Електрика та магнетизм
8 Електричний струм у різних середовищах
Отже, ртуть при 4,2 K перейшла в новий стан, який, з огляду на його особливі електричні властивості, можна назвати станом надпровідності.
Гейке Камерлінг-Оннес, Нобелівська лекція (1913)
Диференціальний закон Ома \(\vect j = \lambda \Efield \) (7.11) є лише загальним макроскопічним описом провідності. Питома електропровідність \(\lambda \) визначається мікроскопічною будовою середовища: концентрацією носіїв заряду, їхнім зарядом, рухливістю та механізмом взаємодії з речовиною. Тому одна й та сама напруженість електричного поля може спричиняти зовсім різні струми в металі, електроліті, газі чи напівпровіднику.
Найважливіша відмінність між різними середовищами полягає в природі носіїв струму. У металах струм створюють вільні електрони; в електролітах — позитивні та негативні іони; у газах — електрони та іони, що виникають у процесах іонізації; у вакуумі струм створюється зарядженими частинками, емітованими електродами; у напівпровідниках перенос заряду здійснюють електрони та дірки.
У найзагальнішому випадку, якщо в середовищі є кілька сортів носіїв, густина струму дорівнює сумі внесків усіх сортів (це узагальнення формули (7.4); див. також відповідне зауваження в розділі 7: внески носіїв протилежних знаків, що рухаються в протилежних напрямках, додаються):
\(\seteqnumber{0}{8.}{0}\)\begin{equation} \label {eq:GeneralCurrentMedia} \vect j = \sum _k \rho _k\vect u_k. \end{equation}
Тут \(\rho _k=n_kq_k\) — об’ємна густина заряду носіїв \(k\)-го сорту (питомий опір, як і в розділі 7, позначаємо \(\varrho =1/\lambda \)).
Якщо для кожного сорту носіїв виконується лінійний закон
\(\seteqnumber{0}{8.}{1}\)\begin{equation} \label {eq:LinearMobility} \vect u_k = \pm \mu _k \vect E, \end{equation}
де \(\mu _k>0\) — рухливість носіїв, тобто модуль дрейфової швидкості в одиничному полі (знак «\(+\)» — для позитивних носіїв, що дрейфують за полем, «\(-\)» — для негативних), то, підставивши (8.2) у (8.1), дістаємо
\(\seteqnumber{0}{8.}{2}\)\begin{equation} \label {eq:GeneralConductivityMedia} \vect j = \sum _k n_k |q_k|\mu _k\,\vect E, \end{equation}
а питома електропровідність
\(\seteqnumber{0}{8.}{3}\)\begin{equation} \label {eq:GeneralConductivity} \lambda = \sum _k n_k |q_k|\mu _k. \end{equation}
Співвідношення (8.2) — не тотожність, а наближення слабкого поля. Воно справедливе, доки дрейфова швидкість мала порівняно з тепловою, \(u_k\ll v_T\) (для металів характерний масштаб швидкості задає швидкість Фермі \(v_F\), а не класична теплова швидкість), і час вільного пробігу \(\tau \) можна вважати сталим. У сильних полях \(\tau \) починає залежати від енергії носія, і залежність \(u_k(E)\) стає нелінійною: у напівпровідниках дрейфова швидкість насичується, у газах виникає ударна іонізація. (У металах локальний закон Ома виконується з великою точністю; нелінійною вольт-амперну характеристику дроту робить лише нагрівання, яке змінює \(\lambda \).) Саме тому закон Ома \(\vect j=\lambda \vect E\) — це граничний закон, а не універсальний; у цьому розділі ми побачимо середовища (газовий розряд, вакуумний діод, \(p\)–\(n\)-перехід), де він незастосовний.
Отже, макроскопічно різні провідники підкоряються одній і тій самій схемі: поле приводить у впорядкований рух носіїв заряду, а властивості середовища визначають, наскільки легко цей рух виникає.
Зауваження про одиниці. Більшість співвідношень цього розділу має однаковий вигляд у гауссовій системі та в СІ; там, де вигляд формули залежить від системи одиниць (рівняння Пуассона, закон трьох других), у тексті наведено гауссову форму, а варіант СІ — у задачах. Числові значення (сталу Фарадея, число Лоренца, рухливості, питомі опори) подано в СІ. Про розмірності електричних величин у гауссовій системі — див. підрозділ «Про одиниці вимірювання» в § 7.4 розділу 7.
§ 8.1 Електричний струм у металах
У металах частина валентних електронів слабко пов’язана з окремими атомами й утворює колективний електронний газ. Позитивні іони утворюють кристалічну ґратку, відносно якої електрони можуть переміщуватися.
За відсутності зовнішнього поля електрони перебувають у стані хаотичного руху. Середня швидкість цього руху дорівнює нулю, тому макроскопічний струм відсутній:
\(\seteqnumber{0}{8.}{4}\)\begin{equation*} \langle \vect v\rangle = 0. \end{equation*}
Під дією електричного поля виникає мала добавка до хаотичного руху — дрейфова швидкість \(\vect u\), і
\(\seteqnumber{0}{8.}{4}\)\begin{equation*} \vect j = -en\vect u_e, \end{equation*}
де \(n\) — концентрація вільних електронів, а \(\vect u_e\) — їхня дрейфова швидкість.
Це окремий випадок формули (7.4) з \(\rho =-en\). Що саме електрони, а не іони ґратки, є носіями струму в металах, довели досліди Толмена і Стюарта (§ 7.2 розділу 7). У розділі 7 на прикладі срібного дроту показано, що дрейфова швидкість (частки міліметра за секунду) на дев’ять–десять порядків менша за швидкість хаотичного руху електронів.
Оскільки електрон має від’ємний заряд, його дрейф відбувається проти напрямку електричного поля, але густина струму \(\vect j\) спрямована за полем.
Електрони в металі не «біжать від батарейки до лампи». Їхня дрейфова швидкість мала, тоді як електромагнітне збурення поширюється вздовж кола значно швидше. Тому після замикання кола впорядкований рух виникає практично одночасно по всій провідній системі. Локальне електричне поле в кожній ділянці дроту формується, зокрема, поверхневими зарядами цієї ділянки, а не лише безпосередньо джерелом.
Історична довідка. Думка, що струм у металі — це рух «електронного газу», з’явилася майже одразу після відкриття електрона Дж. Дж. Томсоном (1897): у 1898 р. Е. Рікке висунув гіпотезу вільних
електронів у металі [28], а в 1900 р. П. Друде побудував на її основі кількісну теорію [29]. У 1905 р. Г. Лоренц застосував до електронів газу статистику
Максвелла–Больцмана й кінетичне рівняння Больцмана [30] (звідси назва «модель Друде–Лоренца»).
Теорія провідності металів Друде
У 1900 р. П. Друде запропонував просту класичну модель, що якісно (а часто й кількісно правильно за порядком величини) пояснює електропровідність металів. У цій моделі вільні електрони металу розглядають як класичний «газ», що рухається в полі \(\Efield \) і час від часу зазнає зіткнень з іонами кристалічної ґратки, розсіюючись на них.
Між зіткненнями електрон прискорюється полем, а зіткнення з іонами ґратки «гасять» набуту впорядковану швидкість. Усереднений вплив зіткнень зручно описати ефективною силою «тертя» \(-m_e\vect u/\tau \), де \(\tau \) — середній час вільного пробігу. Для модуля дрейфової швидкості (\(e>0\) — елементарний заряд)
\(\seteqnumber{0}{8.}{4}\)\begin{equation*} m_e\frac {du}{dt}=eE-\frac {m_eu}{\tau }. \end{equation*}
У стаціонарному режимі \(du/dt=0\), тому \(u=eE\tau /m_e\), а \(j=enu=\dfrac {ne^2\tau }{m_e}E\), тобто питома провідність
\(\seteqnumber{0}{8.}{4}\)\begin{equation} \label {eq:DrudeLorentzConductivity} \tcbhighmath { \lambda = \frac {ne^2\tau }{m_e}. } \end{equation}
Тут \(\tau \) — середній час між зіткненнями; сила \(-m_e\vect u/\tau \) є ефективним описом впливу багатьох зіткнень на середній дрейф, а не додатковою реальною силою, що діє на електрон під час вільного руху.
Звідси видно, що провідність визначається двома мікроскопічними факторами: \(\lambda \sim n\tau \). Велика концентрація вільних електронів забезпечує металам високу провідність, а зіткнення електронів з ґраткою та її дефектами обмежують її.
Рухливість електронів у металі, за означенням \(\vect u=\mu \Efield \), у моделі Друде–Лоренца дорівнює \(\mu =e\tau /m_e\), так що \(\lambda =ne\mu \) узгоджується із загальною формулою (8.4).
Тепловиділення: мікроскопічне виведення закону Джоуля–Ленца. У моделі Друде впорядкована кінетична енергія, яку електрон набуває від поля між зіткненнями, при зіткненні повністю передається ґратці у вигляді тепла. Якщо від попереднього зіткнення минув час \(t\), то швидкість електрона (відносно початку пробігу) \(v=eEt/m_e\), і при зіткненні він віддає ґратці енергію \(\tfrac 12m_ev^2=e^2E^2t^2/(2m_e)\). Час вільного пробігу — випадкова величина з (приблизно) експоненційним розподілом і середнім \(\tau \); для такого розподілу \(\langle t^2\rangle =2\tau ^2\), тому в середньому за одне зіткнення ґратці передається \(e^2E^2\tau ^2/m_e\). Число зіткнень в одиниці об’єму за одиницю часу дорівнює \(n/\tau \), отже, кількість теплоти, що виділяється в одиниці об’єму за одиницю часу,
\(\seteqnumber{0}{8.}{5}\)\begin{equation*} w=\frac n\tau \cdot \frac {e^2E^2\tau ^2}{m_e}=\frac {ne^2\tau }{m_e}\,E^2=\lambda E^2=\vect j\cdot \Efield , \end{equation*}
що збігається з формулою (7.26). Тут \(\tau \) — середній час між зіткненнями. Збіг з макроскопічним виведенням із закону збереження енергії (розділ 7, «Закон Джоуля–Ленца») не випадковий: закон Джоуля–Ленца не залежить від механізму розсіювання, а модель Друде лише показує, куди саме йде енергія поля — у теплові коливання ґратки.
Час вільного пробігу \(\tau \), а отже, і провідність \(\lambda \), залежать від температури. У найпростішому варіанті моделі Друде довжину пробігу \(\ell \) (порядку міжіонної відстані) і концентрацію \(n\) вважають сталими, тож від \(T\) залежить лише швидкість електрона між зіткненнями. Оскільки дрейфова швидкість мізерна порівняно з тепловою (розділ 7), швидкість електронів у цій оцінці характеризуємо середньоквадратичним значенням \(v_T=\sqrt {\langle v^2\rangle }=\sqrt {3k_BT/m_e}\), і
\(\seteqnumber{0}{8.}{5}\)\begin{equation*} \tau =\frac {\ell }{v_T}\propto \frac 1{\sqrt T}\quad \Rightarrow \quad \lambda =\frac {ne^2\tau }{m_e}\propto \frac 1{\sqrt T},\qquad \varrho =\frac 1\lambda \propto \sqrt T. \end{equation*}
(рис. 8.1). Це лише наслідок припущення \(\ell =\text {const}\). Справжня причина зростання опору — розсіяння на теплових коливаннях ґратки, через які \(\ell \) спадає з температурою. Реальна залежність питомого опору чистих металів від температури для \(T\gtrsim \Theta _D\) (для міді \(\Theta _D\approx 340\) К) майже лінійна; при \(T\ll \Theta _D\) фононний внесок поводиться як \(T^5\):
\(\seteqnumber{0}{8.}{5}\)\begin{equation} \label {eq:TempDependence1} \varrho = \varrho _0\left (1 + \alpha t\right ) \end{equation}
де \(t\) — температура за шкалою Цельсія (на відміну від \(t\) як часу в законі Фарадея), а \(\varrho _0\) — питомий опір при \(0\,^\circ \)C, або, якщо відлічувати температуру від зручного початку відліку \(20\,^\circ \)C,
\(\seteqnumber{0}{8.}{6}\)\begin{equation} \label {eq:TempDependence2} \varrho = \varrho _{20}\left [1 + \alpha (t - 20)\right ]. \end{equation}
Коефіцієнти \(\alpha \) у цих двох записах не тотожні: якщо \(\alpha _0\) задано відносно \(0\,^\circ \)C, то коефіцієнт відносно \(20\,^\circ \)C дорівнює \(\alpha _{20}=\alpha _0/(1+20\alpha _0)\).
Для чистих металів \(\varrho _{20}\sim 10^{-8}\) Ом\(\cdot \)м (мідь — \(1{,}7\cdot 10^{-8}\), залізо — \(9{,}7\cdot 10^{-8}\)), а \(\alpha \approx (4\text {--}6)\cdot 10^{-3}\,{}^\circ \text {C}^{-1}\).
Оскільки опір \(R\) у законі Ома (7.9) залежить від температури, а провідник зі струмом нагрівається (закон Джоуля–Ленца (7.27)), при великих струмах вольт-амперна характеристика металу стає нелінійною. Так, опір вольфрамової спіралі лампи розжарювання в розжареному стані (\(\sim 3000\) К) у 10–15 разів більший, ніж у холодному, тому при вмиканні лампи струм короткочасно у багато разів перевищує усталений.
Лінійне зростання опору з температурою характерне саме для металів, у яких концентрація вільних носіїв \(n\) практично не залежить від температури, а опір визначається тільки частотою зіткнень. У напівпровідниках залежність протилежна (§ 8.5). Ще одне яскраве явище — надпровідність (див. далі).
Що спостерігається насправді. Модель Друде передбачає \(\varrho \propto \sqrt T\), але дослід показує інше:
-
• при не надто низьких температурах опір зростає з температурою лінійно (8.6), а не як \(\sqrt T\);
-
• при подальшому охолодженні опір спадає, але не до нуля: він виходить на сталу величину \(\varrho _{\text {зал}}\), яку називають залишковим опором. Ця величина залежить не від температури, а від чистоти й досконалості кристала: у зразків одного й того самого металу з різним вмістом домішок і дефектів \(\varrho _{\text {зал}}\) різна, а температурні криві лише зсунуті одна відносно одної (рис. 8.2);
-
• в одних металах (ртуть, свинець, ніобій) нижче певної температури опір стрибком падає до нуля — це надпровідність (див. далі); в інших (мідь, срібло, золото) цього не відбувається;
-
• довжина вільного пробігу виходить надто великою. Класичний електрон мав би розсіюватися на кожному іоні, тобто \(\ell \) мала б бути порядку міжатомної відстані (\(\sim 0{,}3\) нм). Але час \(\tau \), знайдений з провідності, вже з класичною тепловою швидкістю дає для міді при \(300\) К \(\ell = v_T\tau \approx 3\) нм, у десять разів більше (задача 8.1); при гелієвих температурах у чистих зразках \(\ell \) сягає міліметрів.
Ці факти класична теорія пояснити не може.
Квантова природа провідності металів
Щоб пояснити ці особливості, потрібна квантова теорія; для нашого викладу достатньо двох її ідей.
Перша ідея: принцип Паулі. Два електрони не можуть перебувати в одному квантовому стані, тому електрони заповнюють рівні знизу вгору. Енергію найвищого заповненого рівня називають енергією Фермі \(\epsilon _F\) (для міді \(\approx 7\) еВ, що в сотні разів більше за \(k_BT\) при \(300\) К). У звичайному металі за слабкого поля істотний внесок у перенесення заряду дають електрони поблизу \(\epsilon _F\): глибоко під рівнем Фермі зайняті стани заблоковані принципом Паулі. Характерний масштаб швидкості таких електронів — швидкість Фермі
\(\seteqnumber{0}{8.}{7}\)\begin{equation} \label {eq:FermiVelocity} v_F=\sqrt {\frac {2\epsilon _F}{m_e}}\approx 1{,}6\cdot 10^{6}\ \text {м/с} \end{equation}
яка за цією вільно-електронною оцінкою майже не залежить від температури й на порядок більша за класичну \(v_T\approx 1{,}2\cdot 10^5\) м/с. Тому з тим самим \(\tau \) довжина пробігу в міді \(\ell =v_F\tau \approx 40\) нм — понад сотню міжатомних відстаней.
Тут важливо розрізняти два описи. У стані рівноваги зайняті стани з протилежними імпульсами дають взаємно компенсовані внески в струм. Слабке поле трохи змінює розподіл електронів у просторі імпульсів; через принцип Паулі істотні зміни зайнятості відбуваються переважно поблизу поверхні Фермі, де є незайняті стани. Проте в простій моделі вільних електронів із параболічним законом дисперсії сумарний струм можна описати через дрейфову швидкість усього електронного газу, \(\vect j=-ne\vect u_e\), де \(n\) — повна концентрація електронів. Саме тому у формулі Друде залишається повне \(n\): це результат підсумовування внесків квантових станів, а не твердження, що всі електрони однаково змінюють свої стани.
Для \(T\gtrsim \Theta _D\) частота фононного розсіяння приблизно зростає пропорційно \(T\), тому \(\tau \propto T^{-1}\) і, за формулою Друде, \(\varrho \propto T\) — саме таку лінійну залежність спостерігають на досліді. Це наближене пояснення температурного тренду, а не повний мікроскопічний вивід.
Друга ідея: хвильова природа електрона. Електрон поширюється в кристалі як хвиля і проходить крізь ідеально періодичну ґратку без розсіяння, тому опір такого кристала при \(T=0\) дорівнює нулю. Опір виникає лише там, де періодичність порушена: на теплових зміщеннях іонів та на домішках і дефектах (саме вони дають залишковий опір). У наближенні незалежних механізмів розсіяння їхні внески додаються (емпіричне правило Маттіссена):
\(\seteqnumber{0}{8.}{8}\)\begin{equation} \label {eq:Matthiessen} \tcbhighmath { \varrho (T) = \varrho _{\text {зал}} + \varrho _{\text {фон}}(T), } \end{equation}
де \(\varrho _{\text {зал}}\) — залишковий опір (внесок домішок і дефектів), а \(\varrho _{\text {фон}}(T)\) — внесок теплових коливань ґратки (фононів — квантів цих коливань). Другий доданок прямує до нуля при \(T\to 0\), а при не надто низьких температурах зростає лінійно, тому опір чистого металу при охолодженні виходить на плато \(\varrho _{\text {зал}}\) (рис. 8.2).
Історична довідка. Класичну модель вдалося виправити після появи квантової механіки: В. Паулі (1925) сформулював принцип заборони, А. Зоммерфельд (1927–1928) застосував його до електронів у металі [31], а Ф. Блох (1928) показав, що електронні хвилі вільно поширюються в ідеально періодичній ґратці. Адитивність опорів від різних причин розсіяння емпірично встановив А. Маттіссен ще в 1860-х роках [32].
Закон Відемана–Франца
Електрони в металі переносять не лише заряд, а й тепло, тому теплопровідність \(\kappa \) і електропровідність \(\lambda \) мають бути пов’язані. Справді, за теорією Друде–Лоренца обидві величини виражаються через ті самі \(n\), \(\tau \) і \(v_T\): \(\lambda =ne^2\tau /m_e\), \(\kappa =\tfrac 13nc_Vv_T^2\tau \), де \(c_V=\tfrac 32k_B\). Час \(\tau \) скорочується, і залишається
\(\seteqnumber{0}{8.}{9}\)\begin{equation} \label {eq:WiedemannFranz} \frac {\kappa }{\lambda } = L T. \end{equation}
Величину \(L\) називають числом Лоренца (на честь Л. Лоренца, який у 1872 р. виявив, що \(\kappa /\lambda \propto T\); не плутати з Г. А. Лоренцем, автором моделі Друде–Лоренца). Класична теорія дає \(L_{\text {кл}}=\tfrac 32(k_B/e)^2\approx 1{,}1\cdot 10^{-8}\) Вт\(\cdot \)Ом/К\(^2\), а квантова — \(L=\tfrac {\pi ^2}{3}(k_B/e)^2\approx 2{,}44\cdot 10^{-8}\) Вт\(\cdot \)Ом/К\(^2\), що добре узгоджується з експериментом (\(2{,}2\)–\(2{,}6\cdot 10^{-8}\)).
Успіх моделі Друде в поясненні закону Відемана–Франца випадковий: класична теорія завищує теплоємність електронного газу (тепло переносять лише електрони поблизу \(\epsilon _F\)) і водночас занижує квадрат швидкості (\(v_T\) замість \(v_F\) (8.8)), і ці дві помилки майже взаємно компенсуються. Збіг з дослідом ще не доводить правильності теорії.
Надпровідність
У 1911 р. Г. Камерлінг-Оннес виявив, що опір ртуті, охолодженої нижче критичної температури \(T_c\approx 4{,}15\) К, стрибкоподібно (а не поступово) звертається в точний нуль [33] (рис. 8.3) — явище назвали надпровідністю. Значення \(4{,}2\) К в епіграфі є історичним округленням; у сучасних довідкових даних для ртуті наводять \(T_c\approx 4{,}15\) К. Це не просто «дуже малий» опір: струм, одного разу збуджений у надпровідному кільці, циркулює без джерела ЕРС практично необмежено довго. Друга, не менш важлива ознака надпровідника — ефект Мейснера (1933): надпровідник виштовхує зі свого об’єму магнітне поле; цей ефект і поведінку надпровідників у магнітному полі розглянуто в розділі 12.
Нульовий опір змінює й енергетику постійного струму. У нормальному провіднику струм підтримується лише джерелом сторонніх сил, яке компенсує тепловтрати \(\mathcal P=I^2R\) (7.27) (розділ 7). У надпровідному кільці \(R=0\), тепло не виділяється (\(w=\vect j\cdot \Efield =0\), пор. (7.26)), і збуджений струм тече без джерела ЕРС. Диференціальний закон Ома \(\vect j=\lambda \Efield \) тут непридатний: \(\lambda \to \infty \), \(\Efield \to 0\), а густина струму залишається скінченною.
Мікроскопічний механізм звичайної надпровідності пояснює теорія Бардіна–Купера–Шріффера (БКШ, 1957) [34]. У деяких металах взаємодія електронів із ґраткою створює ефективне притягання між електронами поблизу рівня Фермі: деформація ґратки, спричинена одним електроном, впливає на інший (рис. 8.4). За низьких температур електрони утворюють куперівські пари з протилежними імпульсами та спінами, а пари формують узгоджений колективний квантовий стан. У спектрі збуджень виникає енергетична щілина: низькоенергетичні збудження, які в нормальному металі забезпечують дисипативне розсіяння, пригнічуються. Тому не слід уявляти, ніби кожне зіткнення просто руйнує одну пару; нульовий опір є властивістю колективного надпровідного стану. (Мідь і золото за звичайних умов не стають звичайними надпровідниками: ефективної взаємодії, достатньої для реалізації такого стану за доступних температур, у них немає.)
У 1986 р. Й. Беднорц і К. Мюллер відкрили високотемпературну надпровідність [35] у купратній кераміці з \(T_c\), що згодом перевищила температуру кипіння рідкого азоту (\(77\) К) — це відкрило шлях до значно дешевшого азотного, а не гелієвого, охолодження. Механізм високотемпературної надпровідності досі остаточно не з’ясований: стандартна фононна теорія БКШ, найімовірніше, його не пояснює.
| Матеріал |
\(T_c\), К |
Тип |
|
Ртуть (\(\ce {Hg}\)) |
4,15 |
звичайний (БКШ) |
|
Ніобій (\(\ce {Nb}\)) |
9,25 |
звичайний (БКШ) |
|
\(\ce {Nb3Sn}\) |
18,3 |
звичайний, технічний |
|
\(\ce {YBa2Cu3O7}\) (YBCO) |
93 |
високотемпературний (купрат) |
|
\(\ce {H3S}\) (під тиском \(\sim 150\) ГПа) |
203 |
гідрид під високим тиском |
У табл. 8.1 наведено \(T_c\) кількох характерних надпровідників. Надпровідність руйнується не лише при \(T>T_c\), а й у достатньо сильному магнітному
полі та при перевищенні критичної густини струму \(j_c\), що залежить від матеріалу, температури й поля; саме вона обмежує струм в обмотках надпровідних магнітів. Два орієнтири: температура кипіння рідкого
гелію (\(4{,}2\) К) — за такого охолодження працює більшість технічних надпровідників (,
); ртуть із \(T_c\approx 4{,}15\) К при цій температурі ще нормальна, тож її охолоджують відкачуванням пари гелію. Другий орієнтир — температура кипіння рідкого азоту (\(77\) К): купрати
з \(T_c>77\) К (першим був YBCO) можна охолоджувати азотом замість гелію.
Надпровідники застосовують там, де потрібні сильні магнітні поля або відсутні теплові втрати: у магнітах томографів (МРТ) і прискорювачів (наприклад, диполі з у Великому адронному колайдері) та в надпровідних кубітах квантових комп’ютерів.
§ 8.2 Електричний струм в електролітах
Електролітами називають речовини, водні або інші розчини яких проводять електричний струм завдяки наявності рухливих іонів. До електролітів належать розчини кислот, лугів і солей, а також розплави багатьох іонних сполук.
На відміну від металів, у електроліті струм переносять частинки двох знаків:
-
• позитивні іони — катіони, які рухаються до катода;
-
• негативні іони — аніони, які рухаються до анода.
Нехай концентрація катіонів дорівнює \(n_+\), їхній заряд \(q_+>0\), а середня дрейфова швидкість — \(\vect u_+\). Для аніонів відповідні величини позначимо \(n_-\), \(q_-<0\) та \(\vect u_-\). Тоді
\(\seteqnumber{0}{8.}{10}\)\begin{equation} \label {eq:ElectrolyteCurrent} \vect j = n_+q_+\vect u_+ + n_-q_-\vect u_-. \end{equation}
Це окремий випадок формули (8.1) для двох сортів носіїв протилежних знаків. Оскільки катіони рухаються за напрямом поля, а аніони — проти нього, внески обох сортів у густину струму мають один і той самий напрямок.
Для слабких полів дрейфову швидкість іонів можна записати у вигляді
\(\seteqnumber{0}{8.}{11}\)\begin{equation*} \vect u_+ = \mu _+ \Efield , \qquad \vect u_- = -\mu _- \Efield , \end{equation*}
де \(\mu _\pm >0\) — рухливості відповідних іонів (аніони дрейфують проти поля). Тоді
\(\seteqnumber{0}{8.}{11}\)\begin{equation} \label {eq:ElectrolyteConductivity} \lambda = n_+q_+\mu _+ + n_-|q_-|\mu _-. \end{equation}
Рухливість іонів у простій гідродинамічній моделі визначається в’язким опором розчинника: для сферичної частинки радіуса \(a\) закон Стокса дає силу опору \(6\pi \eta a u\) (\(\eta \) — динамічна в’язкість). Якщо іншими ефектами знехтувати, усталений дрейф визначається рівністю \(|q|E=6\pi \eta a u\), звідки \(\mu =|q|/(6\pi \eta a)\). Це оцінка: реальна рухливість залежить також від сольватації та міжіонних взаємодій. Типові рухливості іонів у воді — порядку \(10^{-8}\)–\(10^{-7}\) м\(^2\)/(В\(\cdot \)с). З підвищенням температури в’язкість води зазвичай спадає, тому провідність водних електролітів часто зростає; темп зміни залежить від розчиненої речовини й концентрації, а значення близько \(2\%\) на кельвін є лише орієнтовним.
На відміну від металів, проходження струму через електроліт супроводжується перенесенням речовини. Іони, рухаючись до електродів, можуть брати участь у хімічних реакціях. Це явище називають електролізом (рис. 8.5).
Струм у колі неперервний: \(\divg \vect j=0\) (7.8). Це означає, що через будь-який переріз кола за одиницю часу проходить однаковий заряд. Але носії цього заряду в різних ділянках різні: у металевому електроді — електрони, в електроліті — іони. На межі електрод–електроліт одні носії перетворюються на інші в електродних реакціях: на катоді електрон з металу приєднується до катіона, на аноді аніон віддає електрон металу. Саме тому сила струму однакова в усіх перерізах кола, хоча природа носіїв уздовж кола змінюється.
Історична довідка. Закони електролізу встановив М. Фарадей (1833–1834) [36]; тоді ж він ввів терміни електрод, анод, катод, електроліт, іон. С. Арреніус (1884–1887) [37] показав, що електроліт розпадається на іони вже при розчиненні (Нобелівська премія з хімії 1903 р.). Закони електролізу дозволили Дж. Стоні (1874) [38] оцінити елементарний заряд \(e=F/N_A\); він же запропонував назву «електрон» (1891).
Закони Фарадея для електролізу
Нехай через електроліт за час \(t\) пройшов заряд
\(\seteqnumber{0}{8.}{12}\)\begin{equation*} q=It. \end{equation*}
Експериментально М. Фарадей встановив, що маса речовини, виділена на електроді, пропорційна заряду, який пройшов через електроліт:
\(\seteqnumber{0}{8.}{12}\)\begin{equation} \label {eq:FaradayFirst} m=kq=kIt, \end{equation}
де \(k\) — електрохімічний еквівалент речовини.
Другий закон Фарадея: електрохімічний еквівалент пропорційний хімічному еквіваленту речовини, \(k=\dfrac 1F\cdot \dfrac {M}{z}\), де \(M/z\) — маса одного моля еквівалентів, а \(F\) — універсальна стала.
Для одновалентних іонів маса одного моля речовини \(M\) відповідає заряду \(F\), який називають сталою Фарадея:
\(\seteqnumber{0}{8.}{13}\)\begin{equation*} F=N_Ae\approx 9{,}65\cdot 10^4\ \text {Кл/моль}. \end{equation*}
Для іона з валентністю \(z\) заряд одного моля дорівнює \(zF\). Тому другий закон Фарадея можна записати:
\(\seteqnumber{0}{8.}{13}\)\begin{equation} \label {eq:FaradaySecond} \frac {m}{q}=\frac {M}{zF}, \end{equation}
а загальна формула для маси виділеної речовини набуває вигляду
\(\seteqnumber{0}{8.}{14}\)\begin{equation} \label {eq:ElectrolysisMass} \tcbhighmath { m=\frac {M}{zF}It. } \end{equation}
За виміряним зарядом \(q\) та масою виділеної речовини \(m\) можна визначити хімічний еквівалент речовини і, зрештою, кількість елементарних зарядів, що припадає на один іон.
На електродах можуть відбуватися складні хімічні реакції. Тому електроліз не слід розуміти просто як механічне «осадження іонів»: електродні реакції визначають, яка саме речовина фактично утворюється на електроді.
Електролітична комірка як неоднорідна ділянка кола
Розчин з електродами — це ділянка кола, на якій, окрім омічного спаду напруги, діє ще й ЕРС хімічного походження. Якщо через комірку пропускають струм \(I\) від зовнішнього джерела, то на межах електрод–розчин виникає ЕРС поляризації \(\emf _{\text {пол}}\) (зворотна ЕРС: продукти електролізу самі утворюють гальванічний елемент, ЕРС якого напрямлена проти струму). Застосуємо закон Ома для неоднорідної ділянки (7.20) з \(\phi _1-\phi _2=U\) і \(\emf =-\emf _{\text {пол}}\):
\(\seteqnumber{0}{8.}{15}\)\begin{equation} \label {eq:ElectrolysisOhm} IR = U - \emf _{\text {пол}}, \qquad I = \frac {U-\emf _{\text {пол}}}{R}, \end{equation}
де \(R\) — опір розчину. У цій спрощеній схемі струм виникає при \(U>\emf _{\text {пол}}\) («напруга розкладання»), а баланс потужностей має вигляд \(UI=I^2R+\emf _{\text {пол}}I\) (закон Джоуля–Ленца \(w=\varrho j^2\) справедливий і для іонної провідності, див. (7.26)). Однак доданок \(\emf _{\text {пол}}I\) не завжди є корисною хімічною потужністю: якщо в напругу поляризації входять перенапруги на електродах, частина енергії переходить у тепло.
Обернений процес — гальванічний елемент та акумулятор: хімічні реакції на електродах відіграють роль сторонніх сил (див. розділ 7), які розділяють заряди й створюють ЕРС \(\emf \).
§ 8.3 Електричний струм у газах
У звичайному стані гази є дуже слабкими провідниками: більшість їхніх молекул та атомів електрично нейтральні, а концентрація вільних заряджених частинок дуже мала. Під дією зовнішнього чинника частина атомів або молекул може іонізуватися. Іонізацією називають процес утворення заряджених частинок із нейтральних атомів або молекул. Її можуть спричиняти нагрівання, ультрафіолетове та рентгенівське випромінювання, швидкі заряджені частинки, радіоактивне випромінювання й сильне електричне поле:
\(\seteqnumber{0}{8.}{16}\)\begin{equation*} \mathrm {A}\longrightarrow \mathrm {A}^+ + e^-. \end{equation*}
Внаслідок цього в газі з’являються електрони та позитивні іони. За певних умов електрони приєднуються до нейтральних молекул і утворюють негативні іони. Для кисню в повітрі один із можливих каналів потребує третьої частинки \(M\), яка відносить надлишок енергії: \(\ce {e^- + O2 + M -> O2^- + M}\). У подальшій простій моделі іонної провідності повітря вважатимемо, що приєднання відбувається досить швидко, тому негативними носіями є переважно іони, а не вільні електрони.
Одночасно з іонізацією відбувається зворотний процес — рекомбінація: позитивні та негативні носії зустрічаються й утворюють нейтральні частинки.
Отже, провідність газу визначається конкуренцією двох процесів:
\(\seteqnumber{0}{8.}{16}\)\begin{equation*} \text {іонізація}\quad \rightleftarrows \quad \text {рекомбінація}. \end{equation*}
Щоб рекомбінувати, позитивний і негативний носії мають зустрітися. Чим більше тих і інших в одиниці об’єму, тим частіше вони зустрічаються, тому швидкість рекомбінації пропорційна добутку їхніх концентрацій, \(\beta n_+n_-\). Це кінетична форма закону діючих мас: швидкість процесу, що потребує зустрічі двох сортів частинок, пропорційна добутку їхніх концентрацій. Носії народжуються парами, тому \(n_+=n_-=n\) і швидкість рекомбінації дорівнює \(\beta n^2\). Нехай іонізатор створює в одиниці об’єму за одиницю часу \(N\) пар (\(N\) вимірюється в м\(^{-3}\cdot \)с\(^{-1}\)). Тоді за відсутності поля, що виносить носії на електроди, баланс носіїв описує рівняння:
\(\seteqnumber{0}{8.}{16}\)\begin{equation} \label {eq:IonizationBalance} \frac {dn}{dt} = N - \beta n^2, \end{equation}
де \(\beta \) — коефіцієнт рекомбінації (\(\beta \approx 1{,}6\cdot 10^{-12}\) м\(^3\)/с для іонів у повітрі). У стаціонарному стані \(dn/dt=0\), тобто генерація \(N\) дорівнює рекомбінації \(\beta n_0^2\), звідки \(n_0=\sqrt {N/\beta }\) (добуток концентрацій \(n_+n_-=N/\beta \) при цьому сталий — так само, як у напівпровідниках, див. § 8.5); після вимкнення іонізатора концентрація спадає за законом \(n=n_0/(1+\beta n_0t)\) — не експоненційно. Рівняння (8.17) — це рівняння неперервності (7.7) для носіїв одного сорту, у яке додано джерело (генерацію \(N\)) і стік (рекомбінацію \(\beta n^2\)); потоку носіїв без поля немає.
Несамостійний газовий розряд
Якщо зовнішній іонізатор постійно створює заряджені частинки, а між електродами прикладено електричне поле, електрони та іони починають рухатися впорядковано. Виникає несамостійний газовий розряд.
Без поля концентрація носіїв визначається балансом (8.17). При збільшенні напруженості поля струм спочатку зростає, оскільки все більша частина створених заряджених частинок досягає електродів.
При достатньо великому полі практично всі створені іонізатором пари носіїв розділяються й досягають електродів до рекомбінації. Подальше збільшення поля вже майже не змінює струм: настає струм насичення. У цій оцінці нехтуємо зміною швидкості генерації носіїв під дією поля.
Густину струму насичення знаходимо з умови, що в стаціонарному режимі кожна створена пара має дійти до електродів: у плоскому конденсаторі з відстанню \(d\) між електродами
\(\seteqnumber{0}{8.}{17}\)\begin{equation} \label {eq:SaturationCurrentDensity} j_{\text {нас}} = eNd, \qquad I_{\text {нас}} = eNSd = eNV, \end{equation}
тобто струм насичення визначається лише потужністю іонізатора й не залежить від напруги. При малих напругах, навпаки, носії встигають рекомбінувати раніше, ніж дійдуть до електродів, і виконується закон Ома (7.11) з \(\lambda =en_0(\mu _++\mu _-)=e(\mu _++\mu _-)\sqrt {N/\beta }\), де \(\mu _\pm \) — рухливості іонів. Ділянка закону Ома закінчується приблизно там, де омічна густина струму \(\lambda E\) зрівнюється з \(j_{\text {нас}}\) (рис. 8.6).
Пройдімо рис. 8.6 зліва направо. На ділянці 1 (від \(0\) до точки \(a\)) струм пропорційний напрузі: це розглянута вище омічна ділянка. На ділянці 2 (\(ab\)) зростання сповільнюється, бо частина носіїв ще встигає рекомбінувати. Від точки \(b\), тобто від напруги насичення \(U_{\text {н}}\), і до точки \(c\) усі створені іонізатором носії доходять до електродів, і струм дорівнює \(I_{\text {нас}}\) (ділянка 3). За точкою \(c\) електрони між зіткненнями вже набирають енергію, достатню для ударної іонізації, і струм знову зростає (ділянка 4); від точки \(d\) кожен електрон породжує на шляху до анода цілу лавину, і зростання стає майже експоненційним. Але до точки \(e\) розряд ще несамостійний: якщо вимкнути іонізатор, струм зникне. У точці \(e\) настає пробій, і розряд стає самостійним; про нього йдеться далі.
Самостійний газовий розряд
За достатньо сильного електричного поля газ починає підтримувати свою іонізацію сам, без зовнішнього іонізатора. Такий розряд називають самостійним. Розберемо, як це відбувається.
Ударна іонізація. Між двома зіткненнями з молекулами електрон прискорюється полем і набуває енергії порядку \(eE\ell \), де \(\ell \) — довжина вільного пробігу. Якщо ця енергія не менша за енергію іонізації молекули \(W_i\) (зазвичай \(10\)–\(15\) еВ), то при наступному зіткненні електрон вибиває з молекули ще один електрон:
\(\seteqnumber{0}{8.}{18}\)\begin{equation*} e^-+\mathrm {A}\longrightarrow 2e^-+\mathrm {A}^+. \end{equation*}
Звідси оцінка необхідного поля: \(E\gtrsim W_i/(e\ell )\) (задача 8.10). Вона придатна для розрідженого газу, де електрон набуває енергії за один пробіг. У повітрі за нормального тиску (\(\ell _e\sim 1\) мкм) оцінка дає поле порядку \(10^7\) В/м, що перевищує типову електричну міцність повітря \(E_{\text {пр}}\sim 3\cdot 10^6\) В/м: на практиці електрон накопичує енергію за багато пробігів, оскільки пружні зіткнення передають молекулам лише малу частку енергії, а іонізують переважно електрони з високоенергетичної частини розподілу.
Електронна лавина. Після такого акту електронів уже два; обидва прискорюються полем і іонізують нові молекули, потім їх стає чотири, вісім і так далі. Число електронів лавинно (експоненційно) зростає в міру руху до анода, тому й говорять про електронну лавину (рис. 8.7). Позитивні іони, що при цьому утворюються, важкі й повільні: вони дрейфують до катода.
Чому лавини ще не досить? Лавина закінчується, коли електрони досягають анода. Якщо початкові електрони постачав зовнішній іонізатор, то без нього нова лавина не почнеться, і розряд згасне: він несамостійний. Щоб розряд існував сам, він має сам постачати початкові електрони для наступних лавин. Це роблять позитивні іони: потрапляючи на катод, вони вибивають з нього електрони (вторинна емісія). Якщо кожна лавина породжує стільки іонів, що на катоді з’являється принаймні один новий електрон, то він запускає наступну лавину, і процес відтворює сам себе. Це й є умова самопідтримання розряду (умова Таунсенда), а перехід від несамостійного розряду до самостійного називають пробоєм; напругу між електродами, за якої він настає, називають напругою запалювання. Умова Таунсенда описує лавинний механізм пробою, коли просторовий заряд лавини ще не змінює істотно прикладене поле; він особливо корисний для газових проміжків із малим добутком \(pd\). У довгих повітряних проміжках за атмосферного тиску іскровий пробій, зокрема блискавка, зазвичай розвивається через стримерний механізм: просторовий заряд лавини підсилює поле на її фронті, а фотонна іонізація створює електрони попереду нього.
Електрична міцність. Напруженість поля, за якої настає пробій газу, називають його електричною міцністю \(E_{\text {пр}}\). Для повітря за нормального тиску характерний порядок електричної міцності в майже однорідному полі становить \(E_{\text {пр}}\sim 3\cdot 10^{6}\) В/м (приблизно 3 кВ на міліметр). Тому для сантиметрового проміжку груба оцінка напруги пробою становить близько \(30\) кВ; реальне значення залежить від геометрії електродів, стану поверхонь і умов газу.
Вплив тиску. Напруга запалювання залежить не лише від відстані між електродами, а й від тиску газу (Пашен, 1889). У розрідженому газі довжина пробігу \(\ell \) велика й електрон легко набирає енергію, але молекул так мало, що лавина майже не розвивається. У щільному газі молекул багато, але між зіткненнями електрон проходить малий шлях і не встигає набрати енергію, потрібну для іонізації. Тому напруга запалювання найменша при деякому «проміжному» тиску (для повітря \(\sim 300\) В) і зростає як при його зниженні, так і при підвищенні.
Різні режими самостійного газового розряду відрізняються умовами протікання, механізмом підтримання та характерним світінням (рис. 8.8, табл. 8.2).
| Вид | Умови | Особливості та приклади |
|
Тліючий |
\(p\sim 10^{-1}\)–\(10\) Торр, \(U\sim 10^2\) В, \(I\sim \) мА |
майже вся напруга падає біля катода, далі — слабко іонізований «позитивний стовп»; неонові трубки, люмінесцентні лампи |
|
Іскровий |
атмосферний тиск, \(E\gtrsim E_{\text {пр}}\) |
короткочасний пробій вузькими каналами; блискавка (\(I\) до \(\sim 10^{5}\) А) |
|
Коронний |
сильно неоднорідне поле біля вістер і тонких дротів |
світиться лише тонка «корона», де \(E>E_{\text {пр}}\); «вогні святого Ельма»; втрати на ЛЕП |
|
Дуговий |
\(I\gtrsim 1\) А, \(U\sim 10\)–\(50\) В |
розжарений катод (емісія, див. § 8.4), \(T\sim 5000\)–\(10000\) К; ВАХ спадна; зварювання, дугові печі |
Історична довідка. Дугу вперше спостерігав В. Петров (1802). Теорію лавинного пробою розвинув Дж. Таунсенд на початку XX ст [39].
Газовий розряд принципово відрізняється від струму в металі. У металі кількість вільних носіїв приблизно задана будовою речовини, тоді як у газі концентрація носіїв може радикально змінюватися під час самого проходження струму. Тому в газі електричне поле може не просто переміщувати носії, а й змінювати їх кількість.
§ 8.4 Електричний струм у вакуумі
У ідеальному вакуумі немає речовини, а отже, немає і готових носіїв струму. Проте струм у вакуумі можливий, якщо джерело заряджених частинок розміщене безпосередньо в області вакууму.
Найважливішим механізмом є електронна емісія — вихід електронів із поверхні твердого тіла.
Залежно від механізму розрізняють:
-
• термоелектронну емісію — вихід електронів при нагріванні;
-
• фотоелектронну емісію — вихід електронів під дією світла;
-
• автоелектронну емісію — вихід електронів під дією дуже сильного електричного поля;
-
• вторинну емісію — вибивання електронів із поверхні при бомбардуванні її швидкими частинками.
Усі ці механізми об’єднує одне: електрон не може вільно покинути метал, бо на його поверхні діє потенціальний бар’єр (рис. 8.9). Мінімальну енергію, яку треба передати електрону для виходу,
називають роботою виходу \(A_{\text {вих}}\). Механізми емісії відрізняються лише тим, звідки електрон її отримує. При нагріванні — з теплового руху. Під дією світла енергію передає фотон; для електронів із найбільшою
кінетичною енергією закон збереження енергії записується як \(h\nu =A_{\text {вих}}+K_{\max }\) (формула Ейнштейна для фотоефекту, 1905; фотоефект спостерігав Г. Герц у 1887 р.). У дуже сильному полі (\(\sim
10^9\) В/м) бар’єр стає настільки тонким, що електрони «просочуються» крізь нього (тунельний ефект), навіть без нагріву. При вторинній емісії енергію передає швидка частинка. Типові значення \(A_{\text {вих}}\): вольфрам —
\(4{,}5\) еВ, цезій — \(2{,}1\) еВ, оксидні катоди () — близько \(1\)–\(1{,}5\) еВ; саме тому оксидні катоди працюють при значно нижчих температурах.
У найпростішому наближенні густина термоелектронного струму описується законом Річардсона–Дешмана:
\(\seteqnumber{0}{8.}{18}\)\begin{equation} \label {eq:RichardsonDushman} j = A_R T^2 \exp \left (-\frac {A_{\text {вих}}}{k_BT}\right ), \end{equation}
де \(A_R\sim 10^{6}\) А/(м\(^2\cdot \)К\(^2\)) — стала Річардсона (для різних металів того ж порядку). Експоненціальний множник показує, що струм дуже чутливий до температури: його визначає частка електронів, чия енергія перевищує \(A_{\text {вих}}\) (задача 8.12).
У вакуумі струм не є «струмом вакууму» як властивістю самого простору. Вакуум лише не перешкоджає руху заряджених частинок. Провідність вакуумного проміжку визначається тим, скільки носіїв у нього введено та як вони рухаються в електричному полі.
Класичним прикладом вакуумного струму є електронна лампа (рис. 8.10). У найпростішому вакуумному діоді нагрітий катод емітує електрони, а позитивно заряджений анод притягує їх. За відповідної полярності анода струм проходить, тоді як при зміні полярності електрони не можуть потрапити на анод. Таким чином, вакуумний діод має властивість односторонньої провідності.
Струм, обмежений просторовим зарядом
У вакуумі носії рухаються без зіткнень, тому густина струму задається формулою (7.4), у якій замість дрейфової швидкості стоїть швидкість \(v\) вільного прискорення полем: \(j=|\rho |v\), де \(\rho \) — густина заряду електронів. У стаціонарному режимі \(\divg \vect j=0\) (7.8), тож у плоскому діоді \(j=|\rho (x)|\,v(x)=\const \).
Якщо катод емітує достатньо багато електронів, їхній просторовий заряд послаблює поле, що витягує електрони з катода, і обмежує струм. У граничній моделі Чайльда–Ленгмюра поле безпосередньо біля катода дорівнює нулю: \(E(0)=-\left .\frac {\mathrm {d}\phi }{\mathrm {d}x}\right |_{x=0}=0\). Швидкість електрона на відстані \(x\) від катода визначається потенціалом \(\phi (x)\) у цій точці: \(v=\sqrt {2e\phi /m_e}\) (із закону збереження енергії), тому модуль густини заряду \(|\rho | = j/v = j\sqrt {m_e/(2e)}\,\phi ^{-1/2}\) (рис. 8.11).
Підставимо \(|\rho |\) в одновимірне рівняння Пуассона:
\(\seteqnumber{0}{8.}{19}\)\begin{equation*} \frac {d^2\phi }{dx^2} = 4\pi |\rho | = 4\pi j \sqrt {\frac {m_e}{2e}} \, \phi ^{-1/2}. \end{equation*}
Помноживши на \(2\,d\phi /dx\) й проінтегрувавши з урахуванням умов на катоді (\(\phi (0)=0\), \(\phi '(0)=0\)), дістаємо \((d\phi /dx)^2 = 16\pi j \sqrt {m_e/2e}\,\phi ^{1/2}\). Розділивши змінні й проінтегрувавши ще раз, маємо
\(\seteqnumber{0}{8.}{19}\)\begin{equation*} \frac {1}{3}\,\phi ^{3/4}(x) = \sqrt {\pi j} \left (\frac {m_e}{2e}\right )^{1/4} x, \qquad \text {тобто}\quad \phi (x)\propto x^{4/3}. \end{equation*}
На аноді (\(x=d\), \(\phi =U\)) звідси \(\tfrac 19 U^{3/2} = \pi j \sqrt {m_e/2e}\, d^2\), що й дає закон трьох других (закон Чайльда–Ленгмюра):
\(\seteqnumber{0}{8.}{19}\)\begin{equation} \label {eq:ChildLangmuir} j = \frac {\sqrt 2}{9\pi }\sqrt {\frac {e}{m_e}}\,\frac {U^{3/2}}{d^2}. \end{equation}
Струм росте не лінійно з напругою, а як \(U^{3/2}\), тому закон Ома для вакуумного діода не виконується. Лише коли напруга така, що всі емітовані електрони відразу йдуть на анод, струм виходить на насичення, яке за законом Річардсона–Дешмана (8.19) визначається температурою катода (рис. 8.12). Електричний струм гріє не простір між електродами, а сам анод, у який на повній швидкості врізаються розігнані електрони, виділяючи потужність \(\mathcal {P} = IU\).
Історична довідка. Термоелектронну емісію вперше помітив Т. Едісон (1880-ті, ефект Едісона) [40]. Дж. Флемінг (1904) створив на цій основі вакуумний діод [41], а Лі де Форест (1906) додав керівну сітку й отримав тріод [42]. Теорію термоемісії розвинув О. Річардсон (Нобелівська премія 1928 р.) [43].
§ 8.5 Електричний струм у напівпровідниках
Напівпровідники займають проміжне положення між металами та діелектриками за величиною електропровідності. До них належать, зокрема, кремній, германій та багато складних напівпровідникових сполук.
Головна особливість напівпровідників полягає в тому, що концентрація носіїв струму дуже чутлива до температури, домішок, освітлення та інших зовнішніх чинників.
Причину такої поведінки пояснює зонна теорія. Вона продовжує квантову картину, уже використану для металів: важливо не лише те, що в кристалі є електрони, а й те, які квантові стани вони займають та чи є поруч доступні незайняті стани. Енергії, які може мати електрон у кристалі, утворюють смуги — зони, розділені забороненими інтервалами (рис. 8.13).
Струм можливий лише тоді, коли електрон може змінити стан, тобто поруч є вільні стани (як і для металів, див. принцип Паулі в § 8.1). У металі верхня зона заповнена
частково, тож вільні стани є завжди. У діелектрику та у власному невиродженому напівпровіднику при \(T=0\) нижня (валентна) зона заповнена повністю, а вища (зона провідності) порожня, тому в ідеалізованій зонній картині немає вільних носіїв для струму. У межах цієї спрощеної картини їхня головна відмінність — ширина забороненої зони \(E_g\).
У напівпровідників вона порівняно мала (кремній — \(1{,}12\) еВ, германій — \(0{,}66\) еВ, — \(1{,}42\) еВ). Хоча \(k_BT\approx 0{,}026\) еВ при \(300\) К значно менше за \(E_g\), у тепловому розподілі є невелика частка електронів з енергією, достатньою для переходу через заборонену
зону; зі зростанням температури ця частка швидко збільшується. У діелектрика (\(E_g\gtrsim 5\) еВ, алмаз — \(5{,}5\) еВ) частка таких електронів за звичайних температур практично незначна.
Кожен такий тепловий перехід створює пару носіїв: електрон у зоні провідності й дірку у валентній зоні. На наочному рівні це можна уявити як порушення ковалентного зв’язку, але точніший опис дають саме зонні стани.
Таким чином, у напівпровіднику носіями струму є:
-
• електрони — частинки з зарядом \(-e\), що перебувають у зоні провідності;
-
• дірки — ефективні позитивні носії заряду, пов’язані з відсутністю електрона у валентній зоні.
Дірка не є самостійною елементарною частинкою. Це зручний спосіб опису колективного руху електронів у майже заповненій валентній зоні. Якщо сусідній електрон переходить на місце вакансії, сама вакансія переміщується в протилежному напрямку, ніби позитивно заряджена частинка (рис. 8.14). Тому густина струму в напівпровіднику має два внески:
\(\seteqnumber{0}{8.}{20}\)\begin{equation} \label {eq:SemiconductorCurrent} \vect j = -e n\,\vect u_n +e p\,\vect u_p, \end{equation}
де \(n\) і \(p\) — концентрації електронів та дірок, а \(\vect u_n\) і \(\vect u_p\) — їхні дрейфові швидкості.
У лінійному режимі
\(\seteqnumber{0}{8.}{21}\)\begin{equation*} \vect u_n=-\mu _n\vect E, \qquad \vect u_p=\mu _p\vect E, \end{equation*}
тому
\(\seteqnumber{0}{8.}{21}\)\begin{equation} \label {eq:SemiconductorConductivity} \tcbhighmath { \lambda =e(n\mu _n+p\mu _p). } \end{equation}
Власна та домішкова провідність
У чистому напівпровіднику електрони та дірки виникають парами. Якщо концентрація власних носіїв дорівнює \(n_i\), то
\(\seteqnumber{0}{8.}{22}\)\begin{equation*} n=p=n_i. \end{equation*}
За підвищення температури частина електронів отримує достатню енергію для переходу через заборонену енергетичну зону, і концентрація носіїв швидко зростає.
У наближенні невиродженого напівпровідника
\(\seteqnumber{0}{8.}{22}\)\begin{equation} \label {eq:IntrinsicConcentration} n_i\propto T^{3/2} \exp \left (-\frac {E_g}{2k_BT}\right ), \end{equation}
де \(E_g\) — ширина забороненої зони.
Саме експоненційний множник є принципово важливим: навіть невелике підвищення температури може суттєво збільшити концентрацію носіїв.
Температурні залежності металів і напівпровідників мають різне походження. У металі температура головним чином змінює рухливість уже наявних носіїв: \(\tau \) зменшується, тому \(\varrho \) зростає. У власному напівпровіднику або в області власної провідності температура різко збільшує концентрацію носіїв, тож \(\varrho \) зазвичай спадає. У домішковому напівпровіднику в області повної іонізації домішок концентрація основних носіїв майже стала, і через спад рухливості провідність може, навпаки, зменшуватися.
Ключова властивість напівпровідників, завдяки якій існує сучасна мікроелектроніка, — це можливість істотно змінювати їхню електричну провідність шляхом введення невеликої кількості атомів інших елементів (домішок). Залежно від наявності домішок напівпровідники поділяють на власні (чисті) та домішкові.
За характером дії на провідність матеріалу домішки поділяють на дві групи:
-
• донорні (донори) — віддають («дарують») додаткові електрони в зону провідності, утворюючи напівпровідник \(n\)-типу;
-
• акцепторні (акцептори) — захоплюють («приймають») електрони з валентної зони, створюючи дірки й утворюючи напівпровідник \(p\)-типу.
Механізм дії домішок визначається відношенням їхньої валентності до валентності атомів основного кристала. Для найпоширенішого 4-валентного напівпровідника — кремнію (\(\text {Si}\)):
-
• Типові донори — елементи V групи (фосфор, миш’як, сурма). Чотири їхні валентні електрони утворюють зв’язки з атомами кремнію, а п’ятий електрон виявляється слабко зв’язаним із ядром. Тому вже за кімнатної температури практично всі донори іонізовані (віддають електрон у зону провідності).
-
• Типові акцептори — елементи III групи (бор, алюміній, галій). Вони мають лише три валентні електрони, тому для формування чотирьох зв’язків захоплюють електрон із валентної зони кремнію, утворюючи рухливу дірку.
Кількість введених домішок характеризують їхньою концентрацією — \(N_d\) (для донорів) та \(N_a\) (для акцепторів).
Оскільки за кімнатної температури практично всі атоми домішки іонізовані, кожен донор віддає в зону провідності один електрон. Якщо концентрація донорів значно перевищує власну концентрацію (\(N_d \gg n_i\)), то кількість електронів у напівпровіднику визначається майже виключно домішкою:
\(\seteqnumber{0}{8.}{23}\)\begin{equation*} n \approx N_d. \end{equation*}
У такому нескомпенсованому напівпровіднику \(n\)-типу (коли донори є основною домішкою):
-
• електрони — це основні носії (їх більшість і їх кількість задає домішка);
-
• дірки — це неосновні носії (їх утворюється дуже мало внаслідок теплового руху).
Попри те що домішки кардинально змінюють концентрації \(n\) та \(p\) окремо, за термодинамічної рівноваги добуток їхніх концентрацій залишається сталою величиною. Цю залежність називають законом діючих мас:
\(\seteqnumber{0}{8.}{23}\)\begin{equation} \label {eq:MassAction} np = n_i^2. \end{equation}
Це співвідношення справедливе для невиродженого напівпровідника в термодинамічній рівновазі. Його зміст можна побачити з больцманівських оцінок: концентрація електронів залежить від відстані між рівнем Фермі \(E_F\) і нижнім краєм зони провідності \(E_c\), \(n\propto \exp [-(E_c-E_F)/(k_BT)]\), а концентрація дірок — від відстані між верхнім краєм валентної зони \(E_v\) і рівнем Фермі, \(p\propto \exp [-(E_F-E_v)/(k_BT)]\). При множенні положення \(E_F\) скорочується, і залишається множник \(\exp [-(E_c-E_v)/(k_BT)] =\exp [-E_g/(k_BT)]\), який визначається шириною забороненої зони та температурою. Точні передекспоненційні множники також залежать від температури, але не від положення \(E_F\); тому добуток записують як \(np=n_i^2\). На відміну від газу, де джерелом пар у розглянутій моделі є зовнішній іонізатор, у напівпровіднику генерація має теплову природу й визначається температурою та зонною структурою. Домішки змінюють \(n\) і \(p\) окремо, але за рівноваги не змінюють добуток \(np\) за фіксованої температури.
Звідси концентрація неосновних носіїв (дірок) у напівпровіднику \(n\)-типу становить \(p=n_i^2/N_d\). Вона мала не через окремий механізм, що знищує дірки, а як наслідок рівноважного співвідношення \(np=n_i^2\): коли \(n\approx N_d\) велике, концентрація \(p\) має бути малою.
Попри це, загальна провідність зростає на багато порядків: навіть одна домішкова заміна на кілька мільйонів атомів кремнію збільшує провідність у \(10^5\)–\(10^6\) разів (задача 8.16).
Температурна залежність домішкового напівпровідника має три області. За дуже низьких температур домішки «виморожуються»: значна частина домішкових носіїв залишається зв’язаною з домішками, тому провідність спадає. У широкому проміжному інтервалі, що для багатьох зразків охоплює кімнатну температуру, домішки переважно повністю іонізовані; для нескомпенсованого \(n\)-типу \(n\approx N_d\) (для \(p\)-типу аналогічно \(p\approx N_a\)). Якщо в цьому інтервалі домінує фононне розсіяння, рухливість спадає зі зростанням \(T\) (часто приблизно як \(\mu \propto T^{-3/2}\)), тому провідність може спадати, а опір — зростати. За високих температур переважає власна провідність: концентрації електронів і дірок швидко збільшуються, і провідність знову зростає.
За високих температур починає переважати власна провідність (\(n_i \gg N_d\)), і властивості кристала дедалі менше визначаються домішковим \(n\)- або \(p\)-типом. Це змінює характеристики \(p\)–\(n\)-переходів і збільшує, зокрема, зворотні струми. Для багатьох звичайних кремнієвих приладів допустима температура переходу справді лежить приблизно в діапазоні \(150\)–\(200\, ^\circ \text {C}\), але це не універсальна фундаментальна межа: допустиме значення залежить від конструкції, легування й режиму роботи приладу.
Контакт двох напівпровідників
Якщо привести в контакт напівпровідники \(p\)- та \(n\)-типів, виникає \(p\)–\(n\)-перехід. Електрони з області \(n\)-типу дифундують у напрямку області \(p\)-типу, а дірки — у протилежному напрямку.
Поблизу межі контакту носії рекомбінують, і утворюється збіднений шар, у якому залишаються нерухомі заряджені іони домішок (рис. 8.15): у \(n\)-області — додатні донори, у \(p\)-області — від’ємні акцептори. Ці заряди створюють внутрішнє електричне поле, яке перешкоджає подальшій дифузії основних носіїв.
Рівновага настає, коли дифузійний струм основних носіїв (вони прагнуть перейти з області, де їх багато, в область, де їх мало) зрівноважується дрейфовим струмом у полі збідненого шару. Це поле створює на межі контактну різницю потенціалів
\(\seteqnumber{0}{8.}{24}\)\begin{equation} \label {eq:ContactPotential} \phi _k=\frac {k_BT}{e}\ln \frac {N_dN_a}{n_i^2}, \end{equation}
де \(N_d\) і \(N_a\) — концентрації донорів і акцепторів (формулу наводимо без виведення). Для кремнію \(\phi _k\approx 0{,}6\)–\(0{,}8\) В.
Зовнішня напруга може послаблювати або посилювати внутрішнє поле. Якщо вона зменшує потенціальний бар’єр, через перехід проходить значний струм — це пряме зміщення. При протилежній полярності бар’єр збільшується, і струм основних носіїв різко зменшується — зворотне зміщення. Саме ця асиметрія лежить в основі роботи напівпровідникового діода.
Прикладена напруга \(U\) (додатна при прямому зміщенні) змінює висоту бар’єра до \(e(\phi _k-U)\). Струм основних носіїв, що долають бар’єр, зростає приблизно як \(\exp (eU/k_BT)\), тоді як струм неосновних носіїв від \(U\) практично не залежить. Результат описує формула Шоклі
\(\seteqnumber{0}{8.}{25}\)\begin{equation} \label {eq:Shockley} I=I_s\left (\exp \!\left (\frac {eU}{k_BT}\right )-1\right ), \end{equation}
де \(I_s\) — зворотний струм насичення (сильно залежить від температури). Член \(-1\) забезпечує умову \(I(0)=0\): за нульової напруги прямий і зворотний струми взаємно компенсуються. При прямому зміщенні \(U\gg k_BT/e\approx 26\) мВ струм зростає експоненційно, а при зворотному \(I\to -I_s\) (рис. 8.16); лише за великої зворотної напруги поле в збідненому шарі спричиняє пробій, і зворотний струм різко зростає. Вольт-амперна характеристика \(p\)–\(n\)-переходу нелінійна, отже закон Ома для нього непридатний.
Асиметрична вольт-амперна характеристика \(p\)–\(n\)-переходу лежить в основі роботи багатьох напівпровідникових приладів:
-
• Випрямні діоди — використовують однобічну провідність переходу для перетворення змінного струму на постійний.
-
• Світлодіоди — випромінюють світло при прямому зміщенні внаслідок рекомбінації електронів і дірок.
-
• Сонячні елементи та фотодіоди — перетворюють світло на електричний струм шляхом фотогенерації пар носіїв у збідненому шарі.
-
• Біполярні транзистори — містять два \(p\)–\(n\)-переходи. У сучасних інтегральних схемах переважають польові транзистори MOSFET.
Історична довідка. Опір сульфіду срібла спадає при нагріванні — це помітив ще М. Фарадей (1833) [44]. Зонну теорію напівпровідників розвинув
А. Вільсон (1931). У Києві В. Є. Лашкарьов (1941) виявив \(p\)–\(n\)-перехід у закису міді
. Транзистор створили Дж. Бардін і В. Браттейн (1947), теорію переходу дав В. Шоклі (1949); усі троє — лауреати Нобелівської премії 1956 р. [45]
Підсумки
Підсумуємо відмінності між середовищами (табл. 8.3): макроскопічна природа струму спільна, а мікроскопічна реалізація різна.
| Середовище | Характерна особливість | Закон Ома і залежність \(\lambda (T)\) |
|
Метали |
перенесення заряду без перенесення речовини |
виконується; \(\lambda \) спадає з \(T\) (менший \(\tau \)) |
|
Електроліти |
струм супроводжується хімічними перетвореннями |
виконується; \(\lambda \) зростає з \(T\) (менша в’язкість) |
|
Гази |
концентрація носіїв залежить від іонізації та рекомбінації |
лише в слабких полях; далі насичення та пробій |
|
Вакуум |
струм можливий лише за наявності джерела носіїв |
не виконується (закон \(U^{3/2}\), насичення); \(j\propto T^2e^{-A_{\text {вих}}/k_BT}\) |
|
Напівпровідники |
провідність сильно залежить від температури та домішок |
у однорідному зразку виконується; власний: \(\lambda \) зростає приблизно експоненційно; домішковий за кімнатної \(T\): \(n\approx N_d\) для \(n\)-типу або \(p\approx N_a\) для \(p\)-типу, \(\lambda \) може спадати; для \(p\)–\(n\)-переходу — ні |
Попри ці відмінності, для всіх середовищ залишається справедливим фундаментальний зв’язок (8.1), тобто мікроскопічна основа поняття густини струму. Усі відмінності між провідниками зводяться до відповіді на три запитання:
-
1. Які частинки є носіями заряду?
-
2. Скільки їх у одиниці об’єму?
-
3. Як електричне поле змінює їхній рух?
У цьому розділі закон Ома, що в розділі 7 постулювався як властивість середовища, набув мікроскопічного змісту: провідність \(\lambda \) визначається тим, які носії є в середовищі, скільки їх і наскільки легко поле їх рухає (8.4).
За цією ознакою середовища можна умовно згрупувати. У металах концентрація носіїв у звичайних умовах майже стала, а в електролітах вона задається складом розчину; у лінійному режимі обидва середовища описуються законом Ома, хоча провідність залежить і від рухливості, і від температури. У газах концентрація носіїв може змінюватися через іонізацію та рекомбінацію, а у вакуумі струм залежить від емісії та просторового заряду, тому в цих режимах виникають нелінійні вольт-амперні характеристики. У напівпровідниках концентрація носіїв чутлива до температури й домішок; в однорідному зразку за слабкого поля закон Ома виконується, але \(p\)–\(n\)-перехід загалом нелінійний.
Усі середовища підкоряються загальним законам розділу 7: збереженню заряду, закону Джоуля–Ленца, узагальненому закону Ома зі сторонніми силами. Нові тут лише мікроскопічні причини, які визначають \(\lambda \). Крім того, на прикладі металів видно межі класичної моделі: щоб правильно описати температурну залежність опору й закон Відемана–Франца, довелося залучити принцип Паулі.
Задачі
-
8.1. Час вільного пробігу за Друде. Питома провідність міді \(\lambda =5{,}9\cdot 10^{7}\) См/м, концентрація електронів \(n=8{,}5\cdot 10^{28}\) м\(^{-3}\). Оцініть середній час вільного пробігу \(\tau \) за формулою Друде та класичну довжину вільного пробігу \(\ell =v_T\tau \) при \(T=300\) K (\(v_T\approx 1{,}2\cdot 10^5\) м/с). Порівняйте одержане \(\ell \) з відстанню між іонами ґратки (\(\sim 0{,}3\) нм). Яку довжину пробігу дає той самий \(\tau \), якщо замість \(v_T\) узяти швидкість Фермі \(v_F\approx 1{,}6\cdot 10^{6}\) м/с? [відповідь]
-
8.2. Рухливість електронів у міді. Для міді (\(\lambda =5{,}9\cdot 10^{7}\) См/м, \(n=8{,}5\cdot 10^{28}\) м\(^{-3}\)) знайдіть рухливість \(\mu \), напруженість поля, потрібну для густини струму \(j=10^{6}\) А/м\(^2\) (1 А через переріз 1 мм\(^2\)), і дрейфову швидкість \(u=\mu E\). Порівняйте з результатом задачі 7.1 розділу 7 і виразіть \(\mu \) через \(\tau \) із задачі 8.1. [відповідь]
-
8.3. Температурний коефіцієнт опору. При \(20\,^\circ \)C опір вольфрамового дроту \(R_{20}=10\) Ом, а \(\alpha =5{,}0\cdot 10^{-3}\,{}^\circ \)C\(^{-1}\). Яким буде опір при \(t=1000\,^\circ \)C, якщо вважати лінійну залежність (8.7) справедливою? На скільки відсотків він зросте? [відповідь]
-
8.4. Число Лоренца. Для міді при \(T=300\) K питома електропровідність \(\lambda =5{,}9\cdot 10^{7}\) См/м, а теплопровідність \(\kappa =4{,}0\cdot 10^{2}\) Вт/(м\(\cdot \)К). Знайдіть відношення \(\kappa /\lambda \) і порівняйте його з добутком \(LT\) для класичного й квантового значень числа Лоренца (§ 8.1). Яка з двох теорій узгоджується з дослідом? Візьміть \(k_B=1{,}38\cdot 10^{-23}\) Дж/К, \(e=1{,}60\cdot 10^{-19}\) Кл. [відповідь]
-
8.5. Надпровідний дріт. Волокна
у дроті мають сумарний переріз \(S=0{,}5\) мм\(^2\) і критичну густину струму \(j_c=2\cdot 10^{9}\) А/м\(^2\). (а) Який максимальний струм може нести дріт без переходу в нормальний стан? (б) Яка потужність виділялась би на \(1\) м довжини в мідному дроті того самого перерізу при цьому струмі (\(\varrho =1{,}68\cdot 10^{-8}\) Ом\(\cdot \)м)? (в) Які матеріали з таблиці 8.1 можна охолоджувати рідким азотом (\(77\) К)? [відповідь]
-
8.6. Мідне покриття. Крізь розчин мідного купоросу
з мідними електродами пропускають струм \(I=2\) А протягом \(t=30\) хв. Яка маса міді виділиться на катоді? Молярна маса міді \(M=63{,}5\) г/моль, валентність \(z=2\), стала Фарадея \(F=9{,}65\cdot 10^{4}\) Кл/моль. [відповідь]
-
8.7. Розчин кухонної солі. У розчині
концентрація іонів кожного знака \(n_\pm =6{,}0\cdot 10^{25}\) м\(^{-3}\) (дисоціацію вважайте повною), рухливості \(\mu _+=5{,}2\cdot 10^{-8}\) м\(^2\)/(В\(\cdot \)с) для
і \(\mu _-=7{,}9\cdot 10^{-8}\) м\(^2\)/(В\(\cdot \)с) для
. Знайдіть питому провідність розчину та частку струму, яку переносять катіони. [відповідь]
-
8.8. Електроліз води. На електроди ванни подано \(U=2{,}0\) В, ЕРС поляризації \(\emf _{\text {пол}}=1{,}5\) В, опір розчину \(R=0{,}05\) Ом. Знайдіть струм, масу водню за \(t=1\) год (\(M=2{,}016\) г/моль, \(z=2\) для молекули
), потужність тепловиділення в розчині та частку потужності джерела, що йде на хімічну реакцію. [відповідь]
-
8.9. Іонізоване повітря. Вважайте, що електрони швидко приєднуються до молекул кисню, тому негативними носіями є переважно негативні іони. Іонізатор створює в повітрі \(N=10^{13}\) м\(^{-3}\cdot \)с\(^{-1}\) пар іонів; коефіцієнт рекомбінації \(\beta =1{,}6\cdot 10^{-12}\) м\(^3\)/с, рухливості іонів \(\mu _+=1{,}4\cdot 10^{-4}\) та \(\mu _-=1{,}9\cdot 10^{-4}\) м\(^2\)/(В\(\cdot \)с). Знайдіть рівноважну концентрацію іонів і питому провідність. Оцініть напругу на електродах, розташованих на відстані \(d=2\) см, до якої виконується закон Ома. [відповідь]
-
8.10. Ударна іонізація. Енергія іонізації атома аргону \(W_i=15{,}8\) еВ. Яка мінімальна напруженість однорідного поля потрібна, щоб електрон, який пролітає без зіткнень відстань \(\ell =0{,}1\) мм, набув на ній енергії, достатньої для іонізації? Втратами енергії на цьому шляху знехтуйте. [відповідь]
-
8.11. Початок корони. Електрична міцність повітря \(E_{\text {пр}}=3\cdot 10^{6}\) В/м. Знайдіть потенціал ізольованої провідної кулі, при якому біля її поверхні починається коронний розряд, для \(r=1\) см та \(r=0{,}1\) мм (поле біля поверхні \(E=\phi /r\)). Чому корона виникає біля вістер? [відповідь]
-
8.12. Нагрів катода. Робота виходу вольфраму \(A_{\text {вих}}=4{,}5\) еВ. У скільки разів зросте густина термоелектронного струму при нагріванні катода від \(T_1=2000\) К до \(T_2=2500\) К? Скористайтеся законом Річардсона–Дешмана (8.19); стала Больцмана \(k_B=8{,}62\cdot 10^{-5}\) еВ/К. [відповідь]
-
8.13. Струм, обмежений просторовим зарядом. Плоский вакуумний діод має відстань між електродами \(d=5\) мм, напругу \(U=200\) В, площу електродів \(S=1\) см\(^2\); катод емітує необмежену кількість електронів. Знайдіть густину і силу струму за законом \(3/2\) (8.20). Як зміняться \(j\) при подвоєнні \(U\) та при подвоєнні \(d\)? Яка потужність виділяється на аноді? Вказівка: у СІ закон трьох других має вигляд \(j=\dfrac {4\epsilon _0}{9}\sqrt {\dfrac {2e}{m_e}}\dfrac {U^{3/2}}{d^2}\). [відповідь]
-
8.14. Власний кремній. При \(T=300\) К концентрація власних носіїв у кремнії \(n_i=1{,}5\cdot 10^{16}\) м\(^{-3}\), а рухливості електронів і дірок \(\mu _n=0{,}135\) м\(^2\)/(В\(\cdot \)с) та \(\mu _p=0{,}048\) м\(^2\)/(В\(\cdot \)с). Знайдіть питому провідність і питомий опір власного кремнію. [відповідь]
-
8.15. Нагрів напівпровідника. У скільки разів зросте концентрація власних носіїв у кремнії (\(E_g=1{,}12\) еВ) при нагріванні від \(T_1=300\) К до \(T_2=330\) К? Порівняйте із зміною питомого опору міді (\(\alpha =4{,}3\cdot 10^{-3}\,{}^\circ \)C\(^{-1}\)) за тієї самої зміни температури. Зміною рухливостей знехтуйте. [відповідь]
-
8.16. Легований кремній. У кремній ввели донорну домішку з концентрацією \(N_d=10^{22}\) м\(^{-3}\). При \(T=300\) К вважайте всі донори іонізованими, тож \(n\approx N_d\). Знайдіть питому провідність, концентрацію дірок (закон діючих мас \(np=n_i^2\)) і в скільки разів провідність перевищує провідність власного кремнію (значення \(n_i\), \(\mu _n\), \(\mu _p\) візьміть з задачі 8.14). [відповідь]
-
8.17. \(p\)–\(n\)-перехід у кремнії. Для кремнію (\(n_i=1{,}5\cdot 10^{16}\) м\(^{-3}\)) при \(T=300\) К (\(k_BT/e\approx 25{,}9\) мВ) з \(N_a=10^{23}\) м\(^{-3}\) та \(N_d=10^{22}\) м\(^{-3}\) знайдіть контактну різницю потенціалів (8.25). У скільки разів прямий струм при \(U=+0{,}5\) В перевищує модуль зворотного при \(U=-0{,}5\) В (формула Шоклі (8.26))? [відповідь]
Контрольні питання
-
1. Запишіть загальний вираз густини струму через сорти носіїв, \(\vect j=\sum _k n_kq_k\vect u_k\), і виведіть питому провідність \(\lambda =\sum _k n_k|q_k|\mu _k\). Що називають рухливістю носіїв?
-
2. Опишіть модель Друде: як з рівняння руху електрона із силою «тертя» \(-m_e\vect u/\tau \) отримують \(\lambda =ne^2\tau /m_e\) і рухливість \(\mu =e\tau /m_e\)?
-
3. Як залежить опір металів від температури та чим це відрізняється від поведінки напівпровідників? Чому в одних змінюється \(\tau \), а в інших — \(n\)?
-
4. Чому класична теорія не пояснює лінійну залежність \(\varrho \propto T\) і залишковий опір \(\varrho _{\text {зал}}\)? Сформулюйте правило Маттіссена.
-
5. Що таке енергія Фермі? Які електрони можуть розсіюватися на ґратці, а які ні? Чому, попри це, у формулі \(\lambda =ne^2\tau /m_e\) стоїть повна концентрація \(n\)?
-
6. Сформулюйте закон Відемана–Франца. Які значення числа Лоренца дають класична й квантова теорії?
-
7. Що таке надпровідність і критична температура? Чому струм у надпровідному кільці тече без джерела ЕРС і як це узгоджується із законом Джоуля–Ленца? Що таке ефект Мейснера?
-
8. Які носії струму в електроліті? Чому внески катіонів і аніонів у густину струму додаються, хоча рухаються вони в протилежних напрямках?
-
9. Сформулюйте закони Фарадея для електролізу й виведіть формулу \(m=M It/(zF)\). Що таке стала Фарадея?
-
10. Запишіть закон Ома для електролітичної комірки. Що таке ЕРС поляризації й чим електроліз відрізняється від роботи гальванічного елемента?
-
11. Що таке іонізація й рекомбінація? Чому концентрація носіїв у газі, на відміну від металу, не є сталою? Виведіть струм насичення \(j_{\text {нас}}=eNd\).
-
12. Опишіть хід залежності струму від напруги при несамостійному газовому розряді.
-
13. Що таке ударна іонізація й електронна лавина? Чому лавини недостатньо для самостійного розряду і яку роль відіграє вторинна емісія з катода? Що таке пробій і електрична міцність? Назвіть основні види самостійного розряду.
-
14. Які види електронної емісії ви знаєте? Що таке робота виходу і як густина термоелектронного струму залежить від температури?
-
15. Чому вакуумний діод має односторонню провідність? Запишіть закон трьох других і поясніть, чому тут закон Ома не виконується.
-
16. Що таке дірка? Чому її не можна вважати самостійною елементарною частинкою?
-
17. Чим відрізняються напівпровідники \(n\)- і \(p\)-типу? Сформулюйте закон діючих мас. Які носії є основними, а які неосновними?
-
18. Як виникає \(p\)–\(n\)-перехід і чому він проводить струм лише в одному напрямку? Що таке контактна різниця потенціалів, пряме й зворотне зміщення? Запишіть формулу Шоклі.
-
19. На які три запитання зводяться всі відмінності між провідними середовищами? Дайте відповіді для металу, електроліту, газу, вакууму й напівпровідника.

