Електрика та магнетизм

\(\newcommand{\footnotename}{footnote}\) \(\def \LWRfootnote {1}\) \(\newcommand {\footnote }[2][\LWRfootnote ]{{}^{\mathrm {#1}}}\) \(\newcommand {\footnotemark }[1][\LWRfootnote ]{{}^{\mathrm {#1}}}\) \(\let \LWRorighspace \hspace \) \(\renewcommand {\hspace }{\ifstar \LWRorighspace \LWRorighspace }\) \(\newcommand {\TextOrMath }[2]{#2}\) \(\newcommand {\mathnormal }[1]{{#1}}\) \(\newcommand \ensuremath [1]{#1}\) \(\newcommand {\LWRframebox }[2][]{\fbox {#2}} \newcommand {\framebox }[1][]{\LWRframebox } \) \(\newcommand {\setlength }[2]{}\) \(\newcommand {\addtolength }[2]{}\) \(\newcommand {\setcounter }[2]{}\) \(\newcommand {\addtocounter }[2]{}\) \(\newcommand {\arabic }[1]{}\) \(\newcommand {\number }[1]{}\) \(\newcommand {\noalign }[1]{\text {#1}\notag \\}\) \(\newcommand {\cline }[1]{}\) \(\newcommand {\directlua }[1]{\text {(directlua)}}\) \(\newcommand {\luatexdirectlua }[1]{\text {(directlua)}}\) \(\newcommand {\protect }{}\) \(\def \LWRabsorbnumber #1 {}\) \(\def \LWRabsorbquotenumber "#1 {}\) \(\newcommand {\LWRabsorboption }[1][]{}\) \(\newcommand {\LWRabsorbtwooptions }[1][]{\LWRabsorboption }\) \(\def \mathchar {\ifnextchar "\LWRabsorbquotenumber \LWRabsorbnumber }\) \(\def \mathcode #1={\mathchar }\) \(\let \delcode \mathcode \) \(\let \delimiter \mathchar \) \(\def \oe {\unicode {x0153}}\) \(\def \OE {\unicode {x0152}}\) \(\def \ae {\unicode {x00E6}}\) \(\def \AE {\unicode {x00C6}}\) \(\def \aa {\unicode {x00E5}}\) \(\def \AA {\unicode {x00C5}}\) \(\def \o {\unicode {x00F8}}\) \(\def \O {\unicode {x00D8}}\) \(\def \l {\unicode {x0142}}\) \(\def \L {\unicode {x0141}}\) \(\def \ss {\unicode {x00DF}}\) \(\def \SS {\unicode {x1E9E}}\) \(\def \dag {\unicode {x2020}}\) \(\def \ddag {\unicode {x2021}}\) \(\def \P {\unicode {x00B6}}\) \(\def \copyright {\unicode {x00A9}}\) \(\def \pounds {\unicode {x00A3}}\) \(\let \LWRref \ref \) \(\renewcommand {\ref }{\ifstar \LWRref \LWRref }\) \( \newcommand {\multicolumn }[3]{#3}\) \(\require {textcomp}\) \(\require {colortbl}\) \(\let \LWRorigcolumncolor \columncolor \) \(\renewcommand {\columncolor }[2][named]{\LWRorigcolumncolor [#1]{#2}\LWRabsorbtwooptions }\) \(\let \LWRorigrowcolor \rowcolor \) \(\renewcommand {\rowcolor }[2][named]{\LWRorigrowcolor [#1]{#2}\LWRabsorbtwooptions }\) \(\let \LWRorigcellcolor \cellcolor \) \(\renewcommand {\cellcolor }[2][named]{\LWRorigcellcolor [#1]{#2}\LWRabsorbtwooptions }\) \(\newcommand {\intertext }[1]{\text {#1}\notag \\}\) \(\let \Hat \hat \) \(\let \Check \check \) \(\let \Tilde \tilde \) \(\let \Acute \acute \) \(\let \Grave \grave \) \(\let \Dot \dot \) \(\let \Ddot \ddot \) \(\let \Breve \breve \) \(\let \Bar \bar \) \(\let \Vec \vec \) \(\let \symnormal \mathit \) \(\let \symliteral \mathrm \) \(\let \symbb \mathbb \) \(\let \symbbit \mathbb \) \(\let \symcal \mathcal \) \(\let \symscr \mathscr \) \(\let \symfrak \mathfrak \) \(\let \symsfup \mathsf \) \(\let \symsfit \mathit \) \(\let \symbfsf \mathbf \) \(\let \symbfup \mathbf \) \(\newcommand {\symbfit }[1]{\boldsymbol {#1}}\) \(\let \symbfcal \mathcal \) \(\let \symbfscr \mathscr \) \(\let \symbffrak \mathfrak \) \(\let \symbfsfup \mathbf \) \(\newcommand {\symbfsfit }[1]{\boldsymbol {#1}}\) \(\let \symup \mathrm \) \(\let \symbf \mathbf \) \(\let \symit \mathit \) \(\let \symtt \mathtt \) \(\let \symbffrac \mathbffrac \) \(\newcommand {\mathfence }[1]{\mathord {#1}}\) \(\newcommand {\mathover }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathunder }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathaccent }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathbotaccent }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathalpha }[1]{\mathord {#1}}\) \(\def\upAlpha{\unicode{x0391}}\) \(\def\upBeta{\unicode{x0392}}\) \(\def\upGamma{\unicode{x0393}}\) \(\def\upDigamma{\unicode{x03DC}}\) \(\def\upDelta{\unicode{x0394}}\) \(\def\upEpsilon{\unicode{x0395}}\) \(\def\upZeta{\unicode{x0396}}\) \(\def\upEta{\unicode{x0397}}\) \(\def\upTheta{\unicode{x0398}}\) \(\def\upVartheta{\unicode{x03F4}}\) \(\def\upIota{\unicode{x0399}}\) \(\def\upKappa{\unicode{x039A}}\) \(\def\upLambda{\unicode{x039B}}\) \(\def\upMu{\unicode{x039C}}\) \(\def\upNu{\unicode{x039D}}\) \(\def\upXi{\unicode{x039E}}\) \(\def\upOmicron{\unicode{x039F}}\) \(\def\upPi{\unicode{x03A0}}\) \(\def\upVarpi{\unicode{x03D6}}\) \(\def\upRho{\unicode{x03A1}}\) \(\def\upSigma{\unicode{x03A3}}\) \(\def\upTau{\unicode{x03A4}}\) \(\def\upUpsilon{\unicode{x03A5}}\) \(\def\upPhi{\unicode{x03A6}}\) \(\def\upChi{\unicode{x03A7}}\) \(\def\upPsi{\unicode{x03A8}}\) \(\def\upOmega{\unicode{x03A9}}\) \(\def\itAlpha{\unicode{x1D6E2}}\) \(\def\itBeta{\unicode{x1D6E3}}\) \(\def\itGamma{\unicode{x1D6E4}}\) \(\def\itDigamma{\mathit{\unicode{x03DC}}}\) \(\def\itDelta{\unicode{x1D6E5}}\) \(\def\itEpsilon{\unicode{x1D6E6}}\) \(\def\itZeta{\unicode{x1D6E7}}\) \(\def\itEta{\unicode{x1D6E8}}\) \(\def\itTheta{\unicode{x1D6E9}}\) \(\def\itVartheta{\unicode{x1D6F3}}\) \(\def\itIota{\unicode{x1D6EA}}\) \(\def\itKappa{\unicode{x1D6EB}}\) \(\def\itLambda{\unicode{x1D6EC}}\) \(\def\itMu{\unicode{x1D6ED}}\) \(\def\itNu{\unicode{x1D6EE}}\) \(\def\itXi{\unicode{x1D6EF}}\) \(\def\itOmicron{\unicode{x1D6F0}}\) \(\def\itPi{\unicode{x1D6F1}}\) \(\def\itRho{\unicode{x1D6F2}}\) \(\def\itSigma{\unicode{x1D6F4}}\) \(\def\itTau{\unicode{x1D6F5}}\) \(\def\itUpsilon{\unicode{x1D6F6}}\) \(\def\itPhi{\unicode{x1D6F7}}\) \(\def\itChi{\unicode{x1D6F8}}\) \(\def\itPsi{\unicode{x1D6F9}}\) \(\def\itOmega{\unicode{x1D6FA}}\) \(\def\upalpha{\unicode{x03B1}}\) \(\def\upbeta{\unicode{x03B2}}\) \(\def\upvarbeta{\unicode{x03D0}}\) \(\def\upgamma{\unicode{x03B3}}\) \(\def\updigamma{\unicode{x03DD}}\) \(\def\updelta{\unicode{x03B4}}\) \(\def\upepsilon{\unicode{x03F5}}\) \(\def\upvarepsilon{\unicode{x03B5}}\) \(\def\upzeta{\unicode{x03B6}}\) \(\def\upeta{\unicode{x03B7}}\) \(\def\uptheta{\unicode{x03B8}}\) \(\def\upvartheta{\unicode{x03D1}}\) \(\def\upiota{\unicode{x03B9}}\) \(\def\upkappa{\unicode{x03BA}}\) \(\def\upvarkappa{\unicode{x03F0}}\) \(\def\uplambda{\unicode{x03BB}}\) \(\def\upmu{\unicode{x03BC}}\) \(\def\upnu{\unicode{x03BD}}\) \(\def\upxi{\unicode{x03BE}}\) \(\def\upomicron{\unicode{x03BF}}\) \(\def\uppi{\unicode{x03C0}}\) \(\def\upvarpi{\unicode{x03D6}}\) \(\def\uprho{\unicode{x03C1}}\) \(\def\upvarrho{\unicode{x03F1}}\) \(\def\upsigma{\unicode{x03C3}}\) \(\def\upvarsigma{\unicode{x03C2}}\) \(\def\uptau{\unicode{x03C4}}\) \(\def\upupsilon{\unicode{x03C5}}\) \(\def\upphi{\unicode{x03D5}}\) \(\def\upvarphi{\unicode{x03C6}}\) \(\def\upchi{\unicode{x03C7}}\) \(\def\uppsi{\unicode{x03C8}}\) \(\def\upomega{\unicode{x03C9}}\) \(\def\italpha{\unicode{x1D6FC}}\) \(\def\itbeta{\unicode{x1D6FD}}\) \(\def\itvarbeta{\unicode{x03D0}}\) \(\def\itgamma{\unicode{x1D6FE}}\) \(\def\itdigamma{\mathit{\unicode{x03DD}}}\) \(\def\itdelta{\unicode{x1D6FF}}\) \(\def\itepsilon{\unicode{x1D716}}\) \(\def\itvarepsilon{\unicode{x1D700}}\) \(\def\itzeta{\unicode{x1D701}}\) \(\def\iteta{\unicode{x1D702}}\) \(\def\ittheta{\unicode{x1D703}}\) \(\def\itvartheta{\unicode{x1D717}}\) \(\def\itiota{\unicode{x1D704}}\) \(\def\itkappa{\unicode{x1D705}}\) \(\def\itvarkappa{\unicode{x1D718}}\) \(\def\itlambda{\unicode{x1D706}}\) \(\def\itmu{\unicode{x1D707}}\) \(\def\itnu{\unicode{x1D708}}\) \(\def\itxi{\unicode{x1D709}}\) \(\def\itomicron{\unicode{x1D70A}}\) \(\def\itpi{\unicode{x1D70B}}\) \(\def\itvarpi{\unicode{x1D71B}}\) \(\def\itrho{\unicode{x1D70C}}\) \(\def\itvarrho{\unicode{x1D71A}}\) \(\def\itsigma{\unicode{x1D70E}}\) \(\def\itvarsigma{\unicode{x1D70D}}\) \(\def\ittau{\unicode{x1D70F}}\) \(\def\itupsilon{\unicode{x1D710}}\) \(\def\itphi{\unicode{x1D719}}\) \(\def\itvarphi{\unicode{x1D711}}\) \(\def\itchi{\unicode{x1D712}}\) \(\def\itpsi{\unicode{x1D713}}\) \(\def\itomega{\unicode{x1D714}}\) \(\let \lparen (\) \(\let \rparen )\) \(\newcommand {\cuberoot }[1]{\,{}^3\!\!\sqrt {#1}}\,\) \(\newcommand {\fourthroot }[1]{\,{}^4\!\!\sqrt {#1}}\,\) \(\newcommand {\longdivision }[1]{\mathord {\unicode {x027CC}#1}}\) \(\newcommand {\mathcomma }{,}\) \(\newcommand {\mathcolon }{:}\) \(\newcommand {\mathsemicolon }{;}\) \(\newcommand {\overbracket }[1]{\mathinner {\overline {\ulcorner {#1}\urcorner }}}\) \(\newcommand {\underbracket }[1]{\mathinner {\underline {\llcorner {#1}\lrcorner }}}\) \(\newcommand {\overbar }[1]{\mathord {#1\unicode {x00305}}}\) \(\newcommand {\ovhook }[1]{\mathord {#1\unicode {x00309}}}\) \(\newcommand {\ocirc }[1]{\mathord {#1\unicode {x0030A}}}\) \(\newcommand {\candra }[1]{\mathord {#1\unicode {x00310}}}\) \(\newcommand {\oturnedcomma }[1]{\mathord {#1\unicode {x00312}}}\) \(\newcommand {\ocommatopright }[1]{\mathord {#1\unicode {x00315}}}\) \(\newcommand {\droang }[1]{\mathord {#1\unicode {x0031A}}}\) \(\newcommand {\leftharpoonaccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D0}}}\) \(\newcommand {\rightharpoonaccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D1}}}\) \(\newcommand {\vertoverlay }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D2}}}\) \(\newcommand {\leftarrowaccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D0}}}\) \(\newcommand {\annuity }[1]{\mathord {#1\unicode {x020E7}}}\) \(\newcommand {\widebridgeabove }[1]{\mathord {#1\unicode {x020E9}}}\) \(\newcommand {\asteraccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020F0}}}\) \(\newcommand {\threeunderdot }[1]{\mathord {#1\unicode {x020E8}}}\) \(\newcommand {\Bbbsum }{\mathop {\unicode {x2140}}\limits }\) \(\newcommand {\oiint }{\mathop {\unicode {x222F}}\limits }\) \(\newcommand {\oiiint }{\mathop {\unicode {x2230}}\limits }\) \(\newcommand {\intclockwise }{\mathop {\unicode {x2231}}\limits }\) \(\newcommand {\ointclockwise }{\mathop {\unicode {x2232}}\limits }\) \(\newcommand {\ointctrclockwise }{\mathop {\unicode {x2233}}\limits }\) \(\newcommand {\varointclockwise }{\mathop {\unicode {x2232}}\limits }\) \(\newcommand {\leftouterjoin }{\mathop {\unicode {x27D5}}\limits }\) \(\newcommand {\rightouterjoin }{\mathop {\unicode {x27D6}}\limits }\) \(\newcommand {\fullouterjoin }{\mathop {\unicode {x27D7}}\limits }\) \(\newcommand {\bigbot }{\mathop {\unicode {x27D8}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtop }{\mathop {\unicode {x27D9}}\limits }\) \(\newcommand {\xsol }{\mathop {\unicode {x29F8}}\limits }\) \(\newcommand {\xbsol }{\mathop {\unicode {x29F9}}\limits }\) \(\newcommand {\bigcupdot }{\mathop {\unicode {x2A03}}\limits }\) \(\newcommand {\bigsqcap }{\mathop {\unicode {x2A05}}\limits }\) \(\newcommand {\conjquant }{\mathop {\unicode {x2A07}}\limits }\) \(\newcommand {\disjquant }{\mathop {\unicode {x2A08}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtimes }{\mathop {\unicode {x2A09}}\limits }\) \(\newcommand {\modtwosum }{\mathop {\unicode {x2A0A}}\limits }\) \(\newcommand {\sumint }{\mathop {\unicode {x2A0B}}\limits }\) \(\newcommand {\intbar }{\mathop {\unicode {x2A0D}}\limits }\) \(\newcommand {\intBar }{\mathop {\unicode {x2A0E}}\limits }\) \(\newcommand {\fint }{\mathop {\unicode {x2A0F}}\limits }\) \(\newcommand {\cirfnint }{\mathop {\unicode {x2A10}}\limits }\) \(\newcommand {\awint }{\mathop {\unicode {x2A11}}\limits }\) \(\newcommand {\rppolint }{\mathop {\unicode {x2A12}}\limits }\) \(\newcommand {\scpolint }{\mathop {\unicode {x2A13}}\limits }\) \(\newcommand {\npolint }{\mathop {\unicode {x2A14}}\limits }\) \(\newcommand {\pointint }{\mathop {\unicode {x2A15}}\limits }\) \(\newcommand {\sqint }{\mathop {\unicode {x2A16}}\limits }\) \(\newcommand {\intlarhk }{\mathop {\unicode {x2A17}}\limits }\) \(\newcommand {\intx }{\mathop {\unicode {x2A18}}\limits }\) \(\newcommand {\intcap }{\mathop {\unicode {x2A19}}\limits }\) \(\newcommand {\intcup }{\mathop {\unicode {x2A1A}}\limits }\) \(\newcommand {\upint }{\mathop {\unicode {x2A1B}}\limits }\) \(\newcommand {\lowint }{\mathop {\unicode {x2A1C}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtriangleleft }{\mathop {\unicode {x2A1E}}\limits }\) \(\newcommand {\zcmp }{\mathop {\unicode {x2A1F}}\limits }\) \(\newcommand {\zpipe }{\mathop {\unicode {x2A20}}\limits }\) \(\newcommand {\zproject }{\mathop {\unicode {x2A21}}\limits }\) \(\newcommand {\biginterleave }{\mathop {\unicode {x2AFC}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtalloblong }{\mathop {\unicode {x2AFF}}\limits }\) \(\newcommand {\arabicmaj }{\mathop {\unicode {x1EEF0}}\limits }\) \(\newcommand {\arabichad }{\mathop {\unicode {x1EEF1}}\limits }\) \(\newcommand {\nicefrac }[3][]{\mathinner {{}^{#2}\!/\!_{#3}}}\) \(\require {mhchem}\) \(\newcommand {\toprule }[1][]{\hline }\) \(\let \midrule \toprule \) \(\let \bottomrule \toprule \) \(\def \LWRbooktabscmidruleparen (#1)#2{}\) \(\newcommand {\LWRbooktabscmidrulenoparen }[1]{}\) \(\newcommand {\cmidrule }[1][]{\ifnextchar (\LWRbooktabscmidruleparen \LWRbooktabscmidrulenoparen }\) \(\newcommand {\morecmidrules }{}\) \(\newcommand {\specialrule }[3]{\hline }\) \(\newcommand {\addlinespace }[1][]{}\) \(\newcommand {\LWRsubmultirow }[2][]{#2}\) \(\newcommand {\LWRmultirow }[2][]{\LWRsubmultirow }\) \(\newcommand {\multirow }[2][]{\LWRmultirow }\) \(\newcommand {\mrowcell }{}\) \(\newcommand {\mcolrowcell }{}\) \(\newcommand {\STneed }[1]{}\) \(\newcommand {\nfrac }[2]{{}^{#1}\!/{}_{#2}}\) \(\newcommand {\vect }[1]{\mathbf {#1}}\) \(\newcommand {\Efield }{\mathbf {E}}\) \(\newcommand {\Dfield }{\mathbf {D}}\) \(\newcommand {\Bfield }{\mathbf {B}}\) \(\newcommand {\Hfield }{\mathbf {H}}\) \(\newcommand {\rot }{\boldsymbol {\nabla }\times }\) \(\newcommand {\divg }{\boldsymbol {\nabla }\cdot }\) \(\newcommand {\grad }{\boldsymbol {\nabla }}\) \(\newcommand {\diff }[2]{\frac {\partial #1}{\partial #2}}\) \(\newcommand {\ddiff }[2]{\frac {\partial ^2 #1}{\partial #2^2}}\) \(\newcommand {\parttime }[1]{\frac {\partial {#1}}{\partial t}}\) \(\newcommand {\pparttime }[1]{\frac {\partial ^2{#1}}{\partial t^2}}\) \(\renewcommand {\phi }{\varphi }\) \(\renewcommand {\epsilon }{\varepsilon }\) \(\DeclareMathOperator {\const }{const}\) \(\DeclareMathOperator {\Div }{div}\) \(\DeclareMathOperator {\Rot }{rot}\) \(\DeclareMathOperator {\Grad }{grad}\) \(\DeclareMathOperator {\inv }{inv}\) \(\newcommand {\Laplasian }{\Delta }\) \(\renewcommand {\iiint }{\int }\) \(\renewcommand {\iint }{\int }\) \(\newcommand {\oiint }{\oint }\) \(\newcommand {\emf }{ℰ}\) \(\newcommand {\tikzmarknode }[2]{#2}\) \(\newcommand {\tikzmark }[1]{}\) \(\newcommand {\enquote }[1]{«#1»}\) \(\newcommand {\allowbreak }{}\) \(\newcommand {\mitlambda }{\lambda }\) \(\newcommand {\tcbhighmath }[1]{\boxed {#1}}\) \(\DeclareMathOperator {\sh }{sh}\) \(\DeclareMathOperator {\ch }{ch}\) \(\DeclareMathOperator {\tg }{tg}\) \(\DeclareMathOperator {\ctg }{ctg}\) \(\DeclareMathOperator {\arctg }{arctg}\) \(\DeclareMathOperator {\arcctg }{arcctg}\) \(\DeclareMathOperator {\cth }{cth}\) \(\DeclareMathOperator {\cosec }{cosec}\) \(\let \symsf \symsfup \) \(\def\Alpha{\unicode{x0391}}\) \(\def\Beta{\unicode{x0392}}\) \(\def\Gamma{\unicode{x0393}}\) \(\def\Digamma{\unicode{x03DC}}\) \(\def\Delta{\unicode{x0394}}\) \(\def\Epsilon{\unicode{x0395}}\) \(\def\Zeta{\unicode{x0396}}\) \(\def\Eta{\unicode{x0397}}\) \(\def\Theta{\unicode{x0398}}\) \(\def\Vartheta{\unicode{x03F4}}\) \(\def\Iota{\unicode{x0399}}\) \(\def\Kappa{\unicode{x039A}}\) \(\def\Lambda{\unicode{x039B}}\) \(\def\Mu{\unicode{x039C}}\) \(\def\Nu{\unicode{x039D}}\) \(\def\Xi{\unicode{x039E}}\) \(\def\Omicron{\unicode{x039F}}\) \(\def\Pi{\unicode{x03A0}}\) \(\def\Varpi{\unicode{x03D6}}\) \(\def\Rho{\unicode{x03A1}}\) \(\def\Sigma{\unicode{x03A3}}\) \(\def\Tau{\unicode{x03A4}}\) \(\def\Upsilon{\unicode{x03A5}}\) \(\def\Phi{\unicode{x03A6}}\) \(\def\Chi{\unicode{x03A7}}\) \(\def\Psi{\unicode{x03A8}}\) \(\def\Omega{\unicode{x03A9}}\) \(\def\alpha{\unicode{x1D6FC}}\) \(\def\beta{\unicode{x1D6FD}}\) \(\def\varbeta{\unicode{x03D0}}\) \(\def\gamma{\unicode{x1D6FE}}\) \(\def\digamma{\mathit{\unicode{x03DD}}}\) \(\def\delta{\unicode{x1D6FF}}\) \(\def\epsilon{\unicode{x1D716}}\) \(\def\varepsilon{\unicode{x1D700}}\) \(\def\zeta{\unicode{x1D701}}\) \(\def\eta{\unicode{x1D702}}\) \(\def\theta{\unicode{x1D703}}\) \(\def\vartheta{\unicode{x1D717}}\) \(\def\iota{\unicode{x1D704}}\) \(\def\kappa{\unicode{x1D705}}\) \(\def\varkappa{\unicode{x1D718}}\) \(\def\lambda{\unicode{x1D706}}\) \(\def\mu{\unicode{x1D707}}\) \(\def\nu{\unicode{x1D708}}\) \(\def\xi{\unicode{x1D709}}\) \(\def\omicron{\unicode{x1D70A}}\) \(\def\pi{\unicode{x1D70B}}\) \(\def\varpi{\unicode{x1D71B}}\) \(\def\rho{\unicode{x1D70C}}\) \(\def\varrho{\unicode{x1D71A}}\) \(\def\sigma{\unicode{x1D70E}}\) \(\def\varsigma{\unicode{x1D70D}}\) \(\def\tau{\unicode{x1D70F}}\) \(\def\upsilon{\unicode{x1D710}}\) \(\def\phi{\unicode{x1D719}}\) \(\def\varphi{\unicode{x1D711}}\) \(\def\chi{\unicode{x1D712}}\) \(\def\psi{\unicode{x1D713}}\) \(\def\omega{\unicode{x1D714}}\)

13 Енергія магнітного поля

Енергія поля існує у двох різних формах, які можна описати без гіпотез як магнітну поляризацію та електричну поляризацію або, за дуже ймовірною гіпотезою, як рух і напруження одного й того самого середовища.

Джеймс Клерк Максвелл, «Динамічна теорія електромагнітного поля» (1865)

На відміну від енергії електростатичного поля, яку можна ввести відразу після закону Кулона (просто обчисливши роботу перенесення зарядів проти кулонівської сили), з магнітною енергією так просто не вийде: магнітна складова сили Лоренца, з якою поле діє на заряд, роботи не виконує (розділ 9) — за жодних обставин. Виникає природне запитання: якщо магнітне поле роботи не виконує, звідки ж тоді береться енергія, яку воно, як виявиться, запасає?

Відповідь дає ЕРС самоіндукції — окремий випадок закону електромагнітної індукції (розділ 12): джерело, що підтримує струм у контурі, витрачає частину роботи не на подолання магнітної сили (вона роботи не виконує), а на подолання самої цієї ЕРС, яку контур наводить сам у собі через власне змінюване поле. Тому послідовно ввести енергію магнітного поля можна лише після того, як встановлено закон індукції і поняття самоіндукції; сам механізм — чому магнітна заборона тут не діє і хто насправді виконує цю роботу — описано в § 12.4, а підсумок підведено наприкінці розділу.

§ 13.1 Енергія магнітного поля

Енергія контуру зі струмом

Провідник зі струмом створює магнітне поле, яке з’являється й зникає разом зі струмом; магнітне поле — носій енергії, що дорівнює роботі джерела струму на його створення. Розглянемо роботу джерела ЕРС \(\emf \) під час замикання ключа в колі з котушкою індуктивності \(L\) й резистором \(R\), при перенесенні заряду \(dq = I\, dt\). За законом Ома \(\emf +\emf _\text {сі}=IR\), де \(\emf _\text {сі}=-\dfrac {L}{c^2}\dfrac {dI}{dt}\) — ЕРС самоіндукції (12.17), тому

\begin{equation*} \delta A = \emf \, dq = I^2R\, dt - \emf _\text {сі}I\, dt = \underbrace {I^2R\, dt}_\text {теплота} + \underbrace {\frac 1{c^2}LI\, dI}_{\text {енергія поля}}. \end{equation*}

Частина роботи джерела йде на теплоту (закон Джоуля–Ленца), а решта — на створення магнітного поля. Інтегруючи другий доданок від нульового струму до кінцевого значення \(I\), отримуємо енергію магнітного поля контуру:

\begin{equation} \label {eq:MagEnergyFormula} W = \frac 1{c^2}\int \limits _0^I LI\, dI = \frac {LI^2}{2c^2} = \frac {I\Phi }{2c} = \frac {\Phi ^2}{2L}. \end{equation}

Об’ємна густина енергії магнітного поля: соленоїд

Знайдемо енергію магнітного поля, використовуючи характеристики самого поля, на прикладі однорідного поля довгого соленоїда з проникністю \(\mu \) (рис. 13.1). Індуктивність соленоїда — за формулою (12.18), \(L = 4\pi \mu N^2 S/\ell \), а поле всередині — \(B = 4\pi \mu NI/(c\ell )\) (розділ 10). Підставляючи в (13.1):

(-tikz- diagram)

Рис. 13.1. Поздовжній переріз довгого соленоїда: однорідне поле всередині, струм у витках обмотки

\begin{equation*} W = \frac 1{c^2}\frac {LI^2}2 = \frac 1{c^2}\cdot \frac {(4\pi \mu NI)^2 S\ell }{8\pi \mu \ell ^2} = \frac {B^2}{8\pi \mu }\, V = \frac {BH}{8\pi }\, V, \end{equation*}

де \(V=S\ell \) — об’єм соленоїда (об’єм, зайнятий полем), а в останній рівності використано \(H=B/\mu \). Звідси об’ємна густина енергії магнітного поля:

\begin{equation} \label {eq:MagEnergyDensitySolenoid} \tcbhighmath { w = \frac {BH}{8\pi }. } \end{equation}

Як і для електричного поля (розділ 6), магнітна енергія зосереджена саме в тому об’ємі простору, де є магнітне поле: у випадку соленоїда це об’єм усередині нього, а не сам дріт обмотки.

Формула (13.2) справедлива не лише для соленоїда: у квазістаціонарному наближенні її можна вивести із закону індукції для довільного розподілу поля (див. нижче), а строго, з урахуванням струму зміщення, — з теореми Пойнтінга (§ 14.4). Для лінійного середовища (\(\Bfield =\mu \Hfield \)) вона є точною магнітною паралеллю до густини енергії електричного поля \(ED/8\pi \) (розділ 6):

\begin{equation} \label {eq:MagEnergyDensityGeneral} \tcbhighmath { W = \iiint \limits _V \frac {\Bfield \cdot \Hfield }{8\pi }\, dV, \qquad w = \frac {\Bfield \cdot \Hfield }{8\pi } = \frac {\mu H^2}{8\pi }. } \end{equation}

Густина енергії в загальному випадку (microscope)

Покажемо, що формула (13.2) не обмежується соленоїдом. Обмежимося квазістаціонарним наближенням: поля змінюються повільно (розділ 7), тож струмом зміщення нехтуємо, \(\divg \vect j=0\) і \(\rot \Hfield =\frac {4\pi }{c}\vect j\).

Магнітне поле роботи над зарядами не виконує (розділ 9); роботу над носіями струму виконує вихрове електричне поле \(\Efield \), яке виникає, коли магнітне поле змінюється. Потужність, яку поле \(\Efield \) передає струмам в одиниці об’єму, дорівнює \(\vect j\cdot \Efield \), тому за час \(dt\)

\begin{equation*} \delta A = dt\iiint \limits _V \vect j\cdot \Efield \, dV = \frac {c\, dt}{4\pi }\iiint \limits _V \Efield \cdot \rot \Hfield \, dV. \end{equation*}

За тотожністю \(\divg (\Efield \times \Hfield ) = \Hfield \cdot \rot \Efield - \Efield \cdot \rot \Hfield \) і теоремою Остроградського–Гаусса

\begin{equation*} \delta A = \frac {c\,dt}{4\pi }\iiint \limits _V \Hfield \cdot \rot \Efield \, dV - \frac {c\,dt}{4\pi }\oiint \limits _{S} (\Efield \times \Hfield )\cdot d\vect S. \end{equation*}

Для обмеженої системи у квазістаціонарному наближенні поверхневий інтеграл по нескінченно віддаленій поверхні дорівнює нулю (випромінювання немає). У першому доданку \(\rot \Efield = -\frac 1c\,\partial \Bfield /\partial t\) (12.10):

\begin{equation*} \delta A = -\frac {dt}{4\pi }\iiint \limits _V \Hfield \cdot \frac {\partial \Bfield }{\partial t}\, dV. \end{equation*}

Це робота вихрового поля над струмами; вона від’ємна: поле забирає енергію у струмів (точніше, у джерел, що їх підтримують) і передає її магнітному полю. Тому приріст магнітної енергії \(dW=-\delta A\):

\begin{equation} \label {eq:MagEnergyDifferential} dW = \frac 1{4\pi }\iiint \limits _V \Hfield \cdot d\Bfield \, dV. \end{equation}

Цей вираз справедливий і для нелінійних середовищ: для феромагнетика за цикл перемагнічування він дає втрати \(\frac 1{4\pi }\oint H\,dB\) в одиниці об’єму, тобто площу петлі гістерезису (розділ 10). Для лінійного середовища (\(\Bfield =\mu \Hfield \)) \(\Hfield \cdot d\Bfield = \tfrac 12 d(\Hfield \cdot \Bfield )\), і інтегрування дає (13.3).

Строго, з урахуванням струму зміщення, цей результат разом з енергією електричного поля дає теорема Пойнтінга (розділ 14, § 14.4).

§ 13.2 Взаємна індукція

Коефіцієнти взаємної індуктивності

Нехай два нерухомі контури 1 і 2 розташовані близько один до одного (рис. 13.2). Якщо в контурі 1 тече струм \(I_1\), він створює крізь контур 2 магнітний потік, пропорційний \(I_1\):

\begin{equation} \label {eq:MutualFlux21} \Phi _{21} = \frac 1c L_{21}I_1; \end{equation}

аналогічно, струм \(I_2\) у контурі 2 створює крізь контур 1 потік

\begin{equation} \label {eq:MutualFlux12} \Phi _{12} = \frac 1c L_{12}I_2. \end{equation}

(-tikz- diagram)

Рис. 13.2. Два нерухомі контури, магнітно пов’язані один з одним

Коефіцієнти пропорційності \(L_{12}\) і \(L_{21}\) називають коефіцієнтами взаємної індуктивності контурів; на відміну від власної індуктивності \(L\), яка завжди додатна (енергія \(LI^2/2c^2>0\)), це алгебраїчні величини, які можуть мати будь-який знак (залежно від взаємної орієнтації контурів), а також дорівнювати нулю (якщо контури взаємно перпендикулярні так, що жоден потік іншого через себе не пронизує). Знак \(L_{12}\) залежить і від вибору додатних напрямків обходу: для двох співвісних кілець, обійдених в одному напрямку, потоки додаються й \(L_{12}>0\), а за протилежного обходу одного з них \(L_{12}\) змінює знак.

Повний магнітний потік, що пронизує кожен із контурів, складається з власного потоку (самоіндукції) та потоку, створеного струмом іншого контуру:

\begin{equation} \label {eq:MutualFluxes} \begin{cases} \Phi _1 = \Phi _{11} + \Phi _{12} = \dfrac 1c\,L_{11}I_1 + \dfrac 1c\,L_{12}I_2, \\[1.5ex] \Phi _2 = \Phi _{21} + \Phi _{22} = \dfrac 1c\,L_{21}I_1 + \dfrac 1c\,L_{22}I_2, \end {cases} \end{equation}

де \(\Phi _{11}=\dfrac 1c L_{11}I_1\) і \(\Phi _{22}=\dfrac 1c L_{22}I_2\) — власні потоки, а \(\Phi _{12}\) і \(\Phi _{21}\) задані співвідношеннями (13.6) і (13.5) відповідно.

З урахуванням взаємної індукції закони Ома для двох контурів набувають вигляду

\begin{equation} \label {eq:MutualOhm} \begin{cases} I_1R_1 = \emf _1 - \dfrac 1{c^2}\dfrac {d}{dt}\left (L_{11}I_1\right ) - \dfrac 1{c^2}\dfrac {d}{dt}\left (L_{12}I_2\right ), \\[1.5ex] I_2R_2 = \emf _2 - \dfrac 1{c^2}\dfrac {d}{dt}\left (L_{21}I_1\right ) - \dfrac 1{c^2}\dfrac {d}{dt}\left (L_{22}I_2\right ), \end {cases} \end{equation}

де \(\emf _1,\emf _2\) — ЕРС джерел у контурах, \(L_{11}\equiv L_1\), \(L_{22}\equiv L_2\) — власні індуктивності контурів. Той факт, що зміна струму в одному контурі неминуче породжує ЕРС і в іншому, і називають явищем взаємної індукції.

У загальному випадку для \(N\) нерухомих контурів повний магнітний потік, що пронизує \(i\)-й контур, складається з власного потоку та потоків, створених струмами всіх інших контурів, і записується через суму:

\begin{equation} \label {eq:FluxSumN} \Phi _i = \sum _{j=1}^{N} \Phi _{ij} = \frac 1c \sum _{j=1}^{N} L_{ij} I_j, \qquad i = 1, 2, \dots , N, \end{equation}

де діагональні коефіцієнти \(L_{ii}\) — власні індуктивності контурів, а недіагональні \(L_{ij}\) (\(i\neq j\)) — коефіцієнти взаємної індуктивності \(i\)-го та \(j\)-го контурів.

Підставляючи (13.9) у закон електромагнітної індукції (ЕРС індукції в \(i\)-му контурі дорівнює \(-\dfrac 1c\dfrac {d\Phi _i}{dt}\)), отримуємо закон Ома для цього контуру, де \(\emf _i\) — ЕРС джерела в ньому:

\begin{equation} \label {eq:OhmN} I_i R_i = \emf _i - \frac 1{c^2}\frac {d}{dt}\sum _{j=1}^{N} L_{ij} I_j, \qquad i = 1, 2, \dots , N. \end{equation}

Дві обмотки на спільному осерді. Довгий парамагнітний циліндр довжиною \(\ell \) і площею перерізу \(S\) (проникність \(\mu \)) несе дві обмотки, намотані одна поверх одної по всій довжині: перша з густиною намотування \(n_1\) витків на одиницю довжини, друга — \(n_2\); знайдемо їхню взаємну індуктивність, нехтуючи крайовими ефектами (рис. 13.3).

Оскільки \(L_{21}=c\Phi _2/I_1\), потрібно створити струм \(I_1\) в обмотці 1 і обчислити повний потік крізь усі \(N_2 = n_2\ell \) витків обмотки 2 (аналогічно \(N_1=n_1\ell \)): \(\Phi _2 = N_2 B_1 S\), де \(B_1 = \dfrac {4\pi }{c}\mu n_1 I_1\) (розділ 10), тому

\begin{equation} \label {eq:MutualExample} L_{21} = 4\pi \mu \, \frac {N_1N_2}{\ell }S, \end{equation}

і, обчисливши аналогічно \(L_{12}\), отримуємо той самий результат: \(L_{12}=L_{21}=4\pi \mu N_1N_2S/\ell \).

(image)

Рис. 13.3. Дві обмотки на спільному осерді: обмотка 1 створює поле, що пронизує витки обмотки 2

У цьому прикладі \(L_{12}=L_{21}=\sqrt {L_1L_2}\). Ця гарна рівність — наслідок двох спрощень: (1) ми знехтували розсіюванням магнітного потоку поза осердям, і (2) проникність осердя \(\mu \) не залежить від величини поля. Для феромагнітного осердя, де \(\mu =\mu (H)\), і за умови \(N_1\neq N_2\), обмотки при однакових струмах створюють у осерді різні поля, тож вирази для \(L_{21}\) і \(L_{12}\) міститимуть різні (польозалежні) значення \(\mu \), і рівність \(L_{21}=L_{12}\), узагалі кажучи, порушиться. Диференціальні ж коефіцієнти \(\partial \Phi _2/\partial I_1\) і \(\partial \Phi _1/\partial I_2\) збігаються завжди (за відсутності гістерезису), бо енергія є функцією стану.

Теорема взаємності

У щойно розглянутому прикладі коефіцієнти \(L_{12}\) і \(L_{21}\) обчислювалися двома геометрично різними шляхами, а зійшлися в одному й тому самому значенні. Це не випадковість прикладу з високосиметричним осердям: насправді рівність

\begin{equation} \label {eq:MutualEqual} \tcbhighmath { L_{12} = L_{21}. } \end{equation}

виконується для будь-якої пари контурів довільної форми (за єдиної умови — лінійності середовища, \(\mu \neq f(H)\), як і вказано вище). Тобто, результати розрахунку потоку в обох напрямках точно збігаються. Це твердження називається теоремою взаємності.

Практично корисний наслідок теореми: потік, який струм \(I\) контуру 1 наводить крізь контур 2, дорівнює потоку, який такий самий струм \(I\) контуру 2 навів би крізь контур 1, \(\Phi _{12}=\Phi _{21}\). Тому немає потреби розрізняти \(L_{12}\) і \(L_{21}\) — говоритимемо про взаємну індуктивність двох контурів \(L_{12}\). Відповідно ЕРС, яку змінний струм \(I(t)\) контуру 2 наводить у контурі 1, дорівнює ЕРС, яку той самий струм, якби він ішов контуром 1, навів би в контурі 2.

Чому теорема має бути правильною, видно з енергії. Увімкнемо спочатку струм \(I_1\) за відсутності \(I_2\), а потім збільшимо \(I_2\) від нуля до кінцевого значення за \(I_1=\const \). Змінний струм \(I_2\) наводить у контурі 1 ЕРС \(-\dfrac {L_{12}}{c^2}\dfrac {dI_2}{dt}\); джерело контуру 1 її долає й за весь процес виконує додаткову роботу \(L_{12}I_1I_2/c^2\). Якщо ввімкнути струми в іншому порядку, дістанемо \(L_{21}I_1I_2/c^2\). Енергія стану з готовими струмами \(I_1\), \(I_2\) не залежить від того, як цей стан створено (інакше цикл «вмикання — вимикання» давав би вічний двигун), отже \(L_{12}=L_{21}\). Строгі доведення — нижче.

Доведемо цю теорему. Нехай маємо два нерухомі тонкі контури \(C_1\) та \(C_2\). За означенням, струм \(I_2\) у контурі \(C_2\) створює крізь контур \(C_1\) магнітний потік (рис. 13.4)

\begin{equation} \label {eq:MutualFlux12_def} \Phi _{12} = \frac {1}{c} L_{12} I_2. \end{equation}

(-tikz- diagram)

Рис. 13.4. До доведення теореми взаємності. Зображено контури \(C_1\) і \(C_2\), елементи \(d\vect {l}_1\), \(d\vect {l}_2\) та радіус-вектор \(r_{21}\) між ними, які використовуються при обчисленні потоку \(\Phi _{12}\).

Запишемо потік \(\Phi _{12}\) крізь поверхню \(S_1\), що спирається на контур \(C_1\), від поля \(\Bfield ^{(2)}\), створюваного струмом \(I_2\). Поклавши \(\Bfield ^{(2)} = \rot \vect A^{(2)}\) (див. (9.12)), де \(\vect A^{(2)}\) — векторний потенціал поля другого струму, за теоремою Стокса маємо:

\begin{equation} \label {eq:FluxViaVectorPotential} \Phi _{12} = \iint \limits _{S_1}\rot \vect A^{(2)}\cdot d\vect S_1 = \oint \limits _{C_1}\vect A^{(2)}\cdot d\vect l_1, \end{equation}

де \(d\vect l_1\) — орієнтований елемент контуру \(C_1\).

Для тонкого провідника \(C_2\) векторний потенціал \(\vect A^{(2)}\) у точці розташування елемента \(d\vect l_1\) виражається контурним інтегралом (9.13) (для лінійних струмів \(\vect {j} dV \to I d\vect {l}\)):

\begin{equation} \label {eq:VectorPotentialLineCurrent} \vect A^{(2)} = \frac {\mu I_2}{c}\oint \limits _{C_2}\frac {d\vect l_2}{r_{12}}, \end{equation}

де \(r_{12}\) — відстань між елементами \(d\vect l_2\) та \(d\vect l_1\).

Підставляючи вираз (13.15) у формулу (13.14), отримуємо подвійний контурний інтеграл:

\begin{equation} \label {eq:FluxDoubleIntegral} \Phi _{12} = \frac {\mu I_2}{c}\oint \limits _{C_1}\oint \limits _{C_2}\frac {d\vect l_1\cdot d\vect l_2}{r_{12}}. \end{equation}

Порівнюючи вираз (13.16) із вихідним означенням потоку (13.13), знаходимо явний вигляд взаємної індуктивності (формулу Неймана):

\begin{equation} \label {eq:MutualInductanceNeumann} L_{12} = {\mu }\oint \limits _{C_1}\oint \limits _{C_2}\frac {d\vect l_1\cdot d\vect l_2}{r_{12}}. \end{equation}

Проводячи повністю симетричні міркування для коефіцієнта \(L_{21}\) (обчислюючи потік \(\Phi _{21} = \frac {1}{c}L_{21}I_1\) від струму \(I_1\) крізь контур \(C_2\)), дістаємо:

\begin{equation} \label {eq:MutualInductanceNeumann21} L_{21} = {\mu }\oint \limits _{C_2}\oint \limits _{C_1}\frac {d\vect l_2\cdot d\vect l_1}{r_{21}}. \end{equation}

Оскільки скалярний добуток елементів \(d\vect l_1 \cdot d\vect l_2 = d\vect l_2 \cdot d\vect l_1\) є комутативним, а відстань між ними \(r_{12} = r_{21}\) однакова в обох випадках, підінтегральний вираз у формулі Неймана є повністю симетричним відносно перестановки індексів \(1 \leftrightarrow 2\). Звідси безпосередньо випливає теорема взаємності: \(L_{12} = L_{21} \).

Формула (13.17) прозоро ілюструє суто геометричний характер взаємної індуктивності: величина \(L_{12}\) залежить лише від форми, розмірів та взаємного розташування двох контурів у просторі, але абсолютно не залежить від величин струму в них. Знак внеску легко простежити: співнапрямлені елементи, \(d\vect l_1\cdot d\vect l_2>0\), дають у \(L_{12}\) внесок зі знаком плюс, зустрічні — мінус. Це доведення проведено для однорідного середовища (\(\mu =\const \) у всьому просторі); для довільного лінійного середовища, зокрема для обмоток на осерді, теорему доведено нижче через інтеграл по об’єму (підрозділ про вираз енергії через поля).

(-tikz- diagram)

Рис. 13.5. Два коаксіальні колові контури різних радіусів

Два коаксіальні кільця. Два тонкі колові провідники зі спільною віссю лежать в одній площині; радіус зовнішнього — \(R_1\), внутрішнього — \(R_2\), причому \(R_2\ll R_1\) (рис. 13.5). Знайдемо магнітний потік крізь контур зовнішнього провідника, якщо внутрішнім тече струм \(I\).

Пряме обчислення потоку від маленького кільця крізь велике — складна геометрична задача (поле маленького кільця істотно неоднорідне на масштабі великого). Натомість застосуємо теорему взаємності: обчислимо потік у зворотному напрямку — від великого кільця крізь маленьке, — це набагато простіше, оскільки на масштабі маленького кільця поле великого можна вважати практично однорідним і рівним полю в центрі великого кільця, \(B_1 = 2\pi I/(cR_1)\) (розділ 9). Тоді

\begin{equation*} \Phi _{21} = B_1\cdot \pi R_2^2 = \frac {2\pi ^2 I R_2^2}{cR_1}, \end{equation*}

і, за теоремою взаємності, той самий потік (при тому самому струмі \(I\)) виникає й у прямій задачі:

\begin{equation*} \Phi _{12} = \Phi _{21} = \frac {2\pi ^2 I R_2^2}{cR_1}. \end{equation*}

(-tikz- diagram)

Рис. 13.6. Магнітний диполь, що обертається навколо осі \(\omega \), і нерухоме кільце радіуса \(a\) на відстані \(\ell \); \(\vect n\) — нормаль до кільця

Обертовий магнітний диполь. Магнітний диполь з моментом \(p_m\) обертається з циклічною частотою \(\omega \) навколо осі, що проходить через його центр перпендикулярно до \(\vect p_m\). На відстані \(\ell \gg a\) від диполя, на прямій у площині його обертання, розташоване нерухоме плоске колове кільце радіуса \(a\) і опору \(R\); нормаль \(\vect n\) кільця напрямлена вздовж цієї прямої (рис. 13.6). Самоіндукцією кільця знехтуємо (це можна, якщо \(\omega L/c^2\ll R\)). Знайдемо струм у кільці.

Оскільки \(\vect n\) напрямлено на диполь, нормальна до кільця складова поля (9.30) (розділ 9) дорівнює \(B_n=2\,\vect p_m\!\cdot \vect n/\ell ^3\). Диполь обертається в площині, що містить \(\vect n\), тож \(\vect p_m\cdot \vect n=p_m\cos \omega t\). Через \(\ell \gg a\) поле майже однорідне на площі кільця, і

\begin{equation*} \Phi (t)=\pi a^2B_n=\frac {2\pi a^2p_m}{\ell ^3}\cos \omega t. \end{equation*}

Звідси ЕРС індукції \(\emf =-\frac 1c\,\dfrac {d\Phi }{dt}=\dfrac {2\pi a^2p_m\omega }{c\,\ell ^3}\sin \omega t\), а струм \(I(t)=\emf /R\) гармонічно змінюється з тією самою частотою \(\omega \), з якою обертається диполь, і амплітудою \(I_0=2\pi p_m\omega a^2/(cR\ell ^3)\). Так працюють генератори з обертовим магнітом (розділ 12) і тахометри: частота струму в нерухомій котушці дорівнює частоті обертання магніту.

§ 13.3 Енергія системи зв’язаних контурів

Формула (13.1) стосується одного відокремленого контуру. Виведемо тепер явний вираз для енергії системи довільної кількості \(N\) магнітно зв’язаних контурів зі струмами \(I_1,\dots ,I_N\), спираючись на щойно доведену теорему взаємності \(L_{ik}=L_{ki}\).

Як і для одного контуру, приріст енергії дорівнює роботі джерел проти ЕРС індукції. У \(i\)-му контурі за час \(dt\) це робота \(\dfrac {I_i}{c}\,d\Phi _i=\dfrac 1{c^2}I_i\sum _kL_{ik}\,dI_k\) (контури нерухомі, \(L_{ik}=\const \); ЕРС індукції дорівнює \(-\frac 1c\,d\Phi _i/dt\), потоки — за (13.9)). Підсумувавши за \(i\), розіб’ємо приріст на дві частини — від самоіндукції кожного контуру окремо та від взаємної індукції кожної пари контурів:

\begin{equation} \label {eq:EnergyIncrementDecomposition} dW = dW_\text {с}+dW_\text {в}, \qquad dW_\text {с}=\frac 1{c^2}\sum _{i=1}^{N} L_iI_i\,dI_i, \qquad dW_\text {в}=\frac 1{c^2}\sum _{\substack {i,k=1\\i\neq k}}^{N} L_{ik}I_i\,dI_k. \end{equation}

Доданок \(dW_\text {с}\) інтегрується так само, як і для одного контуру у формулі (13.1):

\begin{equation} \label {eq:SelfInductionEnergy} W_\text {с}=\frac 1{2c^2}\sum _{i=1}^{N} L_iI_i^2. \end{equation}

У сумі \(dW_\text {в}\) згрупуємо доданки попарно: для кожної пари індексів \(i<k\) у подвійній сумі за \(i\neq k\) трапляються рівно два доданки, \(L_{ik}I_i\,dI_k\) і \(L_{ki}I_k\,dI_i\):

\begin{equation*} dW_\text {в} = \frac 1{c^2}\sum _{i<k}\left (L_{ik}I_i\,dI_k+L_{ki}I_k\,dI_i\right ). \end{equation*}

Саме тут, і лише тут, потрібна теорема взаємності: підставивши \(L_{ki}=L_{ik}\), кожна дужка перетворюється на повний диференціал добутку \(I_iI_k\),

\begin{equation*} L_{ik}I_i\,dI_k+L_{ik}I_k\,dI_i = L_{ik}\,d(I_iI_k), \end{equation*}

звідки

\begin{equation*} dW_\text {в} = \frac 1{c^2}\sum _{i<k}L_{ik}\,d(I_iI_k) = \frac 1{2c^2}\sum _{\substack {i,k=1\\i\neq k}}^{N}L_{ik}\,d(I_iI_k), \end{equation*}

і, інтегруючи від нульових струмів,

\begin{equation} \label {eq:MutualEnergyFinal} W_\text {в}=\frac 1{2c^2}\sum _{\substack {i,k=1\\i\neq k}}^{N}L_{ik}I_iI_k. \end{equation}

Об’єднуючи (13.20) і (13.21), отримуємо повну енергію системи контурів:

\begin{equation} \label {eq:MultiLoopEnergy} \tcbhighmath { W = W_\text {с}+W_\text {в} = \frac 1{2c^2}\sum _{i,k=1}^{N} L_{ik}I_iI_k = \frac 1{2c}\sum _{i=1}^{N} I_i\Phi _i, } \end{equation}

де в останній рівності використано формулу (13.9).

Для системи з двох контурів формула (13.22) набуває вигляду

\begin{equation} \label {eq:TwoLoopEnergy} W = \frac 1{2c^2}\left (L_1I_1^2+L_2I_2^2+2L_{12}I_1I_2\right ), \end{equation}

де \(L_1\equiv L_{11}\), \(L_2\equiv L_{22}\) — власні індуктивності контурів.

Вираз енергії системи контурів через поля

Той самий результат (13.23) можна отримати зовсім іншим шляхом — не через роботу джерел, а через локалізацію енергії в полі, узагальнюючи формулу (13.3) на випадок поля, породженого одразу кількома контурами (у лінійному середовищі з \(\mu =\const \), як і в прикладі з двома обмотками). Нехай \(\Bfield _1\) — поле струму \(I_1\), а \(\Bfield _2\) — поле струму \(I_2\); за принципом суперпозиції \(\Bfield =\Bfield _1+\Bfield _2\), і

\begin{equation*} W=\iiint \limits _V \frac {B^2}{8\pi \mu }\,dV = \iiint \limits _V \frac {B_1^2}{8\pi \mu }\,dV+\iiint \limits _V \frac {B_2^2}{8\pi \mu }\,dV+ \iiint \limits _V \frac {\Bfield _1\cdot \Bfield _2}{4\pi \mu }\,dV. \end{equation*}

Перші два інтеграли — це «власні» енергії кожного контуру окремо (\(\tfrac 12L_1I_1^2/c^2\) і \(\tfrac 12L_2I_2^2/c^2\)), а третій, «перехресний», доданок і дає взаємну енергію \(L_{12}I_1I_2/c^2\) з формули (13.23); для довільної кількості контурів міркування те саме, лише з подвійною сумою перехресних доданків замість одного.

Це трактування відразу дає кілька наслідків, не таких очевидних із формули роботи джерел:

  • 1. Енергія \(W\) — завжди додатна за будь-яких струмів, оскільки під інтегралом стоїть невід’ємна величина \(B^2\).

  • 2. Енергія системи контурів не адитивна: через перехресний доданок вона не дорівнює сумі енергій окремих контурів.

  • 3. Рівність \(L_{12}=L_{21}\) випливає із симетрії перехресного доданка. Справді, \(\Phi _{21}=L_{21}I_1/c\) — потік поля \(\Bfield _1\) крізь контур 2. Подавши \(\Bfield _1=\rot \vect A_1\) і проінтегрувавши частинами (\(\rot \Hfield _2=\frac {4\pi }{c}\vect j_2\)), маємо

    \begin{equation*} \iiint \limits _V \Bfield _1\cdot \Hfield _2\,dV=\iiint \limits _V \vect A_1\cdot \rot \Hfield _2\,dV =\frac {4\pi }{c}\,I_2\oint \limits _{C_2}\vect A_1\cdot d\vect l_2=\frac {4\pi }{c}\,I_2\Phi _{21}, \end{equation*}

    тобто

    \begin{equation} \label {eq:MutualInductanceViaFieldIntegral} L_{21}=\frac {c^2}{4\pi I_1I_2}\iiint \limits _V \Bfield _1\cdot \Hfield _2\,dV. \end{equation}

    Але \(\Bfield _1\cdot \Hfield _2=\mu \Hfield _1\cdot \Hfield _2=\Hfield _1\cdot \Bfield _2\), тож інтеграл не змінюється за перестановки індексів 1 і 2, і \(L_{12}=L_{21}\). Це друге доведення теореми взаємності, чинне й для неоднорідного лінійного середовища \(\mu =\mu (\vect r)\); (13.24) — друге означення взаємної індуктивності, через розподіл полів, а не через потік крізь контур. В однорідному середовищі підінтегральний вираз дорівнює \(\Bfield _1\cdot \Bfield _2/\mu \).

Отже, обидва підходи рівноправні й дають той самий результат, що ще раз підтверджує: магнітна енергія — це справді енергія поля, розподілена в просторі, а не якась умовна властивість самих контурів.

Та сама картина вже траплялась для електричного поля (розділ 6): розклад \(E^2=E_1^2+E_2^2+2\Efield _1\cdot \Efield _2\) дає завжди додатну повну енергію (6.23) на відміну від знакозмінної взаємної енергії (6.24). Різниця лише в тому, що власна енергія точкового заряду розбігається, а власні енергії контурів \(L_iI_i^2/2c^2\) скінченні й додатні, тож знак може мати лише перехресний доданок \(L_{ik}I_iI_k/c^2\).

Обмеження на взаємну індуктивність

Вираз (13.23) для енергії двох контурів — квадратична форма струмів \(I_1,I_2\). Енергія магнітного поля не може бути від’ємною за жодних значень струмів: \(W=\iiint B^2/(8\pi \mu )\,dV\ge 0\) (стан зі струмом не може мати меншу енергію, ніж стан без струму; див. вище). Отже, ця квадратична форма повинна бути додатно визначеною. Квадратична форма \(L_1I_1^2+2L_{12}I_1I_2+L_2I_2^2\) невід’ємна за всіх \(I_1,I_2\) тоді й лише тоді, коли її дискримінант недодатний, \(L_{12}^2-L_1L_2\le 0\), тобто

\begin{equation} \label {eq:InductanceInequality} \tcbhighmath { L_{12}^2 \le L_1L_2. } \end{equation}

Відношення \(k=L_{12}/\sqrt {L_1L_2}\) називають коефіцієнтом зв’язку; нерівність означає \(|k|\le 1\).

Фізично ця нерівність означає, що магнітний зв’язок між двома контурами не може бути «сильнішим», ніж дозволяють їхні власні індуктивності: частина енергії, яку створює струм одного контуру, завжди залишається в його власному магнітному полі, і лише частина — у полі, зчепленому з іншим контуром. Рівність \(L_{12}^2=L_1L_2\) (\(|k|=1\)) означає ідеальний магнітний зв’язок (весь потік одного контуру повністю зчеплений з іншим, без розсіювання) — граничний, майже не досяжний на практиці випадок, до якого, однак, впритул наближаються добре сконструйовані обмотки трансформатора на замкненому феромагнітному осерді (§ 13.4).

§ 13.4 Принцип роботи трансформаторів

Явище взаємної індукції лежить в основі роботи трансформаторів — пристроїв для підвищення чи зниження напруги змінного струму (рис. 13.7). Первинна й вторинна обмотки з \(N_1\) і \(N_2\) витками укріплені на спільному замкненому феромагнітному осерді; завдяки великому \(\mu \) феромагнетика (розділ 10) магнітний потік майже повністю локалізований в осерді й пронизує обидві обмотки однаковим потоком \(\Phi \). Це — практична реалізація того самого ідеального магнітного зв’язку, граничного випадку \(L_{12}^2=L_1L_2\) (формула (13.25)): розсіюванням потоку поза осердям тут свідомо нехтують, а отже, увесь потік, породжений первинною обмоткою, зчеплений і з вторинною. Змінна ЕРС \(\emf _1\) у первинній обмотці створює струм \(I_1\) і змінний магнітний потік \(\Phi \); цей потік пронизує й витки вторинної обмотки, наводячи в ній ЕРС взаємної індукції, а в первинній — ЕРС самоіндукції.

(-tikz- diagram)

Рис. 13.7. Принципова схема трансформатора

Закон Ома для первинного кола: \(\emf _1 - \frac 1c\dfrac {d}{dt}(N_1\Phi ) = I_1R_1\). У режимі швидкозмінних полів (типовому для трансформаторів) \(I_1R_1 \ll \emf _1,\ \tfrac {d}{dt}(N_1\Phi )\), тому у цьому наближенні

\begin{equation} \label {eq:TransformerEMF1} \emf _1 \approx \frac {N_1}c\frac {d\Phi }{dt}, \end{equation}

а ЕРС у вторинній обмотці, оскільки потік \(\Phi \) в осерді той самий,

\begin{equation} \label {eq:TransformerEMF2} \emf _2 = -\frac {N_2}c\frac {d\Phi }{dt} = -\frac {N_2}{N_1}\emf _1 \end{equation}

(знак «мінус» означає лише, що за однакового напрямку обходу обмоток ЕРС вторинної обмотки, як і ЕРС самоіндукції первинної, протилежна за знаком ЕРС джерела; знак напруги на виході залежить від напрямку намотування). Відношення

\begin{equation} \label {eq:TransformationRatio} \tcbhighmath { \eta = \frac {N_2}{N_1} } \end{equation}

називають коефіцієнтом трансформації: якщо \(\eta >1\) — трансформатор підвищувальний (збільшує ЕРС), якщо \(\eta <1\) — знижувальний (зменшує ЕРС).

А як перетворюється струм? Тут працює закон збереження енергії. У наближенні ідеального трансформатора — без омічних втрат (\(R_1,R_2\to 0\)) і без розсіювання потоку — в обмотках не накопичується енергія понад ту, що в кожен момент проходить крізь них: уся потужність \(I_1\emf _1\), яку джерело вкладає в первинне коло, через спільне поле передається навантаженню вторинного кола, де її віддає ЕРС індукції \(\emf _2\),

\begin{equation*} I_1\emf _1 = I_2\emf _2 \end{equation*}

(струми й ЕРС відліковано в одному й тому самому напрямку обходу кожної обмотки). Підставляючи (13.27), знаходимо коефіцієнт трансформації струмів:

\begin{equation} \label {eq:TransformerCurrentRatio} \tcbhighmath { \frac {I_2}{I_1} = \frac {\emf _1}{\emf _2} = -\frac 1\eta . } \end{equation}

Знак «мінус» тут невипадковий: за однакового обходу струми в обмотках течуть протилежно, ампер-витки компенсуються, \(N_1I_1+N_2I_2=0\). Тому струм вторинної обмотки не підсилює, а гасить потік первинного; потік \(\Phi \) в осерді задає лише ЕРС \(\emf _1\), див. (13.26).

Той самий результат виходить і без енергії. За теоремою про циркуляцію \(\oint \Hfield \cdot d\vect l=\frac {4\pi }{c}(N_1I_1+N_2I_2)\), а в осерді \(H=B/\mu \to 0\) при \(\mu \to \infty \), тож \(N_1I_1+N_2I_2\to 0\). Звідси й відповідь на питання, чому за розімкненої вторинної обмотки (\(I_2=0\)) трансформатор не споживає струму: тече лише намагнічувальний струм, що створює потік \(\Phi \) в осерді, і він зменшується як \(1/\mu \). Нарешті, за ідеального зв’язку \(L_{12}=\sqrt {L_1L_2}\), а \(L_1\propto N_1^2\), \(L_2\propto N_2^2\), тож \(\eta =N_2/N_1=\sqrt {L_2/L_1}\).

Отже, за модулем у скільки разів трансформатор підвищує напругу, у стільки ж разів він знижує струм, — і навпаки: закон збереження енергії не дозволяє одночасно виграти і в напрузі, і в струмі. Саме тому передавати електроенергію на великі відстані вигідно при високій напрузі й, відповідно, малому струмі (а отже, і з малими тепловими втратами \(I^2R\) у дротах лінії передачі), а споживачам подавати вже при низькій, безпечній напрузі — і саме взаємна індукція, а не який-небудь прямий електричний контакт, дозволяє так легко узгоджувати ці дві вимоги.

Тут ми розглянули лише ідеалізований трансформатор — без омічних втрат в обмотках і без розсіювання потоку, — щоб якнайпростіше дістати сам факт існування коефіцієнта трансформації з енергетичних міркувань. Реальний трансформатор як коло змінного струму, з вхідним імпедансом, внесеним опором, режимами холостого ходу й короткого замикання, втратами в міді та сталі, ККД, а також практичними застосуваннями (узгодження навантаження, автотрансформатори, трифазні трансформатори, передача електроенергії на великі відстані) детально розглянуто в § 18.5, присвяченому змінному струму.

§ 13.5 Магнітна енергія струмів як функція стану

Вираз (13.22) для енергії системи контурів за традицією називають потенціальною енергією струмів. Назва потребує застереження. Магнітне поле не є потенціальним: там, де течуть струми, \(\rot \Bfield \neq 0\), тож \(\Bfield \neq -\grad \phi \) в усьому просторі, і \(W\) не є потенціалом цього поля. Це функція стану системи контурів, \(W(I_1,\dots ,I_N)\) за заданих \(L_{ik}\): вона не залежить від того, в якому порядку й як швидко встановлювалися струми, а механічні сили виходять із неї диференціюванням (§ 13.6).

Строго кажучи, в термінах аналітичної механіки \(W\) — це «магнітна кінетична енергія» системи: квадратична форма струмів (аналогів швидкостей) з коефіцієнтами \(L_{ik}\) у ролі узагальнених мас. Тому знак сили інший, ніж для механічної потенціальної енергії. За сталих струмів \(F_x=+(\partial W/\partial x)_I\), тобто роль потенціальної енергії відіграє \(-W\) (рівновага стійка в максимумі \(W\)). За сталих потоків \(F_x=-(\partial W/\partial x)_\Phi \), і тоді потенціальною справді є \(W=\Phi ^2/2L\) (рівновага в мінімумі).

Вираз через векторний потенціал

Тепер покажемо, як ту саму величину (13.22) виразити безпосередньо через векторний потенціал поля, не вдаючись до обчислення геометричних індуктивностей \(L_{ik}\). Для лінійного середовища (\(\Bfield =\mu \Hfield \), \(\mu =\const \)) скористаємось означенням \(\Bfield =\rot \vect A\) і тим, що для системи лінійних струмів векторний потенціал дорівнює сумі внесків окремих контурів, \(\vect A=\sum _i\vect A_i\), де

\begin{equation} \label {eq:VectorPotentialLineCurrentSum} \vect A_i(\vect r) = \frac {\mu I_i}{c}\oint \limits _{C_i} \frac {d\vect l_i}{|\vect r-\vect r_i|}. \end{equation}

Підставляючи \(\Bfield =\rot \vect A\) у вираз для повної енергії поля і інтегруючи частинами (з урахуванням того, що на нескінченності поля спадають достатньо швидко), отримуємо:

\begin{equation} \label {eq:MagEnergyViaVectorPotential} W = \frac 1{8\pi }\iiint \limits _V \Bfield \cdot \Hfield \,dV = \frac 1{8\pi }\iiint \limits _V \rot \vect A\cdot \Hfield \,dV = \frac 1{8\pi }\iiint \limits _V \vect A\cdot \rot \Hfield \,dV = \frac 1{2c}\iiint \limits _V \vect A\cdot \vect j\,dV, \end{equation}

де на останньому кроці використано рівняння \(\rot \Hfield =\frac {4\pi }{c}\vect j\) (\(\vect j\) — густина струму вільних носіїв). Для системи тонких контурів \(\vect j\,dV\to I_i\,d\vect l_i\), і формула (13.31) переходить у

\begin{equation} \label {eq:MagEnergyLineCurrents} W = \frac 1{2c}\sum _{i=1}^{N} I_i\oint \limits _{C_i}\vect A\cdot d\vect l_i = \frac 1{2c}\sum _{i=1}^{N} I_i\Phi _i, \end{equation}

що точно збігається з отриманим раніше виразом (13.22). Отже, обидва означення — через контурні індуктивності \(L_{ik}\) і через суцільний розподіл векторного потенціалу \(\vect A\) — описують ту саму фізичну величину. Для нескінченно тонкої нитки \(\vect A\) на самій нитці (а отже й власна енергія) розбігається логарифмічно, тож дріт вважаємо скінченної товщини.

Зіставимо магнітний вираз (13.31) із його електростатичним аналогом, де енергія системи зарядів записується через скалярний потенціал \(\phi \):

\begin{equation*} W_e = \frac 12\iiint \limits _V \rho \,\phi \,dV = \frac 1{8\pi }\iiint \limits _V \Efield \cdot \Dfield \,dV. \end{equation*}

Ми бачимо повну структурну відповідність: енергія системи джерел — це інтеграл від добутку джерела на його потенціал (\(\rho \phi \) в електриці, \(\vect A\cdot \vect j\) у магнетизмі). Магнітна формула зручна для розподілених струмів (об’ємних, поверхневих), де поняття індуктивності контуру втрачає сенс. Потенціали визначені з точністю до калібрування, і магнітний інтеграл від неї не залежить: заміна \(\vect A\to \vect A+\grad \chi \) додає \(\iiint \vect j\cdot \grad \chi \,dV=-\iiint \chi \,\divg \vect j\,dV=0\) (струми сталі, \(\divg \vect j=0\), і займають скінченну область). В електростатиці ж заміна \(\phi \to \phi +\const \) змінює \(\iiint \rho \phi \,dV\) на \(\const \cdot Q\), тому там фіксують \(\phi (\infty )=0\).

Енергія соленоїда через векторний потенціал.

Застосуємо нову формулу (13.31) до довгого соленоїда радіуса \(R\), довжини \(\ell \) з густиною намотування \(n\) витків на одиницю довжини, яким тече струм \(I\).

Поле всередині соленоїда однорідне, \(B=4\pi \mu nI/c\). Векторний потенціал у циліндричних координатах, що задовольняє умову \(\Bfield =\rot \vect A\), дорівнює:

\begin{equation} \label {eq:SolenoidVectorPotential} A_\phi (r) = \begin{cases} \dfrac {B r}{2}, & r < R, \\[10pt] \dfrac {B R^2}{2r}, & r > R. \end {cases} \end{equation}

Струм намотки зосереджений на поверхні \(r=R\), де \(\vect j\,dV = I\,n\,\ell \,d\vect l\). Підставляючи \(A_\phi (R) = BR/2\) у формулу (13.31):

\begin{equation*} W = \frac 1{2c}\iiint \limits _V \vect A\cdot \vect j\,dV = \frac 1{2c}\cdot I\cdot N\cdot A_\phi (R)\cdot 2\pi R = \frac 1{2c}\cdot I\cdot N\cdot \frac {BR}{2}\cdot 2\pi R = \frac {\pi N I B R^2}{2c}. \end{equation*}

Підставляючи \(B=4\pi \mu nI/c\) та \(N=n\ell \), маємо:

\begin{equation*} W = \frac {4\pi \mu N^2 S}{\ell }\cdot \frac {I^2}{2c^2} = \frac {LI^2}{2c^2}, \end{equation*}

де \(L=4\pi \mu N^2S/\ell \) — індуктивність соленоїда (12.18). Результат точно збігається з раніше отриманою формулою, але розрахований безпосередньо з характеристик \(\vect A\) та \(\vect j\).

§ 13.6 Пондеромоторні сили в магнітному полі

Метод віртуальних переміщень для магнітних сил

Повернімося тепер до величини \(W\), яку ми назвали потенціальною енергією струмів. Так само, як і в електростатиці (розділ 6), силу, що діє на провідник чи магнетик з боку магнітного поля, зручно шукати методом віртуальних переміщень, спираючись на закон збереження енергії. Робота джерел струму \(\delta A_\text {дж}\) витрачається на теплоту \(\delta Q\), на приріст магнітної енергії \(dW\) і на механічну роботу \(\delta A_\text {мех}\):

\begin{equation} \label {eq:PonderomotiveWork} \delta A_\text {дж} = \delta Q + dW + \delta A_\text {мех}. \end{equation}

З іншого боку, за законом Ома, робота джерела дорівнює \(\delta A_\text {дж} = \delta Q - \emf _\text {сі}I\, dt\) (ЕРС самоіндукції — частина роботи джерела, витрачена на подолання цієї ЕРС). Порівнюючи два вирази для \(\delta A_\text {дж}\):

\begin{equation*} -\emf _\text {сі}I\, dt = dW + \delta A_\text {мех}. \end{equation*}

Випадок \(I=\const \) (струм у колі підтримується сталим джерелом). Тоді, за формулою (12.17), \(-\emf _\text {сі}I\,dt = \dfrac {I^2}{c^2}dL\), тоді як приріст магнітної енергії за формулою (13.1) становить лише половину цього, \(dW = \dfrac {I^2}{2c^2}dL\) (оскільки \(I=\const \), а не \(\Phi \)). Отже, \(\delta A_\text {мех} = +dW\), і сила

\begin{equation} \label {eq:ForceConstI} \tcbhighmath { F_x = +\left (\frac {dW}{dx}\right )_I. } \end{equation}

Випадок \(\Phi =\const \) (наприклад, контур з надпровідника). Тоді \(\emf _\text {сі} = 0\) (адже \(d\Phi /dt=0\)), тому \(\delta A_\text {мех} = -dW\), і

\begin{equation} \label {eq:ForceConstPhiM} \tcbhighmath { F_x = -\left (\frac {dW}{dx}\right )_\Phi . } \end{equation}

Знаки формул (13.35) і (13.36) такі самі, як і у відповідних формулах електростатики (6.25), (6.26) (розділ 6), якщо правильно зіставити режими. Сталий струм відповідає сталій різниці потенціалів: в обох випадках джерело підтримує режим і виконує роботу \(2\,dW\), половина якої йде на приріст енергії поля, а половина — на механічну роботу, тому \(F_x=+\partial W/\partial x\). Сталий потік відповідає сталому заряду: система ізольована від джерел, і механічна робота виконується за рахунок енергії поля, \(F_x=-\partial W/\partial x\). Плутанина виникає, якщо формально зіставляти струм із зарядом (енергія \(LI^2/2c^2\) зовні схожа на \(q^2/2C\)), — тому варто щоразу з’ясовувати, хто виконує роботу.

Перевіримо знак на відомому факті. Два співвісні кільця з однаково напрямленими струмами: потоки додаються, \(L_{12}>0\), і \(L_{12}\) зростає при зближенні. Перехресна частина енергії дорівнює \(L_{12}I_1I_2/c^2\), тож за \(I=\const \) сила \(F_x=+\dfrac {I_1I_2}{c^2}\dfrac {\partial L_{12}}{\partial x}<0\), де \(x\) — відстань між кільцями: вона напрямлена до зближення. Це відоме притягання співнапрямлених струмів (розділ 9); знак «плюс» перед похідною дає саме правильний результат.

Строго кажучи, роботу сил поля за сталої температури визначає не сама енергія \(W\), а вільна енергія \(\mathcal F\) (термодинамічний потенціал, що визначає роботу за \(T=\const \)). Різниця між ними виникає лише тоді, коли властивості середовища (наприклад, магнітна проникність \(\mu \)) залежать від температури й віртуальне переміщення супроводжується тепловими ефектами. У прикладах цього розділу \(\mu =\const \), тому \(\mathcal F\) і \(W\) — буквально та сама величина, і формули (13.35), (13.36) застосовуються без змін.

Втягування стержня з магнетика в соленоїд.

Знайдемо, користуючись загальним методом, силу, з якою втягується у вакуумний соленоїд довгий циліндричний стержень (рис. 13.8) з магнітною проникністю \(\mu \) і площею поперечного перерізу \(S\). По соленоїду, що має густину намотування \(n=N/\ell \), циркулює струм \(I\).

Вважатимемо, що струм у соленоїді підтримується сталим, тому користуємось формулою при сталому струмі,

\begin{equation} \label {eq:WorkConstCurrentRod} \delta A_\text {поле} = f\,\delta x = \left (dW\right )_{I} = \frac {I}{2c}\,d\Phi \end{equation}

(тут \(\Phi \) — повне потокозчеплення соленоїда, тобто сума потоків крізь усі його витки, і \(W=I\Phi /2c\), як у формулі (13.1)). Далі, оскільки соленоїд і стержень довгі, а розглядаємо ділянку далеко від їхніх кінців, за теоремою про циркуляцію \(H=4\pi n I/c\) і всередині стержня, і поза ним (дотична складова \(\Hfield \) неперервна на бічній поверхні стержня, а розмагнічувальними ефектами на кінцях нехтуємо; розділ 10), звідки \(I=cH/4\pi n\), а отже

\begin{equation} \label {eq:FreeEnergyDiffViaH} \left (dW\right )_{I} = \frac 1{8\pi n}H\,d\Phi . \end{equation}

Знайдемо зміну потоку \(d\Phi \) при зміщенні стержня на \(\delta x\). Потокозчеплення \(\Phi \) змінюється за рахунок того, що частина довжини соленоїда, яка досі містила вакуум (\(\mu =1\)), заповнюється речовиною з проникністю \(\mu \): при зміщенні стержня на \(\delta x\) число витків, що охоплюють вакуумну частину, зменшується на \(n\,\delta x\), а число витків, що охоплюють частину з магнетиком, на стільки ж збільшується. Тому, нехтуючи неоднорідністю поля поблизу межі розділу й кінців соленоїда (об’єм цих ділянок при малому \(\delta x\) практично не змінюється) і використовуючи \(B_\text {стержень}=\mu H\), \(B_\text {вакуум}=H\) (розділ 10):

\begin{equation} \label {eq:FluxChangeRod} d\Phi = n\,\delta x\left (B_\text {стержень}-B_\text {вакуум}\right )S = n\,\delta x\,(\mu -1)HS. \end{equation}

Підставляючи (13.39) у (13.38), знаходимо

\begin{equation*} \left (dW\right )_{I} = \frac {\mu -1}{8\pi }H^2S\,\delta x, \end{equation*}

звідки, за формулою (13.37),

\begin{equation} \label {eq:ForceOnRod} f = \frac {\left (dW\right )_{I}}{\delta x} = \frac {\mu -1}{8\pi }H^2S. \end{equation}

При \(\mu >1\) (парамагнетик) сила додатна — стержень втягується в соленоїд; при \(\mu <1\) (діамагнетик) сила від’ємна — стержень виштовхується з нього.

(image)

Рис. 13.8. Осердя втягується в котушку зі струмом — приклад пондеромоторної сили в магнітному полі

Формула (13.40) — ще одне підтвердження загального правила: парамагнетики (\(\mu >1\)) втягуються в область сильнішого поля, а діамагнетики (\(\mu <1\)) — виштовхуються з неї. Сила пропорційна \(H^2\) (тобто не залежить від напрямку поля) і площі перерізу стержня \(S\) — чим «товщий» стержень, тим більша втягувальна сила. Порівняйте з формулою (13.41) для підйомної сили електромагніта: і там, і тут сила дорівнює добутку площі на величину порядку густини енергії поля. Енергетичний метод дає змогу знаходити силу в найрізноманітніших конфігураціях, не вдаючись щоразу до прямого обчислення сил Ампера.

Підйомна сила електромагніта. Розглянемо електромагніт — П-подібне осердя з феромагнетика проникності \(\mu \), обмотане \(N\) витками зі струмом \(I\), до полюсів якого прикладено якір (пластину), відокремлений повітряним зазором завтовшки \(x\) з кожного боку. Знайдемо силу притягання якоря.

За теоремою про циркуляцію для \(\Hfield \), застосованою до контуру, що проходить через осердя (довжиною \(\ell \)) і двічі перетинає зазор (загальною товщиною \(2x\)):

\begin{equation*} \frac {B}{\mu }\ell + B\cdot 2x = \frac {4\pi }{c}IN \quad \Rightarrow \quad B = \frac {4\pi \mu }{c}\,\frac {NI}{\ell +2\mu x} \end{equation*}

(у повітряному зазорі \(\mu _\text {пов}\approx 1\), тому там \(\Hfield =\Bfield \); поле в зазорі й осерді те саме завдяки неперервності \(B_n\) на межі, розділ 10); розсіюванням потоку й крайовими ефектами нехтуємо. Магнітний потік крізь переріз \(S\) магніту: \(\Phi = NBS = \dfrac {4\pi \mu }{c}\dfrac {N^2I}{\ell +2\mu x}S\).

За умови сталого струму (\(I=\const \)) зміна енергії поля при віртуальній зміні зазору \(dW = \dfrac {I\, d\Phi }{2c}\) (з формули (13.1), \(W=I\Phi /(2c)\) при \(I=\const \)), і, за формулою (13.35),

\begin{equation*} F_x = \left (\frac {dW}{dx}\right )_I = \frac {I}{2c}\left (\frac {d\Phi }{dx}\right )_I = -\frac {4\pi \mu ^2}{c^2}\,\frac {N^2I^2}{(\ell +2\mu x)^2}S = -\frac {B^2}{8\pi }\cdot 2S. \end{equation*}

Отже,

\begin{equation} \label {eq:ElectromagnetForce} F_x = -\frac {B^2}{4\pi }S. \end{equation}

Від’ємний знак означає, що сила — сила притягання: якір втягується в зазор, зменшуючи \(x\), — цілком у дусі загального висновку про те, що пара- й феромагнетики (тут — феромагнітний якір) завжди втягуються в область сильнішого поля (формула (13.40)).

(-tikz- diagram)

Рис. 13.9. Електромагніт з якорем, відокремленим повітряним зазором \(x\)

Інтерактивна симуляція. Втягування стержня в соленоїд, підйомну силу електромагніта, віртуальне переміщення якоря при \(I=\const \) і \(\Phi =\const \) та силу між двома співвісними кільцями можна простежити в інтерактивній моделі.

Підсумки

Шлях цього розділу був обернений до того, яким вводилась енергія електричного поля: там вона народжувалась напряму з роботи проти сили Кулона. Тут так не вийшло: магнітна сила, за Лоренцем, роботи над зарядами не виконує ніколи — ні для сталого поля, ні для змінного. Але, змінюючись, магнітне поле породжує інше поле — вихрове електричне — і вже воно виконує роботу над зарядами. Саме цю роботу, на подолання ЕРС самоіндукції, і виконує джерело струму, а не роботу проти сили Ампера.

З цієї роботи ми й отримали густину енергії \(w=BH/8\pi \) — за формою тотожну електростатичній \(w=ED/8\pi \) (розділ 6). Та сама логіка лежить і в основі пондеромоторних сил (втягування магнетика в соленоїд, притягання якоря електромагніта). На макрорівні здається, що механічну роботу виконує саме магнітна сила. Проте для заряду, що рухається разом із провідником, ця ж сила одночасно гальмує дрейфовий струм. Робота магнітної сили над макроскопічним рухом тіла в точності компенсується її ж від’ємною роботою над струмом — так що сумарно, як і належить, сила Лоренца роботи не виконує. У мові ж електродинамічних контурів рух тіла змінює індуктивність \(L(x)\), викликаючи додаткову ЕРС індукції. Саме джерело струму, долаючи цю ЕРС, компенсує гальмування носіїв і здійснює підсумкову роботу, яка за сталого струму ділиться порівну: одна її частина йде на поповнення енергії поля з густиною \(w = BH/8\pi \), а інша — переходить у механічний розгін тіла.

Решта розділу — наслідки з цієї енергетики. Взаємна індукція описується коефіцієнтами \(L_{ik}\), які за теоремою взаємності симетричні, \(L_{12}=L_{21}\). Енергія системи контурів \(W=\frac 1{2c^2}\sum L_{ik}I_iI_k\) додатна, звідки \(L_{12}^2\le L_1L_2\); граничний випадок ідеального зв’язку (\(|k|=1\)) реалізується в трансформаторі, де \(\emf _2/\emf _1=-N_2/N_1\), а струми змінюються в протилежний бік. Сили знаходимо з \(W\) методом віртуальних переміщень: \(F_x=+(\partial W/\partial x)_I\) за сталих струмів і \(F_x=-(\partial W/\partial x)_\Phi \) за сталих потоків.

Звідси головний висновок розділу: магнітне поле — не виконавець, а посередник. Енергію воно зберігає, але обмінюється нею із зарядами лише через електричне поле: вихрове, яке воно породжує, змінюючись у часі, а для провідника, що рухається, — поле \(\Efield '=\vect v\times \Bfield /c\) в його власній системі відліку.

Задачі

  • 13.1. Замкнений плоский контур із постійним струмом \(I\) поміщено в зовнішнє однорідне магнітне поле \(\Bfield \). Поле повертає контур, орієнтуючи його магнітний момент уздовж \(\Bfield \). Відомо, що сила Лоренца не виконує роботи над носіями заряду. Поясніть, за рахунок якого джерела і через який мікроскопічний механізм здійснюється механічний розгін контуру. Запишіть енергетичний баланс. Чому дорівнює робота джерела, що підтримує струм? [відповідь]

  • 13.2. У те саме однорідне магнітне поле \(\Bfield \) поміщено намагнічену феромагнітну стрілку з таким самим за величиною магнітним моментом \(\vect {p}_m\). Вона повертається вздовж поля, не маючи макроскопічного струму чи джерела живлення. Спираючись на формулу потенціальної енергії магнітного диполя у зовнішньому полі (9.35), поясніть, як механічна робота повороту пов’язана зі зміною цієї енергії, і які саме внутрішні сили безпосередньо повертають стрілку. Запишіть енергетичний баланс та порівняйте його із балансом для контуру зі струмом.

  • 13.3. Енергія магніту томографа. Надпровідний магніт томографа створює поле \(B=3\) Тл (\(3\cdot 10^4\) Гс) в об’ємі близько \(1\) м\(^3\). Оцініть енергію, запасену в полі, і порівняйте з енергією вибуху \(1\) кг тротилу (\(4{,}2\) МДж). Чому аварійна втрата надпровідності («квенч») такого магніту небезпечна? [відповідь]

  • 13.4. Індуктивність коаксіального кабелю. По внутрішньому тонкостінному циліндру радіуса \(a\) коаксіального кабелю тече струм \(I\), по зовнішньому радіуса \(b\) — зворотний струм. Знайдіть енергію магнітного поля на одиницю довжини кабелю й звідси індуктивність одиниці довжини. Обчисліть її для \(a=0{,}5\) мм, \(b=3{,}5\) мм (\(1\) Гн \(=10^9\) см). [відповідь]

  • 13.5. Взаємна індуктивність кілець. Для двох концентричних кілець в одній площині з радіусами \(R_1=10\) см і \(R_2=1\) см (рис. 13.5) знайдіть взаємну індуктивність у сантиметрах і в генрі. Яка ЕРС наводиться в малому кільці, якщо струм у великому змінюється зі швидкістю \(10^3\) А/с? [відповідь]

  • 13.6. Підйомна сила електромагніта. Індукція в зазорі електромагніта (рис. 13.9) \(B=10\) кГс, площа кожного з двох полюсів \(S=10\) см\(^2\). Знайдіть силу притягання якоря. [відповідь]

  • 13.7. Магнітний тиск. Методом віртуальних переміщень за сталого потоку покажіть, що на обмотку довгого соленоїда з полем \(B\) діє тиск \(p=B^2/8\pi \), напрямлений назовні. Оцініть його для \(B=10\) Тл. [відповідь]

  • 13.8. Послідовне з’єднання котушок. Дві котушки з індуктивностями \(L_1\), \(L_2\) і взаємною індуктивністю \(L_{12}\) з’єднано послідовно. Знайдіть повну індуктивність за узгодженого (потоки котушок додаються) і зустрічного (потоки віднімаються) вмикання. Чому нерівність \(L_{12}^2\le L_1L_2\) гарантує \(L\ge 0\)? Обчисліть для \(L_1=L_2=10\) мГн і коефіцієнта зв’язку \(k=0{,}5\). [відповідь]

  • 13.9. Знижувальний трансформатор. Первинну обмотку з \(N_1=2300\) витків ввімкнено в мережу \(230\) В, до вторинної з \(N_2=110\) витків підключено навантаження \(11\) Ом. Вважаючи трансформатор ідеальним, знайдіть напругу й струм у вторинному колі та струм у первинному. Електроенергію потужністю \(1\) МВт передають лінією опором \(10\) Ом; порівняйте втрати \(I^2r\) за напруги \(10\) кВ і \(100\) кВ. [відповідь]

Контрольні питання

  • 1. Виведіть енергію магнітного поля контуру зі струмом \(W = LI^2/2c^2\) з роботи джерела ЕРС. На що йде решта роботи джерела?

  • 2. Як звідси отримати густину енергії магнітного поля \(w = BH/8\pi \) для соленоїда? Як це виведення узагальнюється на довільне поле і яку роль у ньому відіграє вихрове електричне поле?

  • 3. Дайте означення коефіцієнтів взаємної індуктивності \(L_{12}\), \(L_{21}\) (чим вони відрізняються від власної індуктивності) і покажіть на прикладі двох обмоток на спільному осерді, що \(L_{12}=L_{21}\). За яких умов ця рівність може порушуватися і яку роль тут відіграє феромагнітне осердя?

  • 4. Сформулюйте теорему взаємності. Як теорема спрощує обчислення потоку, як у прикладі з двома коаксіальними кільцями?

  • 5. Узагальніть формулу енергії одного контуру на систему \(N\) зв’язаних контурів. Чому саме теорема взаємності дозволяє писати подвійну суму \(W=\frac 1{2c^2}\sum L_{ik}I_iI_k\), не турбуючись про порядок індексів? Звідки береться нерівність \(L_{12}^2\le L_1L_2\) і що вона означає фізично?

  • 6. Поясніть принцип дії трансформатора. Що таке коефіцієнт трансформації, чим відрізняються підвищувальний і знижувальний трансформатори і чому передавати електроенергію вигідно при високій напрузі?

  • 7. Виведіть формули для пондеромоторної сили при \(I=\const \) та при \(\Phi =\const \). Яким режимам електростатики вони відповідають і чому знаки в них різні?

  • 8. Коли енергія \(W\) не збігається з вільною енергією, що визначає роботу поля за \(T=\const \)? Знайдіть силу, з якою парамагнітний чи діамагнітний стержень втягується (виштовхується) із соленоїда.

  • 9. Знайдіть підйомну силу електромагніта (рис. 13.9). Чому вона є силою притягання?