Класична електродинаміка
10 Реакція випромінювання
Досі при розгляді руху зарядженої частинки в зовнішньому полі ми нехтували впливом власного поля частинки на її рух. Такий підхід є послідовним у нерелятивістській границі, де власна енергія частинки незмінна, та й у загальному випадку є коректним наближенням, коли зміна кінетичної енергії за час порядку \(\tau _0 = q^2/(mc^3)\) мала порівняно з кінетичною енергією. Проте ситуація принципово змінюється, коли частинка рухається з прискоренням: вона випромінює (4.11), і це випромінювання переносить енергію та імпульс від частинки до поля. Виникає питання: яка саме сила уповільнює рух і відбирає в частинки енергію, що йде на випромінювання?
10.1 Нерелятивістська сила Абрагама–Лоренца
За наявності прискорення заряджена частинка випромінює, а її поле переносить енергію та імпульс. Згідно до законів збереження, таким чином, має бути зворотня реакція поля на рух частинки. У випадку континуальної системи з неперервними розподілами зарядів і струмів тут не виникає проблем. Натомість при розгляді точкових зарядів виникає потреба оцінювати самодію власного поля випромінювання на прискорену точкову частинку, а тут ми виходимо за межі застосування класичної електродинаміки. Тим не менш, за певних умов можна оцінити цю силу самодії (сила Абрагама-Лоренца; у релятивістському варіанті — сила Лоренца-Дірака). В літературі цю силу також називають силою реакції випромінювання (сила радіаційного гальмування, променеве тертя).
Розглянемо нерелятивістський рух частинки із зарядом \(q\) та масою \(m\). Згідно з (4.11), потужність, що витрачається на випромінювання:
\(\seteqnumber{0}{10.}{0}\)\begin{equation} \label {eq:Larmor} N = \frac {2q^2}{3c^3}\,\dot {\vect {v}}^2. \end{equation}
За законом збереження енергії це дорівнює потужності (з протилежним знаком), яку витрачає сила реакції випромінювання \(\vect {f}_{r}\), яка діє на заряд:
\(\seteqnumber{0}{10.}{1}\)\begin{equation} \label {eq:power_balance} \vect {f}_{r} \cdot \vect {v} = -N. \end{equation}
Формула (10.1) описує потік енергії через сферу великого радіусу (а не безпосередньо в околі заряду); тому, строго кажучи, в баланс енергії треба включити енергію поля між частинкою та цією сферою. Застосуємо ці формули для фінітного руху, тоді енергію поля між частинкою та сферою великого радіусу будемо в середньому вважати незмінною і для руху з обмеженим прискоренням і швидкістю можна вимагати виконання балансу (10.1) і (10.2) для усереднених за часом величин.
Усереднення за часом величини \(F(t)\) приймемо у вигляді
\(\seteqnumber{0}{10.}{2}\)\begin{equation*} \langle F(t) \rangle =\lim \limits _{t\to \infty }\frac {1}{2T}\int \limits _{t-T}^{t+T}F(t)dt. \end{equation*}
Зокрема,
\(\seteqnumber{0}{10.}{2}\)\begin{equation} \left \langle \frac {2q^2}{3c^3}\,\dot {\vect {v}}^2 \right \rangle = -\frac {2q^2}{3c^3} \langle \ddot {\vect {v}}\cdot \vect {v} \rangle ; \end{equation}
при виведенні цієї формули використано інтегрування частинами
\(\seteqnumber{0}{10.}{3}\)\begin{equation} \lim \limits _{t\to \infty } \frac {1}{2T}\int \limits _{t-T}^{t+T} \dot {\vect {v}}\cdot \dot {\vect {v}}\, dt = \lim \limits _{t\to \infty } \frac {1}{2T}\left \{\left [\dot { \vect {v}}\cdot \vect {v}\right ]_{t-T}^{t+T} -\int \limits _{t-T}^{t+T}\ddot { \vect {v}}\cdot \vect {v}dt\right \} \end{equation}
та враховано, що при фінітному русі величина \(\dot { \vect {v}}\cdot \vect {v}\) є скінченною. З (10.1), (10.2) маємо, що середній баланс енергії має місце, якщо покласти
\(\seteqnumber{0}{10.}{4}\)\begin{equation} \label {eq:AL_force} \vect {f}_{r} = \frac {2q^2}{3c^3}\,\ddot {\vect {v}}=m\tau _0\vect {\dot a}, \end{equation}
де \(\vect {a} = \dot {\vect {v}}\) — прискорення, \(\tau _0 = 2q^2/(3mc^3)\) масштаб часу, властивий зарядженій частинці, \(m\) — її маса. Це — формула Абрагама–Лоренца.
Для електрона характерний час становить \(\tau _0 \approx 6.3 \cdot 10^{-24}\) с. Просторовий масштаб, який з точністю до чисельного множника визначає класичний радіус електрона (див. розділ 4.3):
\(\seteqnumber{0}{10.}{5}\)\begin{equation} \label {eq:Rcl} R_e = \frac {e^2}{m_ec^2} \approx 2.8 \cdot 10^{-13}\text {~см}. \end{equation}
Очевидно, подане виведення формули (10.5) є нестрогим і навіть неоднозначним. Наприклад, до сили \(\vect {f}_r\) при усередненні можна додавати похідні за часом, які формально не змінюють енергетичного балансу. Але формулу (10.5) можна отримати іншими способами, які, однак, стикаються з проблемами, що обумовлені обмеженими можливостями класичної електродинаміки для опису точкового електрона (див. розділ 1.4).
Найбільш прямий спосіб, який тут не наводимо, полягає у розгляді протяжної частинки скінченного радіусу. За допомогою потенціалів Лієнара-Віхерта можна розрахувати силу, з якою на окремий елемент частинки діють усі інші елементи, та обчислити сумарний внесок в рівняння руху. Якщо йдеться про електрон, який є точковою безструктурною частинкою 1, далі розглядають границю \(R\to 0\). Втім, в межах класичної електродинаміки побудовати послідовну, самоузгоджену, модель точкової зарядженої частинки неможливо. З одного боку, при \(R\to 0\) електромагнітна енергія точкового заряду стає нескінченною. З іншого боку, для забезпечення стабільності частинки, щоб вона не руйнувалася завдяки відштовхуванню однойменних зарядів, необхідно вводити додаткові компенсуючі поля, які також можуть давати внесок в радіаційне тертя.
Рівняння руху частинки з урахуванням зовнішньої сили \(\vect {F}\) та реакції випромінювання набуває вигляду:
\(\seteqnumber{0}{10.}{6}\)\begin{equation} \label {eq:EOM_AL} m\dot {\vect {v}} = \vect {F} + \vect f_r. \end{equation}
Формула має сенс, якщо зміни власної енергії частинки під час руху є достатньо малими. Це — рівняння третього порядку відносно траєкторії частинки \(\vect {r}(t)\) і для визначення розв’язку при \(t>0\) формально вимагає задавати початкове прискорення \(\ddot {\vect {r}}(0)\) (окрім початкових координати \(\vect {r}_0\) та швидкості \(\vect {v}_0\)), що не властиво класичній механіці. Крім того, якщо покласти \(\vect {F}\equiv 0\), рівняння (10.7) допускає нефізичні саморозгінні розв’язки виду \(\vect {a}(t) = \vect {a}_0 \exp (t/\tau _0)\), тобто прискорення зростає необмежено з часом за відсутності зовнішніх сил. Це є наслідком переходу \(R\to 0\) і свідчить про обмежений характер рівняння (10.7). Умовою застосовності (10.7) вважають
\(\seteqnumber{0}{10.}{7}\)\begin{equation} \label {cond_approx} |\vect f_r|\ll |\vect {F}| \,, \end{equation}
яке виключає саморозгінні розв’язки.
За цієї умови замість (10.7) часто використовують наближене рівняння, яке будують наступним чином. У нульовому наближенні розглядають (10.7)) з силою \(\vect {F(\vect {\dot {r}, r})}\) без радіаційного тертя
\(\seteqnumber{0}{10.}{8}\)\begin{equation} m\dot {\vect {v}} = \vect {F(\dot r, r)}\,. \end{equation}
Звідси
\(\seteqnumber{0}{10.}{9}\)\begin{equation*} m{\vect {\dot a}} = \frac {d}{dt}\vect {F}(\dot {r}, \vect {r}) = \frac {\partial \vect {F}}{\partial \dot {\vect {r}}}\ddot {\vect {r}} + \frac {\partial \vect {F} }{\partial \vect {r} }\dot {\vect {r}} \approx \frac {1}{m} \frac {\partial \vect {F}}{\partial \dot {\vect {r}}} \vect {F} + \frac {\partial \vect {F}}{\partial \vect {r}}\dot {\vect {r}}. \end{equation*}
Звідси отримуємо другу похідну від швидкості \(\vect {\ddot v}\), яку слід підставити в (10.5)
\(\seteqnumber{0}{10.}{9}\)\begin{equation} \label {AL_approx} \vect {f}_{r} = m\tau _0\vect {\dot a} = \tau _0\left [ \frac {1}{m} \frac {\partial \vect {F} }{\partial \dot {\vect {r}}} \vect {F} +\frac {\partial \vect {F}}{\partial \vect {r}}\dot {\vect {r}} \right ]. \end{equation}
Підстановка (10.10) в (10.7) дає вже рівняння другого порядку відносно траєкторії частинки, яке не породжує саморозгінних розв’язків.
Якщо сила \(\vect {F}\) обумовлена дією зовнішнього електромагнітного випромінювання з довжиною хвилі \(\lambda \), можна показати, що (10.8) приводить до умови \(\lambda \gg R_e \) або \(\tau _0 \ll T\), де \(T\) — характерний час змін зовнішнього поля.
10.2 Релятивістське узагальнення
Для отримання релятивістського аналога (10.5) зауважимо, що шукана 4-сила \(f^{\mu }\) повинна:
-
• задовольняти умові ортогональності до 4-швидкості: \(f_{\mu }u^{\mu } = 0\) (див. (7.8));
-
• переходити у (10.5) в нерелятивістській границі.
З цих умов єдиний можливий вираз є:
\(\seteqnumber{0}{10.}{10}\)\begin{equation} \label {eq:LAD_force} f^{\mu } = \frac {2q^2}{3} \left ( \frac {dw^{\mu }}{ds} + w^{\nu }w_{\nu }\, u^{\mu } \right ). \end{equation}
Це сила Лоренца–Абрагама–Дірака. Ортогональність легко перевіряється безпосередньо: \(f^{\mu }u_{\mu } = \frac {2q^2}{3}(u_{\mu }dw^{\mu }/ds + w^{\nu }w_{\nu })\), а оскільки \(d(w^{\mu }u_{\mu })/ds = (dw^{\mu }/ds)\,u_{\mu } + w^{\mu }w_{\mu } = 0\), то \(f^{\mu }u_{\mu } = 0\). Нерелятивістська границя відновлює формулу (10.5), що може бути перевірено безпосередньою підстановкою (див. задачу 10.1).
Знайжемо релятивістський аналог наближення (10.10). Розглянемо рівняння руху:
\(\seteqnumber{0}{10.}{11}\)\begin{equation} \label {eq:full_EOM} mc^2\,\frac {du^{\mu }}{ds} = qF^{\mu \nu }u_{\nu } + \frac {2q^2}{3}\left (\frac {dw^{\mu }}{ds} + w^{\nu }w_{\nu }\,u^{\mu }\right ). \end{equation}
Оскільки другий доданок малий, у ньому достатньо використати нульове наближення для 4-прискорення, тобто покласти
\(\seteqnumber{0}{10.}{12}\)\begin{equation} \label {eq:w_zero} w^{\mu } = \frac {q}{mc^2}F^{\mu \nu }u_{\nu }. \end{equation}
Другий доданок у (10.11) обчислюється підстановкою (10.13) безпосередньо:
\(\seteqnumber{0}{10.}{13}\)\begin{equation} \label {eq:ww} w^{\nu }w_{\nu } = \frac {q^2}{m^2c^4}\, \bigl (F^{\nu \alpha }u_{\alpha }\bigr )\bigl (F_{\nu \beta }u^{\beta }\bigr ). \end{equation}
Для першого доданка диференціюємо (10.13) по \(s\):
\(\seteqnumber{0}{10.}{14}\)\begin{equation} \label {eq:dw_ds} \frac {dw^{\mu }}{ds} = \frac {q}{mc^2}\frac {d}{ds}\bigl (F^{\mu \nu }u_{\nu }\bigr ) = \frac {q}{mc^2}\left ( \partial _{\alpha }F^{\mu \nu }\,u^{\alpha }u_{\nu } + F^{\mu \nu }\frac {du_{\nu }}{ds} \right ). \end{equation}
У другому доданку (10.15) знову підставляємо нульове наближення \(du_{\nu }/ds = w_{\nu }\), визначене формулою (10.13):
\(\seteqnumber{0}{10.}{15}\)\begin{equation} \label {eq:Fw} F^{\mu \nu }w_{\nu } = \frac {q}{mc^2}F^{\mu \nu }F_{\nu \alpha }u^{\alpha }. \end{equation}
Підставляючи (10.14)–(10.16) у вираз для сили (10.11), отримуємо релятивістське наближення формули (10.10)2:
\(\seteqnumber{0}{10.}{16}\)\begin{equation} \label {eq:LL_force} f^{\mu }_\text {ЛЛ} = \frac {2q^3}{3mc^2} \left [ \partial _{\alpha }F^{\mu \nu }\,u^{\alpha }u_{\nu } + \frac {q}{mc^2}F^{\mu \alpha }F_{\alpha \nu }u^{\nu } + \frac {q}{mc^2} \bigl (F_{\alpha \nu }u^{\nu }\bigr )\!\bigl (F^{\alpha \beta }u_{\beta }\bigr ) u^{\mu } \right ]. \end{equation}
Три доданки мають прозорий зміст: перший враховує неоднорідність поля вздовж траєкторії, другий — подвійну дію поля на 4-швидкість, третій забезпечує ортогональність \(f^{\mu }u_{\mu }=0\), яку легко перевірити безпосередньо. Сила (10.17) не породжує саморозгінних розв’язків і передприскорення, оскільки містить лише першу похідну за власним часом, а не третю, як рівняння (10.7). Вона є коректним описом реакції випромінювання у всіх практичних ситуаціях, де \(\tau _0 \ll T\).
2 Це наближення отримане в [2, § 76], тому в літературі його також називають наближенням Ландау-Ліфшиця.
Задачі
-
10.4. Записати загальний розв’язок однорідного рівняння (10.7) (при \(\vect {F}=0\)) і знайти умову на початкові дані, що виключає саморозгінний розв’язок.
-
10.5. Частинка із зарядом \(q\) та масою \(m\) рухається в однорідному магнітному полі \(\Bfield \) по колу. Знайти час, за який частинка гальмується до зупинки внаслідок втрат на випромінювання, вважаючи нерелятивістський рух і початкову швидкість \(v_0 \ll c\). Вказівка. Скористатись формулою (10.1) та законом збереження енергії. Прискорення при рівномірному русі по колу: \(|\dot {\vect {v}}| = \omega _c v\), \(\omega _c = qB/(mc)\).
-
10.6. Релятивістська заряджена частинка з масою \(m\) та зарядом \(q\) рухається в однорідних схрещених полях \(\Efield \perp \Bfield \), \(E < B\). Знайти силу реакції випромінювання в наближенні Ландау–Ліфшиця та показати, що вона має компоненту, перпендикулярну до швидкості, яка спричиняє дрейф траєкторії у напрямку \(\Efield \times \Bfield \).
Вказівка. Для однорідних полів \(\partial _{\alpha }F^{\mu }{}_{\nu }=0\). Скористатись лоренц-інваріантом (7.5): \(\mathcal {I}_1 = F_{\alpha \nu }F^{\alpha \nu } = - 2(\Efield ^2 - \Bfield ^2) > 0\).