Елементи фізики плазми

\(\newcommand{\footnotename}{footnote}\) \(\def \LWRfootnote {1}\) \(\newcommand {\footnote }[2][\LWRfootnote ]{{}^{\mathrm {#1}}}\) \(\newcommand {\footnotemark }[1][\LWRfootnote ]{{}^{\mathrm {#1}}}\) \(\let \LWRorighspace \hspace \) \(\renewcommand {\hspace }{\ifstar \LWRorighspace \LWRorighspace }\) \(\newcommand {\TextOrMath }[2]{#2}\) \(\newcommand {\mathnormal }[1]{{#1}}\) \(\newcommand \ensuremath [1]{#1}\) \(\newcommand {\LWRframebox }[2][]{\fbox {#2}} \newcommand {\framebox }[1][]{\LWRframebox } \) \(\newcommand {\setlength }[2]{}\) \(\newcommand {\addtolength }[2]{}\) \(\newcommand {\setcounter }[2]{}\) \(\newcommand {\addtocounter }[2]{}\) \(\newcommand {\arabic }[1]{}\) \(\newcommand {\number }[1]{}\) \(\newcommand {\noalign }[1]{\text {#1}\notag \\}\) \(\newcommand {\cline }[1]{}\) \(\newcommand {\directlua }[1]{\text {(directlua)}}\) \(\newcommand {\luatexdirectlua }[1]{\text {(directlua)}}\) \(\newcommand {\protect }{}\) \(\def \LWRabsorbnumber #1 {}\) \(\def \LWRabsorbquotenumber "#1 {}\) \(\newcommand {\LWRabsorboption }[1][]{}\) \(\newcommand {\LWRabsorbtwooptions }[1][]{\LWRabsorboption }\) \(\def \mathchar {\ifnextchar "\LWRabsorbquotenumber \LWRabsorbnumber }\) \(\def \mathcode #1={\mathchar }\) \(\let \delcode \mathcode \) \(\let \delimiter \mathchar \) \(\def \oe {\unicode {x0153}}\) \(\def \OE {\unicode {x0152}}\) \(\def \ae {\unicode {x00E6}}\) \(\def \AE {\unicode {x00C6}}\) \(\def \aa {\unicode {x00E5}}\) \(\def \AA {\unicode {x00C5}}\) \(\def \o {\unicode {x00F8}}\) \(\def \O {\unicode {x00D8}}\) \(\def \l {\unicode {x0142}}\) \(\def \L {\unicode {x0141}}\) \(\def \ss {\unicode {x00DF}}\) \(\def \SS {\unicode {x1E9E}}\) \(\def \dag {\unicode {x2020}}\) \(\def \ddag {\unicode {x2021}}\) \(\def \P {\unicode {x00B6}}\) \(\def \copyright {\unicode {x00A9}}\) \(\def \pounds {\unicode {x00A3}}\) \(\let \LWRref \ref \) \(\renewcommand {\ref }{\ifstar \LWRref \LWRref }\) \( \newcommand {\multicolumn }[3]{#3}\) \(\require {textcomp}\) \(\require {colortbl}\) \(\let \LWRorigcolumncolor \columncolor \) \(\renewcommand {\columncolor }[2][named]{\LWRorigcolumncolor [#1]{#2}\LWRabsorbtwooptions }\) \(\let \LWRorigrowcolor \rowcolor \) \(\renewcommand {\rowcolor }[2][named]{\LWRorigrowcolor [#1]{#2}\LWRabsorbtwooptions }\) \(\let \LWRorigcellcolor \cellcolor \) \(\renewcommand {\cellcolor }[2][named]{\LWRorigcellcolor [#1]{#2}\LWRabsorbtwooptions }\) \(\newcommand {\intertext }[1]{\text {#1}\notag \\}\) \(\let \Hat \hat \) \(\let \Check \check \) \(\let \Tilde \tilde \) \(\let \Acute \acute \) \(\let \Grave \grave \) \(\let \Dot \dot \) \(\let \Ddot \ddot \) \(\let \Breve \breve \) \(\let \Bar \bar \) \(\let \Vec \vec \) \(\let \symnormal \mathit \) \(\let \symliteral \mathrm \) \(\let \symbb \mathbb \) \(\let \symbbit \mathbb \) \(\let \symcal \mathcal \) \(\let \symscr \mathscr \) \(\let \symfrak \mathfrak \) \(\let \symsfup \mathsf \) \(\let \symsfit \mathit \) \(\let \symbfsf \mathbf \) \(\let \symbfup \mathbf \) \(\newcommand {\symbfit }[1]{\boldsymbol {#1}}\) \(\let \symbfcal \mathcal \) \(\let \symbfscr \mathscr \) \(\let \symbffrak \mathfrak \) \(\let \symbfsfup \mathbf \) \(\newcommand {\symbfsfit }[1]{\boldsymbol {#1}}\) \(\let \symup \mathrm \) \(\let \symbf \mathbf \) \(\let \symit \mathit \) \(\let \symtt \mathtt \) \(\let \symbffrac \mathbffrac \) \(\newcommand {\mathfence }[1]{\mathord {#1}}\) \(\newcommand {\mathover }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathunder }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathaccent }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathbotaccent }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathalpha }[1]{\mathord {#1}}\) \(\def\upAlpha{\unicode{x0391}}\) \(\def\upBeta{\unicode{x0392}}\) \(\def\upGamma{\unicode{x0393}}\) \(\def\upDigamma{\unicode{x03DC}}\) \(\def\upDelta{\unicode{x0394}}\) \(\def\upEpsilon{\unicode{x0395}}\) \(\def\upZeta{\unicode{x0396}}\) \(\def\upEta{\unicode{x0397}}\) \(\def\upTheta{\unicode{x0398}}\) \(\def\upVartheta{\unicode{x03F4}}\) \(\def\upIota{\unicode{x0399}}\) \(\def\upKappa{\unicode{x039A}}\) \(\def\upLambda{\unicode{x039B}}\) \(\def\upMu{\unicode{x039C}}\) \(\def\upNu{\unicode{x039D}}\) \(\def\upXi{\unicode{x039E}}\) \(\def\upOmicron{\unicode{x039F}}\) \(\def\upPi{\unicode{x03A0}}\) \(\def\upVarpi{\unicode{x03D6}}\) \(\def\upRho{\unicode{x03A1}}\) \(\def\upSigma{\unicode{x03A3}}\) \(\def\upTau{\unicode{x03A4}}\) \(\def\upUpsilon{\unicode{x03A5}}\) \(\def\upPhi{\unicode{x03A6}}\) \(\def\upChi{\unicode{x03A7}}\) \(\def\upPsi{\unicode{x03A8}}\) \(\def\upOmega{\unicode{x03A9}}\) \(\def\itAlpha{\unicode{x1D6E2}}\) \(\def\itBeta{\unicode{x1D6E3}}\) \(\def\itGamma{\unicode{x1D6E4}}\) \(\def\itDigamma{\mathit{\unicode{x03DC}}}\) \(\def\itDelta{\unicode{x1D6E5}}\) \(\def\itEpsilon{\unicode{x1D6E6}}\) \(\def\itZeta{\unicode{x1D6E7}}\) \(\def\itEta{\unicode{x1D6E8}}\) \(\def\itTheta{\unicode{x1D6E9}}\) \(\def\itVartheta{\unicode{x1D6F3}}\) \(\def\itIota{\unicode{x1D6EA}}\) \(\def\itKappa{\unicode{x1D6EB}}\) \(\def\itLambda{\unicode{x1D6EC}}\) \(\def\itMu{\unicode{x1D6ED}}\) \(\def\itNu{\unicode{x1D6EE}}\) \(\def\itXi{\unicode{x1D6EF}}\) \(\def\itOmicron{\unicode{x1D6F0}}\) \(\def\itPi{\unicode{x1D6F1}}\) \(\def\itRho{\unicode{x1D6F2}}\) \(\def\itSigma{\unicode{x1D6F4}}\) \(\def\itTau{\unicode{x1D6F5}}\) \(\def\itUpsilon{\unicode{x1D6F6}}\) \(\def\itPhi{\unicode{x1D6F7}}\) \(\def\itChi{\unicode{x1D6F8}}\) \(\def\itPsi{\unicode{x1D6F9}}\) \(\def\itOmega{\unicode{x1D6FA}}\) \(\def\upalpha{\unicode{x03B1}}\) \(\def\upbeta{\unicode{x03B2}}\) \(\def\upvarbeta{\unicode{x03D0}}\) \(\def\upgamma{\unicode{x03B3}}\) \(\def\updigamma{\unicode{x03DD}}\) \(\def\updelta{\unicode{x03B4}}\) \(\def\upepsilon{\unicode{x03F5}}\) \(\def\upvarepsilon{\unicode{x03B5}}\) \(\def\upzeta{\unicode{x03B6}}\) \(\def\upeta{\unicode{x03B7}}\) \(\def\uptheta{\unicode{x03B8}}\) \(\def\upvartheta{\unicode{x03D1}}\) \(\def\upiota{\unicode{x03B9}}\) \(\def\upkappa{\unicode{x03BA}}\) \(\def\upvarkappa{\unicode{x03F0}}\) \(\def\uplambda{\unicode{x03BB}}\) \(\def\upmu{\unicode{x03BC}}\) \(\def\upnu{\unicode{x03BD}}\) \(\def\upxi{\unicode{x03BE}}\) \(\def\upomicron{\unicode{x03BF}}\) \(\def\uppi{\unicode{x03C0}}\) \(\def\upvarpi{\unicode{x03D6}}\) \(\def\uprho{\unicode{x03C1}}\) \(\def\upvarrho{\unicode{x03F1}}\) \(\def\upsigma{\unicode{x03C3}}\) \(\def\upvarsigma{\unicode{x03C2}}\) \(\def\uptau{\unicode{x03C4}}\) \(\def\upupsilon{\unicode{x03C5}}\) \(\def\upphi{\unicode{x03D5}}\) \(\def\upvarphi{\unicode{x03C6}}\) \(\def\upchi{\unicode{x03C7}}\) \(\def\uppsi{\unicode{x03C8}}\) \(\def\upomega{\unicode{x03C9}}\) \(\def\italpha{\unicode{x1D6FC}}\) \(\def\itbeta{\unicode{x1D6FD}}\) \(\def\itvarbeta{\unicode{x03D0}}\) \(\def\itgamma{\unicode{x1D6FE}}\) \(\def\itdigamma{\mathit{\unicode{x03DD}}}\) \(\def\itdelta{\unicode{x1D6FF}}\) \(\def\itepsilon{\unicode{x1D716}}\) \(\def\itvarepsilon{\unicode{x1D700}}\) \(\def\itzeta{\unicode{x1D701}}\) \(\def\iteta{\unicode{x1D702}}\) \(\def\ittheta{\unicode{x1D703}}\) \(\def\itvartheta{\unicode{x1D717}}\) \(\def\itiota{\unicode{x1D704}}\) \(\def\itkappa{\unicode{x1D705}}\) \(\def\itvarkappa{\unicode{x1D718}}\) \(\def\itlambda{\unicode{x1D706}}\) \(\def\itmu{\unicode{x1D707}}\) \(\def\itnu{\unicode{x1D708}}\) \(\def\itxi{\unicode{x1D709}}\) \(\def\itomicron{\unicode{x1D70A}}\) \(\def\itpi{\unicode{x1D70B}}\) \(\def\itvarpi{\unicode{x1D71B}}\) \(\def\itrho{\unicode{x1D70C}}\) \(\def\itvarrho{\unicode{x1D71A}}\) \(\def\itsigma{\unicode{x1D70E}}\) \(\def\itvarsigma{\unicode{x1D70D}}\) \(\def\ittau{\unicode{x1D70F}}\) \(\def\itupsilon{\unicode{x1D710}}\) \(\def\itphi{\unicode{x1D719}}\) \(\def\itvarphi{\unicode{x1D711}}\) \(\def\itchi{\unicode{x1D712}}\) \(\def\itpsi{\unicode{x1D713}}\) \(\def\itomega{\unicode{x1D714}}\) \(\let \lparen (\) \(\let \rparen )\) \(\newcommand {\cuberoot }[1]{\,{}^3\!\!\sqrt {#1}}\,\) \(\newcommand {\fourthroot }[1]{\,{}^4\!\!\sqrt {#1}}\,\) \(\newcommand {\longdivision }[1]{\mathord {\unicode {x027CC}#1}}\) \(\newcommand {\mathcomma }{,}\) \(\newcommand {\mathcolon }{:}\) \(\newcommand {\mathsemicolon }{;}\) \(\newcommand {\overbracket }[1]{\mathinner {\overline {\ulcorner {#1}\urcorner }}}\) \(\newcommand {\underbracket }[1]{\mathinner {\underline {\llcorner {#1}\lrcorner }}}\) \(\newcommand {\overbar }[1]{\mathord {#1\unicode {x00305}}}\) \(\newcommand {\ovhook }[1]{\mathord {#1\unicode {x00309}}}\) \(\newcommand {\ocirc }[1]{\mathord {#1\unicode {x0030A}}}\) \(\newcommand {\candra }[1]{\mathord {#1\unicode {x00310}}}\) \(\newcommand {\oturnedcomma }[1]{\mathord {#1\unicode {x00312}}}\) \(\newcommand {\ocommatopright }[1]{\mathord {#1\unicode {x00315}}}\) \(\newcommand {\droang }[1]{\mathord {#1\unicode {x0031A}}}\) \(\newcommand {\leftharpoonaccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D0}}}\) \(\newcommand {\rightharpoonaccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D1}}}\) \(\newcommand {\vertoverlay }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D2}}}\) \(\newcommand {\leftarrowaccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D0}}}\) \(\newcommand {\annuity }[1]{\mathord {#1\unicode {x020E7}}}\) \(\newcommand {\widebridgeabove }[1]{\mathord {#1\unicode {x020E9}}}\) \(\newcommand {\asteraccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020F0}}}\) \(\newcommand {\threeunderdot }[1]{\mathord {#1\unicode {x020E8}}}\) \(\newcommand {\Bbbsum }{\mathop {\unicode {x2140}}\limits }\) \(\newcommand {\oiint }{\mathop {\unicode {x222F}}\limits }\) \(\newcommand {\oiiint }{\mathop {\unicode {x2230}}\limits }\) \(\newcommand {\intclockwise }{\mathop {\unicode {x2231}}\limits }\) \(\newcommand {\ointclockwise }{\mathop {\unicode {x2232}}\limits }\) \(\newcommand {\ointctrclockwise }{\mathop {\unicode {x2233}}\limits }\) \(\newcommand {\varointclockwise }{\mathop {\unicode {x2232}}\limits }\) \(\newcommand {\leftouterjoin }{\mathop {\unicode {x27D5}}\limits }\) \(\newcommand {\rightouterjoin }{\mathop {\unicode {x27D6}}\limits }\) \(\newcommand {\fullouterjoin }{\mathop {\unicode {x27D7}}\limits }\) \(\newcommand {\bigbot }{\mathop {\unicode {x27D8}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtop }{\mathop {\unicode {x27D9}}\limits }\) \(\newcommand {\xsol }{\mathop {\unicode {x29F8}}\limits }\) \(\newcommand {\xbsol }{\mathop {\unicode {x29F9}}\limits }\) \(\newcommand {\bigcupdot }{\mathop {\unicode {x2A03}}\limits }\) \(\newcommand {\bigsqcap }{\mathop {\unicode {x2A05}}\limits }\) \(\newcommand {\conjquant }{\mathop {\unicode {x2A07}}\limits }\) \(\newcommand {\disjquant }{\mathop {\unicode {x2A08}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtimes }{\mathop {\unicode {x2A09}}\limits }\) \(\newcommand {\modtwosum }{\mathop {\unicode {x2A0A}}\limits }\) \(\newcommand {\sumint }{\mathop {\unicode {x2A0B}}\limits }\) \(\newcommand {\intbar }{\mathop {\unicode {x2A0D}}\limits }\) \(\newcommand {\intBar }{\mathop {\unicode {x2A0E}}\limits }\) \(\newcommand {\fint }{\mathop {\unicode {x2A0F}}\limits }\) \(\newcommand {\cirfnint }{\mathop {\unicode {x2A10}}\limits }\) \(\newcommand {\awint }{\mathop {\unicode {x2A11}}\limits }\) \(\newcommand {\rppolint }{\mathop {\unicode {x2A12}}\limits }\) \(\newcommand {\scpolint }{\mathop {\unicode {x2A13}}\limits }\) \(\newcommand {\npolint }{\mathop {\unicode {x2A14}}\limits }\) \(\newcommand {\pointint }{\mathop {\unicode {x2A15}}\limits }\) \(\newcommand {\sqint }{\mathop {\unicode {x2A16}}\limits }\) \(\newcommand {\intlarhk }{\mathop {\unicode {x2A17}}\limits }\) \(\newcommand {\intx }{\mathop {\unicode {x2A18}}\limits }\) \(\newcommand {\intcap }{\mathop {\unicode {x2A19}}\limits }\) \(\newcommand {\intcup }{\mathop {\unicode {x2A1A}}\limits }\) \(\newcommand {\upint }{\mathop {\unicode {x2A1B}}\limits }\) \(\newcommand {\lowint }{\mathop {\unicode {x2A1C}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtriangleleft }{\mathop {\unicode {x2A1E}}\limits }\) \(\newcommand {\zcmp }{\mathop {\unicode {x2A1F}}\limits }\) \(\newcommand {\zpipe }{\mathop {\unicode {x2A20}}\limits }\) \(\newcommand {\zproject }{\mathop {\unicode {x2A21}}\limits }\) \(\newcommand {\biginterleave }{\mathop {\unicode {x2AFC}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtalloblong }{\mathop {\unicode {x2AFF}}\limits }\) \(\newcommand {\arabicmaj }{\mathop {\unicode {x1EEF0}}\limits }\) \(\newcommand {\arabichad }{\mathop {\unicode {x1EEF1}}\limits }\) \(\newcommand {\nicefrac }[3][]{\mathinner {{}^{#2}\!/\!_{#3}}}\) \(\require {mhchem}\) \(\newcommand {\toprule }[1][]{\hline }\) \(\let \midrule \toprule \) \(\let \bottomrule \toprule \) \(\def \LWRbooktabscmidruleparen (#1)#2{}\) \(\newcommand {\LWRbooktabscmidrulenoparen }[1]{}\) \(\newcommand {\cmidrule }[1][]{\ifnextchar (\LWRbooktabscmidruleparen \LWRbooktabscmidrulenoparen }\) \(\newcommand {\morecmidrules }{}\) \(\newcommand {\specialrule }[3]{\hline }\) \(\newcommand {\addlinespace }[1][]{}\) \(\newcommand {\LWRsubmultirow }[2][]{#2}\) \(\newcommand {\LWRmultirow }[2][]{\LWRsubmultirow }\) \(\newcommand {\multirow }[2][]{\LWRmultirow }\) \(\newcommand {\mrowcell }{}\) \(\newcommand {\mcolrowcell }{}\) \(\newcommand {\STneed }[1]{}\) \(\newcommand {\vect }[1]{\mathbf {#1}}\) \(\newcommand {\Efield }{\vect {E}}\) \(\newcommand {\Dfield }{\vect {D}}\) \(\newcommand {\Bfield }{\vect {B}}\) \(\newcommand {\Hfield }{\vect {H}}\) \(\newcommand {\rot }{\mathbf {\nabla }\times }\) \(\newcommand {\divg }{\mathbf {\nabla }\cdot }\) \(\newcommand {\grad }{\vect {\nabla }}\) \(\newcommand {\diff }[2]{\frac {\partial #1}{\partial #2}}\) \(\newcommand {\ddiff }[2]{\frac {\partial ^2 #1}{\partial #2^2}}\) \(\newcommand {\parttime }[1]{\frac {\partial {#1}}{\partial t}}\) \(\newcommand {\pparttime }[1]{\frac {\partial ^2{#1}}{\partial t^2}}\) \(\renewcommand {\phi }{\varphi }\) \(\renewcommand {\epsilon }{\varepsilon }\) \(\DeclareMathOperator {\const }{const}\) \(\DeclareMathOperator {\Div }{div}\) \(\DeclareMathOperator {\Rot }{rot}\) \(\DeclareMathOperator {\Grad }{grad}\) \(\DeclareMathOperator {\inv }{inv}\) \(\newcommand {\Laplasian }{\Delta }\) \(\renewcommand {\iiint }{\int }\) \(\renewcommand {\iint }{\int }\) \(\newcommand {\oiint }{\oint }\) \(\newcommand {\emf }{ℰ}\) \(\newcommand {\tikzmarknode }[2]{#2}\) \(\newcommand {\tikzmark }[1]{}\) \(\newcommand {\enquote }[1]{«#1»}\) \(\newcommand {\allowbreak }{}\) \(\newcommand {\mitlambda }{\lambda }\) \(\newcommand {\mitomega }{\omega }\) \(\newcommand {\mittheta }{\theta }\) \(\newcommand {\mitphi }{\varphi }\) \(\newcommand {\tcbhighmath }[1]{\boxed {#1}}\) \(\DeclareMathOperator {\sh }{sh}\) \(\DeclareMathOperator {\ch }{ch}\) \(\DeclareMathOperator {\tg }{tg}\) \(\DeclareMathOperator {\ctg }{ctg}\) \(\DeclareMathOperator {\arctg }{arctg}\) \(\DeclareMathOperator {\arcctg }{arcctg}\) \(\DeclareMathOperator {\cth }{cth}\) \(\DeclareMathOperator {\cosec }{cosec}\) \(\let \symsf \symsfup \) \(\def\Alpha{\unicode{x0391}}\) \(\def\Beta{\unicode{x0392}}\) \(\def\Gamma{\unicode{x0393}}\) \(\def\Digamma{\unicode{x03DC}}\) \(\def\Delta{\unicode{x0394}}\) \(\def\Epsilon{\unicode{x0395}}\) \(\def\Zeta{\unicode{x0396}}\) \(\def\Eta{\unicode{x0397}}\) \(\def\Theta{\unicode{x0398}}\) \(\def\Vartheta{\unicode{x03F4}}\) \(\def\Iota{\unicode{x0399}}\) \(\def\Kappa{\unicode{x039A}}\) \(\def\Lambda{\unicode{x039B}}\) \(\def\Mu{\unicode{x039C}}\) \(\def\Nu{\unicode{x039D}}\) \(\def\Xi{\unicode{x039E}}\) \(\def\Omicron{\unicode{x039F}}\) \(\def\Pi{\unicode{x03A0}}\) \(\def\Varpi{\unicode{x03D6}}\) \(\def\Rho{\unicode{x03A1}}\) \(\def\Sigma{\unicode{x03A3}}\) \(\def\Tau{\unicode{x03A4}}\) \(\def\Upsilon{\unicode{x03A5}}\) \(\def\Phi{\unicode{x03A6}}\) \(\def\Chi{\unicode{x03A7}}\) \(\def\Psi{\unicode{x03A8}}\) \(\def\Omega{\unicode{x03A9}}\) \(\def\alpha{\unicode{x1D6FC}}\) \(\def\beta{\unicode{x1D6FD}}\) \(\def\varbeta{\unicode{x03D0}}\) \(\def\gamma{\unicode{x1D6FE}}\) \(\def\digamma{\mathit{\unicode{x03DD}}}\) \(\def\delta{\unicode{x1D6FF}}\) \(\def\epsilon{\unicode{x1D716}}\) \(\def\varepsilon{\unicode{x1D700}}\) \(\def\zeta{\unicode{x1D701}}\) \(\def\eta{\unicode{x1D702}}\) \(\def\theta{\unicode{x1D703}}\) \(\def\vartheta{\unicode{x1D717}}\) \(\def\iota{\unicode{x1D704}}\) \(\def\kappa{\unicode{x1D705}}\) \(\def\varkappa{\unicode{x1D718}}\) \(\def\lambda{\unicode{x1D706}}\) \(\def\mu{\unicode{x1D707}}\) \(\def\nu{\unicode{x1D708}}\) \(\def\xi{\unicode{x1D709}}\) \(\def\omicron{\unicode{x1D70A}}\) \(\def\pi{\unicode{x1D70B}}\) \(\def\varpi{\unicode{x1D71B}}\) \(\def\rho{\unicode{x1D70C}}\) \(\def\varrho{\unicode{x1D71A}}\) \(\def\sigma{\unicode{x1D70E}}\) \(\def\varsigma{\unicode{x1D70D}}\) \(\def\tau{\unicode{x1D70F}}\) \(\def\upsilon{\unicode{x1D710}}\) \(\def\phi{\unicode{x1D719}}\) \(\def\varphi{\unicode{x1D711}}\) \(\def\chi{\unicode{x1D712}}\) \(\def\psi{\unicode{x1D713}}\) \(\def\omega{\unicode{x1D714}}\)

7 Кінетичний опис плазми

Рідинний опис виникає після усереднення руху великої кількості частинок. Але іноді самого середнього значення швидкості недостатньо. Дві плазми можуть мати однакові густину \(n\) та середню швидкість \(\vect v\), але різні розподіли частинок за швидкостями, а отже по-різному реагувати на хвилі, зіткнення та нестійкості.

Кінетичний опис зберігає інформацію про те, як частинки розподілені не лише в координатному просторі, а й у просторі швидкостей. Це особливо важливо тоді, коли характер процесу визначається невеликою частиною частинок із певними швидкостями: наприклад, при резонансній взаємодії з хвилею. Рідинні величини в такому разі вже можуть не містити достатньої інформації.

§ 7.1 Функція розподілу та фазовий простір

Для кожного сорту частинок \(s\) вводять функцію розподілу \(f_s(\vect r,\vect v,t)\). Вона визначена у шестимірному фазовому просторі \((\vect r,\vect v)\) і часі. Величина

\begin{equation*} f_s(\vect r,\vect v,t)\,d^3r\,d^3v \end{equation*}

є середнім числом частинок виду \(s\), які в момент часу \(t\) перебувають у елементі фазового простору \(d^3r\,d^3v\).

На відміну від концентрації, функція \(f_s\) містить інформацію про розподіл частинок за швидкостями. Концентрація є її нульовим моментом,

\begin{equation} \label {eq:kinetic-density} n_s(\vect r,t)=\int f_s(\vect r,\vect v,t)\,d^3v, \end{equation}

а середня швидкість визначається першим моментом,

\begin{equation} \label {eq:kinetic-velocity} n_s\vect v_s=\int \vect v f_s\,d^3v. \end{equation}

Знання тільки \(n_s\) та \(\vect v_s\) не відновлює функцію розподілу. У цьому полягає одна з головних відмінностей кінетичного опису від рідинного: кінетична теорія зберігає значно більше інформації про мікроскопічний стан плазми.

§ 7.2 Моменти функції розподілу

Середня швидкість характеризує рух центра розподілу. Для опису хаотичного руху введемо відносну швидкість

\begin{equation*} \vect c=\vect v-\vect v_s. \end{equation*}

Тоді тензор тиску визначається другим центральним моментом:

\begin{equation} \label {eq:pressure-tensor} P_{s,ij} = m_s\int (v_i-v_{s,i})(v_j-v_{s,j})f_s\,d^3v. \end{equation}

У загальному випадку \(\mathsf P_s\) є тензором, а не скаляром. Якщо розподіл ізотропний, усі напрямки еквівалентні й

\begin{equation} \label {eq:isotropic-pressure} P_{s,ij}=p_s\delta _{ij}. \end{equation}

Скалярний тиск тоді пов’язаний із другим центральним моментом:

\begin{equation} \label {eq:pressure-energy} p_s=\frac {m_s}{3}\int c^2 f_s\,d^3v. \end{equation}

Для ізотропного розподілу температуру сорту \(s\) означимо як \(T_s\equiv (m_s/3n_s)\int c^2f_s\,d^3v\), звідки \(p_s=n_sT_s\); фізично — це середня енергія хаотичного руху частинок (\(T\) в енергетичних одиницях). У неізотропній плазмі природніше говорити окремо про тиск поперек і вздовж магнітного поля, \(p_\perp \) та \(p_\parallel \). Саме тому кінетичний опис потрібний там, де анізотропія розподілу є істотною.

Із моментів можна побудувати також густину кінетичної енергії частинок,

\begin{equation} \label {eq:kinetic-energy-density} w_s=\frac {m_s}{2}\int v^2 f_s\,d^3v. \end{equation}

Після розкладання \(\vect v=\vect v_s+\vect c\) вона містить дві частини: енергію впорядкованого руху та енергію хаотичного руху. Саме друга частина пов’язана з температурою і тиском.

§ 7.3 Кінетичне рівняння

Еволюцію функції розподілу визначає кінетичне рівняння. У беззіткнювальній плазмі воно має вигляд рівняння Власова:

\begin{equation} \label {eq:vlasov} \frac {\partial f_s}{\partial t} +\vect v\cdot \nabla f_s +\frac {q_s}{m_s} \left ( \vect E+\frac 1c\vect v\times \vect B \right ) \cdot \nabla _{\vect v}f_s=0. \end{equation}

Перший доданок описує зміну розподілу з часом, другий — його перенесення в координатному просторі, а третій — зміну швидкостей під дією сили Лоренца.

Рівняння можна записати компактніше через повну похідну вздовж траєкторії частинки:

\begin{equation} \label {eq:vlasov-characteristic} \frac {d f_s}{dt}=0. \end{equation}

Це не означає, що \(f_s\) не змінюється в просторі або в часі. Йдеться про те, що вздовж фазової траєкторії, визначеної рівняннями руху частинки, значення функції розподілу зберігається. Фізично це є законом збереження числа частинок у фазовому просторі.

Теоретичні відомості Нагадаємо з теоретичної механіки

Теорема Ліувілля: для гамільтонової системи фазовий об’єм \(d^3r\,d^3p\), що рухається разом з частинками, зберігається; у нерелятивістському випадку \(\vect p=m\vect v\), тож те саме справджується для \(d^3r\,d^3v\). Звідси випливає вивід рівняння Власова. Частинки не народжуються й не зникають, тому в 6-вимірному фазовому просторі \((\vect r,\vect v)\) виконується рівняння неперервності

\[\frac {\partial f}{\partial t}+\nabla _{\vect r}\cdot (\vect vf)+\nabla _{\vect v}\cdot \Bigl (\frac {\vect F}mf\Bigr )=0.\]

Оскільки \(\vect r\) і \(\vect v\) — незалежні змінні, \(\nabla _{\vect r}\cdot \vect v=0\); для сили Лоренца \(\vect F=q(\vect E+\vect v\times \vect B/c)\) маємо \(\nabla _{\vect v}\cdot \vect F=0\) (бо \(\nabla _{\vect v}\cdot (\vect v\times \vect B)=0\), а \(\vect E\) від \(\vect v\) не залежить). Тому \(\vect v\) і \(\vect F\) виносяться з дивергенції, і виходить (7.7), тобто \(df/dt=0\) вздовж траєкторії — теорема Ліувілля.

Якщо зіткнення важливі, рівняння набуває форми

\begin{equation} \label {eq:kinetic-collision} \frac {\partial f_s}{\partial t} +\vect v\cdot \nabla f_s +\frac {q_s}{m_s} \left ( \vect E+\frac 1c\vect v\times \vect B \right ) \cdot \nabla _{\vect v}f_s =C_s[f]. \end{equation}

Оператор \(C_s[f]\) описує зміну функції розподілу внаслідок зіткнень. Найпростіша модель — БГК (Бхатнагара–Гросса–Крука) [36]: \(C[f]=-\nu (f-f_M)\), де \(f_M\) — максвеллівський розподіл; зіткнення «тягнуть» розподіл до максвеллівського з характерним часом \(1/\nu \) (\(\nu \) — характерна частота зіткнень, для електронів порядку \(\nu _{ei}+\nu _{ee}\), див. розд. 4). Для слабкозв’язаної плазми кулонівська взаємодія далекодіюча, тому проста модель зіткнення двох твердих кульок не є адекватною: зіткнення визначається великою кількістю слабких кулонівських відхилень. Тому для кулонівської плазми \(C_s[f]\) має вигляд інтеграла Фоккера–Планка (Ландау), який описує повільне накопичення малих змін швидкості частинки в багатьох далеких зіткненнях. Його явний вигляд і виведення виходять за межі курсу, див. [4] (§ 7.2) та [17] (§ 2.3); далі користуємося лише моделлю БГК.

Таким чином, рівняння Власова та кінетичне рівняння зіткнювальної плазми відрізняються саме способом урахування взаємодії між частинками. У першому випадку основною є самоузгоджена електромагнітна взаємодія, у другому додається кінетичний ефект зіткнень.

Умова застосовності рівняння Власова: за час процесу частинка не встигає зіткнутися, \(\nu \ll \omega \), або довжина вільного пробігу набагато більша за масштаб неоднорідності. Нехтуючи зіткненнями, ми нехтуємо парними кореляціями частинок і зберігаємо лише усереднене самоузгоджене поле. Ця умова протилежна умові рідинного опису незамагніченого газу, де зіткнення мають встигнути встановити локальну рівновагу, \(\nu \gg \omega \) (у замагніченій плазмі поперек поля рідинний опис можливий і без зіткнень, розд. 5). Рівняння Власова оборотне за часом, тому саме по собі не описує релаксацію до максвеллівського розподілу: для неї потрібен інтеграл зіткнень \(C_s[f]\) з (7.9).

§ 7.4 Максвеллівський розподіл і температура

Найпростішим прикладом функції розподілу є локальний максвеллівський розподіл. Для частинок маси \(m\), концентрації \(n\) та температури \(T\) він має вигляд

\begin{equation} \label {eq:maxwell-distribution} f_M(\vect v)= n\left (\frac {m}{2\pi T}\right )^{3/2} \exp \left [ -\frac {m(\vect v-\vect u)^2}{2T} \right ]. \end{equation}

Тут \(\vect u\) є середньою швидкістю. Розподіл має максимум при \(\vect v=\vect u\), а його ширина визначається температурою. Чим вища \(T\), тим більша частка частинок має великі теплові швидкості.

Для максвеллівського розподілу

\begin{equation} \label {eq:thermal-speed} \left \langle c^2\right \rangle =\frac {3T}{m}, \end{equation}

тому характерну теплову швидкість зручно визначити як

\begin{equation} \label {eq:thermal-speed-definition} v_T=\sqrt {\frac {T}{m}}. \end{equation}

Обережно з означеннями. Розподіл можна записати в трьох формах: одновимірний \(F(v_x)\propto e^{-mv_x^2/2T}\), тривимірний \(f(\vect v)\) і розподіл за модулем швидкості \(4\pi v^2f(v)\). Відповідно існують три «теплові швидкості»: найімовірніша \(\sqrt {2T/m}\) (максимум \(4\pi v^2f\)), середня \(\sqrt {8T/\pi m}\) і середньоквадратична \(\sqrt {3T/m}\) (задача 7.4). Різні підручники називають «тепловою» різні з них (часто \(\sqrt {2T/m}\), як у Чена), що дає розбіжності на множник \(\sqrt 2\). У цій книзі \(v_T=\sqrt {T/m}\) всюди.

У плазмі електрони та іони не зобов’язані мати однакові температури:

\begin{equation*} T_e\neq T_i. \end{equation*}

Різні сорти частинок можуть обмінюватися енергією через зіткнення, але цей обмін не обов’язково відбувається настільки швидко, щоб встановити спільну температуру. Тому \(T_e\) та \(T_i\) слід розглядати як окремі характеристики, якщо це випливає з умов задачі.

У слабо зіткнювальній або беззіткнювальній плазмі розподіл може істотно відхилятися від максвеллівського. Тоді однієї температури вже недостатньо для повного опису кінетичного стану.

§ 7.5 Від кінетики до гідродинаміки

Рідинні рівняння можна отримати з кінетичного рівняння, якщо замінити повну функцію розподілу набором її моментів. Це робить особливо наочним зв’язок між кінетичним, дворідинним та однорідинним описами.

Помножимо рівняння Власова на одиницю та проінтегруємо за швидкостями. За умови достатньо швидкого спадання \(f_s\) при \(v\to \infty \) інтеграл від похідної за швидкістю перетворюється на поверхневий інтеграл, який зникає. Отримуємо

\begin{equation} \label {eq:kinetic-continuity} \frac {\partial n_s}{\partial t} +\nabla \cdot (n_s\vect v_s)=0. \end{equation}

Це рівняння неперервності для кожного сорту частинок.

Тепер помножимо кінетичне рівняння на \(m_s\vect v\) та проінтегруємо. Розберемо доданки. Перший дає \(m_s\partial _t(n_s\vect v_s)\). Другий: \(\nabla \cdot \int m_s\vect v\vect vf\,d^3v\), де з розкладом \(\vect v=\vect v_s+\vect c\) (\(\vect c\) — хаотична швидкість, \(\int \vect cf\,d^3v=0\)) маємо \(\int \vect v\vect vf\,d^3v=n_s\vect v_s\vect v_s+\int \vect c\vect cf\,d^3v\), тобто \(m_sn_s\vect v_s\vect v_s+\mathsf P_s\). Третій — ключовий: інтегруємо частинами за швидкостями,

\[\int v_i\,\vect a\cdot \nabla _{\vect v}f\,d^3v=-\int f\,\frac {\partial (v_ia_j)}{\partial v_j}\,d^3v=-\int f\,a_i\,d^3v=-n_sa_i,\]

де \(\vect a=(q_s/m_s)(\vect E+\vect v\times \vect B/c)\); поверхневі члени зникають через спад \(f\to 0\) при \(|\vect v|\to \infty \), а \(\partial _{v_j}(\vect v\times \vect B)_j=0\). Підставивши й скориставшись (7.13), щоб скоротити доданки з \(\partial _tn_s\) і \(\nabla \cdot (n_s\vect v_s)\), дістаємо рівняння руху

\begin{equation} \label {eq:kinetic-momentum} m_sn_s \left ( \frac {\partial \vect v_s}{\partial t} +\vect v_s\cdot \nabla \vect v_s \right ) = q_sn_s \left ( \vect E+\frac 1c\vect v_s\times \vect B \right ) -\nabla \cdot \mathsf P_s +\vect R_s. \end{equation}

Тут \(\vect R_s\) описує передачу імпульсу між різними сортами частинок. У беззіткнювальній моделі цей член відсутній.

Рівняння показує важливу річ: електромагнітна сила діє на середній рух, але внутрішня кінетика частинок входить через тензор тиску \(\mathsf P_s\). Тому просте скалярне рівняння стану \(p=p(n,T)\) є вже додатковим припущенням, а не прямим наслідком кінетичного рівняння.

Якщо перейти до наступного моменту, виникає рівняння для потоку енергії. У ньому з’являються моменти вищого порядку. Отже, виникає ієрархія моментів:

\begin{equation*} f_s \longrightarrow (n_s,\vect v_s,\mathsf P_s) \longrightarrow \text {потік енергії} \longrightarrow \text {вищі моменти} \longrightarrow \cdots \end{equation*}

Ієрархія сама по собі не замикається: рівняння для моменту порядку \(N\) містить момент порядку \(N+1\). Щоб отримати скінченну систему рідинних рівнянь, необхідне замикання. Прикладами є припущення про ізотропний тиск, рівняння стану, адіабатичний зв’язок або задану теплопровідність.

Тому ланцюжок переходу між рівнями опису має вигляд

\begin{equation} \label {eq:kinetic-hierarchy} \boxed { f_s(\vect r,\vect v,t) \longrightarrow (n_s,\vect v_s,\mathsf P_s,\ldots ) \longrightarrow \text {дворідинна модель} \longrightarrow \text {МГД}. } \end{equation}

Кожна стрілка означає не просто зміну позначень, а втрату частини інформації та введення певних припущень.

Для плазми з електронів та іонів кінетичне рівняння записують окремо для кожного сорту, а моменти дають дві системи рідинних рівнянь зі своїми \(n_s\), \(\vect v_s\), \(\mathsf P_s\) (дворідинний опис). Їхнє додавання й віднімання, яке зводить дворідинну модель до однорідинної МГД (рівняння руху центра мас, узагальнений закон Ома, струм \(\vect j=en_e(\vect v_i-\vect v_e)\)), виконано в розд. 5; тут важливо лише, що ця різниця швидкостей губиться при переході до однієї середньої швидкості, і тому МГД не може описати ефекти, чутливі до окремого руху електронів та іонів.

§ 7.6 Перший міст між кінетикою та рідинним описом: дисперсія Ленгмюра

Рідинний вивід поправки Бома–Гросса \(\omega ^2\simeq \omega _{pe}^2+3k^2v_{Te}^2\) наведено в розд. 2.3; там показник \(3\) виникає як адіабата одновимірного стиснення. Кінетичний вивід (див. нижче, (7.28)) показує, що ця формула справедлива лише при \(\omega /k\gg v_{Te}\), тобто для довгих хвиль, \(k\lambda _{De}\ll 1\). Поправка пов’язана з тепловим рухом електронів, а за \(k\lambda _{De}\gtrsim 0{,}3\) виникає ще й загасання Ландау, якого рідинна модель не передбачає.

§ 7.7 Лінеаризація кінетичного рівняння та хвильовий відгук

До цього моменту ми розглядали функцію розподілу як спосіб описати стан плазми та її еволюцію в часі. Тепер поставимо інше питання: що відбувається з плазмою, якщо її трохи відхилити від рівноваги?

Це питання є природним продовженням теорії хвиль. У рідинному описі ми вже бачили, що мале відхилення густини, швидкості або магнітного поля може поширюватися в плазмі у вигляді хвилі. У кінетичному описі треба поставити те саме питання безпосередньо для функції розподілу.

Що означає хвиля в кінетичному описі?

Нехай плазма перебуває в простому однорідному рівноважному стані. Для кожного сорту частинок його описує функція розподілу

\begin{equation} \label {eq:kinetic-equilibrium-distribution} f_s=f_{0s}(\vect v). \end{equation}

Ми спеціально розглядаємо однорідний рівноважний стан, тому \(f_{0s}\) не залежить від \(\vect r\) та \(t\). Фізично це означає, що в середньому властивості плазми однакові в усіх точках простору та не змінюються з часом.

Тепер уявімо, що цей стан трохи збурили. Наприклад, у деякій області виникла невелика надлишкова густина електронів. Вона створює електричне поле. Це поле змінює рух електронів, а змінений рух електронів змінює густину заряду і, відповідно, саме поле.

Отже, виникає замкнений ланцюг:

\begin{equation*} \begin{gathered} \text {збурення розподілу} \;\longrightarrow \; \text {збурення заряду} \;\longrightarrow \; \text {електричне поле}\\ \longrightarrow \; \text {зміна руху частинок} \;\longrightarrow \; \text {нове збурення}. \end {gathered} \end{equation*}

Саме ця самоузгодженість є суттю колективної хвилі в плазмі. Поле не просто задане ззовні: воно створюється самими частинками і водночас впливає на їхній рух.

У кінетичному описі тому хвиля є збуренням самої функції розподілу. Запишемо

\begin{equation} \label {eq:kinetic-wave-perturbation} f_s(\vect r,\vect v,t) = f_{0s}(\vect v) + \delta f_s(\vect r,\vect v,t), \qquad |\delta f_s|\ll f_{0s}. \end{equation}

Тут \(f_{0s}\) описує незбурений стан, а \(\delta f_s\) — малу зміну цього стану. На відміну від густини або середньої швидкості, збурення \(\delta f_s\) залежить ще й від швидкості \(\vect v\). Тому воно відповідає не просто зміні кількості частинок, а зміні самої форми розподілу за швидкостями.

Це принципово важливо. Дві ділянки плазми можуть мати однакову густину, але різний розподіл частинок за швидкостями. Кінетична теорія дозволяє розрізнити такі стани, тоді як рідинний опис може їх ототожнювати.

Лінеаризація рівняння Власова

Щоб знайти, як розвивається мале збурення, підставимо (7.17) у рівняння Власова (7.7). Для простоти спочатку розглянемо електростатичні збурення однорідної плазми без зовнішнього магнітного поля. Тоді

\begin{equation} \label {eq:kinetic-electrostatic-vlasov} \frac {\partial f_s}{\partial t} + \vect v\cdot \nabla f_s + \frac {q_s}{m_s}\vect E\cdot \nabla _{\vect v}f_s =0. \end{equation}

У рівноважному стані поле відсутнє, тому

\begin{equation*} \vect E_0=0. \end{equation*}

Після збурення поле також є малим:

\begin{equation*} \vect E=\delta \vect E. \end{equation*}

Підставимо ці вирази у (7.18). Виникають члени двох типів. Частина є лінійною за малими величинами, а частина містить добуток двох збурень, наприклад

\begin{equation*} \delta \vect E\cdot \nabla _{\vect v}\delta f_s. \end{equation*}

Оскільки і \(\delta \vect E\), і \(\delta f_s\) малі, їхній добуток є величиною другого порядку мализни. У лінійному наближенні такими членами нехтуємо. Залишається

\begin{equation} \label {eq:kinetic-linearized-vlasov} \frac {\partial \delta f_s}{\partial t} + \vect v\cdot \nabla \delta f_s + \frac {q_s}{m_s} \delta \vect E\cdot \nabla _{\vect v}f_{0s} =0. \end{equation}

Тепер маємо перше принципово нове для нас рівняння: воно безпосередньо визначає еволюцію малого збурення функції розподілу.

У ньому добре видно фізику процесу. Перші два доданки описують перенесення збурення частинками. Останній доданок показує дію електричного поля: поле змінює швидкості частинок, а отже, перерозподіляє їх у просторі швидкостей.

Таким чином, (7.19) вже містить обидві необхідні складові кінетичної картини: вільний рух частинок та їхню реакцію на збурене поле.

Але поки що це ще не хвильове рівняння.

Як із цього виникає хвиля?

Щоб побачити хвильову поведінку, треба згадати, що збурення функції розподілу саме створює електричне поле. З функції \(\delta f_s\) отримуємо збурення густини заряду:

\begin{equation} \label {eq:kinetic-perturbed-charge} \delta \rho = \sum _s q_s \int \delta f_s\,d^3v. \end{equation}

А це поле визначається рівняннями електродинаміки. У найпростішій електростатичній задачі достатньо рівняння Пуассона:

\begin{equation} \label {eq:kinetic-perturbed-poisson} \nabla \cdot \delta \vect E = 4\pi \delta \rho . \end{equation}

Отже, маємо замкнений ланцюг:

\begin{equation*} \delta f_s \;\longrightarrow \; \delta \rho \;\longrightarrow \; \delta \vect E \;\longrightarrow \; \delta f_s. \end{equation*}

Саме тому збурення не можна розглядати як просто задану зміну функції розподілу. Воно повинно бути узгоджене з полем, яке саме це збурення породжує.

Якщо таке самоузгоджене збурення поширюється в просторі та змінюється в часі, ми називаємо його хвилею.

Це важливий момент: у кінетичній теорії хвиля не вводиться окремим хвильовим рівнянням. Вона виникає як самоузгоджений розв’язок лінеаризованого кінетичного рівняння разом із рівняннями електромагнітного поля.

Нормальна мода

Тепер скористаємося спеціальною властивістю обраного рівноважного стану. Він однорідний та стаціонарний, тому коефіцієнти лінеаризованих рівнянь не залежать від \(\vect r\) і \(t\). Для такої системи природно розкласти довільне мале збурення на гармонічні складові.

Розглянемо одну таку складову та запишемо

\begin{equation} \label {eq:kinetic-wave-harmonic} \delta f_s(\vect r,\vect v,t) =\widetilde f_s(\vect v) \exp \left [i(\vect k\cdot \vect r-\omega t)\right ]. \end{equation}

Тепер ця формула вже не з’являється нізвідки. Ми не стверджуємо, що функція розподілу «зобов’язана» мати такий вигляд. Ми розкладаємо мале збурення на нормальні гармонічні моди, кожна з яких характеризується хвильовим вектором \(\vect k\) та частотою \(\omega \).

Для електричного поля записуємо аналогічно

\begin{equation*} \delta \vect E(\vect r,t) = \widetilde {\vect E} \exp \left [i(\vect k\cdot \vect r-\omega t)\right ]. \end{equation*}

Спільний множник у цих виразах описує просторово-часову структуру хвилі, тоді як \(\widetilde f_s(\vect v)\) визначає, як ця хвиля змінює розподіл частинок за швидкостями.

Після такої підстановки диференціювання стає простим:

\begin{equation*} \frac {\partial }{\partial t} \longrightarrow -i\omega , \qquad \nabla \longrightarrow i\vect k. \end{equation*}

Тому (7.19) перетворюється на

\begin{equation} \label {eq:kinetic-wave-response} -i(\omega -\vect k\cdot \vect v)\widetilde f_s + \frac {q_s}{m_s} \widetilde {\vect E}\cdot \nabla _{\vect v}f_{0s} =0. \end{equation}

Це рівняння вже значно відрізняється від звичайного рівняння для рідинної швидкості. Воно містить \(\vect v\) як незалежну змінну. Тому різні групи частинок із різними швидкостями мають різний відгук на ту саму хвилю.

Звідки береться резонанс?

Саме тут уперше з’являється характерна для кінетичної теорії фізика.

У (7.23) присутня комбінація

\begin{equation} \label {eq:kinetic-wave-resonance-denominator} \omega -\vect k\cdot \vect v. \end{equation}

Розглянемо для простоти рух уздовж напрямку поширення хвилі. Тоді \(\vect k\cdot \vect v=k_\parallel v_\parallel \), і особливо важливими стають частинки, для яких

\begin{equation} \label {eq:kinetic-wave-resonance} v_\parallel \simeq \frac {\omega }{k_\parallel }. \end{equation}

Права частина є фазовою швидкістю хвилі вздовж її напрямку поширення. Отже, резонансні частинки рухаються приблизно з тією самою швидкістю, з якою рухається фаза хвилі.

Фізично це зрозуміло. Якщо частинка рухається значно повільніше або значно швидше за хвилю, вона швидко проходить крізь різні фази хвилі. Вплив поля на неї при цьому значною мірою взаємно компенсується. Але якщо частинка рухається приблизно разом із фазою, вона може протягом тривалого часу залишатися в області поля одного знака і ефективно обмінюватися з хвилею енергією.

Таким чином, резонанс не є додатковою умовою, яку ми просто постулюємо. Він безпосередньо випливає зі структури кінетичного відгуку (7.23).

Саме цієї інформації не було в простому рідинному описі. Там ми працювали із середньою швидкістю, густиною та тиском. Тут же бачимо, що частинки з різними \(v_\parallel \) взаємодіють із хвилею по-різному.

Самоузгодженість і дисперсійне рівняння

До цього моменту ми фактично розглядали відгук частинок на збурене електричне поле. Але поле не є незалежною величиною: воно створюється самою плазмою. Тому треба одночасно виконати рівняння Пуассона.

Для гармонічної моди (7.22) воно має вигляд

\begin{equation} \label {eq:kinetic-wave-poisson-harmonic} i\vect k\cdot \widetilde {\vect E} = 4\pi \sum _s q_s \int \widetilde f_s(\vect v)\,d^3v. \end{equation}

Отже, маємо дві частини однієї задачі:

  • 1. кінетичне рівняння визначає, як частинки реагують на поле;

  • 2. рівняння Пуассона визначає, яке поле створюють ці частинки.

Потрібно знайти такий розподіл частинок і таке поле, які одночасно задовольняють обидві умови. Саме ця вимога називається самоузгодженістю.

Після підстановки кінетичного відгуку в рівняння поля отримуємо умову існування нетривіального розв’язку. У загальному вигляді її записують як дисперсійне рівняння

\begin{equation} \label {eq:kinetic-wave-dispersion-general} D(\omega ,\vect k)=0. \end{equation}

Це рівняння відповідає на два принципові питання.

По-перше, які хвилі взагалі можуть існувати в даній плазмі? Відповідь задається дисперсією \(\omega (\vect k)\).

По-друге, що відбувається з амплітудою хвилі під час її поширення? Якщо \(\omega \) має уявну частину, амплітуда може зростати або спадати з часом.

Отже, дисперсійне рівняння є результатом не просто математичної підстановки. Воно є умовою самоузгодженого існування колективного руху частинок і поля.

Чому кінетичний опис дає нову фізику?

У рідинному описі ми замінюємо повну функцію розподілу її моментами: густиною, середньою швидкістю, тиском тощо. Це дуже корисно, але разом із цим втрачається інформація про те, скільки частинок має ту чи іншу швидкість.

Для багатьох повільних і великомасштабних процесів ця втрата інформації неістотна. Але для хвиль вона може стати принциповою. Як показує (7.23), відгук залежить безпосередньо від \(\vect v\). Тому хвиля може вибірково взаємодіяти з певною частиною розподілу.

У цьому полягає одна з головних переваг кінетичного опису: він дозволяє досліджувати не лише рух середнього потоку, а й обмін енергією між хвилею та частинками з різними швидкостями.

Саме тут природно виникає загасання Ландау. Якщо швидкості резонансних частинок попадають на ділянку розподілу, де кількість частинок із різними швидкостями неоднакова, обмін енергією між хвилею та частинками не компенсується. Для звичайного максвеллівського розподілу це приводить до загасання хвилі.

Таким чином, наступний крок буде вже не введенням нового математичного апарату заради самого апарату. Ми використаємо отриману картину, щоб зрозуміти, чому хвиля може втрачати енергію навіть у повністю беззіткнювальній плазмі.

§ 7.8 Загасання Ландау

Одним із найважливіших результатів кінетичної теорії є можливість загасання хвилі навіть у беззіткнювальній плазмі. Покажемо це кількісно для ленгмюрівських хвиль.

Діелектрична проникність беззіткнювальної плазми

Розглянемо одновимірну поздовжню хвилю \(\propto e^{i(kx-\omega t)}\) вздовж \(x\) і позначимо \(F_{s}(v)=\int f_{0s}\,dv_y\,dv_z\) (так що \(\int F_s\,dv=n_s\)). Виведення займає чотири кроки.

(1) Для \(\vect k\parallel x\) проінтегруємо (7.23) за \(v_y,v_z\); позначивши \(v\equiv v_x\), маємо

\[ -i(\omega -kv)\widetilde f_s+\frac {q_s}{m_s}\widetilde E\,F_s'=0, \]

де тепер \(\widetilde f_s(v)\) — збурення, проінтегроване за поперечними швидкостями.

(2) Звідси

\[ \widetilde f_s=-i\,\frac {q_s}{m_s}\,\frac {\widetilde E\,F_s'}{\omega -kv}. \]

(3) Підставляємо в рівняння Пуассона (7.26):

\[ ik\widetilde E=4\pi \sum _sq_s\int \widetilde f_s\,dv =-4\pi i\,\widetilde E\sum _s\frac {q_s^2}{m_s}\int \frac {F_s'}{\omega -kv}\,dv. \]

(4) Скорочуємо \(ik\widetilde E\) і вводимо \(\omega _{ps}^2=4\pi n_sq_s^2/m_s\); отримуємо дисперсійне рівняння \(\varepsilon (\omega ,k)=0\) з 

\begin{equation} \label {eq:eps-kinetic} \varepsilon (\omega ,k)=1+\sum _s\frac {\omega _{ps}^2}{k\,n_s}\int \frac {F_s'(v)}{\omega -kv}\,dv. \end{equation}

Для холодної плазми \(F_s=n_s\delta (v)\) маємо \(\int F'/(\omega -kv)\,dv=-n_sk/\omega ^2\) і  \(\varepsilon =1-\sum \omega _{ps}^2/\omega ^2\) — відомий результат (2.1). Якщо ж \(\omega \gg kv_{Te}\), інтегруємо по частинах і розкладаємо:

\begin{align*} \int \frac {F'}{\omega -kv}\,dv&=-k\int \frac {F}{(\omega -kv)^2}\,dv\\ &=-\frac k{\omega ^2}\int F\Bigl (1+\frac {2kv}\omega +\frac {3k^2v^2}{\omega ^2}+\dots \Bigr )dv\\ &\approx -\frac {n_sk}{\omega ^2}\Bigl (1+\frac {3k^2v_{Ts}^2}{\omega ^2}\Bigr ), \end{align*} бо непарний за \(v\) член зникає для симетричного \(F\), а \(\int v^2F\,dv=n_sv_{Ts}^2\). Множник 3 виникає тут з розкладу \((1-kv/\omega )^{-2}\), а не з показника адіабати; рідинний вивід у розд. 2.3 з \(\gamma =3\) для одновимірного стиснення дає те саме, і це перевірка узгодженості кінетики й гідродинаміки. Звідси \(\varepsilon \approx 1-(\omega _p^2/\omega ^2)(1+3k^2v_{Te}^2/\omega ^2)\) і  \(\varepsilon =0\) дає формулу Бома–Гросса (2.5). Новим є те, що підінтегральний вираз має полюс при \(v=\omega /k\): саме тут «живуть» резонансні частинки.

Теоретичні відомості Нагадаємо з теорії функцій комплексної змінної

Формула Сохоцького: \(\dfrac 1{x\pm i0}=\mathrm P\dfrac 1x\mp i\pi \delta (x)\). Ілюстрація: \(\operatorname {Im}\dfrac 1{x+i\epsilon }=-\dfrac {\epsilon }{x^2+\epsilon ^2}\to -\pi \delta (x)\) при \(\epsilon \to 0^+\) (лоренціан з площею \(\pi \)). Знак «\(+i0\)» визначає причинність: збурення вмикається при \(t=0\), тому для перетворення Лапласа потрібно \(\operatorname {Im}\omega >0\) — як адіабатичне вмикання \(e^{\epsilon t}\) в теорії збурень квантової механіки.

Як обійти полюс? Л. Ландау (1946 р.) показав, що правильно розв’язувати задачу початкових умов: тоді збурення вмикається в момент \(t=0\), і для збіжності інтеграла треба вважати \(\operatorname {Im}\omega >0\). Результат продовжують аналітично на область \(\operatorname {Im}\omega \le 0\), що зводиться до заміни \(\omega \to \omega +i0\). За формулою Сохоцького \(1/(\omega -kv+i0)=\mathrm P\,1/(\omega -kv)-i\pi \delta (\omega -kv)\) маємо \(\varepsilon =\varepsilon _r+i\varepsilon _i\) з 

\begin{equation} \label {eq:eps-imag} \varepsilon _i(\omega ,k)=-\pi \sum _s\frac {\omega _{ps}^2}{k^2\,n_s}\,F_s'\!\left (\frac {\omega }{k}\right ). \end{equation}

Уявна частина проникності визначається нахилом розподілу у точці резонансу \(v=v_\varphi =\omega /k\) — вона відсутня в будь-якому рідинному описі.

Декремент

Нехай хвиля слабко загасає: \(\omega =\omega _r+i\gamma \), \(|\gamma |\ll \omega _r\). Тоді \(\varepsilon _r(\omega _r,k)=0\) (це дає частоту, наприклад Бома–Гросса), а поправка знаходиться з розкладу

\[ \varepsilon (\omega _r+i\gamma )\approx \varepsilon _r(\omega _r)+i\gamma \,\frac {\partial \varepsilon _r}{\partial \omega }+i\varepsilon _i=0 \quad \Longrightarrow \quad \gamma =-\varepsilon _i\Big /\frac {\partial \varepsilon _r}{\partial \omega }. \]

Для ленгмюрівської хвилі \(\partial \varepsilon _r/\partial \omega \approx 2/\omega _{pe}\), тому

\begin{equation} \label {eq:landau-general} \gamma =\frac {\pi \omega _{pe}^3}{2k^2n_e}\,F_e'(v_\varphi ). \end{equation}

Знак \(\gamma \) збігається зі знаком \(F_e'(v_\varphi )\). Для максвеллівського розподілу \(F_e'(v)=-(v/v_{Te}^2)F_e\), тобто \(F_e'(v_\varphi )<0\), і хвиля загасає:

\begin{equation} \label {eq:landau-gamma} \tcbhighmath {\frac {\gamma }{\omega _{pe}}=-\sqrt {\frac \pi 8}\,\frac {1}{(k\lambda _{De})^3} \exp \!\left (-\frac {1}{2k^2\lambda _{De}^2}-\frac 32\right )}\qquad (k\lambda _{De}\ll 1). \end{equation}

Тут \(\lambda _{De}=v_{Te}/\omega _{pe}\) (\(v_{Te}^2=T_e/m_e\)), а \(-3/2\) в експоненті враховує поправку Бома–Гросса до \(v_\varphi \). Експоненціальна залежність від \(1/k^2\lambda _{De}^2\) показує, що довгі хвилі (\(k\lambda _{De}\ll 1\)) практично не загасають, бо \(v_\varphi \gg v_{Te}\) і в «хвості» розподілу майже немає частинок. Типові числа: \(k\lambda _{De}=0{,}3\) дає \(|\gamma |/\omega _{pe}\approx 0{,}02\), а \(k\lambda _{De}=0{,}5\) — \(\approx 0{,}15\) (така хвиля живе лише близько одного періоду, і розклад за малим \(\gamma \) втрачає силу).

Рис. 7.1. Загасання Ландау: частинок, трохи повільніших за хвилю, більше, ніж трохи швидших, тому обмін енергією не компенсується, і хвиля віддає енергію розподілу

Рис. 7.1. Загасання Ландау: частинок, трохи повільніших за хвилю, більше, ніж трохи швидших, тому обмін енергією не компенсується, і хвиля віддає енергію розподілу
Фізична картина

Частинки, трохи повільніші за хвилю, прискорюються нею (хвиля «наздоганяє» їх і штовхає), а трохи швидші — гальмуються (вони передають енергію хвилі). Оскільки для спадного розподілу (\(F'<0\)) повільних частинок більше, ніж швидких, сумарно енергія переходить від хвилі до частинок (рис. 7.1). Це загасання принципово відрізняється від омічної дисипації: зіткнень немає, а енергія перекачується з поля в кінетичну енергію резонансних частинок. Лінійне загасання Ландау експериментально підтвердили Малмберг і Уортон (1964 р.).

Аналогія серфінгу. Частинки — серфери на хвилі: ті, що трохи повільніші за хвилю, хвиля підхоплює й розганяє; ті, що трохи швидші, самі штовхають хвилю й гальмуються. У системі відліку хвилі частинка з відносною швидкістю \(u=v-v_\varphi \) відбивається від «горба» потенціалу, сумарний обмін енергією пропорційний нахилу \(F'(v_\varphi )\): для спадного \(F\) виграють повільні. Парадокс. Рівняння Власова оборотне, а загасання є: енергія не зникає, а переходить у дрібномасштабну структуру \(f\) у просторі швидкостей (фазове перемішування), яку макроскопічні величини вже не бачать.

Нестійкість «пучка на хвості». Якщо розподіл має локальний максимум при \(v_b>v_{Te}\) (електронний пучок), то на його висхідній ділянці \(F_e'(v_\varphi )>0\), і за (7.30) \(\gamma >0\) — хвиля зростає (обернене загасання Ландау, розд. 8). Нестійкість зникає, коли пучок розпливається або хвиля захоплює резонансні частинки.

Нелінійне захоплення. Лінійна теорія працює, поки амплітуда мала. Резонансні частинки в потенціалі хвилі \(\varphi _0\) здійснюють коливання з частотою відбиття \(\omega _b=\sqrt {ek^2\varphi _0/m_e}\). Коли \(\omega _b\gtrsim |\gamma |\), частинки встигають повернути й віддати енергію назад: розподіл у околі \(v_\varphi \) вирівнюється (плато), \(F'(v_\varphi )\to 0\), і загасання припиняється (теорію захоплення дав О’Нійл, 1965 р.).

Тому загасання Ландау є важливою межею простого рідинного опису. Скалярні величини \(n\), \(\vect v\) та \(T\) не містять достатньої інформації про поведінку розподілу поблизу резонансної швидкості. Потрібна сама функція \(f_s(\vect r,\vect v,t)\) або принаймні модель, яка зберігає відповідну кінетичну інформацію.

§ 7.9 Коли потрібен кінетичний опис?

Вибір між кінетичною та рідинною моделлю визначається не тим, яка модель «правильна», а масштабом явища. Якщо нас цікавлять довгохвильові процеси, для яких розподіл частинок залишається близьким до локальної рівноваги, можна перейти до моментів і замкнути систему рідинними рівняннями.

Кінетичний опис стає необхідним, коли важливими є:

  • • детальний розподіл частинок за швидкостями;

  • • резонансна взаємодія частинок із хвилями;

  • • анізотропія розподілу або тиску;

  • • нерівноважні хвости функції розподілу;

  • • процеси, для яких зіткнення занадто рідкі, щоб підтримувати локальну рівновагу.

У магнетизованій плазмі додатково виникає відмінність між рухом уздовж та поперек магнітного поля. Тому навіть тиск може стати анізотропним,

\begin{equation*} p_\perp \neq p_\parallel , \end{equation*}

і проста однорідинна МГД-модель зі скалярним тиском перестає бути достатньою.

Загальну послідовність переходів між рівнями опису (від \(f_s\) до моментів \(n_s,\vect v_s,\mathsf P_s\), далі до дворідинної моделі й до МГД) наведено в (7.15).

Чим далі ми рухаємося вправо, тим менше мікроскопічної інформації зберігаємо і тим більше припущень про замикання повинні зробити. Натомість рідинний опис стає значно простішим для довгохвильових макроскопічних процесів.

§ 7.10 Як це вимірюють: томсонівське розсіяння

Функцію розподілу не можна виміряти зондом, не збурюючи плазму, але її можна прочитати зі спектра розсіяного світла. Вільний електрон у полі лазерної хвилі коливається й перевипромінює її (томсонівське розсіяння) з перерізом \(\sigma _T=\tfrac {8\pi }3r_e^2=6{,}65\times 10^{-25}\) см\(^2\), де \(r_e=e^2/m_ec^2\). Нехай падає хвиля \((\omega _i,\vect k_i)\), а під кутом \(\theta \) реєструють хвилю \((\omega _s,\vect k_s)\). Електрон, що рухається зі швидкістю \(\vect v\), розсіює з допплерівським зсувом \(\omega _s-\omega _i=\vect k\cdot \vect v\), де \(\vect k=\vect k_s-\vect k_i\) і \(|\vect k|=2k_i\sin (\theta /2)=(4\pi /\lambda _i)\sin (\theta /2)\). Отже, спектр розсіяного світла відображає розподіл електронів за проєкцією швидкості на \(\vect k\), тобто саму \(F_e(v)\). Те, що саме ми побачимо, визначає параметр розсіяння

\begin{equation} \label {eq:scattering-parameter} \alpha =\frac 1{k\lambda _{De}}=\frac {\lambda _i}{4\pi \lambda _{De}\sin (\theta /2)}. \end{equation}

Це той самий параметр \(k\lambda _{De}\), який керував загасанням Ландау (формула (7.31)): він порівнює масштаб \(1/k\), на якому «дивимося» на плазму, з дебаївським радіусом.

Некогерентне розсіяння (\(\alpha \ll 1\))

Якщо \(1/k\ll \lambda _{De}\), електрони розсіюють незалежно, і спектр повторює розподіл. Для максвеллівського \(F_e\propto \exp (-v^2/2v_{Te}^2)\) спектр гауссів, а оскільки \(\Delta \lambda /\lambda _i=-\Delta \omega /\omega _i\) (для \(\omega _i=ck_i\)), його стандартне відхилення дорівнює

\begin{equation} \label {eq:thomson-width} \tcbhighmath {\frac {\sigma _\lambda }{\lambda _i}=2\sin \frac \theta 2\,\frac {v_{Te}}{c} =2\sin \frac \theta 2\sqrt {\frac {T_e}{m_ec^2}}},\qquad v_{Te}^2=\frac {T_e}{m_e}. \end{equation}

Ширина спектра дає \(T_e\), а повний сигнал, пропорційний \(n_e\) — густину (абсолютне калібрування виконують за розсіянням на газі відомої густини).

Числова оцінка. Для Nd:YAG-лазера (\(\lambda _i=1064\) нм), \(\theta =90^\circ \) і \(T_e=1\) кеВ маємо \(v_{Te}/c=0{,}044\) і \(\sigma _\lambda \approx 67\) нм (6 % від \(\lambda _i\)): спектр легко розкласти на кілька спектральних каналів. При \(n_e=10^{14}~\text {см}^{-3}\) дебаївський радіус \(\lambda _{De}=2{,}4\times 10^{-3}\) см, тож \(\alpha \approx 5\times 10^{-3}\ll 1\). Частка розсіяного світла \(P_s/P_0\approx n_er_e^2L\,\Delta \Omega \approx 10^{14}\cdot 8\times 10^{-26}\cdot 1\cdot 10^{-2}\approx 8\times 10^{-14}\) (довжина перетину \(L=1\) см, тілесний кут збору \(\Delta \Omega =10^{-2}\) ср). Імпульс 1 Дж містить \(5\times 10^{18}\) фотонів, тобто розсіюється лише \(\sim 4\times 10^5\) фотонів, і до детекторів доходить їхня невелика частка.

(а)

(а)

(б)

(б)
Рис. 7.2. Спектр томсонівського розсіяння: (а) \(\alpha \ll 1\) — гауссів профіль, ширина якого зростає як \(\sqrt {T_e}\); (б) \(\alpha \gtrsim 1\) — вузька іонна компонента й електронні сателіти на частотах Бома–Гросса
Колективне розсіяння (\(\alpha \gtrsim 1\))

Коли \(1/k\gtrsim \lambda _{De}\), електрони вже не незалежні: кожен оточений дебаївською хмарою, і розсіяння визначається тепловими флуктуаціями густини з хвильовим вектором \(\vect k\) — тобто тими самими хвилями, що розглянуто вище. Спектр (рис. 7.2 б) має дві складові:

  • • електронні сателіти на частотах \(\pm \omega _{\text {БГ}}\) — теплові ленгмюрівські хвилі (2.5); їхнє положення \(\omega _{\text {БГ}}=\sqrt {\omega _{pe}^2+3k^2v_{Te}^2}\) дає густину без абсолютного калібрування, а ширину задає загасання Ландау (7.31);

  • • іонну компоненту завширшки \(\sim kv_{Ti}\). При \(T_e\gg T_i\) вона розщеплюється на два іонно-звукові піки \(\pm kc_s\) (розд. 6.2), за формою яких знаходять \(T_i\).

Числова оцінка. Для CO\(_2\)-лазера (\(\lambda _i=10{,}6\) мкм), \(\theta =5^\circ \), \(T_e=100\) еВ і \(n_e=10^{14}~\text {см}^{-3}\) маємо \(\lambda _{De}\approx 7\times 10^{-4}\) см і \(\alpha \approx 2{,}6\): розсіяння колективне.

Межі застосовності
  • • Формула (7.33) справедлива лише за \(\alpha \ll 1\) і максвеллівського розподілу; негаусові «крила» спектра свідчать про нетеплові хвости. Для проміжних \(\alpha \sim 1\) спектр знаходять чисельним розрахунком, підгоняючи \(T_e\) і \(T_i\) одночасно.

  • • Нерелятивістський вираз працює при \(T_e\ll m_ec^2\). Для \(T_e\gtrsim \) кількох кеВ спектр стає асиметричним і зсувається в синю область; поправка має порядок \(T_e/m_ec^2\) (близько 2 % при 10 кеВ), і у термоядерній плазмі її обов’язково враховують.

  • • Сигнал приблизно на 13 порядків слабший за лазерний пучок, тому потрібні потужні імпульсні лазери, придушення розсіяного світла від стінок і облік фону плазми (гальмівне випромінювання). У колективному режимі малі кути розсіяння ще ускладнюють відокремлення сигналу.

  • • Вимірювання локальне: об’єм визначається перетином пучка та поля зору. Часова роздільність дорівнює тривалості імпульсу (\(\sim 10\) нс), але частота повторення невелика (\(10\)–\(100\) Гц), тому швидкі процеси потребують багатоімпульсних лазерів.

Отже, томсонівське розсіяння — один із небагатьох методів, що безпосередньо читає \(F_e(v)\): за \(\alpha \ll 1\) вимірюється форма розподілу, за \(\alpha \gtrsim 1\) — діелектричний відгук \(\varepsilon (\omega ,k)\) з усіма хвильовими модами й загасанням Ландау.

Головне в розділі

  • • Кінетичний опис оперує функцією розподілу \(f_s(\vect r,\vect v,t)\); з її моментів отримують \(n\), \(\vect v\) і тензор тиску.

  • • Рівняння Власова описує беззіткнювальну плазму; зіткнення додають інтеграл зіткнень у правій частині.

  • • Ланцюжок моментів не замикається сам, тому гідродинаміка вимагає додаткових припущень про функцію розподілу.

  • • Загасання Ландау — беззіткнювальний резонанс хвилі з частинками, швидкість яких близька до \(v_\varphi \).

  • • Знак декремента визначається похідною розподілу в резонансній точці: за \(F_e'(v_\varphi )>0\) хвиля росте.

  • • Томсонівське розсіяння лазерного світла дає \(T_e\) і \(n_e\) локально: за \(\alpha =1/k\lambda _{De}\ll 1\) ширина спектра \(\propto \sqrt {T_e}\), за \(\alpha \gtrsim 1\) спектр відображає колективні моди (розд. 7.10).

Задачі

  • 7.1. ★★★ Для беззіткнювальної плазми покажіть, що інтегрування рівняння Власова за всіма швидкостями приводить до рівняння неперервності

    \begin{equation*} \frac {\partial n_s}{\partial t} +\nabla \cdot (n_s\vect v_s)=0. \end{equation*}

    Яку властивість функції розподілу потрібно використати, щоб поверхневий інтеграл у просторі швидкостей зник? [відповідь]

  • 7.2. ★★★ Для максвеллівського розподілу покажіть, що

    \begin{equation*} p_s=\frac {m_s}{3}\int c^2f_s\,d^3v =n_sT_s. \end{equation*}

    Поясніть, чому цей результат потребує ізотропності розподілу. [відповідь]

  • 7.3. ★★☆ Для ленгмюрівської хвилі в плазмі з \(T_e=10\) еВ, \(n_e=10^{12}~\text {см}^{-3}\) та довжиною хвилі \(\lambda =2\pi /k=1\) мм: (а) знайдіть \(v_\varphi \), відношення \(v_\varphi /v_{Te}\) і декремент \(\gamma /\omega _{pe}\) за (7.31). Чи виконується умова слабкого загасання? Поясніть, чому саме частинки з \(v\simeq v_\varphi \) відіграють особливу роль. (б) За якої довжини хвилі амплітуда спадає в \(e\) разів за \(\sim 10\) періодів? [відповідь]

  • 7.4. ★★★ Для максвеллівського розподілу обчисліть найімовірнішу швидкість, середню швидкість \(\langle v\rangle \) і середньоквадратичну швидкість. [відповідь]

  • 7.5. ★★★ У моделі БГК інтеграл зіткнень \(-\nu \,\delta f\) додається до рівняння Власова для збурення \(\delta f\). Знайдіть \(\delta f\) і покажіть, що в знаменниках (7.28) відбувається заміна \(\omega \to \omega +i\nu \). Як це поєднує результати розділу про зіткнення й кінетичну теорію? (Проста форма не зберігає число частинок; це наближення слід мати на увазі.) [відповідь]

  • 7.6. ★★★ Із (7.28) для \(\omega /k\gg v_{Te}\) розкладіть знаменник за \(kv/\omega \) і самостійно одержіть закон Бома–Гросса \(\omega ^2=\omega _{pe}^2+3k^2v_{Te}^2\) (\(v_{Te}^2=T_e/m_e\)).

  • 7.7. ★★★ Для розподілу \(F=(n/2)[\delta (v-u)+\delta (v+u)]\) одержіть із (7.28) дисперсійне рівняння двопотокової нестійкості і порівняйте з задачею 8.5. [відповідь]

  • 7.8. ★★☆ Оцініть частоту коливань захопленої частинки \(\omega _b=\sqrt {ek^2\varphi _0/m}\) для хвилі з \(e\varphi _0/T_e=10^{-3}\) при \(k\lambda _{De}=0{,}3\) і порівняйте з \(\gamma \). Чи встигне відбутися захоплення? [відповідь]

  • 7.9. ★★★ Розподіл електронів складається з максвеллівського «тіла» (\(n_0\), \(v_{Te}\)) та слабкого пучка (\(n_b\ll n_0\), швидкість \(v_b\gg v_{Te}\), розкид \(\Delta v\ll v_b\)). Використовуючи (7.30), оцініть інкремент нестійкості \(\gamma \sim \omega _{pe}(n_b/n_0)(v_b/\Delta v)^2\) та поясніть, чому він максимальний при \(v_\varphi \) трохи менше \(v_b\). [відповідь]

  • 7.10. ★★☆ Спектр томсонівського розсіяння (\(\theta =90^\circ \), \(\lambda _i=1064\) нм) має гауссів профіль зі стандартним відхиленням \(\sigma _\lambda =20\) нм. Знайдіть \(T_e\) і переконайтеся, що розсіяння некогерентне при \(n_e=5\times 10^{13}~\text {см}^{-3}\). [відповідь]

  • 7.11. ★★☆ Для CO\(_2\)-лазера (\(\lambda _i=10{,}6\) мкм) у плазмі з \(T_e=100\) еВ, \(n_e=10^{14}~\text {см}^{-3}\) знайдіть кут розсіяння, при якому \(\alpha =1\). При яких кутах розсіяння колективне? Чому для \(\lambda _i=1064\) нм колективний режим при тих самих параметрах недосяжний? [відповідь]

Контрольні питання

  • 1. Що таке функція розподілу \(f_s(\vect r,\vect v,t)\) і чим вона відрізняється від концентрації \(n_s\)?

  • 2. Як через моменти функції розподілу визначають концентрацію, середню швидкість та тензор тиску?

  • 3. Чому в загальному випадку тиск є тензором, а не скаляром?

  • 4. Який фізичний зміст рівняння Власова?

  • 5. Що змінюється в кінетичному рівнянні, якщо зіткнення не можна нехтувати?

  • 6. Чому кулонівські зіткнення не можна просто моделювати як зіткнення твердих кульок?

  • 7. Що визначає ширину максвеллівського розподілу?

  • 8. Чому в плазмі можуть бути різні температури електронів та іонів?

  • 9. Як із кінетичного рівняння отримується рівняння неперервності?

  • 10. Чому ієрархія моментів не замикається сама?

  • 11. Які припущення можуть використовуватися для замикання рідинної моделі?

  • 12. У чому фізичний зміст формули Бома–Гросса?

  • 13. Чим загасання Ландау відрізняється від омічної дисипації?

  • 14. Чому для опису загасання Ландау недостатньо знати лише \(n\), \(\vect v\) та \(T\)?

  • 15. Від чого залежить знак декремента \(\gamma \) у формулі (7.30)? Коли хвиля зростає?

  • 16. Що таке нелінійне захоплення частинок хвилею і чому воно припиняє загасання?

  • 17. За яких обставин кінетичний опис є принципово необхідним?

  • 18. Чому оборотне рівняння Власова описує загасання?

  • 19. Чому довгі ленгмюрівські хвилі майже не загасають, а короткі (\(k\lambda _{De}\sim 1\)) загасають так сильно, що практично не існують як хвилі?

  • 20. Чому іонний звук спостерігають лише при \(T_e\gg T_i\)?

  • 21. Чим відрізняється томсонівське розсіяння при \(\alpha \ll 1\) та \(\alpha \gtrsim 1\) і яку інформацію про плазму дає кожен режим?