.9979\cdot 10^{10}\) см/с. Унаслідок цього напруженість електричного поля \(\Efield \) та магнітна індукція \(\Bfield \) мають однакову розмірність:

\begin{equation*} \left [ E \right ] = \left [ B \right ] = \text {г}^{1/2}\cdot \text {см}^{-1/2}\cdot \text {с}^{-1}. \end{equation*}

Одиницю магнітної індукції називають «гаус». Для електричного поля спеціальної назви одиниці не вводять, хоча його напруженість має ту саму розмірність.

1 Як видно, термінологія не є симетричною. Вектор \(\Efield \) вводиться як сила, що діє на нерухомий заряд, віднесена до величини заряду, і тому називається напруженістю, тоді як вектор \(\Bfield \) так ввести не можна, оскільки магнітних зарядів в природі немає; назва індукція, щодо характеристики магнітного поля закріпилася історично, що зумовлено його роллю в описі магнітного стану середовища.

  • 1.1. Нехай в експерименті визначають прискорення в однорідному електромагнітному полі електронів з різними (заданими) швидкостями. Покажіть, що це дає змогу однозначно визначити вектори \(\Efield \) та \(\Bfield \) за формулою (1.2).

Основні властивості зарядів та електромагнітного поля
  • • Принцип суперпозиції. Формула (1.2) дає змогу виміряти електромагнітне поле, вивчаючи його вплив на рух точкового заряду, але не дозволяє його розрахувати, виходячи з розподілу зарядів. Для цього потрібні рівняння, що пов’язують певним чином електромагнітне поле з його джерелами. Але перш ніж записати ці рівняння, відзначимо фундаментальний принцип суперпозиції електромагнітних полів: напруженість електричного поля \(\Efield \) та індукція \(\Bfield \) магнітного поля, створюваних системою зарядів, є сумою полів \(\Efield _k\), \(\Bfield _k\), що створюються окремими зарядами (або підсистемами) цієї системи:

    \begin{equation} \Efield = \sum \limits _k \Efield _k, \quad \Bfield = \sum \limits _k \Bfield _k, \end{equation}

    що є наслідком лінійності рівнянь Максвелла, які ми розглянемо далі. Тут поле \((\Efield _k, \Bfield _k)\) \(k\)-ї підсистеми розглядаємо окремо.

    Це твердження, яке значно спрощує розв’язання задач електродинаміки, випливає з дослідних даних. Взагалі кажучи, можна навести приклади, коли фізичні поля не задовольняють принципу суперпозиції. Але ці явища класична електродинаміка не розглядає. У звичайних умовах принцип суперпозиції виконується з дуже високою точністю; він тісно пов’язаний з адитивністю заряду.

  • • Квантування (дискретність) електричного заряду. З експериментів відомо, що найменшим є заряд електрона, що наближено дорівнює (за абсолютною величиною) \(e = 4.8\cdot 10^{-10}\) одиниць гаусової системи. Заряд електрона є від’ємним; заряд протона — додатний і дорівнює заряду електрона з оберненим знаком. Будь-які заряди, що спостерігалися, кратні заряду електрона. Пошуки вільних зарядів, менших за \(e\), або не кратних цій величині, дали негативний результат. Зауважимо, що відхилення зарядів протона й електрона призвело б до порушення електронейтральності атомів, що суперечить експериментальним даним.

    Слід відзначити, що сучасні експерименти дають змогу вивчати розподіл заряду всередині елементарних частинок. Але наявність неперервного розподілу густини заряду всередині, наприклад, протона чи нейтрона, яка досліджується при зіткненнях елементарних частинок, не суперечить квантуванню електричного заряду. Ця властивість стосується повного заряду частинок, що можуть існувати ізольовано від інших. З іншого боку, на даний момент немає даних, які свідчили б про існування структури електрона. У сучасній теорії він є точковою безструктурною частинкою.

  • • Інваріантність електричного заряду. Величина заряду не залежить від його швидкості відносно спостерігача. Неінваріантність заряду також могла б призвести до порушення електронейтральності атомів, оскільки електрони в атомах рухаються зі швидкостями до \(0.1\,c\); величина швидкості електронів різна на різних оболонках і відрізняється в різних атомах.

  • • Збереження електричного заряду. Якщо вважати встановленим факт квантування заряду, то збереження заряду у звичайних умовах пов’язано зі збереженням кількості протонів та електронів в атомах. Однак відомо, що електричний заряд зберігається і тоді, коли мають місце взаємоперетворення елементарних частинок.

    Область застосовності законів збереження, квантування та інваріантності електричного заряду виходить далеко за рамки класичної електродинаміки. На цей час порушення цих законів невідомі.

Розподіли зарядів та струмів
  • • Сила струму. Дамо числову характеристику електричного струму — впорядкованого руху носіїв заряду.

    Нехай поверхня \(S\) є орієнтованою, тобто визначений певний додатний напрям перетину цієї поверхні. Нехай \(q(t)\) — сумарний заряд, що перетнув \(S\) з урахуванням напрямку за час \(t\) з початку відліку. Тоді, за визначенням, сила струму через поверхню \(S\) (в додатному напрямку) є:

    \begin{equation} \label {eq:I_S} I_S(t) = \frac {dq(t)}{dt}. \end{equation}

    У разі сталого струму — це заряд, що перетинає \(S\) за одиницю часу.

    • – Здавалося б, що запис (1.4) не є цілком коректний, оскільки заряди дискретні й \(q(t)\) змінюється стрибками. Однак завдяки малості цих стрибків \(q(t)\) можна апроксимувати гладкою функцією, що є цілком правомірно в макроскопічних застосуваннях.

    • – Необхідними елементами визначення сили струму є поверхня \(S\) та її орієнтація. Але якщо йдеться про сталий струм в провіднику, то форма перерізу, через який обчислюється струм, не є суттєвою; завдяки закону збереження заряду струм через \(S_1\), \(S_2\) та \(S_3\) (див. рис. 1.1) однаковий.

    (-tikz- diagram)

    Рис. 1.1
  • • Мікроскопічний та макроскопічний підхід в електродинаміці. Мікроскопічний підхід оперує з якомога точними значеннями величин, що характеризують електромагнітні взаємодії з врахуванням будови речовини та в цьому розумінні він є найбільш послідовним. Але використання мікроскопічного підходу не завжди доцільно. Приклад такої ситуації — попереднє обговорення формули (1.4). У макроскопічних вимірюваннях амперметр вимірює усереднене значення сили струму, і тут можна не зважати на дискретну будову електрики. Це дає змогу застосовувати відповідну математичну модель процесу вимірювання, яка працює з гладкими функціями \(I_S(t)\) та \(q(t)\) в (1.4). Якщо треба охарактеризувати нерівномірність розподілу зарядів в об’ємі, можна також використовувати ідеалізацію, коли вводиться густина заряду, яка є неперервною функцією координат. Це можливо, якщо кожна ділянка цього об’єму, де виконують вимірювання, містить досить велику кількість елементарних зарядів. Далі під макроскопічними величинами будемо розуміти такі, що отримані внаслідок деякого усереднення — за часом або у деяких просторових масштабах. З одного боку макроскопічний підхід пов’язаний з можливостями конкретного фізичного експерименту, в якому мікробудова може бути несуттєвою, з іншого боку, застосування неперервних розподілів дає змогу застосувати апарат математичного аналізу для опису явищ.

    Далі ми здебільшого припускатимемо, що електродинамічні характеристики можна описати неперервними (інтегровними або навіть диференційовними) функціями. Це модельне припущення має відповідати конкретній задачі. Треба також мати на увазі, що при розгляді лінійних рівнянь можна розглядати й сингулярні розподіли (наприклад, з точковими зарядами) в рамках теорії узагальнених функцій. Але розгляд квадратичних величин, притаманних, наприклад, енергетичним співвідношенням, потребує окремої уваги у мікроскопічному підході.

  • • Густина заряду. Для опису заданого просторового розподілу заряду введемо функцію \(\rho \), що може залежати від координат та від часу і дозволяє обчислити заряд в будь-якій області \(\Omega \) за формулою:

    \begin{equation} \label {eq:q} q_{\Omega } = \int \limits _{\Omega } \rho (t, \vect {r}) \, d^3\vect {r} \end{equation}

    де \(\vect {r} = \left \{x, y, z\right \}\), \(d^3\vect {r} \equiv dV=dx\ dy\ dz\)2.

    Інакше, елемент заряду в об’ємі \(dV\) — це \(dq = \rho (t, \vect {r})\, dV\).

    Функцію \(\rho (t, \vect {r})\) називають густиною заряду. Для сталого розподілу це величина заряду в одиниці об’єму.

    Якщо в середовищі присутні однакові носії з зарядом \(q\) й об’ємною густиною їх числа (концентрацією) \(n\):

    \begin{equation} \rho = nq, \end{equation}

    а в більш загальному випадку:

    \begin{equation} \rho (t, \vect {r}) = \sum \limits _k q_kn_k(t, \vect {r}), \end{equation}

    де індекс \(k\) відповідає різним сортам носіїв заряду, кожен зі своєю концентрацією.

  • (1.8) • Густина струму. Цю величину можна визначити формулою для сили струму через поверхню \(S\):

    \begin{equation} I_S(t) = \int \limits _S \vect {j}(t, \vect {r})\cdot d\vect {S}, \end{equation}

    де \(\vect {j}\) — вектор густини струму, що не залежить від \(S\), \(d\vect {S} = \vect {n} dS\), \(\vect {n}\) — нормаль до елемента поверхні \(dS\). Густина струму дає напрям руху зарядів в даному елементі об’єму і за абсолютною величиною — силу струму через одиничний переріз, проведений перпендикулярно до цього напрямку. Маємо:

    \begin{equation} \vect {j} = nq\vect {v} \end{equation}

    якщо усі заряди з концентрацією \(n\) мають однакову швидкість \(\vect {v}\) та заряд \(q\), або для декількох сортів носіїв заряду:

    \begin{equation} \vect {j} = \sum \limits _k q_k n_k\vect {v}_k \end{equation}

    ˆ (1.11)

    𝐣 = ∑ 𝑞𝑘𝑓𝑘(𝑡, 𝐫, 𝐯) 𝐯 𝑑3𝐯, Ще більш загальний вираз можна записати за наявності розподілу за швидкостями: 𝑘

    \begin{equation} \vect {j} = \sum \limits _k \int q_k f_k(t, \vect {r}, \vect {v})\, \vect {v}\, d^3\vect {v}, \end{equation}

    де \(f_k(t, \vect {r}, \vect {v})\) — функція розподілу \(k\)–го сорту зарядів за швидкостями.

  • • Поверхневі заряди та струми. Якщо електричні заряди зосереджені у тонкому прошарку поблизу деякої поверхні, доцільно ввести поверхневу густину заряду \(\sigma \). Аналогічно (1.5), покладемо:

    \begin{equation} q_S(t) = \int \limits _S \sigma (t, \xi , \eta ) dS(\xi , \eta ). \end{equation}

    де \(q_S\) — заряд на ділянці S цієї поверхні, \(\xi \) та \(\eta \) — координати на поверхні; \(\sigma \) — заряд на одиниці площі.

    (-tikz- diagram)

    Рис. 1.2. На рисунку зображено нормаль \(\vect {n}\) (синя стрілка) до лінії \(L\), та вектор поверхневої густини \(\vect {i}\) (чорна стрілка).

    За наявності руху поверхневих зарядів визначимо силу струму через лінію \(L\) (див. рис. 1.2) на цій поверхні:

    \begin{equation} I_L(t) = \frac {dq_L(t)}{dt}, \end{equation}

    де \(dq_L\) — заряд, що перетинає \(L\) за час \(t\) з початку спостереження. Тут також має бути зафіксований додатний напрям при перетині \(L\) вздовж цієї поверхні. Лінійна густина поверхневого струму визначається формулою (для будь-якої лінії \(L\) на поверхні):

    \begin{equation} I_L(t) = \int \limits _L \vect {i}(t, \xi , \eta )\cdot d\vect {l}(\xi , \eta ), \end{equation}

    де \(\vect {i}\) — вектор поверхневої густини струму, \(d\vect {l} = \vect {n}\, d \ell \) — орієнтовний елемент довжини на \(L\), \(\vect {n}\) — нормаль до \(L\) на поверхні у точці інтегрування.

2 В курсі математичного аналізу потрійний інтеграл традиційно позначають \(\iiint \limits _{\Omega }\rho \,dV\) — і це цілком коректно. Однак у теоретичній фізиці поширений лаконічніший запис: єдиний знак інтеграла \(\int \limits _{\Omega }\) із мірою \(d^3\vect {r}\). Область інтегрування \(\Omega \subset \mathbb {R}^3\) вже однозначно вказує на тривимірність, тому потрійний знак є надлишковим. Позначення \(d^3\vect {r}\) при цьому інформативніше за \(dV\): воно явно фіксує розмірність простору і природно узагальнюється — наприклад, \(d^4\vect {x}\) в релятивістському записі.

Математичний запис закону збереження заряду

Нехай \(q_{\Omega }\) — заряд в деякому об’ємі \(\Omega \), \(\partial \Omega \) — поверхня, що обмежує цей об’єм, \(I_{\partial \Omega }\) — струм, що виходить через \(\partial \Omega \) назовні з об’єму \(\Omega \). Тоді, за законом збереження заряду і за означенням струму (1.4), маємо у кожний момент часу:

\begin{equation} \label {eq:charge_conservation_low_int} \frac {dq_{\Omega }}{dt} + I_{\partial \Omega } = 0. \end{equation}

Співвідношення (1.15) є інтегральною формою закону збереження заряду. Для поверхневих зарядів та струмів можна подати аналогічне співвідношення, що пов’язує швидкість зміни заряду на ділянці поверхні та струм через межу цієї ділянки.

Отримаємо з (1.15) диференціальне співвідношення для густини заряду \(\rho (t, \vect {r})\) та густини об’ємного струму \(\vect {j}(t, \vect {r})\). Використовуючи визначення (1.5) для нерухомого об’єму:

\begin{equation*} \frac {dq_{\Omega }}{dt} = \frac {d}{dt} \int \limits _{\Omega } \rho (t, \vect {r}) \ d^3\vect {r} = \int \limits _{\Omega } \frac {\partial \rho (t, \vect {r})}{\partial t} \ d^3\vect {r}. \end{equation*}

Тоді з (1.15) та за визначенням густини струму (1.4):

\begin{equation*} \int \limits _{\Omega } \frac {\partial \rho (t, \vect {r})}{\partial t} \ d^3\vect {r} + \int \limits _{\partial \Omega } \vect {j}\cdot d\vect {S} = 0. \end{equation*}

Перетворимо інтеграл по замкненій поверхні \(\partial \Omega \), що оточує об’єм \(\Omega \), за теоремою Остроградського-Гаусса:

\begin{equation*} \int \limits _{\partial \Omega } \vect {j}\cdot d\vect {S} = \int \limits _{\Omega }\Div \vect {j} \ d^3\vect {r}, \end{equation*}

звідки

\begin{equation*} \int \limits _{\Omega } \left (\frac {\partial \rho (t, \vect {r})}{\partial t} + \Div \vect {j} \right ) \ d^3\vect {r} =0. \end{equation*}

Це співвідношення виконується для будь-якого об’єму \(\Omega \), тому підінтегральний вираз має дорівнювати нулю:

\begin{equation} \label {eq:charge_conservation_low_diff} \frac {\partial \rho (t, \vect {r})}{\partial t} + \Div \vect {j} = 0 \end{equation}

Це диференціальна форма закону збереження заряду або рівняння неперервності для об’ємної густини зарядів.

1.2 Рівняння електромагнітного поля

Мікроскопічні рівняння Максвелла (інтегральна форма)

В цьому розділі буде розглянута система рівнянь, яка дає змогу аналізувати електродинамічні явища в усій класичній області від мікроскопічних до макроскопічних масштабів. В рамках класичної електродинаміки ці рівняння вважаються точними, вони не містять наближень і явно враховують усі заряди й струми в рамках конкретного явища або теоретичної моделі. Далі будемо називати ці рівняння мікроскопічними — на відміну від макроскопічних рівнянь, які припускають певні наближення або макроскопічні усереднення, наприклад, для опису поляризаційних зарядів і струмів намагнічення, що виникають у суцільному середовищі. Мікроскопічні рівняння отримано дослідним шляхом за допомогою узагальнення великої кількості експериментальних даних. Ці рівняння становлять основу всієї електродинаміки. Їх можна розглядати як основні аксіоми електродинаміки, які відіграють у ній таку саму роль, яку закони Ньютона відіграють у класичній механіці.

Вихідною для нас буде інтегральна форма рівнянь Максвелла, з якої далі будуть отримані граничні умови та диференціальна форма цих рівнянь. Інтегральна форма мікроскопічних рівнянь має вид:

\begin{align} \oint \limits _{\partial \Omega } \Efield \cdot d\vect {S} & = 4\pi q_{\Omega }\label {Int_I}, \\ \oint \limits _{\partial \Omega } \Bfield \cdot d\vect {S} & = 0 \label {Int_II}, \\ \end{align} де \(\Omega \) — довільний нерухомий об’єм, \(\partial \Omega \) — його межа; \(S\) — довільна нерухома орієнтована поверхня, \(\partial S\) — замкнений контур, що її обмежує, \(q_{\Omega }\) — повний заряд в області \(\Omega \).

𝑐 𝜕𝑡 𝐄 ⋅ 𝑑𝐫 = − ⋅ 𝑑𝐒, (1.20) -->
Сумісність рівнянь Максвелла із законом збереження заряду

Наявність довільного об’єму \(\Omega \) та довільної поверхні \(S\) в рівняннях Максвелла є дещо незвичайним; принаймні, треба перевірити, чи не призводить це до неоднозначностей. Наприклад, в рівнянні (1.21) ми можемо вибрати різні поверхні \(S_1\) і \(S_2\), що мають спільну межу \(\partial S\) (рис. 1.3).

(-tikz- diagram)

Рис. 1.3. Поверхні інтегрування \(S_1\) та \(S_2\), що мають спільну межу \(\partial S\).

Тоді з рівняння (1.21) легко отримати:

\begin{equation} \label {eq:diff4} \frac {4\pi }c(I_{S_1} - I_{S_2}) +\frac 1c \left ( \int \limits _{S_1} \frac {\partial \Efield }{\partial t}\cdot d\vect {S} - \int \limits _{S_2} \frac {\partial \Efield }{\partial t}\cdot d\vect {S} \right ) = 0 \end{equation}

Чи суперечить це іншим рівнянням? Виявляється, ні, якщо врахувати закон збереження заряду. Нехай \(\Omega \) — це область, оточена поверхнями \(S_1\) та \(S_2\). Межа \(\partial \Omega \) має орієнтацію, спільну з однією з цих поверхонь і протилежну до іншої на відповідних ділянках. Тоді рівняння (1.22) можна переписати так:

\begin{equation} 4\pi I_{\partial \Omega } + \frac {d}{dt} \int \limits _{\partial \Omega } \Efield \cdot d\vect {S} = 0, \end{equation}

де похідну винесено за знак інтеграла. Оскільки поверхневий інтеграл тут в силу (1.17) пов’язаний із зарядом \(q_{\Omega }\) в області \(\Omega \), звідси:

\begin{equation} \label {eq:charge_conservation_low} I_{\partial \Omega } + \frac {dq_{\Omega }}{dt} = 0. \end{equation}

Таким чином, рівняння (1.22) тотожно виконується внаслідок рівняння (1.17) та закону збереження заряду (1.24). У разі рівняння (1.20) ми можемо також вибрати різні поверхні інтегрування з однаковою межею; тут аналогічні міркування з огляду на рівняння (1.18) також показують відсутність суперечностей.

Диференціальна форма рівнянь Максвелла

В рівнянні (1.17) за означенням:

\begin{equation} q_{\Omega } = \int \limits _{\Omega } \rho \ d^3\vect {r} \end{equation}

де \(\rho \) — об’ємна густина заряду. За теоремою Остроградського-Гауса ліва частина (1.17) також зводиться до об’ємного інтеграла, звідки:

\begin{equation*} \int \limits _{\Omega } \Div \Efield \ d^3\vect {r} = 4\pi \int \limits _{\Omega } \rho \ d^3\vect {r} \end{equation*}

зважаючи на довільність області \(\Omega \):

\begin{equation} \label {eq:M1D} \Div \Efield = 4\pi \rho \end{equation}

Аналогічно, з (1.18) маємо:

\begin{equation} \label {eq:M2D} \Div \Bfield = 0. \end{equation}

В рівнянні (1.20) перетворимо ліву частину за теоремою Стокса:

\begin{equation*} \int \limits _{S} \Rot \Efield \cdot d\vect {S} = - \frac 1c \int \limits _S \frac {\partial \Bfield }{\partial t}\cdot d\vect {S} \end{equation*}

звідки, з урахуванням довільності \(S\):

\begin{equation} \label {eq:M3D} \Rot \Efield = - \frac 1c \frac {\partial \Bfield }{\partial t}. \end{equation}

Аналогічно, виражаючи також згідно до (1.24) струм у правій частині (1.21) через інтеграл від густини струму \(\vect {j}\), отримаємо:

\begin{equation} \label {eq:M4D} \Rot \Bfield = \frac {4\pi }c\vect {j} + \frac 1c \frac {\partial \Efield }{\partial t}. \end{equation}

Рівняння (1.26) – (1.29) складають систему мікроскопічних рівнянь Максвелла у диференціальній формі.

З рівнянь Максвелла (1.26), (1.29) можна виразити густини заряду та струму через напруженості полів. Виникає питання, чи не суперечитимуть ці рівняння закону збереження заряду (1.24), де цих напруженостей немає. Це питання вище було розглянуто на основі інтегральної форми рівнянь Максвелла. Покажемо це також за допомогою диференціальної форми рівнянь. Візьмемо дивергенцію від обох частин (1.29) враховуючи, що \(\Div \Rot \equiv 0\):

\begin{equation*} 0 = \frac {4\pi }c\Div \vect {j} + \frac 1c \frac {\partial }{\partial t} \Div \Efield . \end{equation*}

Підставляючи \(\Div \Efield \) з (1.26) отримаємо:

\begin{equation*} \Div \vect {j} + \frac {\partial \rho }{\partial t} = 0. \end{equation*}

що збігається з рівнянням неперервності (1.16) — диференціальною формою закону збереження заряду. Зауважимо, що обчислення дивергенції від обох частин (1.28) з урахуванням (1.27) приводить до тотожності.

Умови на поверхні розриву

Досить часто трапляється ситуація, коли поля \(\Efield \) або \(\Bfield \) мають розриви першого роду на деякій поверхні \(S\), залишаючись скінченними й неперервними при переміщеннях вздовж цієї поверхні. Це пов’язано з існуванням поверхневих зарядів та струмів на \(S\) з густинами \(\sigma \) та \(\vect {i}\) відповідно.

Для отримання граничних умов на поверхні розриву, розглянемо довільний досить малий елемент поверхні \(S\), котрий можна вважати майже плоским.

Нехай \(\vect {n}\) — нормаль до площини розриву, що розділяє \(1\) та \(2\), причому \(\vect {n}\) спрямована з \(1\) в \(2\)

(-tikz- diagram)

Рис. 1.4. До виведення першої граничної умови.

Нехай \(\Omega \) — область всередині циліндра (рис. 1.4), з основами \(S_1\) та \(S_2\), паралельними \(S\), причому \(S_1\) лежить у середовищі \(1\), \(S_2\) — в \(2\), а висота циліндра дорівнює \(h\).

Застосуємо рівняння (1.17) розбиваючи інтеграл по \(\partial \Omega \) на частини, що відповідають \(S_1\), \(S_2\) та бічній поверхні циліндра \(\partial \Omega '\):

\begin{equation*} \int \limits _{S_1} \Efield \cdot d\vect {S} + \int \limits _{S_2} \Efield \cdot d\vect {S} + \int \limits _{\partial \Omega '} \Efield \cdot d\vect {S} = 4\pi q_{\Omega }, \end{equation*}

де повний заряд всередині \(\Omega \) складається в загальному випадку з неперервно розподіленого об’ємного заряду з інтегрованою об’ємною густиною \(\rho \) та поверхневого заряду з поверхневою густиною \(\sigma \) на \(S\):

\begin{equation*} q_{\Omega } = \int \limits _{\Omega } \rho \ d^3\vect {r} + \int \limits _S \sigma dS. \end{equation*}

Якщо висота \(h \to 0\), об’єм та бічна поверхня циліндра також прямують до нуля, а з ними й інтеграли по об’єму та по бічній поверхні. Відкидаючи ці інтеграли, отримаємо:

\begin{equation*} \int \limits _{S_1} \Efield _1\cdot d\vect {S} + \int \limits _{S_2} \Efield _2\cdot d\vect {S} = 4\pi q_{\Omega }. \end{equation*}

Оскільки:

\begin{equation*} \int \limits _{S_1} \Efield _1\cdot d\vect {S} = - \int \limits _{S} \Efield _1\cdot \vect {n}\ dS, \quad \int \limits _{S_2} \Efield _2\cdot d\vect {S} = \int \limits _{S} \Efield _2\cdot \vect {n}\ dS, \end{equation*}

де враховано напрямки нормалей до \(\partial \Omega \) на \(S_1\) та \(S_2\), звідки:

\begin{equation*} \int \limits _{S} (\Efield _2 - \Efield _1)\cdot \vect {n}\ dS = 4\pi \int \limits _S \sigma dS. \end{equation*}

Завдяки довільності \(S\), дістаємо співвідношення в будь-якій точці поверхні розриву:

\begin{equation} \label {eq:bc1} (\Efield _2 - \Efield _1)\cdot \vect {n} = 4\pi \sigma , \end{equation}

яке пов’язує нормальні до поверхні розриву складові напруженості електричного поля з обох боків розриву.

(-tikz- diagram)

Рис. 1.5. До виведення другої граничної умови

Щоб отримати зв’язок тангенціальних компонент E, звернемося до рівняння (1.20). Розглянемо прямокутний контур, дві сторони \(BC\) і \(AD\) (рис. 1.5) якого паралельні до поверхні розриву.

З рівняння (1.20):

\begin{equation*} \int \limits _{AB} \Efield \cdot d\vect {r} + \int \limits _{BC} \Efield \cdot d\vect {r} + \int \limits _{CD} \Efield \cdot d\vect {r} + \int \limits _{DA} \Efield \cdot d\vect {r} = -\frac 1c \int \limits _S \frac {\partial \Bfield }{\partial t}\cdot d\vect {S}. \end{equation*}

Інтеграл по \(S\) (за умови неперервності \(\frac {\partial \Bfield }{\partial t}\)) прямує до нуля при \(h\to 0\). Тому, враховуючи напрямок обходу контуру, що визначає знак інтегралів по \(BC\) і \(AD\), можна записати:

\begin{equation*} \int \limits _{BC} (\Efield _2 - \Efield _1)\cdot \vect {\tau } d\ell = 0 \end{equation*}

де \(\vect {\tau }\) — тангенціальний одиничний вектор вздовж \(BC\). Звідси, завдяки довільності вибору контуру \(ABCD\),

\begin{equation} \label {eq:bc2} (\Efield _2 - \Efield _1)\cdot \vect {\tau } = 0 \end{equation}

Очевидно, це співвідношення справедливе, якщо \(\vect {\tau }\) — довільний тангенціальний до поверхні \(S\) одиничний вектор. Легко перевірити, розглядаючи (1.31) для двох незалежних напрямків \(\vect {\tau }\) на поверхні \(S\), що еквівалентна формі граничних умов для тангенціальних складових може бути записана так:

\begin{equation*} \left [ \vect {n}\times (\Efield _2 - \Efield _1)\right ] = 0 \end{equation*}

Таким чином, тангенціальна складова напруженості електричного поля не має розриву на \(S\).

З рівняння Максвелла (1.18) отримуємо співвідношення для нормальних компонент індукції магнітного поля аналогічно (1.30):

\begin{equation} (\Bfield _2 - \Bfield _1)\cdot \vect {n} = 0 \end{equation}

тобто нормальна компонента індукції магнітного поля не має розривів. Це є наслідком відсутності магнітних зарядів, в такому випадку, поверхневих.

На відміну від цього, тангенціальна компонента \(\Bfield \) може мати розриви за наявності поверхневого струму з поверхневою густиною \(\vect {i}\).

(-tikz- diagram)

Рис. 1.6. До виведення другої граничної умови для \(\Bfield \)

Нехай \(\vect {n}\) — вектор нормалі до поверхні, проведений з \(1\) в \(2\), \(\vect {\tau }\) — тангенціальний одиничний вектор вздовж \(BC\), а \(\vect {b}\) — вектор, що перпендикулярний до \(\vect {\tau }\) та \(\vect {n}\) й утворює разом з ними праву трійку Запишемо:

\begin{equation*} \Bfield = B_n\vect {n} + B_{\tau }\vect {\tau } + B_b\vect {b}, \end{equation*}

де напрямок одиничного вектора \(\vect {b}\) відповідає напрямку \(\vect {i}\), напрямок одиничного вектора \(\vect {\tau }\) перпендикулярний до \(\vect {n}\) та \(\vect {b}\). З рівняння (1.21) для контуру \(ABCD\) при \(h \to 0\), враховуючи, що за цієї умови інтеграли за сторонами \(AB\) і \(CD\) прямують до нуля, маємо:

\begin{equation*} \int \limits _{BC} \Bfield \cdot d\vect {r} + \int \limits _{DA} \Bfield \cdot d\vect {r} = \int \limits _{BC} (\Bfield _2 - \Bfield _1)\cdot \vect {\tau } d\ell = \frac {4\pi }c I_{BC}, \end{equation*}

де \(I_{BC} = \int \limits _{BC} \vect {i}\cdot \vect {b}\ d\ell \) — поверхневий струм через \(BC\). Звідси:

\begin{equation} \label {eq:bc2m} (\Bfield _2 - \Bfield _1)\cdot \vect {\tau } = \frac {4\pi }c\ \vect {i}\cdot \vect {b}. \end{equation}

Розглядаючи (1.33) для двох незалежних напрямків \(\vect {\tau }\) можемо написати:

\begin{equation} \label {eq:bc2m2} \left [ \vect {n}\times (\Bfield _2 - \Bfield _1)\right ] = \frac {4\pi }c\ \vect {i}. \end{equation}

1.3 Закони збереження

Збереження енергії електромагнітного поля

В електромагнітному полі на заряд \(q\), що рухається із швидкістю \(\vect {v}\) діє сила Лоренца (1.2). Потужність, що витрачає ця сила, є:

\begin{equation*} \vect {F}\cdot \vect {v} = q\Efield \cdot \vect {v}. \end{equation*}

Якщо концентрація зарядів є \(n\), маємо \(\vect {j} = qn\vect {v}\); тоді потужність, що витрачає електричне поле в одиничному об’ємі, є:

\begin{equation} \frac {dA}{dt} = \vect {j}\cdot \Efield . \end{equation}

Легко перевірити, що ця формула зберігається у разі загального розподілу різних зарядів за швидкостями.

З рівняння (1.29):

\begin{equation*} \vect {j} = \frac {c}{4\pi } \Rot \Bfield - \frac 1{4\pi } \parttime {\Efield }. \end{equation*}

звідси, за формулами векторного аналізу:

\begin{multline*} \vect {j}\cdot \Efield = \frac {c}{4\pi }\Efield \cdot \Rot \Bfield - \frac 1{4\pi }\Efield \cdot \frac {\partial \Efield }{\partial t} = \\ = - \Div \left (\frac {c}{4\pi }[\Efield \times \Bfield ]\right ) + \frac {c}{4\pi } \Bfield \cdot \Rot \Efield - \parttime {} \left ( \frac 1{8\pi }\Efield ^2\right ) \end{multline*}

Завдяки рівнянню (1.28):

\begin{multline*} \vect {j}\cdot \Efield = - \Div \left (\frac {c}{4\pi }[\Efield \times \Bfield ]\right ) - \frac {1}{4\pi } \Bfield \cdot \parttime {\Bfield } - \parttime {} \left ( \frac 1{8\pi }\Efield ^2\right ) = \\ = - \Div \left (\frac {c}{4\pi }[\Efield \times \Bfield ]\right ) - \parttime {} \left ( \frac 1{8\pi }\Efield ^2 + \frac 1{8\pi }\Bfield ^2 \right ) \end{multline*}

Звідси отримуємо важливе співвідношення:

\begin{equation} \label {eq:energy_balance} \vect {j}\cdot \Efield + \Div \vect {\Pi } + \parttime {} \frac {\Efield ^2 + \Bfield ^2}{8\pi } = 0, \end{equation}

де величину:

\begin{equation} \vect {\Pi } = \frac {c}{4\pi }[\Efield \times \Bfield ] \end{equation}

називають вектором Пойнтінга; як буде видно далі, він має зміст густини потоку енергії.

Співвідношення (1.36) виражає енергетичний баланс в одиниці об’єму. Проінтегруємо його по деякій області \(\Omega \), перетворюючи інтеграл з дивергентним членом в інтеграл по (замкненій) поверхні \(\partial \Omega \), що оточує \(\Omega \):

\begin{equation} \label {eq:energy_balance_int} \int \limits _{\Omega } \vect {j}\cdot \Efield \ d^3\vect {r} + \oint \limits _{\partial \Omega } \vect {\Pi }\cdot d\vect {S} + \parttime {} \int \limits _{\Omega } \frac {\Efield ^2 + \Bfield ^2}{8\pi } \ d^3\vect {r} = 0. \end{equation}

Перший доданок в (1.38) — це робота, яку виконує поле за одиницю часу в об’ємі \(\Omega \), другий — потік енергії через поверхню \(\partial \Omega \), останній доданок — швидкість зміни енергії електромагнітного поля в об’ємі \(\Omega \). Величина:

\begin{equation} W = \int \limits _{\Omega } \frac {\Efield ^2 + \Bfield ^2}{8\pi } \ d^3\vect {r} \end{equation}

являє собою енергію поля в об’ємі \(\Omega \), а підінтегральний вираз — це густина енергії електромагнітного поля.

Закон збереження імпульсу

Імпульс, що передає поле зарядам в одиниці об‘єму, визначається силою Лоренца (1.2):

\begin{equation*} \vect {f} = \rho \Efield + \frac 1c\left [\vect {j}\times \Bfield \right ]. \end{equation*}

З рівняння Максвелла (1.26):

\begin{equation*} \rho \Efield = \frac 1{4\pi }\Efield \Div \Efield , \end{equation*}

або для \(k\)-ої компоненти:

\begin{equation*} 4\pi \rho E_k = E_k\partial _iE_i = \partial _i(E_iE_k) - E_i \partial _iE_k. \end{equation*}

Запишемо рівняння (1.28) \(\Rot \Efield = - \frac 1c \parttime \Bfield \) покомпонентно:

\begin{equation*} (\Rot \Efield )_i = \epsilon _{ijk}\partial _j E_k = - \frac 1c \parttime {B_i}, \end{equation*}

помножимо його на \(\epsilon _{pqi}\) та підсумуємо по \(i\):

\begin{equation*} \epsilon _{pqi}\epsilon _{ijk}\partial _j E_k = - \epsilon _{pqi} \frac 1c \parttime {B_i}, \end{equation*}

або, за допомогою формули згортки:

\begin{equation*} \partial _pE_q - \partial _qE_p = - \epsilon _{pqi} \frac 1c \parttime {B_i}. \end{equation*}

Враховуючи це співвідношення, дістанемо:

\begin{multline*} 4\pi \rho E_k = \partial _i(E_iE_k) - E_i \partial _kE_i - \frac 1c \epsilon _{kij} E_i \parttime {B_j} = \\ = \partial _i\left ( E_kE_i - \frac 12 \Efield ^2\delta _{ik}\right ) - \frac 1c \left [ \Efield \times \parttime {\Bfield }\right ]_k . \end{multline*}

З останнього рівняння Максвелла (1.29) \(\vect {j} = \frac {c}{4\pi } \Rot \Bfield - \frac 1{4\pi } \parttime {\Efield }\), тоді:

\begin{multline*} \frac 1c \left [ \vect {j}\times \Bfield \right ]_k = \frac 1c \epsilon _{kij} j_i B_j = \frac 1c \epsilon _{kij} \left [ \frac {c}{4\pi }\epsilon _{ipq}\partial _p B_q - \frac 1{4\pi }\parttime {E_i} \right ] B_j = \\ = \frac 1{4\pi } \left ( \delta _{kq}\delta _{jp} - \delta _{kp}\delta _{jq} \right ) B_j\partial _p B_q - \frac 1{4\pi c} \epsilon _{kij}\parttime {E_i} B_j = \\ = \frac 1{4\pi } \left ( B_j \partial _j B_k - B_j \partial _k B_j \right ) - \frac 1{4\pi c} \left [ \parttime {\Efield }\times \Bfield \right ]_k. \end{multline*}

Це можна подати як:

\begin{equation*} \frac {4\pi }{c} \left [ \vect {j}\times \Bfield \right ]_k = \partial _j \left ( B_kB_j - \delta _{kj} \frac {\Bfield ^2}{2}\right ) - \frac 1{4\pi c} \left [ \parttime {\Efield }\times \Bfield \right ]_k. \end{equation*}

Маємо результат для балансу імпульсу в одиниці об’єму:

\begin{equation} f_k + T_{kj, j} + \parttime {\pi _k} = 0, \quad \vect {\pi } = \frac {\vect {\Pi }}{c^2}, \end{equation}

де

\begin{equation*} T_{kj} = \frac 1{4\pi } (E_kE_j + B_kB_j) - \frac 1{8\pi }\delta _{kj}(\Efield ^2 + \Bfield ^2) \end{equation*}

максвеллівський тензор натягу.

Інтегральне співвідношення:

\begin{equation} \int \limits _{\Omega } f_k \ d^3\vect {r} + \oint \limits _{\partial \Omega } T_{kj} n_j dS + \parttime {} \int \limits _{\Omega } \pi _k \ d^3\vect {r} = 0 \end{equation}

пов’язує зміну імпульсу в об’ємі \(\Omega \) з дією зовнішніх сил та потоком через бічну поверхню; тут \(\pi _k\) — імпульс поля в одиниці об’єму.

Закон збереження моменту імпульсу

Виходимо з рівнянь:

\begin{equation*} \frac {d\vect {L}}{dt} = \vect {M},\quad \vect {M} = \left [\vect {r}\times \vect {f} \right ]. \end{equation*}

Момент сили, що діє на заряди в одиниці об’єму, є, за означенням,

\begin{equation*} M_k = \epsilon _{kij}x_if_j. \end{equation*}

Використовуючи співвідношення, отримані для балансу імпульсу, маємо:

\begin{equation*} \epsilon _{ijk} x_j f_k + \epsilon _{ijk} x_j T_{kl,l} + \parttime {L_i} = 0, \quad \text {де}\ L_i = \epsilon _{ijk} x_j \pi _k \end{equation*}

можна інтерпретувати як густину моменту імпульсу поля.

Завдяки симетрії \(T_{kl}\) по індексах:

\begin{equation*} \epsilon _{ijk} x_j T_{kl, l} = \partial _l( \epsilon _{ijk} x_jT_{kl}) - \epsilon _{ijk}\delta _{lj}T_{kl} = \partial _l ( \epsilon _{ijk} x_j T_{kl}). \end{equation*}

Звідси дістаємо локальне співвідношення для зміни моменту імпульсу:

\begin{equation} M_i + \partial _l( \epsilon _{ijk} x_jT_{kl}) + \parttime {L_i} = 0. \end{equation}

Рівняння балансу моменту імпульсу в об’ємі \(\Omega \) має вид:

\begin{equation} \int \limits _{\Omega } M_i \ d^3\vect {r} + \oint \limits _{\partial \Omega } \epsilon _{ijk} x_jT_{kl} n_l dS + \parttime {} \int \limits _{\Omega } L_i \ d^3\vect {r} = 0. \end{equation}

1.4 Межі застосовності класичної електродинаміки

Квантова механіка та електродинаміка

На сучасному рівні знань найбільш фундаментальним є квантовий розгляд фізичних процесів, який і визначає межі застосовності класичної теорії. Електродинамічна система складається з заряджених частинок та електромагнітного поля; тут необхідно визначити, яка з цих складових (або уся система в цілому) допускає класичний опис. Широке коло фізичних задач потребує квантового опису руху частинок в класичному електромагнітному полі. Основні зміни, у порівнянні з класичною механікою, тут стосуються рівнянь (1.1), (1.2) та інших, пов’язаних із поняттями траєкторії, сили, другим законом Ньютона тощо. Перегляд цих понять у дослідженнях атомів та молекул — прерогатива квантової механіки, яка аналізує мікрооб’єкти з розмірами \(10^{-8} \div 10^{-7}\) см. Однак деякі мікропроцеси відзначають властивості твердих тіл і рідин також на макроскопічних масштабах. Хоча рух заряджених частинок в цих задачах визначається законами квантової механіки, досить часто залишаються незмінними класичні поняття про напруженість електричного поля та магнітну індукцію; наприклад, в рівнянні Шредінгера для електрона в атомі водню фігурує класичний кулонівський потенціал поля ядра. Звичайно, що для визначення цих полів ми не завжди можемо прямо скористатися формулою (1.2), що пов’язана з механікою точкової частинки. Але зберігається класичний опис електромагнітного поля.

Квантова будова випромінювання

За певних умов стає необхідним враховувати квантові властивості самого електромагнітного поля. Вивчення рівноважного електромагнітного випромінювання, а також фотоелектричних явищ (М. Планк, 1900; А. Айнштайн, 1905) привело до висновку, що електромагнітне випромінювання має корпускулярні властивості й може розглядатися як сукупність окремих квантів-фотонів з енергією \(h\nu \), де \(h\) — стала Планка, \(\nu \) — частота випромінювання. Коли фотонів багато, можливий класичний опис поля, проте у слабких пучках дискретність енергії стає визначальною, а сучасна техніка дозволяє їх поодиноку реєстрацію. Разом з енергетичною дискретністю існують і просторові межі застосування класичної електродинаміки, які визначаються комптонівською довжиною хвилі електрона \(\lambda _C = h/m_e c \approx 2.4 \cdot 10^{-10}\) см. На масштабах, сумірних із \(\lambda _C\), спроба локалізувати електромагнітну взаємодію входить у суперечність із принципом невизначеності, що робить класичне поняття «точкового заряду» нефізичним.

Теоретичну базу для опису таких процесів дає квантова електродинаміка (КЕД), яка передбачає суттєві зміни характеру взаємодії також в області дуже сильних полів. В електричному полі з напруженістю \(E \sim \frac {m_e^2 c^3}{he} \approx 10^{20}\) В/м робота поля на відстані порядку \(\lambda _C\) стає порівнянною з енергією спокою електрон-позитронної пари, що робить необхідним врахувати процеси їх народження та знищення. В цих умовах електромагнітне поле не може розглядатися окремо від електрон-позитронного поля навіть при поширенні хвилі у вакуумі. Складна взаємодія цих полів робить ефективні рівняння для класичних величин \(E\) та \(B\) нелінійними; завдяки цьому стає можливим процес розсіювання фотона фотоном. У цьому розумінні вакуум набуває властивостей середовища, а класичний принцип суперпозиції порушується.

Електродинаміка і гравітація

Взаємодію гравітаційного та електромагнітного полів розглядає загальна теорія відносності. Сильне гравітаційне поле не міняє класичний характер електричного та магнітного полів, але вносить корективи в рівняння електродинаміки на фоні викривлення простору-часу. Вплив гравітаційних ефектів можна оцінити за допомогою параметра \(\mu = |U|/c^2\), де \(U\) — порядок зміни ньютонівського гравітаційного потенціалу в конкретній задачі. Наприклад, при проходженні променів світла біля Сонця \(\mu = 10^{-6}\), відповідний порядок величини має кут зміщення віддаленого джерела променів, що його спостерігають з Землі. Гравітаційно-релятивістські ефекти в Сонячній системі необхідно враховувати для правильної інтерпретації найбільш точних астрометричних спостережень.

Задачі

  • 1.2. Всередині кулі радіуса \(R\) густина заряду стала і дорівнює \(\rho \); зовні зарядів немає. Знайти модуль напруженості зовні та усередині кулі.

    Відповідь:

    \[ E = 4\pi \rho R^3/(3r^2), \quad r > R; \qquad E = 4\pi \rho r/3, \quad r < R. \]

  • 1.3. Всередині нескінченного циліндра радіуса \(R\) густина заряду стала і дорівнює \(\rho \); зовні зарядів немає. Знайти модуль напруженості електричного поля на відстані \(r\) від осі циліндра.

    Відповідь:

    \[ E = 2\pi \rho R^2/r,\ r > R; \quad \text {та}\ E = 2\pi \rho r,\ r < R. \]

  • 1.4. Поверхнева густина заряду на нескінченній площині стала і дорівнює \(\sigma \). Знайти модуль напруженості електричного поля.

    Відповідь:

    \[ E = 2\pi \sigma . \]

  • 1.5. На площині \(z=0\) декартових координат розподіл струму однорідний з поверхневою густиною \(\vect i = i_0(1,0,0). \) Знайти індукцію магнітного поля при \(z>0\) (гаусова система одиниць).

    Відповідь:

    \[ \Bfield = -2\pi i_0 c^{-1}(0,1,0). \]

  • 1.6. Вздовж нескінченного циліндра радіуса \(R\) тече струм з густиною \(\vect j = j \vect n = \text {const}, \) де одиничний вектор \(\vect n\) спрямований вздовж осі циліндра. Зовні струмів немає. Знайти індукцію магнітного поля на відстані \(r\) від осі циліндра.

    Відповідь:

    \begin{equation*} \Bfield = 2\pi j c^{-1} [\vect n \times \vect {r}], \quad r < R, \quad \Bfield = 2\pi j R^2 c^{-1} [\vect n \times \vect {r}]\, r^{-2}, \quad r > R. \end{equation*}

    де \(\vect {r'}\) — вектор, перпендикулярний осі циліндра і спрямований від осі до точки спостереження.