Електрика та магнетизм
10 Магнітне поле в речовині
Сама Земля — великий магніт.
Вільям Гільберт, «Про магніт» (De Magnete, 1600)
Гіпотеза Ампера
Ми вже знаємо, що магнітне поле діє на рухомі заряджені частинки та на рамки зі струмом. Але чому воно діє також і на шматок звичайного заліза — скажімо, на цвях, який сам по собі не є магнітом? Відповідь на це запитання дав ще А. Ампер [55]: він припустив, що всередині магніту теж течуть струми.
Якщо взяти магнітну стрілку чи магніт у руки, жодних струмів ми, звісно, не відчуваємо: отже, ці струми циркулюють усередині речовини і ніколи не виходять назовні. Що це за струми, Ампер, звісно, не знав — адже про будову атома тоді не було відомо нічого. Сучасній науці вже відомо, що звичайна речовина складається з атомів: усередині атомів є позитивно заряджені ядра, навколо яких рухаються негативно заряджені електрони, причому самі електрони, до того ж — маленькі магнітні «стрілочки» (мають власний магнітний момент, спін). Отже, рух електронів усередині атомів — це і є ті самі струми, про існування яких здогадався Ампер; магнітне поле діє на ці струми, а отже — і на речовину загалом (рис. 10.1).
§ 10.1 Основні поняття
Мікрополе та середнє поле
У речовині магнітне поле формується як зовнішнім полем, так і струмами, що циркулюють у самій речовині. На мікрорівні (тобто на відстанях порядку розміру атома й менше) це поле різко змінюється в часі й просторі — таке поле називають мікрополем \(\Bfield _\text {micro}\). Однак якщо провести усереднення за фізично нескінченно малим об’ємом \(\Delta V\) (малим порівняно з масштабом, на якому поле помітно змінюється макроскопічно, але великим порівняно з розмірами й відстанями між окремими атомами — тобто таким, що вміщує величезну кількість атомів), отримаємо середнє поле:
\(\seteqnumber{0}{10.}{0}\)\begin{equation*} \langle \Bfield \rangle = \frac 1{\Delta V}\iiint \limits _{\Delta V} \Bfield _\text {micro}\, dV. \end{equation*}
Середнє поле змінюється значно повільніше за мікрополе, оскільки усереднення за \(\Delta V\) згладжує швидкі просторові й часові коливання мікрополя. Надалі, як і раніше з полем \(\Efield \) в діелектрику, під \(\Bfield \) ми завжди розумітимемо саме це середнє поле.
Цей прийом той самий, що й для поля \(\Efield \) в діелектриках (розділ 5): у макроскопічній електродинаміці ми ніколи не працюємо з полем окремого атома, а лише з полем, усередненим за фізично нескінченно малим об’ємом.
Струми провідності та молекулярні струми
Усі струми, створювані рухомими зарядами в речовині, поділяють на дві принципово різні групи:
-
1. Струми провідності — пов’язані з перенесенням вільних носіїв заряду (тих самих, що ми вивчали в розділі 7); це макроскопічні струми, які течуть крізь речовину; їх задають або вимірюють ззовні (джерело ЕРС, амперметр).
-
2. Молекулярні струми — зумовлені орбітальним рухом електронів в атомах (молекулах) та їхнім спіном (власним моментом імпульсу), а також, значно меншою мірою, магнітними моментами ядер. Це внутрішні, властиві самій речовині струми.
§ 10.2 Намагнічування
Вектор намагніченості
Вектором намагніченості (намагніченістю) називають величину, що характеризує сумарний магнітний момент одиниці об’єму речовини:
\(\seteqnumber{0}{10.}{0}\)\begin{equation} \label {eq:MagnetizationDef} \tcbhighmath { \vect J = \frac 1{\Delta V}\sum \limits _{i\,\in \,\Delta V} \vect p_{m,i}, } \end{equation}
де \(\vect p_{m,i}\) — магнітний момент \(i\)-го атома або молекули, \(\Delta V\) — той самий фізично нескінченно малий об’єм. Намагніченість називають однорідною, якщо вектор \(\vect J\) не залежить від точки в речовині; якщо \(\vect J \neq \const \) — неоднорідною.
Вектор \(\vect J\) — магнітний аналог вектора поляризації \(\vect P\) (розділ 5): там \(\vect P\) — густина електричних дипольних моментів, тут \(\vect J\) — густина магнітних. Далі логіка розділу (зв’язані струми, допоміжний вектор \(\Hfield \), граничні умови) повторює логіку розділу про діелектрики; точну відповідність величин зведено в таблицю 10.1.
Основна задача теорії магнітостатики в речовині
Пряме обчислення поля в намагніченій речовині вимагало б підсумовування магнітних полів від колосальної кількості (порядку числа Авогадро) молекулярних струмів — завдання абсолютно нездійсненне практично. Основна ідея теорії магнітостатики в речовині — вилучити молекулярні струми з рівнянь, замінивши їх іншою, макроскопічно вимірюваною величиною — вектором намагніченості \(\vect J\). Це, за аналогією з тим, що ми вже робили для зв’язаних зарядів у діелектриках, істотно спрощує розрахунок полів у магнетиках.
Зв’язок намагніченості з молекулярними струмами
Виділимо в намагніченій речовині косокутний циліндр таких малих розмірів, що намагніченість \(\vect J\) у ньому можна вважати однорідною, і орієнтуємо його так, щоб \(\vect J\) була напрямлена по нормалі \(\vect n\) до торців (рис. 10.2); тобто молекулярні струми течуть у площинах, паралельних торцям. У товщі циліндра кільцеві молекулярні струми сусідніх атомів течуть у протилежних напрямках і взаємно компенсуються — в усіх точках, окрім точок бічної поверхні (рис. 10.3, вигляд торця): там компенсація неповна, і залишається нескомпенсований поверхневий струм, що тече бічною поверхнею циліндра.
Магнітний момент такого циліндрика, з одного боку, дорівнює \(\vect p_m = \vect J V\) (за означенням намагніченості), а з іншого — визначається нескомпенсованим поверхневим струмом \(I_m\), що тече по бічній поверхні, за формулою для магнітного моменту витка (9.22) (розділ 9), \(\vect p_m = \frac 1c I_m S\vect n\), де \(S\) — площа торця циліндра, \(\vect n\) — нормаль до торця, а \(\theta \) — кут між твірною \(\vect \tau \) циліндра і цією нормаллю. Об’єм косокутного циліндра дорівнює \(V = S\,\ell \cos \theta \), де \(\ell \) — довжина твірної. Прирівнюючи обидва вирази й проєктуючи рівність на напрям твірної:
\(\seteqnumber{0}{10.}{1}\)\begin{equation*} \vect J\, V = \frac 1c I_m S\vect n \quad \Rightarrow \quad (\vect J\cdot \vect \tau )\, S\,\ell \cos \theta = \frac 1c I_m\, S\,(\vect n\cdot \vect \tau ), \qquad \vect n\cdot \vect \tau = \cos \theta . \end{equation*}
Скорочуючи на \(S\cos \theta \) і ділячи на \(\ell \), знаходимо поверхневу густину молекулярного струму \(i_m = I_m/\ell \) (струм на одиницю довжини твірної):
\(\seteqnumber{0}{10.}{1}\)\begin{equation} \label {eq:MolecularSurfaceCurrent} \tcbhighmath { i_m = c\, \vect J\cdot \vect \tau . } \end{equation}
Тут \(i_m\) — струм через одиницю довжини твірної; у векторній формі \(\vect i_m = c\,[\vect J\times \vect \nu ]\), де \(\vect \nu \) — зовнішня нормаль до поверхні речовини. Звідси видно, що поверхневий молекулярний струм перпендикулярний до намагніченості, \(\vect i_m\perp \vect J\), і визначається тангенціальною складовою \(\vect J\). Це відрізняється від електричного аналога: зв’язаний поверхневий заряд \(\sigma '=P_n\) визначається нормальною складовою \(\vect P\) (розділ 5). Причина в тому, що \(\vect P\) і заряд пов’язані через дивергенцію (скалярне джерело), а \(\vect J\) і струм — через ротор.
§ 10.3 Теорема про циркуляцію в речовині
Циркуляція вектора намагніченості
Виберемо тепер у речовині довільний замкнений контур \(L\) (рис. 10.4). Молекулярний струм, що перетинає елемент контуру \(d\symbfscr {l}\), — це якраз нескомпенсований струм на бічній поверхні тонкого циліндра з твірною \(d\symbfscr {l}\), тож за формулою (10.2) він дорівнює \(dI_m = i_m\, d\ell = c\,\vect J\cdot d\symbfscr {l}\), тому повний молекулярний струм, що перетинає (пронизує) контур,
\(\seteqnumber{0}{10.}{2}\)\begin{equation} \label {eq:CirculationJ} I_m = c\oint \limits _L \vect J\cdot d\symbfscr {l}. \end{equation}
За теоремою Стокса цей вираз перетворюється так:
\(\seteqnumber{0}{10.}{3}\)\begin{equation*} I_m = c\oint \limits _L \vect J\cdot d\symbfscr {l} = c\iint \limits _S \rot \vect J\cdot d\vect S, \end{equation*}
де \(S\) — будь-яка поверхня, натягнута на контур \(L\). З іншого боку, той самий струм \(I_m\) можна виразити через його об’ємну густину \(\vect j_m\): \(I_m = \iint _S \vect j_m\cdot d\vect S\). Порівнюючи два вирази, отримуємо зв’язок молекулярного струму з вектором намагніченості в диференціальній формі:
\(\seteqnumber{0}{10.}{3}\)\begin{equation} \label {eq:MolecularCurrentDensity} \tcbhighmath { \vect j_m = c\rot \vect J. } \end{equation}
Вектор напруженості магнітного поля
Циркуляцію повного магнітного поля \(\Bfield \) у речовині породжують усі струми — і струми провідності \(I\), і молекулярні струми \(I_m\):
\(\seteqnumber{0}{10.}{4}\)\begin{equation*} \oint \limits _L \Bfield \cdot d\symbfscr {l} = \frac {4\pi }c\left (I + I_m\right ) = \frac {4\pi }c\left (I + c\iint \limits _S \rot \vect J\cdot d\vect S\right ). \end{equation*}
Щоб вилучити невимірюваний молекулярний струм \(I_m\) з цього рівняння, введемо допоміжну величину — напруженість магнітного поля:
\(\seteqnumber{0}{10.}{4}\)\begin{equation} \label {eq:HDef} \tcbhighmath { \Hfield = \Bfield - 4\pi \vect J. } \end{equation}
Підставляючи це означення в попереднє рівняння, молекулярний струм скорочується, і теорема про циркуляцію в речовині набуває вигляду
\(\seteqnumber{0}{10.}{5}\)\begin{equation} \label {eq:CirculationHInt} \tcbhighmath { \oint \limits _L \Hfield \cdot d\symbfscr {l} = \frac {4\pi }c I. } \end{equation}
Еквівалентна диференціальна форма цієї теореми:
\(\seteqnumber{0}{10.}{6}\)\begin{equation} \label {eq:CirculationHDiff} \tcbhighmath { \rot \Hfield = \frac {4\pi }c\vect j. } \end{equation}
У гауссовій системі \(\Bfield \) і \(\Hfield \) мають однакову розмірність: одиниця \(\Bfield \) — гаус (Гс), одиниця \(\Hfield \) — ерстед (Е); у вакуумі \(1~\text {Е}=1~\text {Гс}\).
Вектор \(\Hfield \) — допоміжна величина, що слугує лише для спрощення рівнянь; принципово важливо, що його циркуляція визначається тільки струмами провідності — тими, які ми задаємо чи вимірюємо ззовні, а не невідомими молекулярними струмами. За роллю в рівняннях \(\Hfield \) подібний до вектора \(\Dfield \): той дав змогу записати теорему Гаусса лише через вільні заряди (розділ 5). Але за формою означення відповідність інша (таблиця 10.1).
§ 10.4 Магнітна сприйнятливість речовини
Лінійні ізотропні середовища
Розглянемо лінійні ізотропні середовища — ті, в яких намагніченість пропорційна полю, а магнітні властивості однакові в усіх напрямках. Середовище (речовина), що реагує на зовнішнє магнітне поле, називатимемо магнетиком. Якщо поле не надто сильне, а в середовищі немає початкової (залишкової) намагніченості, намагніченість, як показує дослід, прямо пропорційна полю:
\(\seteqnumber{0}{10.}{7}\)\begin{equation} \label {eq:LinearMedium} \vect J = \chi _m\Hfield , \end{equation}
де \(\chi _m\) — магнітна сприйнятливість середовища (безрозмірна величина). Підставляючи це в означення (10.5), \(\Bfield = \Hfield + 4\pi \vect J = (1+4\pi \chi _m)\Hfield \), тобто
\(\seteqnumber{0}{10.}{8}\)\begin{equation} \label {eq:BMuH} \tcbhighmath { \Bfield = \mu \Hfield , \qquad \mu = 1+4\pi \chi _m, } \end{equation}
де величину \(\mu \) називають магнітною проникністю середовища.
Тепер можна точно зіставити електричну й магнітну теорії (таблиця 10.1). За формою означень відповідність така: \(\Dfield =\Efield +4\pi \vect P\) \(\leftrightarrow \) \(\Bfield =\Hfield +4\pi \vect J\), тобто \(\Dfield \leftrightarrow \Bfield \), \(\Efield \leftrightarrow \Hfield \), \(\vect P\leftrightarrow \vect J\), \(\epsilon \leftrightarrow \mu \); саме тому однаково виглядають граничні умови й закони заломлення. За роллю в теоремі про вільні джерела \(\Hfield \) подібний до \(\Dfield \) (обидва означено так, щоб молекулярні джерела випали), але зв’язані джерела виражаються по-різному: через дивергенцію для \(\vect P\) і через ротор для \(\vect J\).
|
Діелектрик |
Магнетик |
|
|
Густина дипольних моментів |
\(\vect P\) |
\(\vect J\) |
|
Зв’язані джерела |
\(\rho '=-\divg \vect P\) |
\(\vect j_m=c\rot \vect J\) |
|
Допоміжний вектор |
\(\Dfield =\Efield +4\pi \vect P\) |
\(\Bfield =\Hfield +4\pi \vect J\) |
|
Лінійне середовище |
\(\vect P=\chi \Efield \), \(\Dfield =\epsilon \Efield \), \(\epsilon =1+4\pi \chi \) |
\(\vect J=\chi _m\Hfield \), \(\Bfield =\mu \Hfield \), \(\mu =1+4\pi \chi _m\) |
|
Теорема з вільними джерелами |
\(\divg \Dfield =4\pi \rho \) |
\(\rot \Hfield =\dfrac {4\pi }c\vect j\) |
|
Неперервні на межі без вільних джерел |
\(E_\tau \), \(D_n\) |
\(H_\tau \), \(B_n\) |
|
Закон заломлення |
\(\dfrac {\tg \alpha _2}{\tg \alpha _1}=\dfrac {\epsilon _2}{\epsilon _1}\) |
\(\dfrac {\tg \alpha _2}{\tg \alpha _1}=\dfrac {\mu _2}{\mu _1}\) |
Класифікація магнетиків
Магнетиком є будь-яка речовина. Термін «діелектрик» виділяє лише частину речовин і протиставляється провіднику; термін «магнетик» не протиставляється нічому — магнітно інертних речовин не існує. Причина — діамагнітний відгук: зовнішнє поле змінює рух електронів у кожному атомі й наводить момент, напрямлений проти поля (його механізм розглянуто нижче, у розділі про ларморову прецесію).
Наявність мікрострумів, однак, ще не означає наявності магнітного моменту: у більшості атомів орбітальні й спінові моменти електронів в основному стані взаємно компенсуються, і сумарний момент атома дорівнює нулю — точний аналог неполярних молекул у діелектриках. Тому речовини відрізняються не наявністю мікрострумів, а тим, чи скомпенсовані їхні моменти за відсутності поля і як ці струми відгукуються на його ввімкнення.
Залежно від знака й величини магнітної сприйнятливості виділяють такі основні класи лінійних магнетиків:
-
1. Якщо \(\chi _m > 0\) (а отже, \(\mu >1\)), магнетик називають парамагнетиком. Парамагнітні властивості мають, наприклад,
,
,
,
, більшість лужних і лужноземельних металів. (У металах парамагнетизм здебільшого зумовлений електронами провідності — це так званий парамагнетизм Паулі, слабкий і майже незалежний від температури; закон Кюрі, виведений нижче, описує речовини з власними магнітними моментами атомів чи молекул, як
чи солі заліза.)
-
2. Якщо \(\chi _m < 0\) (а отже, \(\mu <1\)), магнетик називають діамагнетиком. Діамагнетиками є
,
,
,
,
,
,
,
тощо.
За порядком величини магнітна сприйнятливість пара- і діамагнетиків мала: \(|\chi _m|\sim 10^{-7}\)–\(10^{-3}\), тобто \(\mu \) відрізняється від одиниці лише на частки відсотка й менше — зовсім інший масштаб, ніж \(\mu \gg 1\) у феромагнетиків, про які йдеться нижче.
І парамагнетики, і діамагнетики належать до класу лінійних ізотропних середовищ, розглянутих вище. Граничний випадок діамагнетика — надпровідник, у якому \(\chi _m=-1/4\pi \) і \(\mu =0\): поле повністю виштовхується з його об’єму.
Деякі речовини здатні зберігати намагніченість \(\vect J\) навіть за відсутності зовнішнього поля — для них лінійне співвідношення (10.8) узагалі
не виконується. Такі речовини називають феромагнетиками (,
,
та багато їхніх сплавів). Для них відношення \(\mu =B/H\) залежить від \(H\) і від передісторії зразка; характерні значення \(\mu \) — тисячі й навіть десятки тисяч, \(\mu \gg 1\). Детальніше про феромагнетики —
наприкінці цього розділу.
§ 10.5 Граничні умови
Перша гранична умова (для нормальної складової \(\Bfield \))
Застосуємо теорему Гаусса для вектора \(\Bfield \) (яка, нагадаємо, залишається справедливою в будь-якому середовищі, оскільки джерел магнітного поля, на відміну від електричного, — магнітних зарядів — не існує) до нескінченно малого циліндра, що охоплює невелику ділянку межі розділу двох магнетиків (рис. 10.5). Вважаючи \(d\vect S_2 = -d\vect S_1 = \vect n\, dS\) (\(\vect n\) — нормаль від середовища 1 до середовища 2, як на рисунку):
\(\seteqnumber{0}{10.}{9}\)\begin{equation*} \oiint \limits _S \Bfield \cdot d\vect S = 0 \quad \Rightarrow \quad \Bfield _1\cdot d\vect S_1 + \Bfield _2\cdot d\vect S_2 = 0. \end{equation*}
Звідси перша гранична умова:
\(\seteqnumber{0}{10.}{9}\)\begin{equation} \label {eq:BC1Magnetic} \tcbhighmath { B_{1n} = B_{2n} } \end{equation}
— нормальна складова вектора \(\Bfield \) не зазнає стрибка при переході через межу розділу середовищ (дослівний магнітний аналог неперервності \(D_n\) за відсутності вільного заряду на межі, розділ 5).
Друга гранична умова (для тангенціальної складової \(\Hfield \))
Застосуємо теорему про циркуляцію (10.6) до нескінченно малого прямокутного контуру \(ABCD\), довгі сторони якого проходять на нескінченно малій відстані по обидва боки від межі розділу (рис. 10.6). Поверхневий струм провідності (якщо він там є) характеризуємо одиничним вектором \(\vect b\) уздовж напряму струму й лінійною густиною \(i_b\); контур орієнтуємо впоперек струму, так щоб струм пронизував його, тобто вздовж орта \(\vect \tau = \vect b\times \vect n\). Обходячи контур так, що \(d\vect r_2 = \vect \tau \, d\ell \) (сторона в середовищі 2) і \(d\vect r_1 = -d\vect r_2\):
\(\seteqnumber{0}{10.}{10}\)\begin{equation*} \oint \limits _L \Hfield \cdot d\symbfscr {l} = \frac {4\pi }c I \quad \Rightarrow \quad \Hfield _1\cdot d\vect r_1 + \Hfield _2\cdot d\vect r_2 = \frac {4\pi }c\, i_b\, d\ell . \end{equation*}
Звідси друга гранична умова:
\(\seteqnumber{0}{10.}{10}\)\begin{equation} \label {eq:BC2MagneticScalar} \tcbhighmath { H_{2\tau } - H_{1\tau } = \frac {4\pi }c\, i_b. } \end{equation}
Оскільки \((\Hfield _2-\Hfield _1)\cdot (\vect b\times \vect n)=\vect b\cdot [\vect n\times (\Hfield _2-\Hfield _1)]\), а контур іншої орієнтації струм не пронизує (циркуляція по ньому дорівнює нулю), умову записують у векторному вигляді:
\(\seteqnumber{0}{10.}{11}\)\begin{equation} \label {eq:BC2MagneticVector} \tcbhighmath { \vect n\times \left (\Hfield _2 - \Hfield _1\right ) = \frac {4\pi }c\, \vect i_b. } \end{equation}
Тангенціальна складова \(\Hfield \) зазнає стрибка тільки там, де по поверхні розділу течуть струми провідності \(i_b\) (наприклад, обмотка, намотана безпосередньо на межі двох магнетиків). Без таких струмів \(H_{1\tau }=H_{2\tau }\), а \(B_\tau =\mu H_\tau \) узагалі кажучи стрибає, бо \(\mu _1\neq \mu _2\) — так само, як на межі діелектриків без вільного заряду неперервна \(E_\tau \), а \(D_\tau =\epsilon E_\tau \) стрибає (таблиця 10.1).
Заломлення силових ліній на межі магнетиків
Розглянемо межу розділу двох магнетиків з проникностями \(\mu _1\) і \(\mu _2\), на якій немає струмів провідності (рис. 10.7). Нехай силова лінія утворює кут \(\alpha _1\) з нормаллю в середовищі 1 і кут \(\alpha _2\) — в середовищі 2. Граничні умови дають:
\(\seteqnumber{0}{10.}{12}\)\begin{equation*} \begin{cases} H_{1\tau }=H_{2\tau } \ \Rightarrow \ H_1\sin \alpha _1 = H_2\sin \alpha _2, \\ B_{1n}=B_{2n} \ \Rightarrow \ \mu _1H_1\cos \alpha _1 = \mu _2H_2\cos \alpha _2. \end {cases} \end{equation*}
Ділячи ці рівняння одне на одне, отримуємо закон заломлення силових ліній, однаковий і для \(\Bfield \), і для \(\Hfield \):
\(\seteqnumber{0}{10.}{12}\)\begin{equation} \label {eq:RefractionLaw} \tcbhighmath { \frac {\tg \alpha _2}{\tg \alpha _1} = \frac {\mu _2}{\mu _1}. } \end{equation}
У середовищі з більшим значенням \(\mu \) силові лінії відхиляються на більший кут від нормалі до межі розділу.
Магнітне екранування
На заломленні силових ліній ґрунтується явище магнітного захисту (екранування). Якщо замкнену оболонку з феромагнетика (наприклад, залізну) внести в зовнішнє магнітне поле, то, оскільки \(\mu _\text {залізо} \gg \mu _\text {повітря}\approx 1\), за законом заломлення (10.13) силові лінії всередині оболонки відхиляються майже до дотичної площини до її поверхні — тобто «втягуються» в товщу оболонки і концентруються переважно в ній самій, майже не проникаючи у внутрішню порожнину (рис. 10.8). У результаті поле всередині порожнини виявляється істотно ослабленим порівняно із зовнішнім — але не нульовим: на відміну від електростатичного захисту, магнітна оболонка лише послаблює поле, тим сильніше, чим більші \(\mu \) і товщина стінки (за порядком величини — у \(\sim \mu d/R\) разів, де \(d\) — товщина, \(R\) — радіус оболонки; це так, якщо \(\mu d/R\gg 1\)). У змінних полях поле додатково послаблюють вихрові струми в провідній оболонці.
Магнітне екранування — принципово інше явище, ніж електростатичне: провідник у електростатиці виштовхує поле зі свого об’єму, тоді як феромагнітна оболонка, навпаки, затягує лінії поля в себе, немов пропонуючи їм «шлях найменшого опору». Тому магнітний захист вимагає суцільної замкненої оболонки з високопроникного матеріалу — на відміну від електростатичного, для якого досить навіть тонкої провідної сітки. Цей принцип застосовують для захисту чутливих приладів (магнітометрів, детекторів) від зовнішніх завад.
§ 10.6 Мікроскопічна природа діа-, пара- і феромагнетизму
Усе, що було в цьому розділі до цього моменту, — феноменологія: \(\vect J\), \(\Hfield \), \(\chi _m\) введені через дослідні факти й формальні означення, без жодного припущення про будову атома. Тепер з’ясуємо, звідки вона береться — тобто розкриємо мікроскопічну природу діа- і парамагнетизму, а наостанок з’ясуємо, звідки береться значно сильніше й принципово інше явище — спонтанне впорядкування у феромагнетиках.
Природа діамагнетизму: прецесія Лармора
Скористаємося класичною (борівською) моделлю атома, де електрон рухається коловою орбітою навколо ядра — саме в цій моделі діамагнетизм найпростіше побачити кількісно.1 За формулою (9.23) (розділ 9) його орбітальний магнітний момент пов’язаний з орбітальним моментом імпульсу \(\vect L\) гіромагнітним відношенням \(\vect p = \gamma \vect L\), \(\gamma =-e/(2m_ec)\). У зовнішньому полі \(\Bfield \) на цей момент діє момент сили (9.1), який змінює \(\vect L\) за рівнянням
\(\seteqnumber{0}{10.}{13}\)\begin{equation*} \frac {d\vect L}{dt} = \vect p\times \Bfield = \gamma \left (\vect L\times \Bfield \right ) = \vect \omega _L\times \vect L, \qquad \vect \omega _L\equiv -\gamma \Bfield . \end{equation*}
Це — рівняння рівномірної прецесії вектора \(\vect L\) (а разом з ним — і всієї площини орбіти) навколо напрямку \(\Bfield \) з кутовою швидкістю
\(\seteqnumber{0}{10.}{13}\)\begin{equation} \label {eq:LarmorFreqMag} \tcbhighmath { \omega _L = |\gamma |B = \frac {eB}{2m_ec} } \end{equation}
— ларморовою частотою, однаковою для будь-якого електрона незалежно від радіуса й швидкості його орбіти (теорема Лармора). Це справедливо, поки \(\omega _L\) мала порівняно з частотою обертання електрона в атомі, тобто для \(B\ll 10^{9}\) Гс — для лабораторних полів із великим запасом.
До ввімкнення поля електрон рухався по коловій орбіті; щойно поле накладено, ця орбіта починає прецесувати (рис. 10.9). Прецесія орбіти — це додатковий круговий рух заряду \(-e\) з частотою \(\omega _L\) навколо осі, паралельної \(\Bfield \), тобто додатковий коловий струм \(I=-e\omega _L/(2\pi )\) на відстані \(\rho \) від цієї осі (якщо орбіта перпендикулярна до \(\Bfield \), то \(\rho \) — радіус орбіти; у загальному випадку \(\rho \) змінюється вздовж орбіти, і далі ми усереднимо \(\rho ^2\)). За формулою для моменту колового витка (9.22) цей струм створює додатковий (індукований) магнітний момент
\(\seteqnumber{0}{10.}{14}\)\begin{equation} \label {eq:InducedDiaMag} \Delta \vect {p}_m = \frac {I\pi \rho ^2}{c}\,\frac {\Bfield }{B} = -\frac {e\omega _L\rho ^2}{2c}\,\frac {\Bfield }{B} = -\frac {e^2\rho ^2}{4m_ec^2}\, \Bfield , \end{equation}
напрямлений, зверніть увагу, проти поля \(\Bfield \) — незалежно від того, у який бік електрон обертався початково: це і є мікроскопічний прояв правила Ленца.
Індукований момент із закону електромагнітної індукції . Той самий результат (10.15) випливає із закону електромагнітної індукції. При вмиканні поля потік крізь орбіту \(\Phi =\pi r^2 B\)
змінюється, і виникає ЕРС \(\mathcal {E}=-(1/c)\,d\Phi /dt\). Вона створює дотичне поле \(E_{\text {ін}}=r\dot B/(2c)\), яке за час \(dt\) змінює швидкість електрона на
\begin{equation*} dv = \frac {eE_{\text {ін}}}{m_e}\,dt = \frac {er}{2m_ec}\,dB . \end{equation*}
Відповідна зміна струму \(dI=-e\,dv/(2\pi r)\) дає
\(\seteqnumber{0}{10.}{15}\)\begin{equation*} d\Delta p_m = \frac {\pi r^2}{c}\,dI = -\frac {e^2 r^2}{4m_ec^2}\,dB \quad \Longrightarrow \quad \Delta p_m = -\frac {e^2 r^2}{4m_ec^2}\,B . \end{equation*}
Знак мінус — це правило Ленца: індукований момент напрямлений проти поля, яке його викликало. Тут орбіта перпендикулярна до \(\Bfield \), тому \(\rho =r\); зміна швидкості електрона однакова за напрямом для обох напрямів обертання, тож \(\Delta p_m\) завжди напрямлений проти поля.
Формула (10.15) виведена для однієї класичної орбіти. У квантовій механіці електрон не має траєкторії: його стан описується хвильовою функцією, а заряд розподілений у просторі з густиною \(-e|\psi |^2\). Тому замість фіксованого \(\rho \) слід підставити середнє \(\langle \rho ^2\rangle \) за цією електронною хмарою. Електронна хмара сферично симетрична, тож
\(\seteqnumber{0}{10.}{15}\)\begin{equation*} \langle \rho ^2\rangle = \tfrac 23\langle r^2\rangle . \end{equation*}
Підсумовуючи внесок усіх \(Z\) електронів атома (нижче \(\langle r^2\rangle \) — середнє значення по них), отримуємо індукований момент атома, а тоді й магнітну сприйнятливість речовини з концентрацією атомів \(n\) (формула Ланжевена для діамагнетизму [58]):
\(\seteqnumber{0}{10.}{15}\)\begin{equation} \label {eq:LangevinDiaMag} \tcbhighmath { \chi _m^{\text {діа}} = -\frac {nZe^2\langle r^2\rangle }{6m_ec^2} < 0. } \end{equation}
Ця величина не залежить від температури (розмір атома \(\langle r^2\rangle \) від неї практично не залежить) і за порядком величини становить \(10^{-7}\)–\(10^{-6}\) (у гауссовій системі; у СІ відповідні значення в \(4\pi \) разів більші) — слабкий, але універсальний ефект, наявний в атомах будь-якої речовини, включно з пара- і феромагнетиками.
1 Це лише наочна оцінка. Строго кажучи, класична статистична фізика дає для системи зарядів у магнітному полі нульову намагніченість (теорема Бора–ван Левен [56, 57]): діамагнетизм, як і парамагнетизм та феромагнетизм, — квантове явище. Модель зі «збереженою» орбітою неявно спирається на квантову стійкість атома й дає правильний за порядком і знаком результат.
Природа парамагнетизму: закон Кюрі
Якщо атом має власний (нескомпенсований) магнітний момент \(p_0\neq 0\), до щойно знайденого діамагнітного внеску додається значно потужніший ефект — часткова орієнтація вже наявних моментів уздовж поля. Це — дослівний магнітний аналог орієнтаційної поляризації полярних діелектриків (розділ 5, § 5.7): енергія моменту в полі дорівнює \(U=-p_0B\cos \theta \) (формула (9.35), розділ 9), а рівноважний розподіл орієнтацій підпорядковується розподілу Больцмана. У практично важливій межі слабкого поля й не надто низької температури (\(p_0B\ll kT\)) середня проекція моменту на напрямок поля лінійна за полем, за тією самою викладкою, що й для електричного диполя (5.17):
\(\seteqnumber{0}{10.}{16}\)\begin{equation} \label {eq:ParaAvgMag} \langle p_z\rangle = \frac {p_0^2 B}{3kT}. \end{equation}
Звідси намагніченість \(n\) атомів в одиниці об’єму дорівнює \(J=n\langle p_z\rangle \). Оскільки \(\chi _m\ll 1\), у самій речовині \(B\approx H\), тож \(\chi _m=J/H\approx J/B\), а сприйнятливість спадає обернено пропорційно температурі — закон Кюрі [59] (пряма аналогія закону (5.18) для полярних діелектриків):
\(\seteqnumber{0}{10.}{17}\)\begin{equation} \label {eq:CurieLawMag} \tcbhighmath { \chi _m^{\text {пара}} = \frac {np_0^2}{3kT} \equiv \frac {C}T > 0, } \end{equation}
де \(C=np_0^2/3k\) — стала Кюрі. Оскільки за кімнатної температури \(\chi _m^{\text {пара}}\), як правило, на один-два порядки перевищує \(\bigl |\chi _m^{\text {діа}}\bigr |\), саме вона визначає знак і величину сумарної сприйнятливості речовини, щойно в її атомах з’являється власний момент, — а слабший діамагнітний внесок (10.16) лишається практично непомітним на його тлі. (У квантовій теорії проєкції магнітного моменту атома набувають лише дискретних значень, і замість \(p_0^2\) стоїть величина того самого порядку: для атома зі спіном \(\tfrac 12\) — \(3\mu _B^2\), де \(\mu _B=e\hbar /2m_ec\) — магнетон Бора. Закон \(\chi \propto 1/T\) при цьому зберігається.)
Природа феромагнетизму: обмінна взаємодія і поле Вейса
Закон Кюрі (10.18) описує незалежні атомні моменти, що орієнтуються лише під дією зовнішнього поля й теплового хаосу. Але у феромагнетику є локальні області — домени — типовим розміром від часток до сотень мікрометрів. У межах кожного домену магнітні моменти всіх атомів спонтанно вишикувані в одному напрямку (рис. 10.10) — без жодного зовнішнього поля. У різних доменах напрями намагніченості, як правило, різні, тому сумарна намагніченість ненамагніченого зразка загалом близька до нуля. Доменна структура за основними рисами аналогічна до доменної структури сегнетоелектриків (розділ 5). Розбиття на домени вигідне енергетично: воно зменшує енергію магнітного поля, яке однорідно намагнічений зразок створював би в навколишньому просторі. Є й суттєві відмінності. Вільних магнітних зарядів не існує, тому лінії \(\vect B\) завжди замкнені, і біля поверхні зразка нерідко виникають домени замикання, що замикають потік усередині зразка (рис. 10.10, а); у сегнетоелектрику зв’язаний заряд на поверхні може бути екранований вільними носіями, тож такі домени для нього не обов’язкові. Крім того, доменна стінка у феромагнетику широка (десятки–сотні міжатомних відстаней): напрям \(\vect J\) у ній повертається поступово, бо обмінна взаємодія протидіє різкому перекиданню моментів; у сегнетоелектрику стінка вузька — порядку однієї–двох міжатомних відстаней.
Формальне пояснення спонтанної орієнтації магнітних моментів у межах домену запропонував П. Вейс [60]: припустимо, що на кожен атомний момент, окрім зовнішнього поля \(\Hfield \), діє ще й молекулярне поле \(\Hfield _{\text {мол}} = \lambda \vect J\), пропорційне намагніченості сусідніх атомів (тут \(\lambda \) — стала Вейса). Підставивши це ефективне поле \(\Hfield +\lambda \vect J\) у закон Кюрі (10.18) замість \(\Hfield \) (для слабких полів, коли \(B\approx H\)), дістаємо самоузгоджене рівняння для намагніченості:
\(\seteqnumber{0}{10.}{18}\)\begin{equation*} J = \frac CT\left (H+\lambda J\right ) \quad \Longrightarrow \quad \chi _m = \frac JH = \frac {C}{T-C\lambda }. \end{equation*}
Позначивши \(T_C\equiv C\lambda \) — температуру Кюрі (для заліза \(T_C\approx 770\,^\circ \)C), отримуємо закон Кюрі–Вейса:
\(\seteqnumber{0}{10.}{18}\)\begin{equation} \label {eq:CurieWeissLaw} \tcbhighmath { \chi _m = \frac {C}{T-T_C}. } \end{equation}
Вище \(T_C\) речовина парамагнітна: власні моменти атомів орієнтовані хаотично, і без зовнішнього поля намагніченість дорівнює нулю. Коли \(T\to T_C^+\), сприйнятливість (10.19) прямує до нескінченності — парамагнітний стан втрачає стійкість. Щойно \(T\) опускається нижче \(T_C\), будь-яке мале відхилення \(\vect J\) від нуля підсилюється молекулярним полем швидше, ніж його руйнує тепловий рух, — і в системі самочинно встановлюється ненульова намагніченість навіть без зовнішнього поля. Це — феромагнітний стан. (Зростання \(J\) зупиняється, коли всі моменти вишикувано, тобто на насиченні; щоб описати це кількісно, лінійний закон Кюрі вже не годиться.)
Залишається питання: чим фізично зумовлене поле Вейса \(\Hfield _{\text {мол}}\)? Щоб упорядкування витримувало тепловий рух аж до кімнатної температури, потрібне поле порядку \(10^6\)–\(10^7\) Гс (з умови \(p_0B\sim kT\)). Натомість поле, яке реально створює сусідній атомний диполь на міжатомній відстані, становить лише \(\sim 10^3\) Гс — на три-чотири порядки менше. Отже, справжня причина — не магнітна взаємодія диполів, а обмінна взаємодія [61]. Це — суто квантовий ефект, що не має класичного аналога: енергія системи двох електронів залежить не лише від їхніх зарядів і відстані, а й від взаємної орієнтації їхніх спінів, причому ця залежність не зводиться до магнітної. Причина — у принципі Паулі: повна хвильова функція двох електронів мусить бути антисиметричною, тому за паралельних спінів антисиметричною мусить бути її координатна частина. Це автоматично розводить такі електрони в просторі й тим самим зменшує енергію їхнього кулонівського відштовхування порівняно з випадком антипаралельних спінів.
Обмінна взаємодія короткодійна (діє практично лише між найближчими сусідами в ґратці) і в різних речовинах може сприяти як паралельній, так і антипаралельній орієнтації сусідніх моментів. Якщо вона
вирівнює їх паралельно — маємо феромагнетик; якщо антипаралельно, причому моменти рівні за величиною, — сумарна намагніченість зникає, і речовину називають антиферомагнетиком; якщо ж антипаралельно, але моменти різні за величиною (наприклад, належать різним типам вузлів ґратки), — повної компенсації не відбувається, і виникає феримагнетик (класичний приклад — магнетит , магнітний залізняк, з якого складалися перші відомі людству природні магніти). У всіх трьох випадках природа взаємодії та сама, квантова; різні лише знак і геометрія її прояву.
Гістерезис у феромагнетиках
Гістерезисом називають неоднозначну петлеподібну залежність намагніченості \(J\) феромагнетика від зовнішнього поля \(H\) за його циклічної зміни (рис. 10.11).
Проходження петлі відбувається за такими стадіями:
-
1. За достатньо великого поля \(H\) намагніченість досягає насичення: усі домени вже зорієнтовані вздовж поля, і зростання \(J\) практично припиняється, \(J\to J_s=\const \). Індукція \(\Bfield = \Hfield +4\pi \vect J\) при цьому й далі зростає — але вже лише за рахунок самого \(\Hfield \), з таким самим нахилом, як у вакуумі.
-
2. Коли поле зменшують до нуля (\(H=0\)), намагніченість не повертається до нуля, а залишається на рівні залишкової намагніченості \(J_r\) — саме тому постійні магніти взагалі можуть існувати.
-
3. Щоб звести намагніченість до нуля, потрібно прикласти поле протилежного напрямку — коерцитивну силу \(-H_c\).
-
4. З подальшим зростанням поля в тому самому (від’ємному) напрямку намагніченість знову зростає за модулем до насичення \(-J_s\).
-
5. Коли від’ємне поле зменшують за модулем до нуля, намагніченість знову залишається ненульовою, на рівні \(-J_r\), — а при подальшому зростанні поля, через \(+H_c\), до \(+J_s\) цикл замикається.
Причина петлі — у тому, як змінюється доменна структура. У слабких полях ростуть домени, намагнічені вздовж поля, за рахунок сусідніх: межі між доменами (доменні стінки) зміщуються (рис. 10.10, б). У сильних полях стінки зникають, і вектор \(\vect J\) повертається до напряму поля (рис. 10.10, в). Рух стінок необоротний: стінки зачіплюються за дефекти кристала й долають їх стрибками, тому після зняття поля частина доменів лишається зорієнтованою.
Інтерактивна симуляція. Перемагнічування феромагнетика, рух доменних стінок і утворення петлі гістерезису можна простежити в інтерактивній моделі.
Площа петлі має пряму фізичну інтерпретацію: енергія, що незворотно розсіюється у вигляді тепла в одиниці об’єму за один цикл перемагнічування, дорівнює \(w=\frac 1{4\pi }\oint H\,dB=\oint H\,dJ\), тобто площі петлі \(J(H)\) (вихрові струми дають окремий внесок). Тому вузька петля означає малі втрати, а широка — великі.
Залежно від ширини петлі гістерезису феромагнетики поділяють на дві категорії. Магнітом’які матеріали (рис. 10.12), які застосовують як осердя в трансформаторах, електромагнітах та інших приладах, мають дуже вузьку петлю гістерезису. Вузькість петлі (мала коерцитивна сила \(H_c\)) означає малі втрати на перемагнічування — важливо, наприклад, для трансформаторів, які перемагнічуються десятки чи сотні разів за секунду.
Постійні ж магніти, навпаки, виготовляють із магнітотвердих матеріалів (рис. 10.13), наприклад із загартованої сталі, сплавів Nd–Fe–B, феритів, з широкою петлею гістерезису й великою коерцитивною силою \(H_c\) — саме це забезпечує збереження намагніченості магніту з часом і під дією випадкових зовнішніх завад.
Постійні магніти
Постійний магніт — магнітний аналог електрета (§ 5.8): тіло, що зберігає намагніченість \(\vect J\) і створює поле без жодних струмів провідності. Намагніченість зберігається не через «заморожені» диполі, а через закріплення доменних стінок на дефектах (гістерезис, див. вище). Є й суттєва відмінність від електрета (§ 5.8): поверхневий заряд електрета з часом нейтралізують вільні заряди (іони з повітря, поверхнева провідність), і його зовнішнє поле слабшає, а вільних магнітних зарядів не існує, тому поле магніту так не екранується. Рівняння поля тут дзеркальні до електретних: там \(\divg \Dfield =0\) і \(\rot \Efield =0\), тут \(\divg \Bfield =0\) і \(\rot \Hfield =0\) (струмів провідності немає, тож циркуляція \(\Hfield \) за будь-яким контуром дорівнює нулю). Поле створюють лише молекулярні струми \(\vect j_m=c\rot \vect J\), які для однорідно намагніченого тіла зосереджені на його бічній поверхні: однорідно намагнічений циліндр еквівалентний соленоїду з поверхневим струмом \(i_m=cJ\). У довгому магніті (границя соленоїда) всередині \(B\approx 4\pi J\), \(H\approx 0\).
Усередині магніту й поза ним поля влаштовані по-різному: всередині \(\Bfield \) і \(\Hfield \) різні, \(\Bfield =\Hfield +4\pi \vect J\), а зовні \(\Bfield =\Hfield \). Лінії \(\Bfield \) замкнені, а лінії \(\Hfield \) починаються на одному торці магніту й закінчуються на іншому — як лінії \(\Efield \) в електреті. Звідси випливає, що всередині магніту \(\Hfield \) напрямлене в середньому проти \(\vect J\). Справді, уздовж замкненої лінії \(\Bfield \) циркуляція \(\Hfield \) дорівнює нулю; зовні \(\Hfield \) напрямлене вздовж лінії, отже всередині воно мусить бути напрямлене проти неї. Це поле розмагнічування; воно тим сильніше, чим коротший і товстіший магніт.
Тому вільний магніт працює не в точці \(J_r\) петлі гістерезису (там \(H=0\), як у замкненому магнітопроводі), а на її спадній гілці в другому квадранті, де \(H<0\) і \(J<J_r\). Для оцінки візьмемо магнітотвердий матеріал з рис. 10.13, у якого \(4\pi J\approx 10^4\) Гс. У кулі \(H=-\tfrac {4\pi }{3}J\approx -3300\) Е, що значно більше за \(H_c\approx 500\) Е, тож така куля розмагнітилася б. Щоб \(|H|=4\pi NJ\) не перевищувало \(H_c\), потрібен розмагнічувальний фактор \(\mathcal N\lesssim 0{,}05\), тобто довжина понад \(\sim 5\) діаметрів: саме тому класичні магніти — довгі бруски й підкови. Сучасні матеріали Nd–Fe–B мають \(H_c\sim 10^4\) Е і допускають плоскі форми; магнітом’який матеріал (\(H_c\approx 1\) Е) не втримав би намагніченість узагалі. (Тут \(H_c\) — коерцитивна сила за намагніченістю, тобто поле, при якому \(J=0\).)
Порівняйте обидва поля на рис. 10.14. Зовні лінії \(\Bfield \) і \(\Hfield \) збігаються: виходять з північного полюса \(N\) і входять у південний \(S\). Усередині ж лінії \(\Bfield \) продовжуються далі в тому самому напрямку (від \(S\) до \(N\)) і замикаються, а лінії \(\Hfield \) обриваються на торцях і йдуть назустріч \(\vect J\). Місця, де лінії \(\Hfield \) починаються й закінчуються, називають полюсами (див. також § 9.7).
Фіктивні магнітні заряди намагніченого тіла 
Для точкового диполя ми вже користувалися фіктивними магнітними зарядами, або полюсами (§ 9.7); узагальнимо це на тіло з намагніченістю \(\vect J\) і полюси з рис. 10.14, б. Намагніченість \(\vect J\) вважаємо заданою (жорсткою); якщо вона залежить від \(H\), задача самоузгоджена. Нехай у всьому просторі струмів провідності немає, як у постійного магніту (інакше до результату треба додати поле струмів); тоді \(\rot \Hfield =0\) і поле \(\Hfield \) потенціальне: \(\Hfield =-\nabla \varphi _m\). З \(\divg \Bfield =0\) і \(\Bfield =\Hfield +4\pi \vect J\) маємо \(\divg \Hfield =-4\pi \divg \vect J\). Це рівняння Пуассона електростатики з густиною фіктивних магнітних зарядів
\(\seteqnumber{0}{10.}{19}\)\begin{equation} \label {eq:MagCharges} \rho _m=-\divg \vect J,\qquad \sigma _m=J_n \end{equation}
(на поверхні — нормальна складова \(\vect J\); порівняйте \(\rho '=-\divg \vect P\), \(\sigma '=P_n\)). Отже, \(\Hfield \) магніту обчислюють як поле зарядів \(\rho _m\), \(\sigma _m\) точно так, як \(\Efield \) електрета: \(\varphi _m=\int \rho _m\,dV/r+\oint \sigma _m\,dS/r\), а малий магніт у дальній зоні дає потенціал диполя \(\varphi _m=\vect p_m\cdot \vect r/r^3\). Індукцію знаходять за формулою \(\Bfield =\Hfield +4\pi \vect J\). Дві магнітні «рідини», що взаємодіють за законом Кулона, — стара модель; математично її розвинув С.-Д. Пуассон [62]. Є два рівноцінні описи: молекулярні струми (Ампер) дають \(\Bfield \), а фіктивні заряди (Пуассон) — \(\Hfield \).
Звідки береться поверхневий заряд. Усередині однорідно намагніченого магніту \(\vect J=\const \), тож \(\rho _m=-\divg \vect J=0\). Але на торці \(\vect J\) різко падає від \(J\) до нуля, і дивергенція зосереджується в тонкому шарі на поверхні — саме це й дає \(\sigma _m=J_n\) (тут \(n\) — зовнішня нормаль; порівняйте: стрибок \(P_n\) дає зв’язаний заряд \(\sigma '\) електрета, а нормальна компонента \(H\) має стрибок \(4\pi \sigma _m\), бо \(B_n\) неперервна). Для циліндра, намагніченого вздовж осі, на бічній поверхні \(J_n=0\), а торці несуть заряди \(\pm \sigma _m=\pm J\): північний торець (куди напрямлено \(\vect J\)) заряджений «додатно», південний — «від’ємно». Повний «заряд» кожного полюса \(q_m=JS\) (\(S\) — площа торця), а магнітний момент магніту \(p_m=q_m l=JSl=JV\) (\(l\) — довжина), як і має бути для моменту одиниці об’єму \(\vect J\).
Поле \(\Hfield \) тонкого довгого магніту (стрижня) на відстанях \(\sqrt S\ll r\ll l\) від одного з полюсів збігається з полем точкового заряду, \(H=q_m/r^2\) (ще ближче воно таке, як від зарядженого диска), а сила взаємодії двох таких віддалених від решти полюсів підпорядковується закону, подібному до закону Кулона, \(F=q_{m1}q_{m2}/r^2\) — саме так вимірював її Ш. Кулон на довгих намагнічених голках [63]. Різнойменні полюси притягаються, однойменні відштовхуються. Усередині магніту поле тих самих зарядів напрямлене від «додатного» торця до «від’ємного» — це і є поле розмагнічування; чим довший магніт, тим слабше воно (\(\mathcal N\to 0\), див. нижче).
Приклад. Однорідно намагнічена куля радіуса \(R\) має \(\rho _m=0\), а на поверхні \(\sigma _m=J\cos \theta \) — це розподіл, що точно відповідає однорідно поляризованій кулі (рис. 5.8). Звідси всередині \(\Hfield =-\tfrac {4\pi }{3}\vect J\), \(\Bfield =\tfrac {8\pi }{3}\vect J\), а зовні поле диполя з моментом \(\vect p_m=\tfrac {4\pi }{3}R^3\vect J\). Для еліпсоїда \(\Hfield =-4\pi \mathcal N\vect J\), де \(\mathcal N\) — розмагнічувальний фактор (\(\mathcal N_x+\mathcal N_y+\mathcal N_z=1\); \(\mathcal N=\tfrac 13\) для кулі, \(\mathcal N\to 0\) для довгої голки вздовж \(\vect J\), \(\mathcal N=1\) для тонкого диска впоперек \(\vect J\), де всередині \(B\to 0\)). Це точно лише для однорідно намагніченого еліпсоїда з \(\vect J\) вздовж головної осі; для скінченного циліндра \(\mathcal N\) — наближена характеристика, а \(\Hfield \) всередині неоднорідне. Границі \(\mathcal N\to 0\) і \(\mathcal N=1\) розібрано в задачі 10.3.
Як і для диполя у вакуумі, це лише математичний прийом: справжніх магнітних зарядів немає (\(\divg \Bfield =0\)), а кожна половина розрізаного магніту має обидва полюси: розріз створює нові торці з \(J_n\ne 0\). Метод дає правильне \(\Hfield \) скрізь і \(\Bfield \) зовні (заряди дають саме \(\Hfield \); усередині воно відрізняється від \(\Bfield \) на \(4\pi \vect J\)), але \(\Bfield \) всередині магніту слід знаходити лише через \(\Bfield =\Hfield +4\pi \vect J\): якщо вважати \(\Bfield \) полем зарядів, усередині вийде \(\Bfield =\Hfield \) — хибний результат (для однорідно намагніченої кулі навіть протилежний за напрямком).
Підсумки
Уся теорія магнітного поля в речовині побудована за єдиним лекалом, яке ми вже бачили в теорії діелектриків: (1) ввести густину мікроскопічних джерел поля (там — \(\vect P\), тут — \(\vect J\)); (2) виразити через неї зв’язані (молекулярні) джерела — там через дивергенцію (\(\rho ' = -\divg \vect P\)), тут через ротор (\(\vect j_m = c\rot \vect J\)) — відмінність, пов’язана з тим, що \(\Efield \) потенціальне, а \(\Bfield \) вихрове; (3) ввести допоміжний вектор (\(\Dfield \) або \(\Hfield \)), теорема для якого містить лише вільні (вимірювані) джерела; (4) для лінійних середовищ пов’язати допоміжний і основний вектори простим коефіцієнтом (\(\epsilon \) або \(\mu \)); точну відповідність величин дає таблиця 10.1. Розуміння цієї загальної структури — найкращий спосіб не заплутатися в позначеннях і знаках обох розділів курсу.
Мікроскопічно магнітні властивості речовини визначаються тим, чи мають її атоми власний магнітний момент. Діамагнетизм — універсальний слабкий ефект: зовнішнє поле спричиняє ларморову прецесію електронних орбіт і наводить момент, напрямлений проти поля (\(\chi _m<0\), не залежить від температури). Парамагнетизм виникає, коли атоми мають власні моменти, які поле частково орієнтує всупереч тепловому руху (закон Кюрі, \(\chi _m=C/T>0\)). У феромагнетиках обмінна взаємодія — квантовий ефект, у тисячі разів сильніший за магнітну взаємодію диполів, — вишиковує моменти в доменах самочинно; вище температури Кюрі речовина стає парамагнітною (закон Кюрі–Вейса). Феромагнетики нелінійні й мають гістерезис: площа петлі визначає втрати на перемагнічування, ширина — поділ на магнітом’які й магнітотверді матеріали; магнітотверді (з великою \(H_c\)) підходять для постійних магнітів, які працюють під дією власного поля розмагнічування \(H=-4\pi \mathcal NJ\). На межі магнетиків неперервні \(B_n\) і \(H_\tau \) (без струмів провідності), а на цьому ґрунтується, зокрема, магнітне екранування феромагнітними оболонками.
Задачі
-
10.1. Соленоїд з магнетиком. Знайдіть індукцію магнітного поля всередині нескінченного соленоїда з густиною намотки \(n\) витків на одиницю довжини, по витках якого тече струм \(I\), якщо об’єм усередині соленоїда заповнено магнетиком із проникністю \(\mu \). Яка частина поля створена молекулярними струмами? [відповідь]
-
10.2. Молекулярні струми в парамагнітному провіднику. Постійний струм \(I\) тече вздовж довгого циліндричного провідника круглого перерізу радіуса \(R\), виготовленого з парамагнетика зі сприйнятливістю \(\chi _m\); струм розподілений по перерізу рівномірно. Знайдіть об’ємний і поверхневий молекулярні струми та з’ясуйте, як вони напрямлені один відносно одного й відносно \(I\). [відповідь]
-
10.3. Однорідно намагнічене тіло. (а) Довгий тонкий стрижень (довжина \(\gg \) діаметра) однорідно намагнічений вздовж осі з намагніченістю \(J\). Знайдіть поверхневий молекулярний струм і поля \(\Bfield \), \(\Hfield \) усередині стрижня далеко від торців. (б) Те саме для тонкої необмеженої пластини, однорідно намагніченої перпендикулярно до її площини. Підказка: скористайтеся неперервністю \(H_\tau \) і \(B_n\) на поверхні та тим, що поза тілом зовнішнього поля немає (у (а) — з точністю до малого поля торців). [відповідь]
-
10.4. Магнітопровід із зазором. Замкнений магнітопровід із магнетика з проникністю \(\mu \) (довжина середньої лінії в магнетику \(l\)) має вузький повітряний зазор \(\delta \ll l\); розсіянням поля й крайовими ефектами знехтуйте. На магнітопровід рівномірно намотано \(N\) витків зі струмом \(I\). Знайдіть \(\Bfield \) і \(\Hfield \) у магнетику та в зазорі. У скільки разів зменшується \(B\) через зазор при \(\mu =10^3\), \(l=50\) см, \(\delta =1\) мм? [відповідь]
-
10.5. Пара- чи діамагнетизм? Речовина складається з атомів із концентрацією \(n=5\cdot 10^{22}\) см\(^{-3}\), кожен з яких має один власний магнітний момент \(p_0=\mu _B=9{,}3\cdot 10^{-21}\) ерг/Гс і одному електрону відповідає \(\langle r^2\rangle =10^{-16}\) см\(^2\). Оцініть за порядком величини при \(T=300\) К: (а) парамагнітну сприйнятливість за законом Кюрі; (б) діамагнітну сприйнятливість (\(Z=1\)); (в) порівняйте їх; (г) перевірте, що при \(B=10^4\) Гс виконується \(p_0B\ll kT\). (\(k=1{,}38\cdot 10^{-16}\) ерг/К, \(e=4{,}8\cdot 10^{-10}\) СГСЕ, \(m_ec^2=8{,}2\cdot 10^{-7}\) ерг.) [відповідь]
-
10.6. Молекулярне поле Вейса. Вважаючи, що феромагнітне впорядкування руйнується, коли \(p_0H_\text {мол}\sim kT_C\), оцініть поле Вейса для заліза (\(T_C=1043\) К, \(p_0\approx 2{,}2\,\mu _B\), \(\mu _B=9{,}3\cdot 10^{-21}\) ерг/Гс) і порівняйте його з полем сусіднього атомного диполя на відстані \(a=2{,}5\cdot 10^{-8}\) см (за порядком величини \(p_0/a^3\)). Який висновок випливає щодо природи молекулярного поля? [відповідь]
Контрольні питання
-
1. У чому полягала гіпотеза Ампера про природу магнетизму речовини? Як сучасна атомна фізика (рух електронів, їхній спін) пояснює, звідки в речовині беруться струми, про які здогадався Ампер?
-
2. Що таке мікрополе \(\Bfield _\text {micro}\) і середнє (макроскопічне) поле \(\langle \Bfield \rangle \) у речовині? У чому полягає аналогія цієї конструкції з переходом від мікро- до макрополя в діелектриках?
-
3. Чим струми провідності принципово відрізняються від молекулярних струмів?
-
4. Дайте означення вектора намагніченості \(\vect J\) як густини магнітних дипольних моментів. У чому полягає точна аналогія між \(\vect J\) і вектором поляризації \(\vect P\) в діелектриках?
-
5. Чому пряме обчислення поля намагніченої речовини через підсумовування всіх молекулярних струмів практично нездійсненне, і яку ідею пропонує теорія магнетизму для розв’язання цієї проблеми?
-
6. Виведіть формулу поверхневої густини молекулярного струму \(i_m = c\,\vect J\cdot \vect \tau \), розглядаючи косокутний циліндр у намагніченій речовині. Чому молекулярний поверхневий струм визначається саме тангенціальною складовою \(\vect J\), на відміну від зв’язаного заряду, що визначається нормальною складовою \(\vect P\)?
-
7. Виведіть зв’язок об’ємної густини молекулярного струму з намагніченістю в диференціальній формі \(\vect j_m = c\rot \vect J\), застосувавши теорему Стокса до циркуляції \(\vect J\) по довільному контуру.
-
8. Виведіть означення вектора напруженості магнітного поля \(\Hfield = \Bfield - 4\pi \vect J\) з теореми про циркуляцію \(\Bfield \), що враховує і струми провідності, і молекулярні струми. Запишіть теорему про циркуляцію в речовині в інтегральній та диференціальній формах.
-
9. Чому вектор \(\Hfield \) вважають допоміжною, а не фундаментальною величиною? У чому полягає аналогія між парами \((\Efield ,\Dfield )\) і \((\Hfield ,\Bfield )\) (таблиця 10.1) і чим вона неповна — дивергенція проти ротора?
-
10. Запишіть лінійне співвідношення \(\vect J = \chi _m\Hfield \) для лінійних ізотропних магнетиків та виведіть зв’язок \(\Bfield =\mu \Hfield \), \(\mu =1+4\pi \chi _m\).
-
11. Чому термін «магнетик» не протиставляється нічому, на відміну від терміна «діелектрик»? Чим відрізняється наявність мікрострумів від наявності магнітного моменту атома?
-
12. Дайте класифікацію лінійних магнетиків за знаком \(\chi _m\): чим парамагнетики відрізняються від діамагнетиків за порядком величини сприйнятливості? Чим феромагнетики принципово відрізняються від обох цих класів?
-
13. Виведіть першу граничну умову \(B_{1n}=B_{2n}\) для нормальної складової \(\Bfield \) на межі двох магнетиків із теореми Гаусса для \(\Bfield \).
-
14. Виведіть другу граничну умову \(H_{2\tau }-H_{1\tau } = (4\pi /c)\,i_b\) для тангенціальної складової \(\Hfield \) з теореми про циркуляцію. За яких умов \(H_\tau \) неперервна, а \(B_\tau \) — ні?
-
15. Виведіть закон заломлення силових ліній \(\tg \alpha _2/\tg \alpha _1 = \mu _2/\mu _1\) на межі двох магнетиків.
-
16. Що таке магнітне екранування і чим воно принципово відрізняється від електростатичного захисту? Чому феромагнітна оболонка «затягує» силові лінії в себе, а не виштовхує поле зі свого об’єму?
-
17. Виведіть формулу ларморової частоти \(\omega _L = eB/(2m_ec)\), розглядаючи прецесію орбітального моменту імпульсу електрона в зовнішньому полі. Чому ця частота однакова для будь-якого електрона незалежно від параметрів орбіти?
-
18. Виведіть формулу індукованого магнітного моменту \(\Delta p_m = -e^2\rho ^2 B/(4m_ec^2)\), зумовленого прецесією Лармора. Чому цей момент завжди напрямлений проти поля, незалежно від початкового напрямку обертання електрона?
-
19. Виведіть формулу Ланжевена для діамагнітної сприйнятливості \(\chi _m^{\text {діа}} = -nZe^2\langle r^2\rangle /(6m_ec^2)\). Чому діамагнетизм — універсальний ефект, присутній в атомах будь-якої речовини, і чому він не залежить від температури?
-
20. Виведіть закон Кюрі для парамагнітної сприйнятливості \(\chi _m^{\text {пара}} = C/T\), використовуючи розподіл Больцмана для орієнтації власних магнітних моментів атомів. Чому парамагнітний внесок, коли він є, зазвичай на порядки перевищує діамагнітний?
-
21. У чому полягає гіпотеза Вейса про молекулярне поле \(\Hfield _{\text {мол}} = \lambda \vect J\)? Виведіть закон Кюрі–Вейса \(\chi _m = C/(T-T_C)\) і поясніть, чому при \(T\to T_C^+\) парамагнітний стан втрачає стійкість.
-
22. Чому справжньою причиною феромагнітного впорядкування є обмінна, а не пряма магнітна взаємодія диполів? Як принцип Паулі пояснює залежність енергії електронів від взаємної орієнтації їхніх спінів?
-
23. Чим відрізняються феро-, антиферо- та феримагнетики за характером обмінної взаємодії між сусідніми моментами?
-
24. Опишіть петлю гістерезису феромагнетика: що таке намагніченість насичення \(J_s\), залишкова намагніченість \(J_r\) та коерцитивна сила \(H_c\)?
-
25. Яким чином площа петлі гістерезису пов’язана з енергетичними втратами при перемагнічуванні? Чим магнітом’які матеріали відрізняються від магнітотвердих і де застосовується кожен з цих класів?
-
26. Опишіть загальну логічну схему побудови теорії поля в речовині — діелектриків і магнетиків: як вона проходить від густини мікроскопічних джерел до допоміжного вектора й лінійного співвідношення в обох випадках?
-
27. Чому \(\Hfield \) усередині постійного магніту напрямлене проти \(\vect J\) і чому куля з магнітотвердого матеріалу розмагнічується, а довгий брусок — ні?
-
28. Як фіктивні магнітні заряди \(\rho _m=-\divg \vect J\), \(\sigma _m=J_n\) пов’язані з молекулярними струмами? Що вони дають правильно (\(\Hfield \)), а що — ні (\(\Bfield \) всередині)?
