Електрика та магнетизм

\(\newcommand{\footnotename}{footnote}\) \(\def \LWRfootnote {1}\) \(\newcommand {\footnote }[2][\LWRfootnote ]{{}^{\mathrm {#1}}}\) \(\newcommand {\footnotemark }[1][\LWRfootnote ]{{}^{\mathrm {#1}}}\) \(\let \LWRorighspace \hspace \) \(\renewcommand {\hspace }{\ifstar \LWRorighspace \LWRorighspace }\) \(\newcommand {\TextOrMath }[2]{#2}\) \(\newcommand {\mathnormal }[1]{{#1}}\) \(\newcommand \ensuremath [1]{#1}\) \(\newcommand {\LWRframebox }[2][]{\fbox {#2}} \newcommand {\framebox }[1][]{\LWRframebox } \) \(\newcommand {\setlength }[2]{}\) \(\newcommand {\addtolength }[2]{}\) \(\newcommand {\setcounter }[2]{}\) \(\newcommand {\addtocounter }[2]{}\) \(\newcommand {\arabic }[1]{}\) \(\newcommand {\number }[1]{}\) \(\newcommand {\noalign }[1]{\text {#1}\notag \\}\) \(\newcommand {\cline }[1]{}\) \(\newcommand {\directlua }[1]{\text {(directlua)}}\) \(\newcommand {\luatexdirectlua }[1]{\text {(directlua)}}\) \(\newcommand {\protect }{}\) \(\def \LWRabsorbnumber #1 {}\) \(\def \LWRabsorbquotenumber "#1 {}\) \(\newcommand {\LWRabsorboption }[1][]{}\) \(\newcommand {\LWRabsorbtwooptions }[1][]{\LWRabsorboption }\) \(\def \mathchar {\ifnextchar "\LWRabsorbquotenumber \LWRabsorbnumber }\) \(\def \mathcode #1={\mathchar }\) \(\let \delcode \mathcode \) \(\let \delimiter \mathchar \) \(\def \oe {\unicode {x0153}}\) \(\def \OE {\unicode {x0152}}\) \(\def \ae {\unicode {x00E6}}\) \(\def \AE {\unicode {x00C6}}\) \(\def \aa {\unicode {x00E5}}\) \(\def \AA {\unicode {x00C5}}\) \(\def \o {\unicode {x00F8}}\) \(\def \O {\unicode {x00D8}}\) \(\def \l {\unicode {x0142}}\) \(\def \L {\unicode {x0141}}\) \(\def \ss {\unicode {x00DF}}\) \(\def \SS {\unicode {x1E9E}}\) \(\def \dag {\unicode {x2020}}\) \(\def \ddag {\unicode {x2021}}\) \(\def \P {\unicode {x00B6}}\) \(\def \copyright {\unicode {x00A9}}\) \(\def \pounds {\unicode {x00A3}}\) \(\let \LWRref \ref \) \(\renewcommand {\ref }{\ifstar \LWRref \LWRref }\) \( \newcommand {\multicolumn }[3]{#3}\) \(\require {textcomp}\) \(\require {colortbl}\) \(\let \LWRorigcolumncolor \columncolor \) \(\renewcommand {\columncolor }[2][named]{\LWRorigcolumncolor [#1]{#2}\LWRabsorbtwooptions }\) \(\let \LWRorigrowcolor \rowcolor \) \(\renewcommand {\rowcolor }[2][named]{\LWRorigrowcolor [#1]{#2}\LWRabsorbtwooptions }\) \(\let \LWRorigcellcolor \cellcolor \) \(\renewcommand {\cellcolor }[2][named]{\LWRorigcellcolor [#1]{#2}\LWRabsorbtwooptions }\) \(\newcommand {\intertext }[1]{\text {#1}\notag \\}\) \(\let \Hat \hat \) \(\let \Check \check \) \(\let \Tilde \tilde \) \(\let \Acute \acute \) \(\let \Grave \grave \) \(\let \Dot \dot \) \(\let \Ddot \ddot \) \(\let \Breve \breve \) \(\let \Bar \bar \) \(\let \Vec \vec \) \(\let \symnormal \mathit \) \(\let \symliteral \mathrm \) \(\let \symbb \mathbb \) \(\let \symbbit \mathbb \) \(\let \symcal \mathcal \) \(\let \symscr \mathscr \) \(\let \symfrak \mathfrak \) \(\let \symsfup \mathsf \) \(\let \symsfit \mathit \) \(\let \symbfsf \mathbf \) \(\let \symbfup \mathbf \) \(\newcommand {\symbfit }[1]{\boldsymbol {#1}}\) \(\let \symbfcal \mathcal \) \(\let \symbfscr \mathscr \) \(\let \symbffrak \mathfrak \) \(\let \symbfsfup \mathbf \) \(\newcommand {\symbfsfit }[1]{\boldsymbol {#1}}\) \(\let \symup \mathrm \) \(\let \symbf \mathbf \) \(\let \symit \mathit \) \(\let \symtt \mathtt \) \(\let \symbffrac \mathbffrac \) \(\newcommand {\mathfence }[1]{\mathord {#1}}\) \(\newcommand {\mathover }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathunder }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathaccent }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathbotaccent }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathalpha }[1]{\mathord {#1}}\) \(\def\upAlpha{\unicode{x0391}}\) \(\def\upBeta{\unicode{x0392}}\) \(\def\upGamma{\unicode{x0393}}\) \(\def\upDigamma{\unicode{x03DC}}\) \(\def\upDelta{\unicode{x0394}}\) \(\def\upEpsilon{\unicode{x0395}}\) \(\def\upZeta{\unicode{x0396}}\) \(\def\upEta{\unicode{x0397}}\) \(\def\upTheta{\unicode{x0398}}\) \(\def\upVartheta{\unicode{x03F4}}\) \(\def\upIota{\unicode{x0399}}\) \(\def\upKappa{\unicode{x039A}}\) \(\def\upLambda{\unicode{x039B}}\) \(\def\upMu{\unicode{x039C}}\) \(\def\upNu{\unicode{x039D}}\) \(\def\upXi{\unicode{x039E}}\) \(\def\upOmicron{\unicode{x039F}}\) \(\def\upPi{\unicode{x03A0}}\) \(\def\upVarpi{\unicode{x03D6}}\) \(\def\upRho{\unicode{x03A1}}\) \(\def\upSigma{\unicode{x03A3}}\) \(\def\upTau{\unicode{x03A4}}\) \(\def\upUpsilon{\unicode{x03A5}}\) \(\def\upPhi{\unicode{x03A6}}\) \(\def\upChi{\unicode{x03A7}}\) \(\def\upPsi{\unicode{x03A8}}\) \(\def\upOmega{\unicode{x03A9}}\) \(\def\itAlpha{\unicode{x1D6E2}}\) \(\def\itBeta{\unicode{x1D6E3}}\) \(\def\itGamma{\unicode{x1D6E4}}\) \(\def\itDigamma{\mathit{\unicode{x03DC}}}\) \(\def\itDelta{\unicode{x1D6E5}}\) \(\def\itEpsilon{\unicode{x1D6E6}}\) \(\def\itZeta{\unicode{x1D6E7}}\) \(\def\itEta{\unicode{x1D6E8}}\) \(\def\itTheta{\unicode{x1D6E9}}\) \(\def\itVartheta{\unicode{x1D6F3}}\) \(\def\itIota{\unicode{x1D6EA}}\) \(\def\itKappa{\unicode{x1D6EB}}\) \(\def\itLambda{\unicode{x1D6EC}}\) \(\def\itMu{\unicode{x1D6ED}}\) \(\def\itNu{\unicode{x1D6EE}}\) \(\def\itXi{\unicode{x1D6EF}}\) \(\def\itOmicron{\unicode{x1D6F0}}\) \(\def\itPi{\unicode{x1D6F1}}\) \(\def\itRho{\unicode{x1D6F2}}\) \(\def\itSigma{\unicode{x1D6F4}}\) \(\def\itTau{\unicode{x1D6F5}}\) \(\def\itUpsilon{\unicode{x1D6F6}}\) \(\def\itPhi{\unicode{x1D6F7}}\) \(\def\itChi{\unicode{x1D6F8}}\) \(\def\itPsi{\unicode{x1D6F9}}\) \(\def\itOmega{\unicode{x1D6FA}}\) \(\def\upalpha{\unicode{x03B1}}\) \(\def\upbeta{\unicode{x03B2}}\) \(\def\upvarbeta{\unicode{x03D0}}\) \(\def\upgamma{\unicode{x03B3}}\) \(\def\updigamma{\unicode{x03DD}}\) \(\def\updelta{\unicode{x03B4}}\) \(\def\upepsilon{\unicode{x03F5}}\) \(\def\upvarepsilon{\unicode{x03B5}}\) \(\def\upzeta{\unicode{x03B6}}\) \(\def\upeta{\unicode{x03B7}}\) \(\def\uptheta{\unicode{x03B8}}\) \(\def\upvartheta{\unicode{x03D1}}\) \(\def\upiota{\unicode{x03B9}}\) \(\def\upkappa{\unicode{x03BA}}\) \(\def\upvarkappa{\unicode{x03F0}}\) \(\def\uplambda{\unicode{x03BB}}\) \(\def\upmu{\unicode{x03BC}}\) \(\def\upnu{\unicode{x03BD}}\) \(\def\upxi{\unicode{x03BE}}\) \(\def\upomicron{\unicode{x03BF}}\) \(\def\uppi{\unicode{x03C0}}\) \(\def\upvarpi{\unicode{x03D6}}\) \(\def\uprho{\unicode{x03C1}}\) \(\def\upvarrho{\unicode{x03F1}}\) \(\def\upsigma{\unicode{x03C3}}\) \(\def\upvarsigma{\unicode{x03C2}}\) \(\def\uptau{\unicode{x03C4}}\) \(\def\upupsilon{\unicode{x03C5}}\) \(\def\upphi{\unicode{x03D5}}\) \(\def\upvarphi{\unicode{x03C6}}\) \(\def\upchi{\unicode{x03C7}}\) \(\def\uppsi{\unicode{x03C8}}\) \(\def\upomega{\unicode{x03C9}}\) \(\def\italpha{\unicode{x1D6FC}}\) \(\def\itbeta{\unicode{x1D6FD}}\) \(\def\itvarbeta{\unicode{x03D0}}\) \(\def\itgamma{\unicode{x1D6FE}}\) \(\def\itdigamma{\mathit{\unicode{x03DD}}}\) \(\def\itdelta{\unicode{x1D6FF}}\) \(\def\itepsilon{\unicode{x1D716}}\) \(\def\itvarepsilon{\unicode{x1D700}}\) \(\def\itzeta{\unicode{x1D701}}\) \(\def\iteta{\unicode{x1D702}}\) \(\def\ittheta{\unicode{x1D703}}\) \(\def\itvartheta{\unicode{x1D717}}\) \(\def\itiota{\unicode{x1D704}}\) \(\def\itkappa{\unicode{x1D705}}\) \(\def\itvarkappa{\unicode{x1D718}}\) \(\def\itlambda{\unicode{x1D706}}\) \(\def\itmu{\unicode{x1D707}}\) \(\def\itnu{\unicode{x1D708}}\) \(\def\itxi{\unicode{x1D709}}\) \(\def\itomicron{\unicode{x1D70A}}\) \(\def\itpi{\unicode{x1D70B}}\) \(\def\itvarpi{\unicode{x1D71B}}\) \(\def\itrho{\unicode{x1D70C}}\) \(\def\itvarrho{\unicode{x1D71A}}\) \(\def\itsigma{\unicode{x1D70E}}\) \(\def\itvarsigma{\unicode{x1D70D}}\) \(\def\ittau{\unicode{x1D70F}}\) \(\def\itupsilon{\unicode{x1D710}}\) \(\def\itphi{\unicode{x1D719}}\) \(\def\itvarphi{\unicode{x1D711}}\) \(\def\itchi{\unicode{x1D712}}\) \(\def\itpsi{\unicode{x1D713}}\) \(\def\itomega{\unicode{x1D714}}\) \(\let \lparen (\) \(\let \rparen )\) \(\newcommand {\cuberoot }[1]{\,{}^3\!\!\sqrt {#1}}\,\) \(\newcommand {\fourthroot }[1]{\,{}^4\!\!\sqrt {#1}}\,\) \(\newcommand {\longdivision }[1]{\mathord {\unicode {x027CC}#1}}\) \(\newcommand {\mathcomma }{,}\) \(\newcommand {\mathcolon }{:}\) \(\newcommand {\mathsemicolon }{;}\) \(\newcommand {\overbracket }[1]{\mathinner {\overline {\ulcorner {#1}\urcorner }}}\) \(\newcommand {\underbracket }[1]{\mathinner {\underline {\llcorner {#1}\lrcorner }}}\) \(\newcommand {\overbar }[1]{\mathord {#1\unicode {x00305}}}\) \(\newcommand {\ovhook }[1]{\mathord {#1\unicode {x00309}}}\) \(\newcommand {\ocirc }[1]{\mathord {#1\unicode {x0030A}}}\) \(\newcommand {\candra }[1]{\mathord {#1\unicode {x00310}}}\) \(\newcommand {\oturnedcomma }[1]{\mathord {#1\unicode {x00312}}}\) \(\newcommand {\ocommatopright }[1]{\mathord {#1\unicode {x00315}}}\) \(\newcommand {\droang }[1]{\mathord {#1\unicode {x0031A}}}\) \(\newcommand {\leftharpoonaccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D0}}}\) \(\newcommand {\rightharpoonaccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D1}}}\) \(\newcommand {\vertoverlay }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D2}}}\) \(\newcommand {\leftarrowaccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D0}}}\) \(\newcommand {\annuity }[1]{\mathord {#1\unicode {x020E7}}}\) \(\newcommand {\widebridgeabove }[1]{\mathord {#1\unicode {x020E9}}}\) \(\newcommand {\asteraccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020F0}}}\) \(\newcommand {\threeunderdot }[1]{\mathord {#1\unicode {x020E8}}}\) \(\newcommand {\Bbbsum }{\mathop {\unicode {x2140}}\limits }\) \(\newcommand {\oiint }{\mathop {\unicode {x222F}}\limits }\) \(\newcommand {\oiiint }{\mathop {\unicode {x2230}}\limits }\) \(\newcommand {\intclockwise }{\mathop {\unicode {x2231}}\limits }\) \(\newcommand {\ointclockwise }{\mathop {\unicode {x2232}}\limits }\) \(\newcommand {\ointctrclockwise }{\mathop {\unicode {x2233}}\limits }\) \(\newcommand {\varointclockwise }{\mathop {\unicode {x2232}}\limits }\) \(\newcommand {\leftouterjoin }{\mathop {\unicode {x27D5}}\limits }\) \(\newcommand {\rightouterjoin }{\mathop {\unicode {x27D6}}\limits }\) \(\newcommand {\fullouterjoin }{\mathop {\unicode {x27D7}}\limits }\) \(\newcommand {\bigbot }{\mathop {\unicode {x27D8}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtop }{\mathop {\unicode {x27D9}}\limits }\) \(\newcommand {\xsol }{\mathop {\unicode {x29F8}}\limits }\) \(\newcommand {\xbsol }{\mathop {\unicode {x29F9}}\limits }\) \(\newcommand {\bigcupdot }{\mathop {\unicode {x2A03}}\limits }\) \(\newcommand {\bigsqcap }{\mathop {\unicode {x2A05}}\limits }\) \(\newcommand {\conjquant }{\mathop {\unicode {x2A07}}\limits }\) \(\newcommand {\disjquant }{\mathop {\unicode {x2A08}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtimes }{\mathop {\unicode {x2A09}}\limits }\) \(\newcommand {\modtwosum }{\mathop {\unicode {x2A0A}}\limits }\) \(\newcommand {\sumint }{\mathop {\unicode {x2A0B}}\limits }\) \(\newcommand {\intbar }{\mathop {\unicode {x2A0D}}\limits }\) \(\newcommand {\intBar }{\mathop {\unicode {x2A0E}}\limits }\) \(\newcommand {\fint }{\mathop {\unicode {x2A0F}}\limits }\) \(\newcommand {\cirfnint }{\mathop {\unicode {x2A10}}\limits }\) \(\newcommand {\awint }{\mathop {\unicode {x2A11}}\limits }\) \(\newcommand {\rppolint }{\mathop {\unicode {x2A12}}\limits }\) \(\newcommand {\scpolint }{\mathop {\unicode {x2A13}}\limits }\) \(\newcommand {\npolint }{\mathop {\unicode {x2A14}}\limits }\) \(\newcommand {\pointint }{\mathop {\unicode {x2A15}}\limits }\) \(\newcommand {\sqint }{\mathop {\unicode {x2A16}}\limits }\) \(\newcommand {\intlarhk }{\mathop {\unicode {x2A17}}\limits }\) \(\newcommand {\intx }{\mathop {\unicode {x2A18}}\limits }\) \(\newcommand {\intcap }{\mathop {\unicode {x2A19}}\limits }\) \(\newcommand {\intcup }{\mathop {\unicode {x2A1A}}\limits }\) \(\newcommand {\upint }{\mathop {\unicode {x2A1B}}\limits }\) \(\newcommand {\lowint }{\mathop {\unicode {x2A1C}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtriangleleft }{\mathop {\unicode {x2A1E}}\limits }\) \(\newcommand {\zcmp }{\mathop {\unicode {x2A1F}}\limits }\) \(\newcommand {\zpipe }{\mathop {\unicode {x2A20}}\limits }\) \(\newcommand {\zproject }{\mathop {\unicode {x2A21}}\limits }\) \(\newcommand {\biginterleave }{\mathop {\unicode {x2AFC}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtalloblong }{\mathop {\unicode {x2AFF}}\limits }\) \(\newcommand {\arabicmaj }{\mathop {\unicode {x1EEF0}}\limits }\) \(\newcommand {\arabichad }{\mathop {\unicode {x1EEF1}}\limits }\) \(\newcommand {\nicefrac }[3][]{\mathinner {{}^{#2}\!/\!_{#3}}}\) \(\require {mhchem}\) \(\newcommand {\toprule }[1][]{\hline }\) \(\let \midrule \toprule \) \(\let \bottomrule \toprule \) \(\def \LWRbooktabscmidruleparen (#1)#2{}\) \(\newcommand {\LWRbooktabscmidrulenoparen }[1]{}\) \(\newcommand {\cmidrule }[1][]{\ifnextchar (\LWRbooktabscmidruleparen \LWRbooktabscmidrulenoparen }\) \(\newcommand {\morecmidrules }{}\) \(\newcommand {\specialrule }[3]{\hline }\) \(\newcommand {\addlinespace }[1][]{}\) \(\newcommand {\LWRsubmultirow }[2][]{#2}\) \(\newcommand {\LWRmultirow }[2][]{\LWRsubmultirow }\) \(\newcommand {\multirow }[2][]{\LWRmultirow }\) \(\newcommand {\mrowcell }{}\) \(\newcommand {\mcolrowcell }{}\) \(\newcommand {\STneed }[1]{}\) \(\newcommand {\nfrac }[2]{{}^{#1}\!/{}_{#2}}\) \(\newcommand {\vect }[1]{\mathbf {#1}}\) \(\newcommand {\Efield }{\mathbf {E}}\) \(\newcommand {\Dfield }{\mathbf {D}}\) \(\newcommand {\Bfield }{\mathbf {B}}\) \(\newcommand {\Hfield }{\mathbf {H}}\) \(\newcommand {\rot }{\boldsymbol {\nabla }\times }\) \(\newcommand {\divg }{\boldsymbol {\nabla }\cdot }\) \(\newcommand {\grad }{\boldsymbol {\nabla }}\) \(\newcommand {\diff }[2]{\frac {\partial #1}{\partial #2}}\) \(\newcommand {\ddiff }[2]{\frac {\partial ^2 #1}{\partial #2^2}}\) \(\newcommand {\parttime }[1]{\frac {\partial {#1}}{\partial t}}\) \(\newcommand {\pparttime }[1]{\frac {\partial ^2{#1}}{\partial t^2}}\) \(\renewcommand {\phi }{\varphi }\) \(\renewcommand {\epsilon }{\varepsilon }\) \(\DeclareMathOperator {\const }{const}\) \(\DeclareMathOperator {\Div }{div}\) \(\DeclareMathOperator {\Rot }{rot}\) \(\DeclareMathOperator {\Grad }{grad}\) \(\DeclareMathOperator {\inv }{inv}\) \(\newcommand {\Laplasian }{\Delta }\) \(\renewcommand {\iiint }{\int }\) \(\renewcommand {\iint }{\int }\) \(\newcommand {\oiint }{\oint }\) \(\newcommand {\emf }{ℰ}\) \(\newcommand {\tikzmarknode }[2]{#2}\) \(\newcommand {\tikzmark }[1]{}\) \(\newcommand {\enquote }[1]{«#1»}\) \(\newcommand {\allowbreak }{}\) \(\newcommand {\mitlambda }{\lambda }\) \(\newcommand {\tcbhighmath }[1]{\boxed {#1}}\) \(\DeclareMathOperator {\sh }{sh}\) \(\DeclareMathOperator {\ch }{ch}\) \(\DeclareMathOperator {\tg }{tg}\) \(\DeclareMathOperator {\ctg }{ctg}\) \(\DeclareMathOperator {\arctg }{arctg}\) \(\DeclareMathOperator {\arcctg }{arcctg}\) \(\DeclareMathOperator {\cth }{cth}\) \(\DeclareMathOperator {\cosec }{cosec}\) \(\let \symsf \symsfup \) \(\def\Alpha{\unicode{x0391}}\) \(\def\Beta{\unicode{x0392}}\) \(\def\Gamma{\unicode{x0393}}\) \(\def\Digamma{\unicode{x03DC}}\) \(\def\Delta{\unicode{x0394}}\) \(\def\Epsilon{\unicode{x0395}}\) \(\def\Zeta{\unicode{x0396}}\) \(\def\Eta{\unicode{x0397}}\) \(\def\Theta{\unicode{x0398}}\) \(\def\Vartheta{\unicode{x03F4}}\) \(\def\Iota{\unicode{x0399}}\) \(\def\Kappa{\unicode{x039A}}\) \(\def\Lambda{\unicode{x039B}}\) \(\def\Mu{\unicode{x039C}}\) \(\def\Nu{\unicode{x039D}}\) \(\def\Xi{\unicode{x039E}}\) \(\def\Omicron{\unicode{x039F}}\) \(\def\Pi{\unicode{x03A0}}\) \(\def\Varpi{\unicode{x03D6}}\) \(\def\Rho{\unicode{x03A1}}\) \(\def\Sigma{\unicode{x03A3}}\) \(\def\Tau{\unicode{x03A4}}\) \(\def\Upsilon{\unicode{x03A5}}\) \(\def\Phi{\unicode{x03A6}}\) \(\def\Chi{\unicode{x03A7}}\) \(\def\Psi{\unicode{x03A8}}\) \(\def\Omega{\unicode{x03A9}}\) \(\def\alpha{\unicode{x1D6FC}}\) \(\def\beta{\unicode{x1D6FD}}\) \(\def\varbeta{\unicode{x03D0}}\) \(\def\gamma{\unicode{x1D6FE}}\) \(\def\digamma{\mathit{\unicode{x03DD}}}\) \(\def\delta{\unicode{x1D6FF}}\) \(\def\epsilon{\unicode{x1D716}}\) \(\def\varepsilon{\unicode{x1D700}}\) \(\def\zeta{\unicode{x1D701}}\) \(\def\eta{\unicode{x1D702}}\) \(\def\theta{\unicode{x1D703}}\) \(\def\vartheta{\unicode{x1D717}}\) \(\def\iota{\unicode{x1D704}}\) \(\def\kappa{\unicode{x1D705}}\) \(\def\varkappa{\unicode{x1D718}}\) \(\def\lambda{\unicode{x1D706}}\) \(\def\mu{\unicode{x1D707}}\) \(\def\nu{\unicode{x1D708}}\) \(\def\xi{\unicode{x1D709}}\) \(\def\omicron{\unicode{x1D70A}}\) \(\def\pi{\unicode{x1D70B}}\) \(\def\varpi{\unicode{x1D71B}}\) \(\def\rho{\unicode{x1D70C}}\) \(\def\varrho{\unicode{x1D71A}}\) \(\def\sigma{\unicode{x1D70E}}\) \(\def\varsigma{\unicode{x1D70D}}\) \(\def\tau{\unicode{x1D70F}}\) \(\def\upsilon{\unicode{x1D710}}\) \(\def\phi{\unicode{x1D719}}\) \(\def\varphi{\unicode{x1D711}}\) \(\def\chi{\unicode{x1D712}}\) \(\def\psi{\unicode{x1D713}}\) \(\def\omega{\unicode{x1D714}}\)

14 Система рівнянь Максвелла

Кількісне, математичне формулювання законів поля дано в так званих рівняннях Максвелла. Експериментальні факти призвели до формулювання цих рівнянь, але зміст їх значно багатший […]. Їхня проста форма приховує глибину, що виявляється тільки при ретельному вивченні.

А. Ейнштейн, Л. Інфельд, «Еволюція фізики»

Основоположники теорії електромагнітного поля

Теорію електромагнітного поля, початки якої заклав Фарадей, математично завершив Максвелл (рис. 14.1). Однією з найважливіших нових ідей, висунутих Максвеллом, була думка про симетрію у взаємозалежності електричного й магнітного полів: якщо змінне магнітне поле породжує електричне (закон Фарадея, розділ 12), то, за красивою симетрією, змінне електричне поле мусить породжувати магнітне. Ця ідея, як ми зараз побачимо, узгоджується із законом збереження заряду й веде до відкриття струму зміщення — останньої відсутньої ланки повної системи рівнянь електродинаміки.

(image)

Майкл Фарадей

(1791–1867)

   

(image)

Джеймс Клерк Максвелл

(1831–1879)

Рис. 14.1. Основоположники класичної теорії електромагнітного поля

Формулювання рівнянь Максвелла А. Ейнштейн і Л. Інфельд у книзі «Еволюція фізики» назвали «найважливішою подією з часу Ньютона» — не лише через цінність їхнього змісту, а й тому, що вони дають зразок нового типу законів: рівняння Максвелла — це закони, що виражають структуру поля, а не закони руху окремих частинок.

§ 14.1 Струм зміщення

Суперечність у законах магнетизму

Теорема про циркуляцію для постійного магнітного поля, яку ми встановили в розділі 10,

\begin{equation} \label {eq:CirculationHVacuumOld} \oint \limits _L \Hfield \cdot d\vect r = \frac {4\pi }{c}\iint \limits _S \vect j\cdot d\vect S, \qquad \rot \Hfield = \frac {4\pi }{c}\vect j, \end{equation}

виявляється неправильною у випадку змінного електричного поля (рис. 14.2). Застосуємо операцію \(\divg \) до диференціальної форми цього рівняння: оскільки дивергенція будь-якого ротора тотожно дорівнює нулю, \(\divg \rot \Hfield \equiv 0\), отримуємо

\begin{equation} \label {eq:DivJZero} \divg \vect j = 0. \end{equation}

(-tikz- diagram)

Рис. 14.2. Контур \(L\), натягнута на нього поверхня \(S\) та провідник зі струмом, що її пронизує

Але, з іншого боку, за законом збереження заряду (рівняння неперервності, розділ 7), якщо густина заряду змінюється з часом, \(\partial \rho /\partial t \neq 0\), то

\begin{equation} \label {eq:ContinuityViolation} \divg \vect j = -\frac {\partial \rho }{\partial t} \neq 0. \end{equation}

Рівняння (14.2) і (14.3) відверто суперечать одне одному щоразу, коли \(\partial \rho /\partial t\neq 0\) — а отже, теорему про циркуляцію (14.1) необхідно видозмінити.

Парадокс видно й без дивергенції. Заряджаємо плоский конденсатор струмом \(I\) (рис. 14.3) і беремо контур \(L\), що охоплює дріт поблизу конденсатора. Натягнемо на нього дві поверхні: ліву, що перетинає дріт, і праву, що проходить між обкладками й не перетинає жодного дроту. За (14.1) циркуляція по лівій поверхні дорівнює \(\frac {4\pi }{c}I\), а по правій — нулю, бо струму провідності між обкладками немає. Але циркуляція по одному й тому самому контуру не залежить від вибору поверхні (теорема Стокса): ми дістали суперечність.

(-tikz- diagram)

Площа \(S\) пронизується лише струмом провідності

   

(-tikz- diagram)

Площа \(S\) пронизується лише струмом зміщення

Рис. 14.3. Дві різні поверхні, натягнуті на один і той самий контур \(L\): ліва перетинається струмом провідності, права проходить між обкладками конденсатора
Гіпотеза Максвелла

Щоб усунути цю суперечність, Дж. Максвелл увів поняття струму зміщення \(\vect j_\text {зм}\), доповнивши теорему про циркуляцію так, щоб закон збереження заряду виконувався за будь-яких обставин:

\begin{equation} \label {eq:DisplacementCurrentDef} \rot \Hfield = \frac {4\pi }{c}\left (\vect j+\vect j_\text {зм}\right ). \end{equation}

Застосовуючи операцію \(\divg \) до цього рівняння:

\begin{equation*} \divg \left (\vect j+\vect j_\text {зм}\right ) = 0 \quad \Rightarrow \quad \divg \vect j_\text {зм} = \frac {\partial \rho }{\partial t} \end{equation*}

(тут ми скористались рівнянням (14.3)). За теоремою Гаусса для електричного поля, \(\rho = \dfrac 1{4\pi }\divg \Dfield \) (розділ 5), тому

\begin{equation*} \divg \vect j_\text {зм} = \frac {\partial }{\partial t}\left (\frac 1{4\pi }\divg \Dfield \right ) = \divg \left (\frac 1{4\pi }\frac {\partial \Dfield }{\partial t}\right ). \end{equation*}

Найпростіше (і, як показує подальша перевірка експериментом, правильне) розв’язання цього рівняння — покласти

\begin{equation} \label {eq:DisplacementCurrentDeriv} \tcbhighmath { \vect j_\text {зм} = \frac 1{4\pi }\frac {\partial \Dfield }{\partial t}. } \end{equation}

Рівняння \(\divg \vect j_\text {зм} = \divg \left (\tfrac 1{4\pi }\partial \Dfield /\partial t\right )\) саме собою не доводить, що \(\vect j_\text {зм}\) дорівнює точно \(\tfrac 1{4\pi }\partial \Dfield /\partial t\): до цього виразу можна було б, узагалі кажучи, додати довільне бездивергентне поле (\(\divg \vect f=0\)). Максвелл обрав найпростіший можливий варіант — без жодного додаткового доданка; те, що саме цей вибір відповідає дійсності (а не просто математичній зручності), — це вже суто експериментальний факт, підтверджений, зокрема, дослідами Г. Герца з випромінювання електромагнітних хвиль (див. розділ 16).

Історична довідка. Викладене вище виведення формули для струму зміщення (14.5) через закон збереження заряду — це логічна реконструкція, зручна для навчального курсу, а не той шлях, яким ішов сам Максвелл. Він прийшов до цієї ідеї через складну механічну модель ефіру («молекулярні вихори» з «холостими коліщатками» між ними), у якій електричне поле спричиняло пружну деформацію — зміщення — середовища; звідси й назва. Згодом від ефіру відмовилися, але назва «струм зміщення» лишилася за всією величиною \(\vect j_\text {зм}\). Те, що рівняння можна отримати й без механічних гіпотез, свідчить: вони відображають об’єктивну структуру поля, а не модель, яка привела до їх відкриття.

Фізичний зміст \(\vect j_\text {зм}\) видно з означення \(\Dfield =\Efield +4\pi \vect P\):

\begin{equation*} \vect j_\text {зм} = \frac {1}{4\pi }\parttime {\Dfield } = \frac {1}{4\pi }\parttime {\Efield } + \parttime {\vect P}. \end{equation*}

Другий доданок, \(\vect j_\text {пол} = \parttime {\vect P}\), — це струм поляризації, реальний рух зв’язаних зарядів у речовині. Перший доданок описує швидкість зміни самого електричного поля й існує навіть у вакуумі.

Теорема про циркуляцію магнітного поля з урахуванням струму зміщення

Отже, теорема про циркуляцію для магнітного поля, узгоджена із законом збереження заряду, набуває остаточного вигляду:

\begin{equation} \label {eq:CirculationHFull} \tcbhighmath { \rot \Hfield = \frac {4\pi }{c}\vect j + \frac 1c\frac {\partial \Dfield }{\partial t}. } \end{equation}

В інтегральній формі:

\begin{equation} \label {eq:CirculationHFullInt} \tcbhighmath { \oint \limits _L \Hfield \cdot d\vect r = \frac {4\pi }{c}\iint \limits _S \vect j\cdot d\vect S + \frac 1c\iint \limits _S \frac {\partial \Dfield }{\partial t}\cdot d\vect S, } \end{equation}

де

\begin{equation} \label {eq:DisplacementCurrentIntegral} I_\text {зм} = \frac 1{4\pi }\iint \limits _S \frac {\partial \Dfield }{\partial t}\cdot d\vect S \end{equation}

— струм зміщення, що пронизує поверхню \(S\), натягнуту на контур \(L\). Тут \(\vect j\) — густина струму провідності (і конвекційного струму, тобто руху заряджених тіл). Отже, згідно з гіпотезою Максвелла, змінне електричне поле поряд зі звичайними струмами провідності також створює магнітне поле.

Порівняння закону Фарадея та гіпотези Максвелла

Порівняємо закон електромагнітної індукції Фарадея (розділ 12) і «оновлену» теорему про циркуляцію (закон Ампера–Максвелла) за відсутності струмів провідності (\(\vect j=0\)) у вакуумі (\(\epsilon =\mu =1\), тобто \(\Efield =\Dfield \), \(\Hfield =\Bfield \)):

\begin{equation} \label {eq:FaradayVsMagnetoelectric} \underbrace {\rot \Efield = -\frac 1c\frac {\partial \Bfield }{\partial t}}_\text {закон електромагнітної індукції} \qquad \qquad \underbrace {\rot \Bfield = +\frac 1c\frac {\partial \Efield }{\partial t}}_\text {\enquote {закон магнітоелектричної індукції}}. \end{equation}

Ця пара рівнянь — вершина ідеї Максвелла про симетрію електрики й магнетизму: змінне в часі магнітне поле породжує вихрове електричне поле, а змінне в часі електричне поле породжує магнітне поле. Єдина відмінність — знак: у законі Фарадея «мінус» (правило Ленца), у гіпотезі Максвелла — «плюс». Ця відносно невелика асиметрія знаків, утім, має глибокі наслідки: саме вона (разом з рівняннями \(\divg \Efield =0\), \(\divg \Bfield =0\) у вакуумі) приводить, як буде показано в наступних розділах курсу, до існування електромагнітних хвиль, що біжать зі швидкістю світла \(c\), а не до експоненційно загасаючих чи зростаючих розв’язків.

(-tikz- diagram)

Рис. 14.4. Радіальне стікання заряду з кулі: у кожній точці густина струму провідності \(\vect j\) і густина струму зміщення \(\vect j_\text {зм}\) рівні за модулем і протилежні за напрямком, тож магнітного поля немає

Радіальне стікання заряду з кулі. Нехай куля несе заряд \(Q(t)\), що стікає в зовнішнє (слабко провідне) середовище рівномірно в усіх напрямках (рис. 14.4). Для простоти \(\epsilon =1\). Чи виникає при цьому магнітне поле?

Стікання заряду створює радіальний струм провідності \(I = -\dfrac {\partial Q}{\partial t}\). Поле кулі на відстані \(r\), за теоремою Гаусса, \(\Efield (r) = \dfrac {Q(t)}{r^3}\vect r\) (і теж спадає з часом), тому крізь будь-яку сферу радіуса \(r>R\) додатково тече струм зміщення:

\begin{equation} \label {eq:RadialLeakCurrent} I_\text {зм} = \frac 1{4\pi }\oiint \limits _S \frac {\partial \Efield }{\partial t}\cdot d\vect S = \frac {\partial Q}{\partial t} = -I. \end{equation}

За теоремою про циркуляцію, застосованою до довільного кола \(L\), що лежить на сфері радіуса \(r>R\) (натягнемо на нього частину цієї ж сфери — поверхню \(S\), яку перетинають і струм провідності, і струм зміщення):

\begin{equation} \label {eq:RadialLeakZeroB} \oint \limits _L \Hfield \cdot d\vect r = \frac {4\pi }c\left (I+I_\text {зм}\right ) = 0 \quad \Rightarrow \quad \Hfield =\Bfield =0. \end{equation}

Чому з нульової циркуляції випливає саме \(\Hfield =0\)? Коло на сфері довільне, тому дотичні до сфери компоненти поля дорівнюють нулю. Радіальна компонента через сферичну симетрію однакова в усіх точках сфери. Водночас потік \(\Bfield \) крізь замкнену сферу дорівнює нулю (\(\divg \Bfield =0\), бо магнітних зарядів немає). Отже, і радіальна компонента нульова.

Так струм зміщення виявляється реальним внеском у джерела магнітного поля, а не поправкою «про око»: у кожній точці він точно компенсує струм провідності.

(-tikz- diagram)

Рис. 14.5. Магнітне поле, створене струмом зміщення всередині конденсатора під час його зарядки

Струм зміщення в конденсаторі. Повернімося до конденсатора з рис. 14.3. Тепер для правої поверхні циркуляція визначається лише струмом зміщення, \(\oint _L\Hfield \cdot d\vect r = \tfrac {4\pi }c I_\text {зм}\), а для лівої — струмом провідності, \(\tfrac {4\pi }{c}I\). Циркуляція по одному контуру не залежить від вибору поверхні, тому

\begin{equation} \label {eq:CapacitorTwoSurfaces} I = I_\text {зм}, \end{equation}

тобто між обкладками «протікає» струм зміщення, який замикає коло. Розглянемо докладніше, яке магнітне поле він створює (рис. 14.5).

Нехай плоский конденсатор із пластинами радіуса \(R\) заряджається струмом \(I\) (зазор між пластинами малий, крайовими ефектами нехтуємо). Густина струму зміщення між обкладками дорівнює

\begin{equation*} j_\text {зм} = \frac {I}{\pi R^2}, \end{equation*}

і він спрямований так само як струм провідності в підвідних дротах. Магнітне поле всередині конденсатора знаходимо за теоремою про циркуляцію, взявши контур радіуса \(r\) із центром на осі конденсатора:

\begin{equation*} \oint _L \Hfield \cdot d\vect r = \frac {4\pi }{c}I_\text {зм}(r), \end{equation*}

де \(I_\text {зм}(r) = j_\text {зм}\pi r^2 = I r^2/R^2\). Звідси

\begin{equation*} 2\pi r H(r) = \frac {4\pi }{c}I\frac {r^2}{R^2} \quad \Rightarrow \quad H(r) = \frac {2Ir}{cR^2}. \end{equation*}

Отже, всередині конденсатора виникає вихрове магнітне поле, силові лінії якого охоплюють вісь конденсатора за правилом правого гвинта. Це поле точнісінько таке саме, як у провіднику того самого радіуса зі струмом \(I\): у цьому й полягає фізичний зміст твердження, що струм зміщення замикає коло й створює магнітне поле нарівні зі струмом провідності.

Числова оцінка. Для струму зарядки \(I=1\) А і пластин радіуса \(R=5\) см поле біля краю пластин \(B(R)=2I/(cR)\approx 0{,}04\) Гс (\(4\) мкТл), що приблизно в десять разів слабше за магнітне поле Землі. Саме тому Максвелл не міг перевірити свою гіпотезу безпосередньо: таке поле тоді виміряти не вдавалося, а переконливим підтвердженням стали електромагнітні хвилі Герца (1888).

Струми зміщення замикають струми провідності і створюють магнітне поле точнісінько так само, як і звичайні струми провідності (рис. 14.5). Проте вони мають і принципову відмінність: струм зміщення (у вакуумі) не пов’язаний з тепловиділенням — до нього незастосовні ні закон Ома, ні закон Джоуля–Ленца (розділ 7), адже він не пов’язаний з переміщенням реальних носіїв заряду проти сил опору, а лише зі зміною електричного поля в просторі. (У реальному діелектрику змінна поляризація супроводжується діелектричними втратами, але це властивість речовини, а не струму зміщення як такого.)

§ 14.2 Система рівнянь Максвелла

Доповнивши основні закони електромагнетизму, встановлені в попередніх розділах, гіпотезою про струм зміщення, Максвелл отримав повну систему фундаментальних рівнянь електродинаміки. Таких рівнянь — чотири. У диференціальній формі

\begin{align} \divg \Dfield &= 4\pi \rho ,\label {eq:MaxwellGaussE}\\ \divg \Bfield &= 0,\label {eq:MaxwellGaussB}\\ \rot \Efield &= -\frac 1c\frac {\partial \Bfield }{\partial t},\label {eq:MaxwellFaraday}\\ \rot \Hfield &= \frac {4\pi }{c}\vect j + \frac 1c\frac {\partial \Dfield }{\partial t},\label {eq:MaxwellAmpere} \end{align} а в інтегральній (з неї виводять граничні умови)

\begin{align} \oiint \limits _S \Dfield \cdot d\vect S &= 4\pi \iiint \limits _V \rho \,dV,\label {eq:MaxwellGaussEInt}\\ \oiint \limits _S \Bfield \cdot d\vect S &= 0,\label {eq:MaxwellGaussBInt}\\ \oint \limits _L \Efield \cdot d\vect r &= -\frac 1c\iint \limits _S \frac {\partial \Bfield }{\partial t}\cdot d\vect S,\label {eq:MaxwellFaradayInt}\\ \oint \limits _L \Hfield \cdot d\vect r &= \frac {4\pi }{c}\iint \limits _S\left (\vect j + \frac 1{4\pi }\frac {\partial \Dfield }{\partial t}\right )\cdot d\vect S.\label {eq:MaxwellAmpereInt} \end{align} Фізичний зміст кожного рівняння такий.

  • • Теорема Гаусса для \(\Dfield \) (14.13а). Джерела електричного поля — вільні заряди: лінії \(\Dfield \) починаються й закінчуються на них, а потік крізь замкнену поверхню дорівнює \(4\pi \), помноженому на заряд усередині.

  • • Теорема Гаусса для \(\Bfield \) (14.13б). Магнітних зарядів немає: лінії \(\Bfield \) замкнені, і потік крізь будь-яку замкнену поверхню дорівнює нулю.

  • • Закон індукції Фарадея (14.13в). Змінне магнітне поле породжує вихрове електричне: циркуляція \(\Efield \) дорівнює швидкості зменшення потоку \(\Bfield \) (з множником \(1/c\)).

  • • Теорема про циркуляцію зі струмом зміщення (14.13г). Магнітне поле породжують і струми провідності, і змінне електричне поле.

Рисунок 14.6 підсумовує цю структуру: заряди й струми — зовнішні джерела, а змінні \(\Efield \) і \(\Bfield \) породжують одне одного.

(-tikz- diagram)

Рис. 14.6. Структура рівнянь Максвелла: заряди й струми породжують поля, а змінні електричне й магнітне поля породжують одне одного; магнітних зарядів немає

Тут \(\rho \) і \(\vect j\) — густини вільних зарядів і струмів (зв’язані заряди й струми враховано через \(\Dfield \) і \(\Hfield \)). Закон збереження заряду не є окремим рівнянням, а випливає з (14.13а) і (14.13г): застосувавши \(\divg \) до (14.13г) й підставивши (14.13а), отримуємо \(\divg \vect j + \partial \rho /\partial t = 0\).

Історична довідка. У такому компактному вигляді рівняння Максвелла самому Максвеллу невідомі. У статті «Динамічна теорія електромагнітного поля» (1865) теорія викладена двадцятьма рівняннями для двадцяти змінних, записаними покомпонентно, а в «Трактаті про електрику й магнетизм» (1873) — частково в кватерніонній нотації. Чотири рівняння у вигляді (14.13) виокремили Олівер Хевісайд (1884–1885 рр.) і незалежно від нього Генріх Герц (1890 р.), а векторний апарат \(\Grad \), \(\Div \), \(\Rot \) розвивали водночас із ними Дж. В. Гіббс і сам Хевісайд. Тому їх іноді називають «рівняннями Герца–Хевісайда».

Вираз електричного поля через потенціали

Рівняння Максвелла природно групуються парами: перша пара (теорема Гаусса для \(\Bfield \) і циркуляція \(\Efield \)) — рівняння без явних джерел (зарядів і струмів), друга пара — рівняння з джерелами.

Теорема Гаусса для \(\Bfield \) дає змогу, як і в магнітостатиці (розділ 9), ввести вектор-потенціал:

\begin{equation*} \Bfield = \rot \vect A. \end{equation*}

Підставляючи це в закон індукції, \(\rot \Efield = -\dfrac 1c\parttime {\Bfield } = -\dfrac 1c\parttime {}(\rot \vect A) = -\rot \left (\dfrac 1c \parttime {\vect A}\right )\), отримуємо

\begin{equation*} \rot \left (\Efield +\frac 1c\parttime {\vect A}\right ) = 0. \end{equation*}

Оскільки ротор цього виразу тотожно дорівнює нулю, сам вираз можна подати як градієнт деякої скалярної функції \(-\phi \):

\begin{equation} \label {eq:EFromPotentials} \tcbhighmath { \Efield = -\grad \phi - \frac 1c\frac {\partial \vect A}{\partial t}. } \end{equation}

У випадку сталих у часі полів \(\parttime {\vect A}=0\), і \(\Efield =-\grad \phi \) — введена тут функція \(\phi \) природно збігається зі звичним скалярним потенціалом електростатики. Зауважимо, що потенціали визначені неоднозначно: заміна \(\vect A\to \vect A+\grad f\), \(\phi \to \phi -\frac 1c\parttime {f}\) не змінює ні \(\Bfield \), ні \(\Efield \) (калібрувальна свобода, розділ 9).

Формула (14.18) показує, що в нестаціонарному випадку електричне поле визначається не тільки скалярним потенціалом \(\phi \), а й швидкістю зміни \(\vect A\): ця частина \(\Efield \) породжується не зарядами напряму, а змінним магнітним полем. Це й є вихрова, «індукційна» частина поля (у кулонівському калібруванні \(\divg \vect A = 0\)), з якою ми зустрічались у розділі 12.

Стаціонарні поля

У стаціонарному випадку всі часткові похідні за часом дорівнюють нулю, \(\parttime {}=0\), і повна система рівнянь Максвелла розпадається на дві незалежні системи — для електростатики й магнітостатики (рис. 14.7):

\begin{equation} \label {eq:StaticDecoupling} \underbrace {\begin{cases} \divg \Dfield = 4\pi \rho , \\ \rot \Efield = 0. \end {cases}}_\text {електростатика} \qquad \qquad \underbrace {\begin{cases} \divg \Bfield = 0, \\ \rot \Hfield = \dfrac {4\pi }c\vect j. \end {cases}}_\text {магнітостатика} \end{equation}

(-tikz- diagram)

(а) Електростатика: поле точкового заряду
   

(-tikz- diagram)

(б) Магнітостатика: поле провідника зі струмом
Рис. 14.7. У стаціонарному випадку електричне (а) й магнітне (б) поля «не знають» одне про одного

Отже, усі попередні розділи курсу — електростатика й магнітостатика — не окремі теорії, а частинні випадки єдиної теорії Максвелла для полів, що не залежать від часу. Зв’язок електрики й магнетизму (взаємне породження) принципово нестаціонарний: він зникає, щойно всі процеси застигають у часі.

Матеріальні рівняння

Рівняння Максвелла — це рівняння загальної структури поля: чотири рівняння містять п’ять векторів \(\Efield \), \(\Dfield \), \(\Bfield \), \(\Hfield \), \(\vect j\), тож для розв’язання конкретної задачі їх потрібно доповнити матеріальними рівняннями, які пов’язують ці поля й залежать від властивостей середовища. Допоміжні вектори \(\Dfield \) і \(\Hfield \) означено через поляризацію \(\vect P\) й намагніченість \(\vect J\) (розділи 5 і 10):

\begin{equation} \label {eq:DHDefinition} \Dfield = \Efield + 4\pi \vect P, \qquad \Hfield = \Bfield - 4\pi \vect J. \end{equation}

Для лінійних ізотропних середовищ \(\vect P=\chi \Efield \), \(\vect J=\chi _m\Hfield \), і система замикається співвідношеннями

\begin{equation} \label {eq:ConstitutiveRelations} \Dfield = \epsilon \Efield , \qquad \Bfield = \mu \Hfield , \qquad \vect j = \lambda \Efield , \end{equation}

де \(\epsilon =1+4\pi \chi \) і \(\mu =1+4\pi \chi _m\). Кожне з них має свій фізичний зміст: \(\epsilon \) описує відгук зв’язаних зарядів діелектрика (поляризацію), \(\mu \) — відгук елементарних струмів магнетика (намагнічення), а \(\lambda \) — відгук вільних носіїв (закон Ома в диференціальній формі, розділ 7). У вакуумі \(\epsilon =\mu =1\), \(\lambda =0\). Для анізотропних середовищ \(\epsilon \) і \(\mu \) стають тензорами, у сильних полях залежать від поля, а за швидкої зміни поля — від частоти, \(\epsilon =\epsilon (\omega )\).

Граничні умови

Диференціальні рівняння Максвелла описують поле всередині однорідних областей. На межі розділу двох середовищ \(\epsilon \), \(\mu \) (а часом і саме поле) змінюються стрибком, тож рівняння доповнюють граничними умовами. Їх виводять з інтегральної форми (14.14)–(14.17) так само, як в електростатиці (§ 2.7) і магнітостатиці (розділ 10): беруть нескінченно малий циліндр і нескінченно вузький контур на межі. Єдине нове питання — чи не змінює змінність полів, \(\partial \Bfield /\partial t\) і \(\partial \Dfield /\partial t\), вигляду цих умов. Нормаль \(\vect n\) напрямлена із середовища 1 у середовище 2.

Нормальні складові

Застосуємо теореми Гаусса (14.14), (14.15) до нескінченно малого циліндра, що охоплює ділянку межі (так само, як на рис. 5.10). Висоту циліндра спрямуємо до нуля: потоком крізь бічну поверхню можна знехтувати, лишаються потоки крізь основи площею \(dS\). Оскільки \(d\vect S_2=\vect n\,dS\), \(d\vect S_1=-d\vect S_2\), а вільний заряд усередині циліндра \(q=\sigma \,dS\) (\(\sigma \) — поверхнева густина вільних зарядів),

\begin{align*} \oiint \limits _S \Dfield \cdot d\vect S = 4\pi q \quad &\Rightarrow \quad (\Dfield _2-\Dfield _1)\cdot \vect n\,dS = 4\pi \sigma \,dS,\\ \oiint \limits _S \Bfield \cdot d\vect S = 0 \quad &\Rightarrow \quad (\Bfield _2-\Bfield _1)\cdot \vect n\,dS = 0. \end{align*}

Отже,

\begin{equation} \label {eq:BCNormal} \tcbhighmath { D_{2n} - D_{1n} = 4\pi \sigma , \qquad B_{2n} = B_{1n}. } \end{equation}

Нормальна складова \(\Dfield \) стрибає на величину \(4\pi \sigma \), якщо на межі є вільні заряди, і неперервна без них. Нормальна складова \(\Bfield \) неперервна завжди: магнітних зарядів немає. Рівняння Гаусса не містять похідних за часом, тож змінність полів цих умов не змінює.

Тангенціальні складові

Застосуємо рівняння для циркуляції (14.16) і (14.17) до вузького прямокутного контуру завдовжки \(d\ell \). Його довгі сторони проходять по обидва боки від межі, а висота \(h\to 0\) (як на рис. 5.11). Нехай \(\vect \tau \) — одиничний вектор, дотичний до межі й напрямлений уздовж верхньої сторони, тож \(d\vect r_2=\vect \tau \,d\ell \), а \(d\vect r_1=-d\vect r_2\). Внеском коротких сторін нехтуємо. Для \(\Efield \)

\begin{align*} \oint \limits _L \Efield \cdot d\vect r &= (\Efield _2-\Efield _1)\cdot \vect \tau \,d\ell \\ &= -\frac 1c\iint \limits _S \frac {\partial \Bfield }{\partial t}\cdot d\vect S, \end{align*} і права частина прямує до нуля: потік скінченної величини \(\partial \Bfield /\partial t\) крізь площу \(h\,d\ell \to 0\) зникає разом з нею. Тому тангенціальна складова \(\Efield \) неперервна, і змінність \(\Bfield \) цього не змінює.

Для \(\Hfield \) праворуч стоїть ще й струм: потік струму зміщення \(\partial \Dfield /\partial t\) крізь площу \(h\,d\ell \) теж зникає, а струм провідності зникає, лише якщо він розподілений в об’ємі. Якщо ж він тече тонким шаром на самій межі, то його лінійна густина \(\vect i\) (струм через одиницю довжини, перпендикулярної до нього) від \(h\) не залежить і пронизує контур. Орієнтуємо контур упоперек струму, \(\vect \tau =\vect b\times \vect n\), де \(\vect b=\vect i/i\):

\begin{equation*} \oint \limits _L \Hfield \cdot d\vect r = (\Hfield _2-\Hfield _1)\cdot \vect \tau \,d\ell = \frac {4\pi }{c}\,i\,d\ell . \end{equation*}

Оскільки \((\Hfield _2-\Hfield _1)\cdot (\vect b\times \vect n)=\vect b\cdot [\vect n\times (\Hfield _2-\Hfield _1)]\), а контур іншої орієнтації струм не пронизує,

\begin{equation} \label {eq:BCTangential} \tcbhighmath { E_{2\tau } = E_{1\tau }, \qquad \vect n\times \left (\Hfield _2 - \Hfield _1\right ) = \frac {4\pi }{c}\,\vect i. } \end{equation}

Тангенціальна складова \(\Efield \) неперервна завжди, а тангенціальна складова \(\Hfield \) стрибає лише там, де по межі течуть поверхневі струми провідності (наприклад, обмотка на межі двох магнетиків); без них \(H_{2\tau }=H_{1\tau }\).

Підсумуємо фізичний зміст умов (14.22) і (14.23): стрибок \(D_n\) створюють поверхневі вільні заряди, стрибок \(H_\tau \) — поверхневі струми; \(B_n\) і \(E_\tau \) неперервні завжди. Для змінних полів умови мають той самий вигляд, що й для стаціонарних, бо струм зміщення й \(\partial \Bfield /\partial t\) скінченні й у тонкому шарі нічого не дають.

§ 14.3 Про рівняння Максвелла

Теорія Максвелла — це вершина класичної науки про електромагнітне поле. До цієї висоти ми піднімалися крок за кроком, уточнюючи поняття й розкриваючи глибинні принципи цієї науки: кожен пройдений розділ — електростатика, закони постійного струму, магнітостатика, явище електромагнітної індукції — був немов базовий табір на шляху до вершини (рис. 14.8).

(image)

Рис. 14.8. Теорія Максвелла — це вершина класичної науки про електромагнітне поле

На вершині перед нами постають рівняння Максвелла — велична симфонія електричного й магнітного полів, ключ до розуміння електромагнітної взаємодії. Уся споруда класичної електродинаміки, зведена нами розділ за розділом — від закону Кулона до струму зміщення, — вміщується тепер у чотирьох компактних рівняннях Максвелла, доповнених трьома матеріальними рівняннями середовища. Ці чотири рівняння містять усе: електростатику й магнітостатику як окремі стаціонарні випадки, електромагнітну індукцію й струм зміщення як дві половини єдиної симетрії, — і, як буде показано далі, електромагнітні хвилі й саме світло як прямий наслідок цих же рівнянь у вакуумі. Людвіг Больцман, автор одного з перших викладів теорії Максвелла в курсі лекцій («Лекції з теорії Максвелла про електрику й світло», 1891–1893), поставив епіграфом до другої частини слова Гете з «Фауста»:

Чи не бог накреслив ці знаки…?

  Й. В. Гете, «Фауст» (переклад наш).

Слова Гете недаремні: з рівнянь випливло значно більше, ніж у них було закладено. Максвелл записав систему, спираючись на закони Кулона, Ампера, Фарадея — і жодне з цих окремих досягнень електростатики та магнітостатики не містило натяку на те, що об’єднана система виявиться незрівнянно багатшою за суму своїх частин. Наслідки рівнянь подібні до спуску з вершини у простір застосувань. Перші кроки цього спуску ми зробимо вже в межах цього розділу: закон збереження енергії електромагнітного поля (теорема Пойнтінга) і скін-ефект у провідниках — найближчі до вершини застосування щойно записаної системи. Далі, у наступних розділах курсу, цей спуск продовжиться — до поширення електромагнітних хвиль, принципів їх випромінювання і, зрештою, до основ оптики, радіо- та електротехніки.

§ 14.4 Енергія електромагнітного поля

Закон збереження енергії електромагнітного поля

Нехай у деякій області простору присутнє електромагнітне поле й заряджені частинки, що з ним взаємодіють (рис. 14.9). Якщо ця система замкнена, її енергія зберігається; якщо ж незамкнена, енергія може як втікати в цю область, так і витікати з неї. Якісно закон збереження енергії для такої області можна записати так:

\begin{multline*} (\text {зменшення енергії поля в об'ємі}) = \\ (\text {робота над частинками}) + (\text {потік енергії назовні}), \end{multline*} або, виражаючи цікаву для нас величину — роботу поля над зарядженими частинками:

\begin{multline*} (\text {робота над частинками}) = \\(\text {зменшення енергії поля в об'ємі}) - (\text {потік енергії назовні}). \end{multline*}

(-tikz- diagram)

Рис. 14.9. Заряджені частинки в області, обмеженій замкненою поверхнею: енергія електромагнітного поля може втікати й витікати крізь цю поверхню

Рухати заряджені частинки, як ми твердо встановили ще в розділі 9, може лише електричне поле (магнітне поле роботи не виконує). Енергія, яку електричне поле витрачає на розгін частинок в одиниці об’єму за одиницю часу, — це потужність \(\vect j\cdot \Efield \) (у провіднику вона перетворюється на джоулеве тепло, розділ 7).

Виведення закону збереження

Запишемо закон Максвелла для \(\rot \Hfield \) (14.6), розв’язавши його відносно \(\vect j\):

\begin{equation*} \vect j = \frac {c}{4\pi }\rot \Hfield - \frac 1{4\pi }\parttime {\Dfield }. \end{equation*}

Помножимо скалярно обидві частини на \(\Efield \):

\begin{equation*} \vect j\cdot \Efield = \frac {c}{4\pi }\Efield \cdot \rot \Hfield - \frac 1{4\pi }\Efield \cdot \parttime {\Dfield }. \end{equation*}

Скористаємось тотожністю векторного аналізу \(\Efield \cdot \rot \Hfield = -\divg \left [\Efield \times \Hfield \right ] + \Hfield \cdot \rot \Efield \) та матеріальним рівнянням \(\Dfield =\epsilon \Efield \) (середовище лінійне, без дисперсії, \(\epsilon \) і \(\mu \) сталі; тому \(\Efield \cdot \parttime {\Dfield } = \epsilon \Efield \cdot \parttime {\Efield } = \parttime {}\left (\tfrac 12\epsilon E^2\right )\)):

\begin{equation*} \vect j\cdot \Efield = -\divg \left (\frac {c}{4\pi }\left [\Efield \times \Hfield \right ]\right ) + \frac {c}{4\pi }\Hfield \cdot \rot \Efield - \parttime {}\left (\frac 1{8\pi }\epsilon E^2\right ). \end{equation*}

Тепер підставимо закон електромагнітної індукції, \(\rot \Efield = -\dfrac 1c\parttime {\Bfield }\), і матеріальне рівняння \(\Bfield =\mu \Hfield \) (так що \(\Hfield \cdot \parttime {\Bfield } = \parttime {}\left (\tfrac 12\mu H^2\right )\)):

\begin{equation*} \vect j\cdot \Efield = -\divg \left (\frac {c}{4\pi }\left [\Efield \times \Hfield \right ]\right ) - \parttime {}\left (\frac {\epsilon E^2}{8\pi } + \frac {\mu H^2}{8\pi }\right ). \end{equation*}

Теорема Пойнтінга

Проаналізуємо отриманий вираз. Позначимо

\begin{equation} \label {eq:PoyntingVectorDef} \tcbhighmath { \vect \Pi = \frac {c}{4\pi }\left [\Efield \times \Hfield \right ] } \end{equation}

— вектор Пойнтінга, і

\begin{equation} \label {eq:energy_density} \tcbhighmath { w = \dfrac {\epsilon E^2}{8\pi }+\dfrac {\mu H^2}{8\pi } = \dfrac {\Efield \cdot \Dfield }{8\pi }+\dfrac {\Bfield \cdot \Hfield }{8\pi } } \end{equation}

— об’ємну густину енергії електромагнітного поля (сума вже відомих нам електричної й магнітної частин, розділи 6 і 13). Тоді

\begin{equation} \label {eq:PoyntingTheoremDiff} \tcbhighmath { -\parttime {w} = \divg \vect \Pi + \vect j\cdot \Efield . } \end{equation}

Інтегруючи по довільному об’єму \(V\), обмеженому поверхнею \(S\), і застосовуючи теорему Остроградського–Гаусса, отримуємо інтегральну форму — теорему Пойнтінга:

\begin{equation} \label {eq:PoyntingTheoremInt} \tcbhighmath { -\frac {dW}{dt} = \oiint \limits _S \vect \Pi \cdot d\vect S + \iiint \limits _V \vect j\cdot \Efield \, dV. } \end{equation}

Теорема Пойнтінга: зменшення енергії електромагнітного поля за одиницю часу в даному об’ємі дорівнює сумі потоку енергії крізь поверхню, що обмежує цей об’єм, і потужності, яку сили поля виконують над зарядами речовини всередині об’єму. Вектор \(\vect \Pi \) визначає кількість енергії поля, що протікає крізь одиничну площадку за одиницю часу, і вказує напрям руху енергії — поняття, потрібне лише для змінних полів (у статиці енергія нікуди не тече). Сам \(\vect \Pi \) визначений з точністю до ротора довільного векторного поля, але потік крізь замкнену поверхню однозначний.

Історична довідка. Джон Генрі Пойнтінг (1852–1914), учень Максвелла, а згодом перший професор фізики в Бірмінгемі, опублікував теорему й вектор, що носять його ім’я, 1884 р. у статті «Про передачу енергії в електромагнітному полі». Головна нова думка — енергія передається не вздовж провідника, а через простір навколо нього: саме до цього висновку ми прийдемо нижче в прикладах з провідником і конденсатором. Приблизно в той самий час до такого ж результату незалежно дійшов Олівер Хевісайд, тож у літературі трапляється й назва «вектор Умова–Пойнтінга» (М. О. Умов ще 1874 р. запровадив поняття потоку енергії для пружних середовищ).

Про одиниці вимірювання

У гауссовій системі одиниць

\begin{equation*} \left [\Pi \right ] = \frac {\text {ерг}}{\text {см}^2\cdot \text {с}}, \qquad \left [w\right ] = \frac {\text {ерг}}{\text {см}^3}; \end{equation*}

для порівняння, у СІ вектор Пойнтінга вимірюється у Вт/м\(^2\), а густина енергії — у Дж/м\(^3\).

(-tikz- diagram)

Рис. 14.10. Поля \(\Efield \), \(\Hfield \) і вектор Пойнтінга \(\vect \Pi \) при зарядці плоского конденсатора

Зарядка конденсатора. Плоский конденсатор з пластинами радіуса \(R\) заряджається струмом \(I\) від зовнішнього джерела (рис. 14.10). Якщо в деякий момент заряд на нижній пластині дорівнює \(q\), то вектор індукції всередині конденсатора

\begin{equation} \label {eq:CapacitorD} D = 4\pi \sigma = \frac {4\pi q}{\pi R^2}, \end{equation}

напрямлений від нижньої пластини до верхньої. Густина струму зміщення в конденсаторі:

\begin{equation*} j_\text {зм} = \frac {\dot D}{4\pi } = \frac {\dot q}{\pi R^2}. \end{equation*}

Цей струм породжує в конденсаторі магнітне поле, яке (як і в попередньому прикладі) знаходимо за теоремою про циркуляцію, взявши за контур \(L\) коло радіуса \(r\) з центром на осі конденсатора:

\begin{equation*} 2\pi r H(r) = \frac {4\pi }{c}\pi r^2 j_\text {зм}(r) \quad \Rightarrow \quad H(r) = \frac {2r}{cR^2}\dot q. \end{equation*}

Оскільки конденсатор заряджається (\(\dot q>0\)), струм зміщення напрямлений від нижньої обкладки до верхньої, а силові лінії \(\Hfield \) охоплюють вісь конденсатора за правилом правого гвинта.

Вектор Пойнтінга \(\vect \Pi =\dfrac {c}{4\pi }\left [\Efield \times \Hfield \right ]\) спрямований до осі конденсатора (перпендикулярно до бічної поверхні, всередину) і дорівнює за величиною на межі (\(r=R\)):

\begin{equation*} \Pi = \frac {c}{4\pi }EH = \frac {c}{4\pi }\left (\frac {4\pi q}{\epsilon \pi R^2}\right )\left (\frac {2\dot q}{cR}\right ) = \frac {2q\dot q}{\epsilon \pi R^3}. \end{equation*}

Зарядку вважаємо повільною, а зазор малим (\(h\ll R\)), тому магнітною енергією між обкладками й крайовими ефектами нехтуємо. Якщо відстань між пластинами дорівнює \(h\), енергія, що втікає в конденсатор за одиницю часу (крізь бічну поверхню площею \(2\pi Rh\)):

\begin{equation*} \frac {dW}{dt} = \Pi \cdot 2\pi Rh = \frac {2q\dot q}{\epsilon \pi R^3}\cdot 2\pi Rh = \frac {4hq\dot q}{\epsilon R^2} = \frac {q\dot q}{C}, \end{equation*}

де \(C=\epsilon \pi R^2/(4\pi h)\) — ємність конденсатора (розділ 6). За кінцевий час, коли заряд на пластині досягає значення \(q\), енергія, що втекла в конденсатор ззовні, становить

\begin{equation} \label {eq:CapacitorEnergyResult} W = \frac {q^2}{2C} \end{equation}

— ми прийшли, зовсім іншим шляхом, до вже відомої формули для енергії зарядженого конденсатора (6.20)!

(-tikz- diagram)

Рис. 14.11. Поля \(\Efield \), \(\Hfield \) і вектор Пойнтінга \(\vect \Pi \) на поверхні довгого провідника зі струмом

Довгий провідник. Розглянемо довгий прямий дріт радіуса \(R\) і довжини \(\ell \), яким тече струм \(I\) (рис. 14.11). На зовнішній поверхні дроту присутнє магнітне поле \(H = 2I/(cR)\) (розділ 9). Струм у дроті виникає завдяки напрузі \(U\) на його кінцях, що створює всередині (і, за неперервністю тангенціальної складової, на поверхні) поле \(E = U/\ell \).

Вектор Пойнтінга виявляється спрямованим до осі провідника й дорівнює за величиною

\begin{equation*} \Pi = \frac {c}{4\pi }EH = \frac {c}{4\pi }\cdot \frac {U}{\ell }\cdot \frac {2I}{cR} = \frac 1{2\pi \ell R}\,UI. \end{equation*}

Оскільки площа бічної поверхні провідника дорівнює \(S=2\pi \ell R\), повний потік енергії, що втікає в провідник, становить \(\Pi S = UI\) — це в точності та сама потужність, що йде на джоулеві втрати в дроті: \(\Pi S = \mathcal P = UI\) (розділ 7).

Обидва приклади дають одну картину, контрінтуїтивну, але фундаментальну: енергія надходить до споживача не вздовж дротів, а ззовні, крізь бічну поверхню.

У конденсаторі енергія \(q^2/2C\), що запасається в полі, втікає крізь бічну поверхню, а не вздовж дротів чи силових ліній \(\Efield \). Величина збігається з розрахунком через роботу джерела (розділ 6), але картина шляху енергії інша.

У провіднику енергія для подолання опору приходить з поля навколо дроту й входить у нього збоку. Дріт — не «труба», якою тече енергія, а лише напрямна для цього потоку. Уздовж дроту енергію несе поле зовні: нормальна складова \(\Efield \) від поверхневих зарядів разом з \(\Hfield \) дає поздовжню складову \(\vect \Pi \).

§ 14.5 Скін-ефект

До цього моменту рівняння Максвелла поставали перед нами або як підсумок уже відомого (стаціонарні випадки — електро- і магнітостатика), або як джерело якісних висновків (струм зміщення, симетрія, теорема Пойнтінга). Тепер подивимося на них як на робочий інструмент, узявши конкретну фізичну задачу: поведінку електромагнітного поля у провіднику за швидкозмінних процесів, на прикладі скін-ефекту.

Означення та наслідки

Скін-ефектом (від англ. skin — шкіра) називають протікання струмів високої частоти переважно в тонкому поверхневому шарі провідника (рис. 14.12).

(-tikz- diagram)

Рис. 14.12. Розподіл густини струму в перерізі мідного дроту діаметром \(0{,}5\) мм на частотах \(50\) Гц, \(200\) кГц, \(3\) МГц і \(100\) МГц (інтенсивність кольору пропорційна \(|\vect j|\)): зі зростанням частоти струмонесучий шар стоншується

Скін-ефект має кілька важливих практичних наслідків:

  • • зменшується діюча площа перерізу провідника, а отже, зростає його опір на змінному струмі;

  • • зменшується індуктивність провідника: оскільки за сильного скін-ефекту струму (а отже, і магнітного поля) всередині провідника практично немає, магнітна енергія стає меншою на величину енергії поля, яка раніше запасалась усередині провідника;

  • • електромагнітна хвиля, що потрапляє на поверхню провідника (металу, електроліту, плазми), швидко загасає вглиб нього, проникаючи лише на невелику глибину — це тісно пов’язано з тим, що провідники добре відбивають світло.

Історична довідка. Скін-ефект першим теоретично описав Горацій Ламб (1883) — для провідних куль; Олівер Хевісайд, який ще з початку 1880-х років вивчав поширення сигналів у телеграфних лініях, розглянув його для дротів (1885 р.). Отже, явище теоретично описали ще до масового поширення змінного струму в енергетиці — у зв’язку з передаванням сигналів телеграфними лініями.

Якісне пояснення

Змінний струм у провіднику породжує змінне вихрове магнітне поле, силові лінії якого перпендикулярні до осі провідника (рис. 14.13). Це змінне магнітне поле, своєю чергою, породжує вихрове електричне поле (розділ 12), що спричиняє в товщі провідника струми Фуко: на поверхні провідника вихровий струм напрямлений у той самий бік, що й основний струм провідності (і підсилює його там), а всередині провідника — у протилежний бік (і послаблює струм у серцевині). У результаті струм витісняється з осі провідника до його поверхні.

(-tikz- diagram)

Рис. 14.13. Якісний механізм скін-ефекту: вихрові струми Фуко підсилюють струм на поверхні й послаблюють у центрі провідника
Чому в металах нехтують струмами зміщення

У провіднику густина струму провідності й напруженість поля пов’язані законом Ома, \(\vect j = \lambda \Efield \). Якщо поле в провіднику змінюється гармонічно, \(\Efield =\Efield _0\cos (\omega t)\), то поряд зі струмом провідності виникає й струм зміщення:

\begin{equation*} \vect j_\text {зм} = \frac {\epsilon }{4\pi }\parttime {\Efield } = \frac {\epsilon \omega }{4\pi }E_0\cos \left (\omega t+\frac \pi 2\right ). \end{equation*}

Оцінимо відношення амплітуд густини струму зміщення та струму провідності:

\begin{equation} \label {eq:SkinDisplacementNegligible} \frac {j_\text {зм}}{j_\text {пров}} = \frac {\epsilon \omega }{4\pi \lambda } = \omega \tau _\text {М} \ll 1, \end{equation}

де \(\tau _\text {М} = \dfrac {\epsilon }{4\pi \lambda }\) — максвелівський час релаксації (7.35). Умова означає, що \(\tau _\text {М} \ll T\), де \(T \sim 1/\omega \) — період зміни електромагнітного поля.

Для типових металів провідність \(\lambda \sim 10^{16}\)–\(10^{18}\) с\(^{-1}\) (гауссова система), а типова діелектрична проникність остова — порядку \(10\)–\(100\), що відповідає вкрай малому максвелівському часу \(\tau _\text {М} \sim 10^{-19}\)–\(10^{-18}\) с. Тому формально нерівність (14.30) виконується аж до \(\omega \sim 1/\tau _\text {М}\sim 10^{18}\) с\(^{-1}\); реальну межу задає не вона, а умова \(\omega \tau \ll 1\) застосовності закону Ома (див. нижче), тобто \(\nu \lesssim 10^{13}\) Гц. У всьому цьому діапазоні струми зміщення не відіграють істотної ролі у металах порівняно зі струмами провідності — саме тому надалі, аналізуючи скін-ефект у металах, ми зможемо ними знехтувати.

Варто уточнити фізичний зміст діелектричної проникності \(\epsilon \) у цій оцінці: у металі вона описує не відгук вільних електронів провідності (їхній внесок уже повністю врахований окремо, через закон Ома і струм провідності), а значно слабшу поляризацію зв’язаних електронів іонного остова. Крім того, сама провідність \(\lambda \) у реальності не є сталою величиною — вона починає спадати з частотою, щойно період поля стає порівнянним із часом релаксації електронів провідності (\(\tau \sim 10^{-14}\) с). Реально ж закон Ома перестає працювати вже за \(\omega \tau \sim 1\), де \(\tau \) — час вільного пробігу електронів (а не \(\tau _\text {М}\)). Тому межа \(\nu \sim 10^{13}\) Гц — лише орієнтовна, за порядком величини, а не різка межа. Формули цього підрозділу (нормальний скін-ефект) застосовні, поки \(\omega \tau \ll 1\); на вищих частотах доводиться враховувати частотну залежність \(\lambda (\omega )\).

Рівняння скін-ефекту

Виведемо рівняння для поля в провіднику, спираючись безпосередньо на рівняння Максвелла (а не на якісні міркування). Нехай \(\epsilon =\const \), \(\mu =\const \); у провіднику немає некомпенсованого об’ємного заряду, тому теорема Гаусса дає \(\divg \Efield =0\). З урахуванням закону Ома, а також знехтувавши, за щойно встановленою нерівністю (14.30), струмом зміщення, рівняння Максвелла в металі набувають вигляду

\begin{equation*} \rot \Efield = -\frac {\mu }c\parttime {\Hfield }, \qquad \rot \Hfield = \frac {4\pi \lambda }{c}\Efield , \qquad \divg \Efield =0, \quad \divg \Hfield =0. \end{equation*}

Виключимо \(\Hfield \): застосуємо операцію \(\rot \) до першого рівняння й підставимо друге:

\begin{equation*} \rot \rot \Efield = -\frac {\mu }c\parttime {}\left (\rot \Hfield \right ) = -\frac {4\pi \mu \lambda }{c^2}\parttime {\Efield }. \end{equation*}

З іншого боку, за тотожністю векторного аналізу і з урахуванням \(\divg \Efield =0\): \(\rot \rot \Efield = \grad (\divg \Efield )-\nabla ^2\Efield = -\nabla ^2\Efield \). Прирівнюючи, отримуємо рівняння скін-ефекту:

\begin{equation} \label {eq:SkinWaveEquation} \tcbhighmath { \nabla ^2\Efield = \frac {4\pi \mu \lambda }{c^2}\parttime {\Efield }. } \end{equation}

Таке саме рівняння (з тими самими кроками виведення) отримуємо й для \(\Hfield \) та для густини струму \(\vect j=\lambda \Efield \). Зверніть увагу: у ньому перша похідна за часом, а не друга, як у хвильовому рівнянні. Отже, поле в металі не «біжить», а просочується вглиб, як тепло.

Оцінка глибини проникнення

Рівняння (14.31) за математичною формою збігається з рівнянням дифузії, \(\parttime {F} = \mathcal {D}\nabla ^2 F\), з коефіцієнтом дифузії \(\mathcal {D} = c^2/(4\pi \mu \lambda )\); зокрема, з рівнянням теплопровідності, де роль \(F\) відіграє температура.

Аналогія. Узимку ґрунт промерзає не одразу: добові коливання температури повітря проникають у землю лише на \({\sim }10\) см, а річні (сезонні) — на кілька метрів. Глибина проникнення зростає як \(\sqrt {aT}\) (\(a\) — температуропровідність, \(T\) — період коливань), тому в льоху на глибині кількох метрів майже постійна температура. Скін-шар — це такий самий «льох» для змінного поля: чим швидше змінюється поле на поверхні, тим тонший шар, до якого воно встигає «просочитися».

Якщо на поверхні речовини діє джерело, то за час \(\tau \) «хвиля дифузії» проникає на глибину \(\delta =\sqrt {\mathcal {D}\tau }\); якщо джерело діє періодично з періодом \(T=2\pi /\omega \), слід узяти \(\tau \sim 1/\omega \), звідки отримуємо оцінку для глибини проникнення:

\begin{equation} \label {eq:SkinDepthEstimate} \delta \sim \frac {c}{\sqrt {4\pi \lambda \mu \omega }}. \end{equation}

Переконаємось, що ця оцінка, з точністю до числового множника, дійсно правильна, застосувавши безпосередньо рівняння Максвелла в інтегральній формі до тонкого приповерхневого шару завтовшки \(\delta \).

Циркуляція \(\Efield \). Розглянемо прямокутний контур \(L\) зі сторонами \(h\) (уздовж осі провідника, на його поверхні) і \(\delta \) (углиб) (рис. 14.14). За законом електромагнітної індукції, \(Eh = -\dfrac 1c\dfrac {\Delta \Phi }{\Delta t}\), де магнітний потік крізь цей контур за модулем \(\Phi \approx BS\approx \mu H h\delta \) (поле \(H\) спадає до нуля на глибині \(\delta \)), а швидкість його зміни за порядком величини \(\Delta \Phi /\Delta t \approx \omega \Phi \) (\(\omega \sim 1/T\) — частота зміни струму). Тому

\begin{equation} \label {eq:SkinCirculationE} Eh \sim \frac 1c\mu H\omega h\delta \quad \Rightarrow \quad E \sim \frac {\mu H\omega \delta }{c}. \end{equation}

Циркуляція \(\Hfield \). Тепер розглянемо контур \(L\) на поперечному перерізі провідника, завдовжки \(\ell \) уздовж поверхні й завширшки \(\delta \) углиб (рис. 14.15). За теоремою про циркуляцію, \(H\ell = \dfrac {4\pi }{c}j\ell \delta \), а з огляду на закон Ома, \(j=\lambda E\):

\begin{equation} \label {eq:SkinCirculationH} H \sim \frac {4\pi \lambda }{c}E\delta . \end{equation}

(-tikz- diagram)

Рис. 14.14. Контур для оцінки циркуляції \(\Efield \) поблизу поверхні циліндричного провідника (вигляд збоку)
   

(-tikz- diagram)

Рис. 14.15. Контур для оцінки циркуляції \(\Hfield \) поблизу поверхні циліндричного провідника (вигляд зверху)

Підставляючи (14.34) в (14.33):

\begin{equation*} E \sim \frac {4\pi \mu \lambda \omega \delta ^2}{c^2}\, E, \end{equation*}

звідки, скорочуючи на \(E\), отримуємо оцінку глибини скін-шару:

\begin{equation} \label {eq:SkinDepthFinal} \delta \sim \frac {c}{\sqrt {4\pi \lambda \mu \omega }}, \end{equation}

що збігається з дифузійною оцінкою (14.32). Точне значення числового коефіцієнта дає розв’язок рівняння (14.31) для однорідного провідника, що займає півпростір \(x>0\). Шукаючи його у вигляді плоскої хвилі \(\Efield \propto e^{i(kx-\omega t)}\), отримуємо \(k^2=4\pi i\mu \lambda \omega /c^2\), тобто \(k=(1+i)/\delta \), де

\begin{equation} \label {eq:SkinDepthExact} \tcbhighmath { \delta = \frac {c}{\sqrt {2\pi \lambda \mu \omega }}. } \end{equation}

Поле загасає вглиб провідника за законом \(E\propto e^{-x/\delta }\cos (x/\delta -\omega t)\), а \(\delta \) — глибина, на якій амплітуда зменшується в \(e\) разів. Оцінка (14.35) відрізняється від точної формули лише множником \(\sqrt 2\). Значення \(\delta \) для деяких металів на частоті \(10\) ГГц, обчислені за точною формулою, наведено в табл. 14.1.

Оцінка (14.35) побудована на спрощених контурних міркуваннях і дає лише порядок величини та правильну залежність \(\delta \propto 1/\sqrt {\lambda \mu \omega }\); точний числовий коефіцієнт дає розв’язок рівняння (14.31). Формула (14.36) описує нормальний скін-ефект: вона застосовна, коли \(\delta \) значно менша за розміри й радіус кривини провідника, частота така, що \(\omega \tau \ll 1\) (\(\tau \sim 10^{-14}\) с — час вільного пробігу електрона), і довжина вільного пробігу електрона менша за \(\delta \) (тоді справджується локальний закон Ома \(\vect j=\lambda \Efield \)). Інакше (наприклад, у чистих металах при низьких температурах) спостерігають аномальний скін-ефект.

Таблиця 14.1. Глибина скін-шару для деяких металів на частоті \(10\) ГГц (за точною формулою)
.
Метал

Глибина скін-шару, мкм

Мідь (\(\ce {Cu}\))

0,652

Срібло (\(\ce {Ag}\))

0,634

Золото (\(\ce {Au}\))

0,753

Алюміній (\(\ce {Al}\))

0,820

Числові орієнтири. Для міді \(\delta \approx 66~\text {мм}/\sqrt {f[\text {Гц}]}\): на частоті мережі \(50\) Гц \(\delta \approx 9\) мм, на \(1\) МГц — \(66\) мкм, на \(10\) ГГц — менше мікрометра. Тому для звичайної проводки скін-ефект неістотний, а от для шин електростанцій і дротів ЛЕП завтовшки кілька сантиметрів — уже помітний. У сталі через велике \(\mu \sim 10^3\) скін-шар у десяток і більше разів тонший, ніж у міді: на частоті індукційної плити (\(20\)–\(100\) кГц) він становить лише десятки мікрометрів, тож дно сталевої каструлі нагрівається тонким поверхневим шаром, а ось алюмінієва чи мідна каструля на такій плиті майже не гріється.

Застосування скін-ефекту в техніці

Існування скін-ефекту завжди враховують у техніці швидкозмінних струмів. Оскільки такі струми практично не йдуть у глибині провідника, дроти й шини для них виготовляють із порожнистих труб — економлячи метал без істотної втрати в опорі. У радіотехніці надвисоких частот багато деталей (хвилеводи, коаксіальні лінії) покривають тонким, добре провідним шаром срібла, оскільки їхній опір практично повністю визначається лише поверхневим шаром. Скін-ефект у поєднанні з нагріванням вихровими струмами (розділ 12) використовують і для поверхневого загартування сталі: деталі піддають дії змінних струмів і потім швидко охолоджують, унаслідок чого розігрів і загартування відбуваються лише в поверхневому шарі, а основна маса деталі лишається незагартованою — це дає вироби з високою стійкістю до стирання поверхні, але без крихкості, властивої звичайному наскрізному загартуванню. Щоб, навпаки, послабити скін-ефект у котушках високої частоти, дріт роблять із багатьох тонких ізольованих жилок, сплетених так, щоб кожна по черзі опинялася на поверхні джгута (літцендрат).

Підсумки

У цьому розділі ідея Максвелла про струм зміщення замкнула систему рівнянь електродинаміки в остаточному вигляді й дала нам два перші, найближчі до вершини, наслідки цієї системи: закон збереження енергії електромагнітного поля у формі теореми Пойнтінга та кількісний опис скін-ефекту у провідниках. В обох випадках рівняння Максвелла виступили вже не підсумком відомого, а робочим інструментом, що дає нові, нетривіальні результати — аж до контрінтуїтивного висновку про те, що енергія до провідника надходить не вздовж нього, а ззовні, крізь бічну поверхню.

Наступний крок — спуститися з вершини далі, у простір хвильових явищ: розглянути, як із рівнянь Максвелла у вакуумі випливає саме існування електромагнітних хвиль, що біжать зі швидкістю світла, а тоді — дослідити, як саме заряджені частинки, що рухаються з прискоренням, ці хвилі випромінюють.

Задачі

  • 14.1. Струм зміщення в конденсаторі змінної напруги. Плоский конденсатор із круглими пластинами радіуса \(R\), відстанню між ними \(d\) і діелектриком проникності \(\epsilon \) приєднано до джерела напруги \(U(t)=U_m\sin \omega t\). Знайдіть густину й повний струм зміщення між пластинами та напруженість магнітного поля \(H\) на краю пластин (\(r=R\)). Порівняйте струм зміщення зі струмом \(C\,dU/dt\) у підвідних дротах (\(C=\epsilon R^2/4d\) — ємність конденсатора). Вказівка: \(E=U/d\); далі скористайтесь означенням \(j_\text {зм}\) та теоремою про циркуляцію. [відповідь]

  • 14.2. Коли струм зміщення в металі стає помітним? Оцініть частоту \(\nu \), на якій амплітуди густин струму зміщення й струму провідності в міді зрівнюються (\(\lambda \approx 5\cdot 10^{17}\) с\(^{-1}\), \(\epsilon \sim 10\)). Порівняйте з межею застосовності закону Ома, \(\omega \tau \sim 1\) (\(\tau \sim 10^{-14}\) с), і зробіть висновок. Вказівка: прирівняйте \(\epsilon \omega /4\pi \) до \(\lambda \). [відповідь]

  • 14.3. Енергія втікає в соленоїд. По довгому соленоїду радіуса \(R\) з \(n\) витками на одиницю довжини тече струм \(I(t)\), що повільно зростає. Знайдіть вектор Пойнтінга на бічній поверхні соленоїда й покажіть, що потік енергії крізь цю поверхню дорівнює швидкості зростання магнітної енергії всередині — так само як у прикладі з конденсатором. Вказівка: \(H=4\pi nI/c\) усередині; електричне поле на поверхні знайдіть із закону індукції Фарадея (циркуляція \(\Efield \) по колу радіуса \(R\)). [відповідь]

  • 14.4. Скін-шар на промисловій частоті. Знаючи з табл. 14.1 глибину скін-шару міді на частоті \(10\) ГГц (\(0{,}652\) мкм), знайдіть її на частоті \(50\) Гц і зробіть висновок про доцільність суцільних мідних дротів великого діаметра в лініях електропередачі. Вказівка: \(\delta \propto 1/\sqrt \omega \). [відповідь]

  • 14.5. Енергія в коаксіальному кабелі. Між внутрішнім (радіуса \(a\)) і зовнішнім (радіуса \(b\)) провідниками ідеального коаксіального кабелю прикладено напругу \(U\), а по ньому тече струм \(I\). Знайдіть вектор Пойнтінга між провідниками й покажіть, що потік енергії крізь переріз кабелю дорівнює \(UI\). Вказівка: \(E=U/(r\ln (b/a))\), \(H=2I/(cr)\). [відповідь]

Контрольні питання

  • 1. Покажіть, що теорема про циркуляцію \(\Hfield \) для постійних полів, застосована до випадку змінного в часі заряду, суперечить закону збереження заряду (рівнянню неперервності).

  • 2. У чому полягала ідея Максвелла про симетрію електричного й магнітного полів? Як ця ідея привела його до поняття струму зміщення?

  • 3. Виведіть вираз для густини струму зміщення \(\vect j_\text {зм} = \dfrac 1{4\pi }\parttime {\Dfield }\) з вимоги узгодженості теореми про циркуляцію із законом збереження заряду. Чому цей вибір не єдиний математично можливий, і що зрештою підтверджує саме його правильність?

  • 4. Запишіть остаточну теорему про циркуляцію магнітного поля з урахуванням струму зміщення в інтегральній та диференціальній формах.

  • 5. Порівняйте закон електромагнітної індукції Фарадея та гіпотезу Максвелла про магнітоелектричну індукцію. У чому полягає асиметрія знаків між ними та до яких глибоких наслідків вона приводить?

  • 6. Розгляньте задачу про радіальне стікання заряду з кулі: чому магнітне поле в цій задачі не виникає взагалі, попри те що заряд явно рухається? Яку роль тут відіграє точна компенсація струму провідності струмом зміщення?

  • 7. Розгляньте задачу про зарядку плоского конденсатора: чому циркуляція \(\Hfield \) по одному й тому самому контуру дає однаковий результат для двох різних поверхонь — тієї, що перетинає дріт, і тієї, що проходить між обкладками? Що це означає для ролі струму зміщення в конденсаторі?

  • 8. Чим струм зміщення принципово відрізняється від струму провідності — чому до нього незастосовні закон Ома і закон Джоуля–Ленца?

  • 9. Запишіть повну систему чотирьох рівнянь Максвелла в інтегральній та диференціальній формах. За яким принципом ці рівняння групуються в дві пари?

  • 10. Покажіть, що закон збереження заряду випливає з рівнянь Максвелла (з (14.13а) і (14.13г)).

  • 11. Виведіть вираз електричного поля через потенціали, \(\Efield = -\grad \phi - \dfrac 1c\parttime {\vect A}\), з теореми Гаусса для \(\Bfield \) і закону індукції Фарадея. Чому в нестаціонарному випадку \(\Efield \) визначається не лише скалярним потенціалом?

  • 12. Чому потенціали \(\phi \) і \(\vect A\) визначено неоднозначно? Як перетворюються вони при зміні калібрування, щоб поля \(\Efield \) і \(\Bfield \) не змінилися?

  • 13. Покажіть, що в стаціонарному випадку повна система рівнянь Максвелла розпадається на незалежні системи електростатики й магнітостатики. Чому зв’язок електрики й магнетизму — принципово нестаціонарне явище?

  • 14. Перелічіть матеріальні рівняння, що доповнюють рівняння Максвелла (\(\Dfield =\epsilon \Efield \), \(\Bfield =\mu \Hfield \), закон Ома). Навіщо вони потрібні для розв’язання конкретних задач?

  • 15. Виведіть граничні умови для електричних і магнітних векторів на межі розділу двох середовищ (циліндр Гаусса, контур циркуляції). Чому змінність полів не змінює їхнього вигляду? Коли \(\Hfield _\tau \) зазнає стрибка?

  • 16. Яка структура рівнянь Максвелла? Що породжує \(\Dfield \), що — \(\Hfield \), і чому магнітне поле не має зарядів-джерел (рис. 14.6)?

  • 17. Виведіть теорему Пойнтінга \(-\parttime {w} = \divg \vect \Pi + \vect j\cdot \Efield \) з рівнянь Максвелла для \(\rot \Hfield \) і \(\rot \Efield \), використовуючи тотожність для дивергенції векторного добутку.

  • 18. Що таке вектор Пойнтінга і густина енергії електромагнітного поля? Сформулюйте теорему Пойнтінга в інтегральній формі та поясніть фізичний зміст кожного доданка.

  • 19. Розгляньте приклад зарядки конденсатора через теорему Пойнтінга: чому вся енергія, що запасається в полі всередині конденсатора, насправді втікає туди ззовні, крізь бічну поверхню, а не вздовж дротів?

  • 20. Розгляньте приклад довгого провідника зі струмом: чому енергія, що йде на джоулеві втрати, надходить у провідник не вздовж нього від джерела, а ззовні, крізь бічну поверхню?

  • 21. Що таке скін-ефект і які його основні практичні наслідки (зміна опору, індуктивності, відбивання світла провідниками)?

  • 22. Дайте якісне пояснення скін-ефекту через вихрові струми Фуко: чому вони підсилюють струм на поверхні провідника й послаблюють у його серцевині?

  • 23. Чому в металах аж до дуже високих частот (\(\sim 10^{13}\) Гц) можна нехтувати струмом зміщення порівняно зі струмом провідності? Виведіть умову \(\epsilon \omega /(4\pi ) \ll \lambda \).

  • 24. Виведіть рівняння скін-ефекту \(\nabla ^2\Efield = (4\pi \mu \lambda /c^2)\,\parttime {\Efield }\) з рівнянь Максвелла для провідника, знехтувавши струмом зміщення.

  • 25. Виведіть оцінку глибини скін-шару \(\delta \sim c/\sqrt {4\pi \lambda \mu \omega }\), спираючись на аналогію з рівнянням дифузії, а також прямим контурним міркуванням через циркуляції \(\Efield \) і \(\Hfield \) біля поверхні провідника.

  • 26. Які практичні застосування скін-ефекту в техніці (порожнисті провідники ЛЕП, посріблення хвилеводів, поверхневе загартування сталі)?

  • 27. Між обкладками конденсатора, який заряджається, поставили компас. Чи відхилиться стрілка? Що зміниться, якщо зарядка припиниться?

  • 28. Батарейку з’єднали з лампочкою двома довгими дротами. Покажіть на рисунку напрямок \(\Efield \), \(\Hfield \) і \(\vect \Pi \) поблизу дротів. Де саме тече енергія до лампочки?

  • 29. Чи можна вважати, що енергія в колі постійного струму тече всередині дротів, як вода в трубі? Що змінилося б, якби поле зовні дротів було відсутнє?

  • 30. Чому на індукційній плиті добре гріється сталева каструля, але погано — алюмінієва, хоча алюміній проводить струм краще?

  • 31. Мікрохвильову піч зсередини можна було б зробити з пластику, покритого шаром срібла завтовшки \(1\) мкм. Чи екранував би такий шар випромінювання з частотою \(2{,}45\) ГГц? Оцініть.

  • 32. У скільки разів зміниться глибина скін-шару, якщо частоту збільшити в \(100\) разів? Як це пов’язати з тим, що добові коливання температури проникають у ґрунт значно мілкіше, ніж річні?