Електрика та магнетизм

\(\newcommand{\footnotename}{footnote}\) \(\def \LWRfootnote {1}\) \(\newcommand {\footnote }[2][\LWRfootnote ]{{}^{\mathrm {#1}}}\) \(\newcommand {\footnotemark }[1][\LWRfootnote ]{{}^{\mathrm {#1}}}\) \(\let \LWRorighspace \hspace \) \(\renewcommand {\hspace }{\ifstar \LWRorighspace \LWRorighspace }\) \(\newcommand {\TextOrMath }[2]{#2}\) \(\newcommand {\mathnormal }[1]{{#1}}\) \(\newcommand \ensuremath [1]{#1}\) \(\newcommand {\LWRframebox }[2][]{\fbox {#2}} \newcommand {\framebox }[1][]{\LWRframebox } \) \(\newcommand {\setlength }[2]{}\) \(\newcommand {\addtolength }[2]{}\) \(\newcommand {\setcounter }[2]{}\) \(\newcommand {\addtocounter }[2]{}\) \(\newcommand {\arabic }[1]{}\) \(\newcommand {\number }[1]{}\) \(\newcommand {\noalign }[1]{\text {#1}\notag \\}\) \(\newcommand {\cline }[1]{}\) \(\newcommand {\directlua }[1]{\text {(directlua)}}\) \(\newcommand {\luatexdirectlua }[1]{\text {(directlua)}}\) \(\newcommand {\protect }{}\) \(\def \LWRabsorbnumber #1 {}\) \(\def \LWRabsorbquotenumber "#1 {}\) \(\newcommand {\LWRabsorboption }[1][]{}\) \(\newcommand {\LWRabsorbtwooptions }[1][]{\LWRabsorboption }\) \(\def \mathchar {\ifnextchar "\LWRabsorbquotenumber \LWRabsorbnumber }\) \(\def \mathcode #1={\mathchar }\) \(\let \delcode \mathcode \) \(\let \delimiter \mathchar \) \(\def \oe {\unicode {x0153}}\) \(\def \OE {\unicode {x0152}}\) \(\def \ae {\unicode {x00E6}}\) \(\def \AE {\unicode {x00C6}}\) \(\def \aa {\unicode {x00E5}}\) \(\def \AA {\unicode {x00C5}}\) \(\def \o {\unicode {x00F8}}\) \(\def \O {\unicode {x00D8}}\) \(\def \l {\unicode {x0142}}\) \(\def \L {\unicode {x0141}}\) \(\def \ss {\unicode {x00DF}}\) \(\def \SS {\unicode {x1E9E}}\) \(\def \dag {\unicode {x2020}}\) \(\def \ddag {\unicode {x2021}}\) \(\def \P {\unicode {x00B6}}\) \(\def \copyright {\unicode {x00A9}}\) \(\def \pounds {\unicode {x00A3}}\) \(\let \LWRref \ref \) \(\renewcommand {\ref }{\ifstar \LWRref \LWRref }\) \( \newcommand {\multicolumn }[3]{#3}\) \(\require {textcomp}\) \(\require {colortbl}\) \(\let \LWRorigcolumncolor \columncolor \) \(\renewcommand {\columncolor }[2][named]{\LWRorigcolumncolor [#1]{#2}\LWRabsorbtwooptions }\) \(\let \LWRorigrowcolor \rowcolor \) \(\renewcommand {\rowcolor }[2][named]{\LWRorigrowcolor [#1]{#2}\LWRabsorbtwooptions }\) \(\let \LWRorigcellcolor \cellcolor \) \(\renewcommand {\cellcolor }[2][named]{\LWRorigcellcolor [#1]{#2}\LWRabsorbtwooptions }\) \(\newcommand {\intertext }[1]{\text {#1}\notag \\}\) \(\let \Hat \hat \) \(\let \Check \check \) \(\let \Tilde \tilde \) \(\let \Acute \acute \) \(\let \Grave \grave \) \(\let \Dot \dot \) \(\let \Ddot \ddot \) \(\let \Breve \breve \) \(\let \Bar \bar \) \(\let \Vec \vec \) \(\let \symnormal \mathit \) \(\let \symliteral \mathrm \) \(\let \symbb \mathbb \) \(\let \symbbit \mathbb \) \(\let \symcal \mathcal \) \(\let \symscr \mathscr \) \(\let \symfrak \mathfrak \) \(\let \symsfup \mathsf \) \(\let \symsfit \mathit \) \(\let \symbfsf \mathbf \) \(\let \symbfup \mathbf \) \(\newcommand {\symbfit }[1]{\boldsymbol {#1}}\) \(\let \symbfcal \mathcal \) \(\let \symbfscr \mathscr \) \(\let \symbffrak \mathfrak \) \(\let \symbfsfup \mathbf \) \(\newcommand {\symbfsfit }[1]{\boldsymbol {#1}}\) \(\let \symup \mathrm \) \(\let \symbf \mathbf \) \(\let \symit \mathit \) \(\let \symtt \mathtt \) \(\let \symbffrac \mathbffrac \) \(\newcommand {\mathfence }[1]{\mathord {#1}}\) \(\newcommand {\mathover }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathunder }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathaccent }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathbotaccent }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathalpha }[1]{\mathord {#1}}\) \(\def\upAlpha{\unicode{x0391}}\) \(\def\upBeta{\unicode{x0392}}\) \(\def\upGamma{\unicode{x0393}}\) \(\def\upDigamma{\unicode{x03DC}}\) \(\def\upDelta{\unicode{x0394}}\) \(\def\upEpsilon{\unicode{x0395}}\) \(\def\upZeta{\unicode{x0396}}\) \(\def\upEta{\unicode{x0397}}\) \(\def\upTheta{\unicode{x0398}}\) \(\def\upVartheta{\unicode{x03F4}}\) \(\def\upIota{\unicode{x0399}}\) \(\def\upKappa{\unicode{x039A}}\) \(\def\upLambda{\unicode{x039B}}\) \(\def\upMu{\unicode{x039C}}\) \(\def\upNu{\unicode{x039D}}\) \(\def\upXi{\unicode{x039E}}\) \(\def\upOmicron{\unicode{x039F}}\) \(\def\upPi{\unicode{x03A0}}\) \(\def\upVarpi{\unicode{x03D6}}\) \(\def\upRho{\unicode{x03A1}}\) \(\def\upSigma{\unicode{x03A3}}\) \(\def\upTau{\unicode{x03A4}}\) \(\def\upUpsilon{\unicode{x03A5}}\) \(\def\upPhi{\unicode{x03A6}}\) \(\def\upChi{\unicode{x03A7}}\) \(\def\upPsi{\unicode{x03A8}}\) \(\def\upOmega{\unicode{x03A9}}\) \(\def\itAlpha{\unicode{x1D6E2}}\) \(\def\itBeta{\unicode{x1D6E3}}\) \(\def\itGamma{\unicode{x1D6E4}}\) \(\def\itDigamma{\mathit{\unicode{x03DC}}}\) \(\def\itDelta{\unicode{x1D6E5}}\) \(\def\itEpsilon{\unicode{x1D6E6}}\) \(\def\itZeta{\unicode{x1D6E7}}\) \(\def\itEta{\unicode{x1D6E8}}\) \(\def\itTheta{\unicode{x1D6E9}}\) \(\def\itVartheta{\unicode{x1D6F3}}\) \(\def\itIota{\unicode{x1D6EA}}\) \(\def\itKappa{\unicode{x1D6EB}}\) \(\def\itLambda{\unicode{x1D6EC}}\) \(\def\itMu{\unicode{x1D6ED}}\) \(\def\itNu{\unicode{x1D6EE}}\) \(\def\itXi{\unicode{x1D6EF}}\) \(\def\itOmicron{\unicode{x1D6F0}}\) \(\def\itPi{\unicode{x1D6F1}}\) \(\def\itRho{\unicode{x1D6F2}}\) \(\def\itSigma{\unicode{x1D6F4}}\) \(\def\itTau{\unicode{x1D6F5}}\) \(\def\itUpsilon{\unicode{x1D6F6}}\) \(\def\itPhi{\unicode{x1D6F7}}\) \(\def\itChi{\unicode{x1D6F8}}\) \(\def\itPsi{\unicode{x1D6F9}}\) \(\def\itOmega{\unicode{x1D6FA}}\) \(\def\upalpha{\unicode{x03B1}}\) \(\def\upbeta{\unicode{x03B2}}\) \(\def\upvarbeta{\unicode{x03D0}}\) \(\def\upgamma{\unicode{x03B3}}\) \(\def\updigamma{\unicode{x03DD}}\) \(\def\updelta{\unicode{x03B4}}\) \(\def\upepsilon{\unicode{x03F5}}\) \(\def\upvarepsilon{\unicode{x03B5}}\) \(\def\upzeta{\unicode{x03B6}}\) \(\def\upeta{\unicode{x03B7}}\) \(\def\uptheta{\unicode{x03B8}}\) \(\def\upvartheta{\unicode{x03D1}}\) \(\def\upiota{\unicode{x03B9}}\) \(\def\upkappa{\unicode{x03BA}}\) \(\def\upvarkappa{\unicode{x03F0}}\) \(\def\uplambda{\unicode{x03BB}}\) \(\def\upmu{\unicode{x03BC}}\) \(\def\upnu{\unicode{x03BD}}\) \(\def\upxi{\unicode{x03BE}}\) \(\def\upomicron{\unicode{x03BF}}\) \(\def\uppi{\unicode{x03C0}}\) \(\def\upvarpi{\unicode{x03D6}}\) \(\def\uprho{\unicode{x03C1}}\) \(\def\upvarrho{\unicode{x03F1}}\) \(\def\upsigma{\unicode{x03C3}}\) \(\def\upvarsigma{\unicode{x03C2}}\) \(\def\uptau{\unicode{x03C4}}\) \(\def\upupsilon{\unicode{x03C5}}\) \(\def\upphi{\unicode{x03D5}}\) \(\def\upvarphi{\unicode{x03C6}}\) \(\def\upchi{\unicode{x03C7}}\) \(\def\uppsi{\unicode{x03C8}}\) \(\def\upomega{\unicode{x03C9}}\) \(\def\italpha{\unicode{x1D6FC}}\) \(\def\itbeta{\unicode{x1D6FD}}\) \(\def\itvarbeta{\unicode{x03D0}}\) \(\def\itgamma{\unicode{x1D6FE}}\) \(\def\itdigamma{\mathit{\unicode{x03DD}}}\) \(\def\itdelta{\unicode{x1D6FF}}\) \(\def\itepsilon{\unicode{x1D716}}\) \(\def\itvarepsilon{\unicode{x1D700}}\) \(\def\itzeta{\unicode{x1D701}}\) \(\def\iteta{\unicode{x1D702}}\) \(\def\ittheta{\unicode{x1D703}}\) \(\def\itvartheta{\unicode{x1D717}}\) \(\def\itiota{\unicode{x1D704}}\) \(\def\itkappa{\unicode{x1D705}}\) \(\def\itvarkappa{\unicode{x1D718}}\) \(\def\itlambda{\unicode{x1D706}}\) \(\def\itmu{\unicode{x1D707}}\) \(\def\itnu{\unicode{x1D708}}\) \(\def\itxi{\unicode{x1D709}}\) \(\def\itomicron{\unicode{x1D70A}}\) \(\def\itpi{\unicode{x1D70B}}\) \(\def\itvarpi{\unicode{x1D71B}}\) \(\def\itrho{\unicode{x1D70C}}\) \(\def\itvarrho{\unicode{x1D71A}}\) \(\def\itsigma{\unicode{x1D70E}}\) \(\def\itvarsigma{\unicode{x1D70D}}\) \(\def\ittau{\unicode{x1D70F}}\) \(\def\itupsilon{\unicode{x1D710}}\) \(\def\itphi{\unicode{x1D719}}\) \(\def\itvarphi{\unicode{x1D711}}\) \(\def\itchi{\unicode{x1D712}}\) \(\def\itpsi{\unicode{x1D713}}\) \(\def\itomega{\unicode{x1D714}}\) \(\let \lparen (\) \(\let \rparen )\) \(\newcommand {\cuberoot }[1]{\,{}^3\!\!\sqrt {#1}}\,\) \(\newcommand {\fourthroot }[1]{\,{}^4\!\!\sqrt {#1}}\,\) \(\newcommand {\longdivision }[1]{\mathord {\unicode {x027CC}#1}}\) \(\newcommand {\mathcomma }{,}\) \(\newcommand {\mathcolon }{:}\) \(\newcommand {\mathsemicolon }{;}\) \(\newcommand {\overbracket }[1]{\mathinner {\overline {\ulcorner {#1}\urcorner }}}\) \(\newcommand {\underbracket }[1]{\mathinner {\underline {\llcorner {#1}\lrcorner }}}\) \(\newcommand {\overbar }[1]{\mathord {#1\unicode {x00305}}}\) \(\newcommand {\ovhook }[1]{\mathord {#1\unicode {x00309}}}\) \(\newcommand {\ocirc }[1]{\mathord {#1\unicode {x0030A}}}\) \(\newcommand {\candra }[1]{\mathord {#1\unicode {x00310}}}\) \(\newcommand {\oturnedcomma }[1]{\mathord {#1\unicode {x00312}}}\) \(\newcommand {\ocommatopright }[1]{\mathord {#1\unicode {x00315}}}\) \(\newcommand {\droang }[1]{\mathord {#1\unicode {x0031A}}}\) \(\newcommand {\leftharpoonaccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D0}}}\) \(\newcommand {\rightharpoonaccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D1}}}\) \(\newcommand {\vertoverlay }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D2}}}\) \(\newcommand {\leftarrowaccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D0}}}\) \(\newcommand {\annuity }[1]{\mathord {#1\unicode {x020E7}}}\) \(\newcommand {\widebridgeabove }[1]{\mathord {#1\unicode {x020E9}}}\) \(\newcommand {\asteraccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020F0}}}\) \(\newcommand {\threeunderdot }[1]{\mathord {#1\unicode {x020E8}}}\) \(\newcommand {\Bbbsum }{\mathop {\unicode {x2140}}\limits }\) \(\newcommand {\oiint }{\mathop {\unicode {x222F}}\limits }\) \(\newcommand {\oiiint }{\mathop {\unicode {x2230}}\limits }\) \(\newcommand {\intclockwise }{\mathop {\unicode {x2231}}\limits }\) \(\newcommand {\ointclockwise }{\mathop {\unicode {x2232}}\limits }\) \(\newcommand {\ointctrclockwise }{\mathop {\unicode {x2233}}\limits }\) \(\newcommand {\varointclockwise }{\mathop {\unicode {x2232}}\limits }\) \(\newcommand {\leftouterjoin }{\mathop {\unicode {x27D5}}\limits }\) \(\newcommand {\rightouterjoin }{\mathop {\unicode {x27D6}}\limits }\) \(\newcommand {\fullouterjoin }{\mathop {\unicode {x27D7}}\limits }\) \(\newcommand {\bigbot }{\mathop {\unicode {x27D8}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtop }{\mathop {\unicode {x27D9}}\limits }\) \(\newcommand {\xsol }{\mathop {\unicode {x29F8}}\limits }\) \(\newcommand {\xbsol }{\mathop {\unicode {x29F9}}\limits }\) \(\newcommand {\bigcupdot }{\mathop {\unicode {x2A03}}\limits }\) \(\newcommand {\bigsqcap }{\mathop {\unicode {x2A05}}\limits }\) \(\newcommand {\conjquant }{\mathop {\unicode {x2A07}}\limits }\) \(\newcommand {\disjquant }{\mathop {\unicode {x2A08}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtimes }{\mathop {\unicode {x2A09}}\limits }\) \(\newcommand {\modtwosum }{\mathop {\unicode {x2A0A}}\limits }\) \(\newcommand {\sumint }{\mathop {\unicode {x2A0B}}\limits }\) \(\newcommand {\intbar }{\mathop {\unicode {x2A0D}}\limits }\) \(\newcommand {\intBar }{\mathop {\unicode {x2A0E}}\limits }\) \(\newcommand {\fint }{\mathop {\unicode {x2A0F}}\limits }\) \(\newcommand {\cirfnint }{\mathop {\unicode {x2A10}}\limits }\) \(\newcommand {\awint }{\mathop {\unicode {x2A11}}\limits }\) \(\newcommand {\rppolint }{\mathop {\unicode {x2A12}}\limits }\) \(\newcommand {\scpolint }{\mathop {\unicode {x2A13}}\limits }\) \(\newcommand {\npolint }{\mathop {\unicode {x2A14}}\limits }\) \(\newcommand {\pointint }{\mathop {\unicode {x2A15}}\limits }\) \(\newcommand {\sqint }{\mathop {\unicode {x2A16}}\limits }\) \(\newcommand {\intlarhk }{\mathop {\unicode {x2A17}}\limits }\) \(\newcommand {\intx }{\mathop {\unicode {x2A18}}\limits }\) \(\newcommand {\intcap }{\mathop {\unicode {x2A19}}\limits }\) \(\newcommand {\intcup }{\mathop {\unicode {x2A1A}}\limits }\) \(\newcommand {\upint }{\mathop {\unicode {x2A1B}}\limits }\) \(\newcommand {\lowint }{\mathop {\unicode {x2A1C}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtriangleleft }{\mathop {\unicode {x2A1E}}\limits }\) \(\newcommand {\zcmp }{\mathop {\unicode {x2A1F}}\limits }\) \(\newcommand {\zpipe }{\mathop {\unicode {x2A20}}\limits }\) \(\newcommand {\zproject }{\mathop {\unicode {x2A21}}\limits }\) \(\newcommand {\biginterleave }{\mathop {\unicode {x2AFC}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtalloblong }{\mathop {\unicode {x2AFF}}\limits }\) \(\newcommand {\arabicmaj }{\mathop {\unicode {x1EEF0}}\limits }\) \(\newcommand {\arabichad }{\mathop {\unicode {x1EEF1}}\limits }\) \(\newcommand {\nicefrac }[3][]{\mathinner {{}^{#2}\!/\!_{#3}}}\) \(\require {mhchem}\) \(\newcommand {\toprule }[1][]{\hline }\) \(\let \midrule \toprule \) \(\let \bottomrule \toprule \) \(\def \LWRbooktabscmidruleparen (#1)#2{}\) \(\newcommand {\LWRbooktabscmidrulenoparen }[1]{}\) \(\newcommand {\cmidrule }[1][]{\ifnextchar (\LWRbooktabscmidruleparen \LWRbooktabscmidrulenoparen }\) \(\newcommand {\morecmidrules }{}\) \(\newcommand {\specialrule }[3]{\hline }\) \(\newcommand {\addlinespace }[1][]{}\) \(\newcommand {\LWRsubmultirow }[2][]{#2}\) \(\newcommand {\LWRmultirow }[2][]{\LWRsubmultirow }\) \(\newcommand {\multirow }[2][]{\LWRmultirow }\) \(\newcommand {\mrowcell }{}\) \(\newcommand {\mcolrowcell }{}\) \(\newcommand {\STneed }[1]{}\) \(\newcommand {\nfrac }[2]{{}^{#1}\!/{}_{#2}}\) \(\newcommand {\vect }[1]{\mathbf {#1}}\) \(\newcommand {\Efield }{\mathbf {E}}\) \(\newcommand {\Dfield }{\mathbf {D}}\) \(\newcommand {\Bfield }{\mathbf {B}}\) \(\newcommand {\Hfield }{\mathbf {H}}\) \(\newcommand {\rot }{\boldsymbol {\nabla }\times }\) \(\newcommand {\divg }{\boldsymbol {\nabla }\cdot }\) \(\newcommand {\grad }{\boldsymbol {\nabla }}\) \(\newcommand {\diff }[2]{\frac {\partial #1}{\partial #2}}\) \(\newcommand {\ddiff }[2]{\frac {\partial ^2 #1}{\partial #2^2}}\) \(\newcommand {\parttime }[1]{\frac {\partial {#1}}{\partial t}}\) \(\newcommand {\pparttime }[1]{\frac {\partial ^2{#1}}{\partial t^2}}\) \(\renewcommand {\phi }{\varphi }\) \(\renewcommand {\epsilon }{\varepsilon }\) \(\DeclareMathOperator {\const }{const}\) \(\DeclareMathOperator {\Div }{div}\) \(\DeclareMathOperator {\Rot }{rot}\) \(\DeclareMathOperator {\Grad }{grad}\) \(\DeclareMathOperator {\inv }{inv}\) \(\newcommand {\Laplasian }{\Delta }\) \(\renewcommand {\iiint }{\int }\) \(\renewcommand {\iint }{\int }\) \(\newcommand {\oiint }{\oint }\) \(\newcommand {\emf }{ℰ}\) \(\newcommand {\tikzmarknode }[2]{#2}\) \(\newcommand {\tikzmark }[1]{}\) \(\newcommand {\enquote }[1]{«#1»}\) \(\newcommand {\allowbreak }{}\) \(\newcommand {\mitlambda }{\lambda }\) \(\newcommand {\tcbhighmath }[1]{\boxed {#1}}\) \(\DeclareMathOperator {\sh }{sh}\) \(\DeclareMathOperator {\ch }{ch}\) \(\DeclareMathOperator {\tg }{tg}\) \(\DeclareMathOperator {\ctg }{ctg}\) \(\DeclareMathOperator {\arctg }{arctg}\) \(\DeclareMathOperator {\arcctg }{arcctg}\) \(\DeclareMathOperator {\cth }{cth}\) \(\DeclareMathOperator {\cosec }{cosec}\) \(\let \symsf \symsfup \) \(\def\Alpha{\unicode{x0391}}\) \(\def\Beta{\unicode{x0392}}\) \(\def\Gamma{\unicode{x0393}}\) \(\def\Digamma{\unicode{x03DC}}\) \(\def\Delta{\unicode{x0394}}\) \(\def\Epsilon{\unicode{x0395}}\) \(\def\Zeta{\unicode{x0396}}\) \(\def\Eta{\unicode{x0397}}\) \(\def\Theta{\unicode{x0398}}\) \(\def\Vartheta{\unicode{x03F4}}\) \(\def\Iota{\unicode{x0399}}\) \(\def\Kappa{\unicode{x039A}}\) \(\def\Lambda{\unicode{x039B}}\) \(\def\Mu{\unicode{x039C}}\) \(\def\Nu{\unicode{x039D}}\) \(\def\Xi{\unicode{x039E}}\) \(\def\Omicron{\unicode{x039F}}\) \(\def\Pi{\unicode{x03A0}}\) \(\def\Varpi{\unicode{x03D6}}\) \(\def\Rho{\unicode{x03A1}}\) \(\def\Sigma{\unicode{x03A3}}\) \(\def\Tau{\unicode{x03A4}}\) \(\def\Upsilon{\unicode{x03A5}}\) \(\def\Phi{\unicode{x03A6}}\) \(\def\Chi{\unicode{x03A7}}\) \(\def\Psi{\unicode{x03A8}}\) \(\def\Omega{\unicode{x03A9}}\) \(\def\alpha{\unicode{x1D6FC}}\) \(\def\beta{\unicode{x1D6FD}}\) \(\def\varbeta{\unicode{x03D0}}\) \(\def\gamma{\unicode{x1D6FE}}\) \(\def\digamma{\mathit{\unicode{x03DD}}}\) \(\def\delta{\unicode{x1D6FF}}\) \(\def\epsilon{\unicode{x1D716}}\) \(\def\varepsilon{\unicode{x1D700}}\) \(\def\zeta{\unicode{x1D701}}\) \(\def\eta{\unicode{x1D702}}\) \(\def\theta{\unicode{x1D703}}\) \(\def\vartheta{\unicode{x1D717}}\) \(\def\iota{\unicode{x1D704}}\) \(\def\kappa{\unicode{x1D705}}\) \(\def\varkappa{\unicode{x1D718}}\) \(\def\lambda{\unicode{x1D706}}\) \(\def\mu{\unicode{x1D707}}\) \(\def\nu{\unicode{x1D708}}\) \(\def\xi{\unicode{x1D709}}\) \(\def\omicron{\unicode{x1D70A}}\) \(\def\pi{\unicode{x1D70B}}\) \(\def\varpi{\unicode{x1D71B}}\) \(\def\rho{\unicode{x1D70C}}\) \(\def\varrho{\unicode{x1D71A}}\) \(\def\sigma{\unicode{x1D70E}}\) \(\def\varsigma{\unicode{x1D70D}}\) \(\def\tau{\unicode{x1D70F}}\) \(\def\upsilon{\unicode{x1D710}}\) \(\def\phi{\unicode{x1D719}}\) \(\def\varphi{\unicode{x1D711}}\) \(\def\chi{\unicode{x1D712}}\) \(\def\psi{\unicode{x1D713}}\) \(\def\omega{\unicode{x1D714}}\)

7 Постійний електричний струм

Сила струму в гальванічному колі прямо пропорційна сумі всіх напруг і обернено пропорційна повній зведеній довжині кола.

Георг Ом, «Die galvanische Kette, mathematisch bearbeitet» (1827)

Досі ми вивчали провідники в електростатичній рівновазі: заряди на них розподілялися так, щоб поле всередині провідника зникло, а сама поверхня стала еквіпотенціальною. Тепер розглянемо принципово інший, хоч і споріднений, стан провідника — коли поле всередині не зникає, а, навпаки, підтримує неперервний, впорядкований рух зарядів. Такий рух і називають електричним струмом. Побачимо, що майже вся математична техніка, розвинена для електростатики (потік вектора поля, теорема Гаусса–Остроградського, граничні умови на межі середовищ), переноситься сюди практично без змін: роль заряду переймає сила струму, роль проникності \(\epsilon \) — провідність \(\lambda \), а роль ємності, як ми переконаємось у § 7.6, — обернений опір \(1/R\).

§ 7.1 Основні поняття

Сила струму та вектор густини струму

Електричним струмом називають будь-який упорядкований (спрямований) рух електричних зарядів. Силою струму \(I\) називають заряд, що переноситься через переріз провідника за одиницю часу:

\begin{equation} \label {eq:CurrentDef} \tcbhighmath { I = \frac {dq}{dt}. } \end{equation}

Струм може бути нерівномірно розподілений по поверхні, крізь яку він протікає (рис. 7.1). Щоб описати цей розподіл локально, у кожній точці простору вводять вектор густини струму \(\vect j\): за напрямом він збігається з напрямом руху носіїв позитивного заряду в даній точці, а за модулем чисельно дорівнює відношенню сили струму через елементарну площадку, розташовану перпендикулярно до руху носіїв, до площі цієї площадки:

\begin{equation} \label {eq:CurrentDensityDef} j = \frac {dI}{dS_\perp }. \end{equation}

Напрям \(\vect j\) — домовленість, старша за відкриття електрона: це напрям руху позитивних носіїв. Від’ємні носії (електрони в металі) рухаються проти \(\vect j\).

Знаючи вектор густини струму в кожній точці довільної (не обов’язково перпендикулярної до \(\vect j\)) поверхні \(S\), силу струму через цю поверхню знаходять як потік вектора \(\vect j\):

\begin{equation} \label {eq:CurrentFlux} \tcbhighmath { I = \iint \limits _S \vect j \cdot d\vect S. } \end{equation}

(-tikz- diagram)

Рис. 7.1. Вектор густини струму \(\vect j\) у різних точках поверхні \(S\)
Густина струму, густина заряду і дрейфова швидкість

Під дією електричного поля вільні носії заряду в провіднику здійснюють впорядкований рух, який накладається на їхній хаотичний тепловий рух. Середню швидкість цього впорядкованого руху називають дрейфовою швидкістю \(\vect u\).

Нехай концентрація носіїв заряду дорівнює \(n\), а заряд кожного носія — \(e\). Візьмемо площадку \(dS\), перпендикулярну до дрейфової швидкості (рис. 7.2). За час \(dt\) цю площадку перетнуть усі носії, що на початку проміжку часу перебували в циліндрі об’ємом \(dV = u\,dt\, dS\): таких носіїв \(dN = n\,dV\), і разом вони перенесуть заряд \(dq = e\,dN = enu\,dt\,dS\). Отже, густина струму

\begin{equation*} j = \frac {dq}{dt}\frac 1{dS} = enu = \rho u, \end{equation*}

де \(\rho = en\) — об’ємна густина заряду носіїв. У векторному вигляді

\begin{equation} \label {eq:JRhoU} \tcbhighmath { \vect j = \rho \vect u. } \end{equation}

(image)

Рис. 7.2. До виведення зв’язку густини струму з дрейфовою швидкістю носіїв

Якщо носіїв кілька сортів (іони в електроліті, електрони й дірки в напівпровіднику), \(\vect j = \sum _k \rho _k\vect u_k\), і внески носіїв протилежних знаків, що рухаються назустріч один одному, додаються: добуток \(\rho _k\vect u_k\) не змінює знака, коли змінюються знаки обох множників.

§ 7.2 Природа носіїв заряду

Досліди Толмена і Стюарта

Що струм у металах переносять саме вільні електрони, а не, скажімо, іони ґратки, не очевидно апріорі. Ідея перевірки проста: носії заряду мають масу, тож у провіднику, що різко гальмує, вони за інерцією продовжують рух відносно ґратки — як пасажири в автобусі, що гальмує. Якісно цей ефект спостерігали Л. І. Мандельштам і М. Д. Папалексі (1912–1913, результати не опубліковано), а кількісні виміри виконали Р. Толмен і Т. Д. Стюарт (1916) [17].

(-tikz- diagram)

Рис. 7.3. Дослід Толмена і Стюарта: котушку з довгим дротом розкручують навколо осі (кутова швидкість \(\omega \)); кінці обмотки виведено на кільця, з яких ковзні контакти знімають сигнал на гальванометр \(G\). Під час різкого гальмування носії за інерцією рухаються вздовж дроту

Котушку з дротом довжиною \(\ell \) розкручували так, що лінійна швидкість витків сягала \(v_0\), а кінці обмотки через ковзні контакти приєднували до гальванометра (рис. 7.3). Під час різкого гальмування з прискоренням \(a\) на кожен носій (масою \(m\) і зарядом \(e\)) у системі відліку дроту діє сила інерції \(-m\vect a\), напрямлена вздовж дроту. Вона діє як стороння сила (докладніше про такі сили — у § 7.4) з полем \(\vect E^* = -(m/e)\vect a\), і в колі виникає ЕРС \(\emf = (m/e)\,a\,\ell \). Імпульс струму \(I = \emf /R\), де \(R\) — опір кола, переносить через гальванометр заряд

\begin{equation} \label {eq:TolmanStewart} q = \int I\,dt = \frac {m}{e}\,\frac {\ell }{R}\int a\,dt = \frac {m}{e}\,\frac {\ell v_0}{R}. \end{equation}

Заряд не залежить від того, як саме гальмували котушку, а лише від початкової швидкості: вимірявши \(q\), знаходять питомий заряд носіїв \(e/m\), а за напрямом відхилення стрілки — його знак. Виявилося, що носії від’ємні, а \(e/m\) близький до питомого заряду електрона, відомого з дослідів з катодними променями. Так макроскопічним поштовхом виміряли мікроскопічну характеристику металу.

Ефект дуже малий. Для \(\ell = 500\) м, \(v_0 = 300\) м/с, \(R = 50\) Ом і \(m/e \approx 5{,}7\cdot 10^{-12}\) кг/Кл (електрон) формула (7.5) дає \(q \approx 1{,}7\cdot 10^{-8}\) Кл, тож потрібні були балістичний гальванометр і ретельне усунення впливу магнітного поля Землі на рухомі витки.

Дрейфова та теплова швидкість електронів. Порівняємо на конкретному прикладі дрейфову швидкість електронів (швидкість їхнього впорядкованого руху під дією поля) з їхньою тепловою швидкістю (швидкістю хаотичного теплового руху) — порівняння, яке добре ілюструє, наскільки «повільним» насправді є струм на мікроскопічному рівні.

Нехай срібним дротом перерізом \(S=1\) мм\(^2\) тече струм силою \(I=1\) А; вважатимемо, що кожен атом срібла віддає один вільний електрон. Струм \(I = jS = enuS\), а концентрацію електронів знаходимо через густину срібла \(\rho _m\), його молярну масу \(\mu \) і сталу Авогадро \(N_A\):

\begin{equation*} n = \frac {\rho _m}{m_{\ce {Ag}}} = \rho _m\frac {N_A}{\mu }. \end{equation*}

Звідси дрейфова швидкість

\begin{equation*} u = \frac {I}{enS} = \frac {I\mu }{e\rho _m N_A S} \approx 0{,}1\ \text {мм/с} \end{equation*}

(\(n \approx 5{,}9\cdot 10^{28}\) м\(^{-3}\)). Теплову ж швидкість електронів оцінимо класично, як середню квадратичну швидкість молекул ідеального газу при кімнатній температурі \(T=300\) K:

\begin{equation*} v_T = \sqrt {\frac {3kT}{m_e}} \approx 1{,}2\cdot 10^5\ \text {м/с}. \end{equation*}

Насправді електрони в металі утворюють вироджений (квантовий) газ, і типова швидкість їхнього хаотичного руху — так звана фермієвська швидкість \(\sim 1{,}4\cdot 10^6\) м/с — ще на порядок більша й від температури майже не залежить. Розрив між дрейфовою та хаотичною швидкістю від цього лише зростає.

Дрейфова швидкість — частки міліметра за секунду, на дев’ять–десять порядків менша за швидкість хаотичного руху. Струм «вмикається» майже миттєво не тому, що електрони швидко біжать від джерела до навантаження, а тому, що поле, яке рухає одночасно всі вільні електрони провідника, встановлюється в колі зі швидкістю порядку швидкості світла.

§ 7.3 Закон збереження заряду

Ми з’ясували, що саме рухається (вільні електрони) і наскільки повільно відбувається це впорядковане перенесення заряду. Постає природне запитання: чи може заряд у довільному об’ємі змінюватися довільним чином, чи існує тут якийсь закон, що обмежує можливі струми? Такий закон — це закон збереження електричного заряду, записаний мовою вектора густини струму.

Нехай у деякому провідному середовищі виділено об’єм \(V\), обмежений замкненою поверхнею \(S\). Повний струм, що витікає крізь цю поверхню, \(I = \oiint _S \vect j\cdot d\vect S\); оскільки струм — це рух заряду, то заряд, який лишається всередині об’єму \(V\), з часом зменшується рівно на ту величину заряду, яка витекла (рис. 7.4). Тут і далі в цьому розділі \(\rho \) — об’ємна густина заряду, а питомий опір, щоб не плутати їх, позначатимемо \(\varrho \):

\begin{equation} \label {eq:ContinuityInt} \oiint \limits _S \vect j\cdot d\vect S = -\frac {d}{dt}\iiint \limits _V \rho \, dV. \end{equation}

Це співвідношення називають рівнянням неперервності: воно є математичним виразом закону збереження електричного заряду (заряд не з’являється й не зникає — він лише переноситься з місця на місце). У диференціальній формі (за теоремою Остроградського–Гаусса)

\begin{equation} \label {eq:ContinuityDiff} \tcbhighmath { \divg \vect j = -\frac {\partial \rho }{\partial t}. } \end{equation}

(-tikz- diagram)

Рис. 7.4. Струм, що витікає крізь замкнену поверхню \(S\), зменшує заряд в об’ємі \(V\)

У стаціонарному випадку, тобто коли розподіл заряду в просторі не змінюється з часом (\(\partial \rho /\partial t = 0\)), рівняння неперервності спрощується:

\begin{equation} \label {eq:ContinuitySteady} \oiint \limits _S \vect j\cdot d\vect S = 0, \qquad \text {або}\qquad \divg \vect j = 0. \end{equation}

Це означає, що з будь-якого об’єму, обмеженого замкненою поверхнею, витікає рівно стільки ж заряду, скільки в нього і втікає (рис. 7.5): лінії струму в стаціонарному випадку не мають ні витоків, ні стоків. Джерело ЕРС не є винятком: крізь нього струм тече так само, як і крізь решту кола, тож лінії струму проходять і всередині джерела.

(-tikz- diagram)

Рис. 7.5. З будь-якого об’єму, обмеженого замкненою поверхнею, витікає рівно стільки ж заряду, скільки в нього і втікає — лінії струму в стаціонарному випадку не мають ні витоків, ні стоків.

Саме умова \(\divg \vect j = 0\) і означає слова «постійний (стаціонарний) струм»: лінії струму замкнені (або йдуть з нескінченності в нескінченність), і сила струму однакова в будь-якому перерізі нерозгалуженого провідника. Тому й має сенс говорити про «силу струму в колі», не уточнюючи, де її виміряно.

Коло з конденсатором здається винятком: струм провідності обривається на обкладках, і заряд на них змінюється. Тому постійний струм крізь конденсатор не тече, а змінний (перехідні процеси в § 7.7) задовольняє повне рівняння неперервності (7.7), а не (7.8). Як «замикається» змінний струм у зазорі конденсатора, з’ясуємо в розділі 14, де з’явиться струм зміщення.

§ 7.4 Закон Ома

Рівняння неперервності (7.7)–(7.8) — умова суто кінематична: вона обмежує можливі конфігурації \(\vect j\), але нічого не каже про те, який саме струм насправді виникне в даному провіднику під дією даного поля \(\Efield \). Щоб замкнути опис, потрібне ще одне, матеріальне рівняння, яке пов’язує \(\vect j\) з \(\Efield \) і залежить від конкретних властивостей середовища (так само як у діелектриках матеріальне рівняння \(\vect D = \epsilon \Efield \) доповнює рівняння електростатики). Таким матеріальним рівнянням для провідників і є закон Ома.

Інтегральна форма

Г. Ом 1827 року [22] експериментально встановив, що сила струму \(I\), який тече однорідним металевим провідником, за відсутності в ньому сторонніх сил, пропорційна різниці потенціалів (напрузі) \(U\) на його кінцях:

\begin{equation} \label {eq:OhmIntegral} \tcbhighmath { I = \frac {U}{R}. } \end{equation}

Коефіцієнт пропорційності \(R\) називають електричним опором провідника; він залежить від форми й розмірів провідника, від матеріалу, з якого він виготовлений, від температури, а також, узагалі кажучи, від розподілу струму по провіднику. У найпростішому випадку однорідного циліндричного провідника довжиною \(\ell \) і перерізом \(S\)

\begin{equation} \label {eq:ResistanceCylinder} R = \varrho \, \frac {\ell }{S}, \end{equation}

де \(\varrho \) — питомий опір матеріалу (величина, обернена до питомої електропровідності \(\lambda = 1/\varrho \), яку ми означимо нижче).

Про одиниці вимірювання

У гауссовій системі одиниць \([I] = \text {Фр}/\text {с}\), а \([U] = \text {Фр}/\text {см}\), тому

\begin{equation*} [R] = \frac {[U]}{[I]} = \frac {\text {с}}{\text {см}}, \end{equation*}

тобто опір у СГС має розмірність оберненої швидкості. Відповідно, для питомого опору

\begin{equation*} [\varrho ] = [R]\frac {[S]}{[\ell ]} = \frac {\text {с}}{\text {см}}\cdot \frac {\text {см}^2}{\text {см}} = \text {с}, \end{equation*}

тобто в гауссовій системі питомий опір вимірюється просто в секундах, а питома провідність \(\lambda \) — в обернених секундах.

Незвична розмірність — наслідок того, що в СГС немає окремої електричної основної одиниці (як ампер у СІ): усі електричні величини виражаються через сантиметри, грами й секунди. У СІ опір вимірюють в омах, а питомий опір — в Ом\(\cdot \)м.

Диференціальна форма

Виведемо локальний (диференціальний) варіант закону Ома, який пов’язує густину струму \(\vect j\) з напруженістю поля \(\Efield \) в кожній точці провідника, а не інтегрально — на його кінцях. Виділимо в околі довільної точки провідного середовища нескінченно малий циліндричний об’єм із твірними, паралельними вектору \(\vect j\) (рис. 7.6).

(-tikz- diagram)

Рис. 7.6. Елементарний циліндр струму до виведення диференціальної форми закону Ома

Якщо переріз циліндра дорівнює \(dS\), а довжина — \(dl\), то, застосовуючи до нього закон Ома (7.9)–(7.10) (\(I \to j\, dS\), \(U \to E\, dl\), \(R \to \varrho \, dl/dS\)), маємо

\begin{equation*} j\, dS = \frac {E\, dl}{\varrho \, dl/dS} = \frac 1\varrho E\, dS, \end{equation*}

звідки, після скорочень, у векторному вигляді:

\begin{equation} \label {eq:OhmDiff} \tcbhighmath { \vect j = \frac 1\varrho \Efield = \lambda \Efield , } \end{equation}

де \(\lambda = 1/\varrho \) — питома електропровідність середовища.

Розподіл зарядів у провіднику, яким тече струм

З’ясуємо, де саме розташовані заряди, які створюють електричне поле всередині провідника зі струмом. Якщо провідник однорідний (\(\lambda = \const \)) і по ньому тече стаціонарний струм, то \(\divg \vect j = 0\) за формулою (7.8). Але, за диференціальним законом Ома (7.11) і теоремою Гаусса в середовищі, \(\divg \Efield = 4\pi \rho /\epsilon \) (\(\rho \) — густина вільних зарядів),

\begin{equation} \label {eq:VolumeChargeZero} \divg \vect j = \lambda \,\divg \Efield = \frac {4\pi \lambda }{\epsilon }\,\rho = 0 \quad \Rightarrow \quad \rho = 0. \end{equation}

Отже, в однорідному провіднику зі стаціонарним струмом об’ємна густина заряду в усіх внутрішніх точках дорівнює нулю.

Однорідність тут суттєва. Якщо провідність змінюється від точки до точки (а \(\epsilon \) стала), то

\begin{equation*} \divg \vect j = \lambda \,\divg \Efield + \Efield \cdot \grad \lambda = 0 \quad \Rightarrow \quad \rho = -\frac {\epsilon }{4\pi \lambda }\,\Efield \cdot \grad \lambda , \end{equation*}

тобто об’ємний заряд з’являється там, де струм тече в бік зміни провідності. На стику двох різних провідників, де \(\lambda \) змінюється стрибком, цей заряд стискається в поверхневий заряд на межі між ними.

Водночас на поверхні провідника зі струмом заряди, взагалі кажучи, є. Саме вони створюють поле \(\Efield \) всередині провідника, яке підтримує постійний струм. Щоб побачити, як вони з’являються, простежимо за одним і тим самим провідником поблизу джерела у двох станах (рис. 7.7).

Нехай спершу провідник розташовано біля клем джерела (праворуч — додатна, ліворуч — від’ємна), але не торкається їх (рис. 7.7а). Різнойменно заряджені клеми створюють в навколишньому просторі електростатичне поле, і в провіднику внаслідок індукції заряди розділяються: на кінці біля додатної клеми збирається від’ємний заряд, біля від’ємної — додатний. Розподіл установлюється таким, щоб поле цих зарядів повністю скомпенсувало поле клем усередині провідника. Поле там відсутнє, струму немає, а поверхня еквіпотенціальна, тому силові лінії підходять до неї під прямим кутом і, як завжди, починаються на додатних зарядах та закінчуються на від’ємних.

Тепер торкнімося клем (рис. 7.7б). Заряди лишаються на поверхні, але розподіляються інакше: так, щоб усередині провідника з’явилося поле, спрямоване вздовж нього, \(\Efield = \vect j/\lambda \). Поверхневі заряди вже не гасять поле, а підтримують його. Потенціал спадає вздовж дроту від значення на додатній клемі до значення на від’ємній, тобто поверхня перестає бути еквіпотенціальною, а силові лінії зовні нахиляються до неї. Струм \(\vect j\) тече від додатної клеми до від’ємної. Для цього потрібно зовсім небагато заряду: його поле лише повертає силові лінії вздовж провідника.

(-tikz- diagram)

(а)
   

(-tikz- diagram)

(б)
Рис. 7.7. Провідник поблизу джерела. (а) Провідник не торкається клем: заряди розділені індукцією, поле всередині дроту нуль, силові лінії перпендикулярні до поверхні. (б) Провідник приєднано до клем: заряди розташовані так, що вздовж дроту тече струм; поле зовні має нормальну \(\Efield _n\) і тангенціальну \(\Efield _\tau \) складові, а всередині дроту \(\Efield =\vect j/\lambda \). Рисунок схематичний; розподіл зарядів і нахил ліній у (б) відповідають чисельному розрахунку для тонкого дроту.

Зв’язок поверхневих зарядів із полем дають граничні умови для електростатичного поля. Тангенціальна складова напруженості електричного поля \(\Efield _\tau \) є неперервною при переході через поверхню розділу середовищ. Позначимо поле зовні провідника \(\Efield \), а поле всередині, яке забезпечує протікання струму, — \(\Efield '\). Тангенціальна складова внутрішнього поля дорівнює тангенціальній складовій поля зовні:

\begin{equation} E_\tau = E'_\tau . \end{equation}

Нормальна ж складова зазнає стрибка, який визначається поверхневою густиною заряду \(\sigma \):

\begin{equation} \label {eq:NormalFieldJump} E_n^{\text {зовн}} - E_n^{\text {внутр}} = 4\pi \sigma . \end{equation}

Саме ця умова і пов’язує кількісно розподіл поверхневих зарядів із конфігурацією поля на поверхні провідника. Крізь бічну поверхню дроту струм назовні не виходить, тож \(j_n = 0\), а отже, й \(E_n^{\text {внутр}} = j_n/\lambda = 0\). Тоді з (7.14) \(E_n^{\text {зовн}} = 4\pi \sigma \): нормальну складову поля зовні створюють поверхневі заряди, а тангенціальна \(E_\tau = j/\lambda \) та сама, що всередині. Тому силові лінії виходять із поверхні дроту під кутом \(\theta \) до нормалі, причому \(\tg \theta = E_\tau /E_n^{\text {зовн}} = j/(4\pi \lambda \sigma )\).

Із неперервності \(\Efield _\tau \) випливає, що в провіднику зі струмом тангенціальна складова поля на поверхні відмінна від нуля. А це означає, що вздовж поверхні є спад напруги:

\begin{equation} \label {eq:SurfacePotentialDrop} \phi _1 - \phi _2 = \int \limits _{1}^{2} E_\tau \, dl \neq 0. \end{equation}

Тому поверхня провідника зі струмом, на відміну від провідника в електростатичній рівновазі, не є еквіпотенціальною. Практичний наслідок: вольтметр, приєднаний до двох точок на поверхні одного й того самого однорідного провідника зі струмом, реєструє ненульову напругу — результат, неможливий для провідника в електростатичній рівновазі. Саме умова неперервності \(\Efield _\tau \) і зумовлює ту конфігурацію силових ліній, яка зображена на рис. 7.7б, де вектор поля зовні \(\Efield \) має як нормальну, так і тангенціальну складові.

Як виникає розподіл зарядів і як його побачити (microscope)

Струм на далекій ділянці дроту «жене» не поле самого джерела: воно дипольне й на відстані кількох розмірів джерела вже нехтовно мале. Поле в кожній ділянці створюють поверхневі заряди цієї самої ділянки. Під час вмикання поле клем поляризує прилеглу ділянку дроту, поле її поверхневих зарядів — наступну, і так естафетою вздовж усього кола; у стаціонарному стані заряди розташовуються так, що в кожній точці \(\Efield = \vect j/\lambda \).

Самі поверхневі заряди спостерігати важко, але їхнє поле видно безпосередньо (рис. 7.8). Дрібнодисперсний порошок у в’язкому середовищі поляризується в полі, і частинки шикуються вздовж силових ліній. Поблизу провідника зі струмом лінії виходять із поверхні під кутом, а не перпендикулярно до неї, як було б у разі електростатичної рівноваги. Цей нахил і є прямим свідченням тангенціальної складової \(\Efield _\tau \). Порошок реєструє саме поле, а не заряди: заряди лише його джерело.

(image)

Рис. 7.8. Дослід із дрібнодисперсним порошком: картина силових ліній навколо провідника зі струмом (фотографія з [23]).
Сторонні сили. Електрорушійна сила

У замкненому колі позитивні носії заряду рухаються під дією електричного поля від вищого потенціалу до нижчого — тобто в бік спадання потенціалу. Якби це був єдиний механізм, коло дуже швидко прийшло б до рівноваги: усі точки провідників набули б однакового потенціалу, поле всередині зникло б, і струм припинився б. Щоб струм не припинявся, потрібно повертати носіїв назад — на ділянки з вищим потенціалом, тобто проти сил електростатичного поля (рис. 7.9). Перенесення носіїв на таких ділянках можливе лише за допомогою сил неелектростатичного походження, які називають сторонніми силами.

(-tikz- diagram)

Рис. 7.9. У замкненому колі частина носіїв мусить рухатися проти сил електростатичного поля — це можливо лише завдяки стороннім силам

Фізична природа сторонніх сил може бути дуже різною. У гальванічному елементі (батарейці, акумуляторі) хімічна реакція розділяє заряди на електродах: на одному накопичується надлишок позитивного заряду, на іншому — негативного; виникає поле сторонніх сил, яке «заганяє» іони всередину джерела проти поля. У термоелементі різниця температур на спаях двох різних металів викликає дифузію носіїв, що створює сторонню ЕРС. У фотоелементі енергія світла вивільняє носії, розділяючи їх по різні боки переходу. У електрогенераторі механічне обертання рамки в магнітному полі породжує силу Лоренца, яка відіграє роль сторонньої сили. Попри різну природу, всі ці механізми можна описати єдиним чином — через поле сторонніх сил.

Незалежно від конкретної природи, для кількісного опису вводять поле сторонніх сил \(\vect E^*\) — сторонню силу, що діє на одиничний позитивний заряд:

\begin{equation} \label {eq:ExtraneousForceField} \vect E^* = \frac {\vect F^*}{q}. \end{equation}

Роботу сторонніх сил з переміщення одиничного позитивного заряду з точки \(1\) у точку \(2\) (в межах ділянки, де діють сторонні сили) називають електрорушійною силою (ЕРС):

\begin{equation} \label {eq:EMFDef} \emf = \frac {A^*}{q} = \int \limits _{(1)}^{(2)} \vect E^* \cdot d\vect r. \end{equation}

Для замкненого кола цей інтеграл перетворюється на циркуляцію поля сторонніх сил по всьому контуру:

\begin{equation} \label {eq:EMFClosedLoop} \tcbhighmath { \emf = \oint \vect E^* \cdot d\vect r. } \end{equation}

Саме ця циркуляція і відрізняє поле сторонніх сил від електростатичного: електростатичне поле потенціальне, його циркуляція по будь-якому замкненому контуру дорівнює нулю, тоді як циркуляція поля сторонніх сил по замкненому контуру не дорівнює нулю — і саме вона дорівнює ЕРС.

Попри назву, ЕРС — не сила, а робота на одиницю заряду, тобто величина розмірності потенціалу. Звідки взялася назва, розповідає історична довідка нижче.

Історична довідка. Назву «електрорушійна сила» (італ. forza elettromotrice) пов’язують з А. Вольтою [24]. Пояснюючи дію свого стовпа (1800 р.) [25], Вольта вважав, що в місці контакту двох різних металів діє особлива сила, яка «рухає» електрику з одного металу в інший і підтримує струм (контактна теорія). Електрику тоді уявляли невагомою рідиною, а поняття енергії ще не існувало — закон її збереження сформулювали лише в 1840-х роках (Ю. Маєр, Дж. Джоуль, Г. Гельмгольц) [26], тож усе, що приводило електрику в рух, називали силою. Згодом, насамперед завдяки дослідам М. Фарадея, стало зрозуміло, що енергію стовпа дають хімічні реакції, а не сам контакт металів. Назва ж лишилася, хоча ЕРС — це робота на одиницю заряду і вимірюють її у вольтах.

У XIX ст. електрорушійним силам, що рухають «невагому» електрику в провідниках, протиставляли пондеромоторні (лат. pondus — вага): ті, що діють на «вагомі» тіла, — притягують заряджені провідники, повертають магнітну стрілку, зрушують провідник зі струмом. У німецькій літературі того часу, зокрема в Г. Герца, обидва терміни стоять поруч [27]. Ми зустрічали пондеромоторні сили в розділі 6 і зустрінемо в розділі 13.

Якщо на провідник одночасно діють і електростатичне поле \(\Efield \), і поле сторонніх сил \(\vect E^*\), то на кожен носій заряду діє сумарна сила \(\vect F = q(\Efield + \vect E^*)\), і диференціальний закон Ома (7.11) узагальнюється:

\begin{equation} \label {eq:GeneralizedOhm} \tcbhighmath { \vect j = \lambda \left (\Efield + \vect E^*\right ). } \end{equation}

Закон Ома в інтегральній формі для неоднорідної ділянки та замкненого кола

Неоднорідною називають ділянку кола, на якій, окрім електростатичного поля, діють ще й сторонні сили (рис. 7.10). Розглянемо таку ділянку між точками \(1\) і \(2\) і проінтегруємо узагальнений закон Ома (7.19), скалярно помножений на елемент довжини \(d\vect r\) уздовж ділянки, від точки \(1\) до точки \(2\):

\begin{equation*} \int \limits _{(1)}^{(2)} \frac {\vect j\cdot d\vect r}{\lambda } = \int \limits _{(1)}^{(2)} \Efield \cdot d\vect r + \int \limits _{(1)}^{(2)} \vect E^*\cdot d\vect r. \end{equation*}

(-tikz- diagram)

Рис. 7.10. Неоднорідна ділянка кола (згори — електрична схема; знизу — та сама ділянка у вигляді «потенціальних гірок», що показує зміну потенціалу вздовж шляху заряду) між точками \(1\) (потенціал \(\phi _1\)) і \(2\) (потенціал \(\phi _2\)), де на заряд діють і опір, і сторонні сили

Ліва частина рівняння, з огляду на сталість сили струму \(I\) уздовж послідовно з’єднаної ділянки (стаціонарність!) і означення опору, дорівнює \(IR\), де \(R = \int \varrho \, dl/S\) — опір усієї ділянки; перший доданок справа, за означенням потенціалу, дорівнює \(\phi _1 - \phi _2\); другий, за означенням (7.17), — це ЕРС \(\emf \), що діє на ділянці. Отримуємо закон Ома для неоднорідної ділянки кола:

\begin{equation} \label {eq:OhmNonUniform} \tcbhighmath { IR = \phi _1 - \phi _2 + \emf . } \end{equation}

Знак ЕРС у (7.20) алгебраїчний: \(\emf > 0\), якщо, обходячи ділянку від \(1\) до \(2\), ми проходимо джерело від мінуса до плюса (за дією сторонніх сил), і \(\emf < 0\) — у протилежному випадку.

Для замкненого кола точки \(1\) і \(2\) збігаються, тому \(\phi _1 = \phi _2\), і закон (7.20) набуває найпростішого вигляду:

\begin{equation} \label {eq:OhmClosedLoop} \tcbhighmath { IR = \emf , } \end{equation}

де тепер \(R\) — повний опір усього замкненого кола, а \(\emf \) — алгебраїчна сума всіх ЕРС, що діють у цьому колі.

Внутрішній опір джерела. ККД джерела

Реальне джерело ЕРС (гальванічний елемент, акумулятор, генератор) завжди має власний, внутрішній опір \(r\) — адже сторонні сили діють не в математичній точці, а в певному матеріальному об’ємі джерела, який чинить такий самий опір проходженню струму, як і решта кола. Якщо джерело з ЕРС \(\emf \) і внутрішнім опором \(r\) замкнене на зовнішнє навантаження опором \(R\), закон Ома для замкненого кола (7.21) набуває вигляду

\begin{equation} \label {eq:OhmInternalResistance} \tcbhighmath { I = \frac {\emf }{R+r}. } \end{equation}

Звідси видно два граничні випадки: при розімкненому колі (\(R\to \infty \)) струм відсутній, а напруга на затискачах джерела дорівнює якраз ЕРС \(\emf \) (це і є практичний спосіб виміряти ЕРС — вольтметром з дуже великим внутрішнім опором, коли струм у колі нехтовно малий); при короткому замиканні (\(R=0\)) струм досягає максимального значення \(I_{\text {к.з.}} = \emf /r\), обмеженого вже тільки внутрішнім опором самого джерела.

Потужність, яку джерело віддає у зовнішнє коло, дорівнює \(\mathcal P_{\text {зовн}} = I^2R\), тоді як повна потужність, яку розвивають сторонні сили, — \(\mathcal P_{\text {повн}} = \emf I = I^2(R+r)\); різниця \(I^2 r\) виділяється у вигляді тепла всередині самого джерела. Відношення цих потужностей називають коефіцієнтом корисної дії джерела:

\begin{equation} \label {eq:SourceEfficiency} \eta = \frac {\mathcal P_{\text {зовн}}}{\mathcal P_{\text {повн}}} = \frac {R}{R+r}. \end{equation}

Не плутайте максимум ККД і максимум потужності. ККД зростає з \(R\) і прямує до одиниці при \(R\to \infty \), але корисна потужність \(\mathcal P_{\text {зовн}} = \emf ^2R/(R+r)^2\) при цьому прямує до нуля. Найбільша потужність \(\mathcal P_{\max } = \emf ^2/4r\) — при узгодженому навантаженні \(R = r\), і ККД тоді лише \(50\%\).

Інтерактивна симуляція. Порівняти ці співвідношення з експериментом можна у віртуальному стенді: інтерактивній моделі. Там можна вибрати ЕРС і стан джерела, знімати точки ВАХ і бачити, як апроксимація дає \(\emf \) та \(r\).

Джерело напруги та джерело струму

Напруга на клемах навантаженого джерела \(U = IR = \emf - Ir\) спадає зі зростанням струму, і це спадання тим помітніше, чим більший внутрішній опір \(r\) порівняно з навантаженням \(R\). Звідси маємо два граничні випадки ідеалізованих типи джерел (рис. 7.11).

Джерело напруги підтримує сталу напругу на клемах: \(r \ll R\), тому \(U \approx \emf \) за будь-якого навантаження, а струм \(I = U/R\) визначає саме навантаження. Таким є гальванічний елемент, акумулятор, побутова мережа; коли на схемі просто намальовано «батарею», мають на увазі саме джерело напруги.

Джерело струму підтримує сталий струм: \(r \gg R\), тому \(I \approx \emf /r = I_0\) не залежить від опору навантаження, а напруга на ньому \(U = I_0R\) встановлюється самим навантаженням. Ідеальне джерело струму — це межа \(r\to \infty \), \(\emf \to \infty \) за сталого \(\emf /r = I_0\). Наближено його реалізують високовольтне джерело із великим послідовним резистором, електронний стабілізатор струму, освітлений фотодіод.

(-tikz- diagram)

Рис. 7.11. Залежність напруги на клемах від струму: джерело напруги (майже горизонтальна лінія) і джерело струму (майже вертикальна лінія)

Це не два різні фізичні об’єкти, а дві ідеалізації одного й того самого реального джерела. Із \(U = \emf - Ir\) випливає \(I = I_{\text {к.з.}} - U/r\), де \(I_{\text {к.з.}} = \emf /r\): за зовнішніми властивостями джерело з ЕРС \(\emf \) і послідовним опором \(r\) еквівалентне джерелу струму \(I_{\text {к.з.}}\) із паралельним опором \(r\). Яким із двох описів користуватися, вирішує співвідношення \(r\) і \(R\).

Розгалужені кола. Правила Кірхгофа

Закони (7.20)–(7.21) безпосередньо дозволяють розрахувати нерозгалужене коло, де по всьому колу тече той самий струм. У розгалуженому колі (тобто в колі з кількома контурами, що мають спільні ділянки) струми на різних ділянках різні, і їх усі треба знайти. Для цього закон Ома для неоднорідної ділянки (7.20) доповнюють умовою стаціонарності (7.8); разом вони записуються у формі двох правил Кірхгофа.

Перше правило Кірхгофа стосується вузлів кола — точок, де сходяться три й більше провідники (рис. 7.12). Його фізична причина — збереження електричного заряду разом зі стаціонарністю струму. Вузол не може накопичувати заряд: якби сумарний струм, що втікає у вузол, перевищував сумарний струм, що витікає з нього, то заряд поблизу вузла зростав би зі швидкістю \(dq/dt = \sum I_{\text {вх}} - \sum I_{\text {вих}} \ne 0\), разом із ним змінювалися б потенціал вузла й створене ним поле, а отже, і струми в провідниках — усе це суперечить стаціонарності. Насправді навіть мізерний надлишок заряду створює поле, яке відразу перерозподіляє струми так, що баланс відновлюється; тому в стаціонарному режимі заряд вузла не змінюється.

(-tikz- diagram)

Рис. 7.12. Вузол розгалуженого кола: \(I_1 + I_4 = I_2 + I_3\)

Кількісно це наслідок рівняння (7.8), застосованого до замкненої поверхні \(S\), що охоплює вузол і перетинає лише підвідні провідники. Поза провідниками \(\vect j = 0\), а потік вектора \(\vect j\) крізь переріз \(k\)-го провідника дорівнює \(\pm I_k\) (знак «плюс», якщо струм витікає з об’єму, «мінус» — якщо втікає). Тому \(\oiint _S \vect j\cdot d\vect S = 0\) перетворюється на твердження: алгебраїчна сума струмів, що сходяться у вузлі, дорівнює нулю:

\begin{equation} \label {eq:Kirchhoff1} \tcbhighmath { \sum \limits _{k=1}^K I_k = 0. } \end{equation}

Струми, що втікають у вузол, і струми, що витікають з нього, при цьому слід вважати величинами різних знаків (наприклад, «втікає» — зі знаком «плюс», «витікає» — зі знаком «мінус», або навпаки, аби послідовно дотримуватись однієї домовленості).

Друге правило Кірхгофа стосується довільного контуру (замкненої частини розгалуженого кола, рис. 7.13). Закон Ома для замкненого кола (7.21) тут безпосередньо застосувати не можна: він записаний для єдиного струму \(I\), тоді як на різних ділянках контуру розгалуженого кола струми різні. Тому виходимо із закону Ома для неоднорідної ділянки (7.20), який справедливий для кожної ділянки окремо.

(-tikz- diagram)

Рис. 7.13. Контур розгалуженого кола з трьома ЕРС і трьома резисторами

Оберемо напрям обходу контуру (рис. 7.13) й розіб’ємо контур на \(M\) послідовних ділянок так, щоб на кожній ділянці струм був сталим (за першим правилом він може змінитися лише у вузлах). Точки, що розділяють ділянки, пронумеруємо за ходом обходу: ділянка \(m\) іде від точки \(m\) до точки \(m+1\), а після останньої ділянки повертаємося в точку \(1\) (тобто \(M+1\equiv 1\)). Нехай \(I_m\) — сила струму на ділянці \(m\) (додатна, якщо струм іде за напрямом обходу), \(R_m\) — її опір, \(\emf _m\) — ЕРС на ній (додатна, якщо сторонні сили діють за напрямом обходу; якщо джерела на ділянці немає, \(\emf _m = 0\)). Закон (7.20) для ділянки \(m\) дає

\begin{equation*} I_m R_m = \phi _m - \phi _{m+1} + \emf _m, \qquad m = 1,\dots ,M. \end{equation*}

Додамо ці \(M\) рівностей:

\begin{equation*} \sum \limits _{m=1}^M I_m R_m = \sum \limits _{m=1}^M \left (\phi _m - \phi _{m+1}\right ) + \sum \limits _{m=1}^M \emf _m. \end{equation*}

Перша сума справа — «телескопічна»: \((\phi _1-\phi _2)+(\phi _2-\phi _3)+\dots +(\phi _M-\phi _1)=0\), бо потенціали проміжних точок скорочуються, а потенціал у початковій точці входить двічі з протилежними знаками. Фізично це означає, що електростатичне поле потенціальне: циркуляція \(\oint \Efield \cdot d\vect r\) по замкненому контуру дорівнює нулю, і в кожній точці потенціал має єдине значення. Отже, електростатичні потенціали з рівняння зникають, і лишається друге правило Кірхгофа: алгебраїчна сума добутків сил струмів на опори ділянок контуру дорівнює алгебраїчній сумі ЕРС, що діють у цьому контурі:

\begin{equation} \label {eq:Kirchhoff2} \tcbhighmath { \sum \limits _{m=1}^M I_m R_m = \sum \limits _{n=1}^N \emf _n. } \end{equation}

Тут \(N\) — кількість джерел у контурі (ЕРС відмінні від нуля лише на ділянках із джерелами). Отже, друге правило — це закон Ома для неоднорідної ділянки, записаний для всіх ділянок контуру й підсумований так, що потенціали скоротилися. Якщо коло нерозгалужене, усі \(I_m\) однакові, і (7.25) зводиться до закону Ома для замкненого кола (7.21).

На практиці друге правило застосовують так:

  • 1. довільно обирають напрям обходу контуру;

  • 2. довільно обирають і позначають на схемі напрями невідомих струмів \(I_m\);

  • 3. доданок \(I_mR_m\) беруть із плюсом, якщо напрям струму збігається з напрямом обходу, і з мінусом — якщо ні;

  • 4. ЕРС \(\emf _n\) беруть із плюсом, якщо обхід проходить джерело від мінуса до плюса.

Якщо в розв’язку якийсь струм від’ємний, його справжній напрям протилежний до обраного, і це не помилка.

(-tikz- diagram)

Рис. 7.14. Розгалужене коло з трьома гілками; дугами показано напрями обходу двох контурів

Приклад: розрахунок розгалуженого кола. Розглянемо коло з двома вузлами й трьома паралельними гілками: у першій діють ЕРС \(\emf _1=6\) В і опір \(R_1=1\) Ом, у другій — \(\emf _2=3\) В і опір \(R_2=2\) Ом, третя гілка містить лише опір \(R_3=3\) Ом (без ЕРС). Позначимо струми у гілках \(I_1\), \(I_2\), \(I_3\); струми \(I_1\) і \(I_2\) спрямуємо до «верхнього» вузла, а \(I_3\) — від нього (рис. 7.14).

За першим правилом Кірхгофа (7.24) для цього вузла:

\begin{equation*} I_1 + I_2 - I_3 = 0 \end{equation*}

(струм \(I_3\) узято зі знаком «мінус», оскільки за обраним напрямом він, на відміну від \(I_1\) та \(I_2\), витікає з вузла). За другим правилом (7.25), обходячи за годинниковою стрілкою контур «гілка 1 — гілка 2» і контур «гілка 2 — гілка 3» (дуги на рис. 7.14):

\begin{align*} I_1 R_1 - I_2 R_2 &= \emf _1 - \emf _2, \\ I_2 R_2 + I_3 R_3 &= \emf _2. \end{align*} У першому контурі гілку 2 ми проходимо згори вниз: проти обраного напряму \(I_2\) і від плюса до мінуса джерела \(\emf _2\), тому \(I_2R_2\) і \(\emf _2\) беремо з мінусом. Підставляючи числові значення й розв’язуючи систему трьох рівнянь відносно \(I_1\), \(I_2\), \(I_3\), знаходимо

\begin{equation*} I_1 \approx 1{,}91\ \text {А}, \qquad I_2 \approx -0{,}55\ \text {А}, \qquad I_3 \approx 1{,}36\ \text {А}. \end{equation*}

Від’ємне \(I_2\approx -0{,}55\) А означає, що струм у другій гілці тече проти обраного напряму: джерело \(\emf _2\) не віддає енергію в коло, а підзаряджається від потужнішого \(\emf _1\). Це типово для паралельно ввімкнених джерел різної ЕРС.

§ 7.5 Закон Джоуля–Ленца

Оскільки провідник зі струмом чинить опір рухові носіїв заряду (розсіюючи їхню впорядковану кінетичну енергію на теплові коливання ґратки при зіткненнях), проходження струму неминуче супроводжується виділенням тепла.

Робота поля з перенесення заряду \(dq\) через різницю потенціалів \(U\) дорівнює \(dA = U\, dq = UI\, dt\); уся ця робота, за відсутності інших змін в системі (наприклад, накопичення енергії в конденсаторі), переходить у теплоту, тому потужність тепловиділення на ділянці кола \(\mathcal P = dA/dt = UI\), а за законом Ома \(U=IR\):

\begin{equation*} \mathcal P = I^2 R = \frac {U^2}{R}. \end{equation*}

Записуючи це для нескінченно малого циліндричного елемента провідника (\(U \to E\, dl\), \(I \to j\, dS\)) і ділячи на його об’єм \(dV = dl\, dS\), отримуємо формулу для об’ємної густини потужності тепловиділення:

\begin{equation} \label {eq:JouleLenzDiff} \tcbhighmath { w = \varrho j^2 = \frac {j^2}{\lambda }. } \end{equation}

Там, де сторонніх сил немає, \(\vect j = \lambda \Efield \), і цю формулу можна записати як \(w = \lambda E^2 = \vect j\cdot \Efield \). Усередині джерела ЕРС \(\vect j = \lambda (\Efield + \vect E^*)\), і \(\vect j\cdot \Efield \) уже не дорівнює теплоті: частину роботи виконують сторонні сили. Тепловиділення ж і там дорівнює \(\varrho j^2\). Інтегруючи по всьому об’єму провідника, знаходимо закон Джоуля–Ленца в інтегральній формі:

\begin{equation} \label {eq:JouleLenzIntegral} \tcbhighmath { \mathcal P = \int \limits _V w\, dV = \int \limits _V \varrho j^2\, dV = I^2\int \limits _V \varrho \,\frac {dl}{S} = I^2 R. } \end{equation}

§ 7.6 Струми в необмежених середовищах

Досі опір провідника обчислювався за готовою формулою (7.10) для найпростішої, циліндричної геометрії, у якій струм тече строго вздовж однієї осі. Але як бути, коли струм розтікається в просторі довільної форми — наприклад, від електрода чи заземлювача в необмежене провідне середовище? Виявляється, для цього не потрібна принципово нова теорія: досить згадати вже відому з електростатики аналогію між рівнянням Лапласа для потенціалу й тим самим рівнянням, що керує розподілом струму.

Розглянемо задачу, яка, на перший погляд, не стосується «кіл» у звичному розумінні: у провідне середовище з питомою провідністю \(\lambda \) і діелектричною проникністю \(\epsilon \) занурено два електроди, і потрібно знайти повний опір середовища між ними (рис. 7.15). Ця задача важлива, наприклад, для розрахунку опору заземлення.

(-tikz- diagram)

Рис. 7.15. Два електроди в необмеженому провідному середовищі з провідністю \(\lambda \) і проникністю \(\epsilon \)

Головне спостереження: поле між електродами тут таке саме, як в електростатичній задачі про ті самі електроди з тією самою різницею потенціалів. В обох задачах потенціал між електродами задовольняє рівняння Лапласа \(\nabla ^2\phi = 0\): в електростатиці — бо між електродами немає вільних зарядів, а для стаціонарного струму — бо \(\lambda \divg \Efield = \divg \vect j = 0\) (див. (7.12)). Однакові й граничні умови: електроди проводять набагато краще за середовище, тож кожен із них еквіпотенціальний (\(\phi = \phi _+\) на одному, \(\phi = \phi _-\) на другому), а на нескінченності поле зникає. За теоремою єдиності (розділ 2) такий розв’язок рівняння Лапласа єдиний, отже, \(\phi (\vect r)\) і \(\Efield = -\grad \phi \) в обох задачах збігаються. Залишається двома способами обчислити потік цього поля крізь поверхню \(S\), що охоплює позитивний електрод.

В електростатичній задачі на електродах є заряди \(+q\) і \(-q\), і за теоремою Гаусса для поля в діелектрику

\begin{equation*} \oiint \limits _S \Efield \cdot d\vect S = \frac {4\pi }{\epsilon }\, q = \frac {4\pi }{\epsilon }\, C(\phi _+ - \phi _-), \end{equation*}

де \(C\) — взаємна ємність електродів (у середовищі з проникністю \(\epsilon \)), а \(q = C(\phi _+ - \phi _-)\). У задачі про струм крізь ту саму поверхню стікає з електрода струм, і за диференціальним законом Ома \(\vect j = \lambda \Efield \)

\begin{equation*} I = \oiint \limits _S \vect j\cdot d\vect S = \lambda \oiint \limits _S \Efield \cdot d\vect S = \frac {4\pi \lambda }{\epsilon }\, C(\phi _+ - \phi _-). \end{equation*}

Звідси опір середовища між електродами:

\begin{equation} \label {eq:GroundResistanceGeneral} \tcbhighmath { R = \frac {\phi _+ - \phi _-}{I} = \frac {\epsilon }{4\pi \lambda C}. } \end{equation}

Отже, заряд електрода і струм, що з нього стікає, — це той самий потік поля \(\Phi = \oiint _S\Efield \cdot d\vect S\), помножений на різні сталі: \(q = \epsilon \Phi /4\pi \) і \(I = \lambda \Phi \). Тому відношення \(q/I = \epsilon /4\pi \lambda \) не залежить ні від форми, ні від розміщення електродів, і, знаючи ємність конфігурації електродів, опір середовища між ними отримують за (7.28) без нового розв’язування рівняння Лапласа. Аналогія потребує лише, щоб середовище було однорідним (\(\lambda ,\epsilon = \const \)), а електроди проводили значно краще за нього: інакше електроди не еквіпотенціальні, і граничні умови в двох задачах різні. Проникність \(\epsilon \) у (7.28) входить лише для зручності: ємність пропорційна їй, \(C = \epsilon C_0\), де \(C_0\) — ємність тих самих електродів у вакуумі, тож \(R = 1/(4\pi \lambda C_0)\) від \(\epsilon \) не залежить.

Скориставшись цією аналогією, відразу випишемо два важливі окремі випадки.

Дві далекі кулі-електроди. Якщо електроди — провідні кулі з власними ємностями \(C_1 = \epsilon r_1\) і \(C_2 = \epsilon r_2\), віддалені одна від одної на велику відстань, то, за формулою для взаємної ємності далеких провідників (розділ 6), \(1/C = 1/C_1 + 1/C_2 = (1/\epsilon )(1/r_1+1/r_2)\), тому

\begin{equation} \label {eq:GroundResistanceTwoElectrodes} R = \frac 1{4\pi \lambda }\left (\frac 1{r_1}+\frac 1{r_2}\right ), \end{equation}

— тобто опір заземлення практично не залежить від відстані між кулями (вона взагалі не входить у формулу), а визначається лише розмірами самих електродів.

Плоскі електроди. Якщо електроди — обкладки плоского конденсатора площею \(S\) на відстані \(d\) одна від одної, то \(C = \epsilon S/(4\pi d)\), та

\begin{equation} \label {eq:GroundResistancePlates} R = \frac {d}{\lambda S}, \end{equation}

що просто збігається з відомою формулою (7.10) для опору однорідного провідника довжиною \(d\), перерізом \(S\) і питомим опором \(1/\lambda \) — як, зрештою, і мало бути.

(-tikz- diagram)

Рис. 7.16. Розтікання струму від напівсферичного заземлювача та крокова напруга

Приклад: опір заземлення і крокова напруга. Нехай фундамент металевої опори лінії електропередач має вигляд півсфери діаметром \(D=2\) м, а ґрунт навколо неї має провідність \(\lambda = 2\cdot 10^{-4}\) См/см і слугує заземленням (рис. 7.16). Знайдемо опір заземлення та крокову напругу на відстані \(r=5\) м від центру опори, якщо під час замикання дроту високої напруги на опору її потенціал відносно далекої землі \(\phi _0=10\) кВ, а довжина кроку людини \(\ell =0{,}7\) м. (Насправді \(\phi _0 = I_\text {кз}R\), де \(I_\text {кз}\) — струм короткого замикання; тут ми просто задаємо \(\phi _0\).)

Ґрунт заповнює лише нижній півпростір, і крізь поверхню землі струм не тече: там \(j_n = 0\). Доповнимо картину її дзеркальним відображенням у площині поверхні землі. Дістанемо повну кулю радіуса \(D/2\) у необмеженому середовищі, з якої стікає струм \(2I\) (по \(I\) у кожну половину простору). Через симетрію на площині відображення \(j_n = 0\) саме собою, тож у нижньому півпросторі розтікання таке саме, як від нашої півсфери. Для кулі з другим електродом на нескінченності \(C = \epsilon D/2\), і за (7.28) \(R_\text {кулі} = 1/(2\pi \lambda D)\). За тієї самої різниці потенціалів півсфера пропускає вдвічі менший струм, тому її опір удвічі більший:

\begin{equation*} R = 2R_\text {кулі} = \frac {1}{\pi \lambda D} \approx 8\ \text {Ом}. \end{equation*}

Міркування «ємність півсфери вдвічі менша за ємність кулі» тут не годиться: у справжній електростатичній задачі поле є і в повітрі над землею, а аналогія (7.28) працює лише для однорідного середовища. Саме тому знадобилося дзеркальне відображення.

Потенціал напівсферичного заземлювача спадає обернено пропорційно відстані від його центру (як у точкового заряду):

\begin{equation*} \phi (r) = \frac {\phi _0 D}{2}\cdot \frac 1r. \end{equation*}

Крокова напруга — це різниця потенціалів між точками, де стоять дві ноги людини, на відстанях \(r\) і \(r+\ell \) від центру:

\begin{equation*} U_\text {крокова} = \phi (r) - \phi (r+\ell ) = \frac {\phi _0 D}{2}\cdot \frac {\ell }{r\,(r+\ell )} \approx 246\ \text {В}. \end{equation*}

Крокова напруга — важливе поняття техніки безпеки: людина поблизу місця, де дріт високої напруги замкнувся на землю, може отримати удар струмом, навіть не торкаючись дроту. Оскільки \(U_\text {крокова}\propto 1/r^2\) спадає швидше, ніж потенціал \(\phi \propto 1/r\), найнебезпечніше поблизу самого заземлювача, а віддалятися від нього треба дрібними кроками або стрибками зі зведеними ногами.

§ 7.7 Перехідні процеси в колі з конденсатором

Усе, що обговорювалося дотепер, стосувалося стаціонарних струмів, які не змінюються з часом, а отже задовольняють спрощену умову \(\divg \vect j=0\) (7.8). Тепер розглянемо найважливіший для кіл випадок нестаціонарного процесу: коли заряд накопичується або вивільняється в деякому об’ємі (наприклад, на обкладці конденсатора), тобто \(\partial \rho /\partial t\neq 0\), і працює повне рівняння неперервності (7.7). Перехідними процесами називають процеси переходу від одного стаціонарного (чи взагалі відсутнього) режиму до іншого; найважливіший приклад у колах — заряджання та розряджання конденсатора.

Чи можна до струмів, що змінюються з часом, застосовувати закони Ома й Кірхгофа, виведені для постійного струму? Можна, якщо струм змінюється досить повільно: за час, потрібний електромагнітному збуренню, щоб пробігти все коло (\(\sim \ell /c\), де \(\ell \) — розмір кола), струм майже не встигає змінитися, тобто \(\ell /c \ll \tau \), де \(\tau \) — характерний час процесу. Тоді в кожен момент сила струму однакова в усіх перерізах нерозгалуженого кола, і до миттєвих значень струмів і напруг можна застосовувати правила Кірхгофа. Такі струми називають квазістаціонарними. Для кола розміром \(1\) м \(\ell /c \approx 3\) нс, тож для всіх розглянутих нижче процесів (з \(\tau \) від мікросекунд і більше) ця умова виконується з великим запасом.

Квазістаціонарність гарантує лише однаковий струм уздовж нерозгалуженого кола, але не означає, що можна знехтувати електромагнітною індукцією. Змінний струм створює змінне магнітне поле, а воно наводить у колі ЕРС самоіндукції, пропорційну \(dI/dt\); цю ЕРС треба додавати до сторонніх ЕРС у другому правилі Кірхгофа (розділ 12). Для кола з котушкою вона визначальна. У \(RC\)-колах цього параграфа індуктивність мала, і ми нею нехтуємо.

Розрядка конденсатора

Розглянемо коло з конденсатора \(C\), попередньо зарядженого до заряду \(q_0\), резистора \(R\) і ключа \(S\), з’єднаних послідовно (рис. 7.17). Після замикання ключа, за законом Ома для кола, \(RI = U\), де \(U = q/C\) — напруга на конденсаторі, а \(I = -dq/dt\) (струм тече в напрямку зменшення заряду конденсатора). Отримуємо диференціальне рівняння

\begin{equation} \label {eq:RCDischarge} \frac {dq}{dt} + \frac {q}{RC} = 0, \end{equation}

розв’язком якого (з початковою умовою \(q(0)=q_0\)) є експоненційне спадання заряду:

\begin{equation} \label {eq:RCDischargeSolution} \tcbhighmath { q = q_0\, e^{-t/RC} = q_0\, e^{-t/\tau }, } \end{equation}

де величину \(\tau = RC\) називають часом релаксації — часом, за який заряд (а разом з ним струм і напруга) зменшується в \(e\approx 2{,}72\) раза.

(-tikz- diagram) (-tikz- diagram)

Рис. 7.17. Розрядка конденсатора через резистор: коло та графік \(q(t)\)
Зарядка конденсатора

Аналогічно розглянемо зарядку конденсатора від джерела з ЕРС \(\emf \) через резистор \(R\) (рис. 7.18). Закон Ома для кола тепер \(RI + U = \emf \), причому \(I = +dq/dt\) (струм тече в напрямку зростання заряду), звідки

\begin{equation} \label {eq:RCCharge} \frac {dq}{dt} + \frac {q}{RC} = \frac {\emf }{R}. \end{equation}

З початковою умовою \(q(0) = 0\) розв’язок цього рівняння — заряд, що монотонно й асимптотично наближається до граничного значення:

\begin{equation} \label {eq:RCChargeSolution} \tcbhighmath { q = q_{\max }\left (1 - e^{-t/\tau }\right ), \qquad q_{\max } = \emf C, } \end{equation}

причому \(q_{\max } = \emf C\) — це якраз рівноважний заряд конденсатора при \(t\to \infty \) (коли струм у колі припиняється, а вся ЕРС падає на конденсаторі), а стала часу \(\tau = RC\) — та сама, що й при розрядці.

(-tikz- diagram) (-tikz- diagram)

Рис. 7.18. Зарядка конденсатора від джерела ЕРС через резистор: коло та графік \(q(t)\)

Інтерактивна симуляція. Зарядку й розрядку можна простежити в інтерактивній моделі, де послідовно з конденсатором ввімкнено лампу розжарювання: її опір залежить від температури нитки, тому криві відрізняються від чистих експонент.

Порівняймо енергетичний баланс зарядки. Повна робота джерела ЕРС дорівнює \(A = \emf q_{\max } = \emf ^2 C\); енергія, що врешті-решт запасається в конденсаторі, — \(W_C = q_{\max }^2/2C = \emf ^2 C/2\). Отже, рівно половина роботи джерела перетворюється в тепло на резисторі, а друга половина — в енергію поля конденсатора, причому це співвідношення не залежить від значення \(R\): збільшуючи \(R\), ми лише сповільнюємо процес (зростає \(\tau \)), але не змінюємо частку втраченої енергії. Результат неочевидний: здавалося б, при малому опорі струм швидший і більший, отже й втрати мали б бути іншими — але вони компенсуються коротшим часом протікання, і в результаті втрачається завжди рівно половина.

§ 7.8 Максвеллівський час релаксації заряду

Вивчаючи перехідні процеси у зосереджених колах, ми бачили, що заряджений конденсатор ємністю \(C\) розряджається через зовнішній резистор \(R\) за характерний час \(\tau = RC\). Виникає природне запитання: а що станеться, якщо розрядка відбуватиметься не через зовнішній елемент, а безпосередньо через слабко провідне середовище між обкладками? Або якщо в товщу суцільного провідного середовища якимось чином внести надлишковий об’ємний заряд?

Нехай в однорідному середовищі з діелектричною проникністю \(\epsilon \) та питомою провідністю \(\lambda \) існує деяка початкова об’ємна густина заряду \(\rho (\vect r, t)\). Під дією власного електричного поля цього заряду в середовищі виникає струм провідності, який прагне винести заряд на периферію. Об’єднаємо диференціальне рівняння неперервності (7.7), диференціальний закон Ома \(\vect j = \lambda \Efield \) та теорему Гаусса \(\divg \Efield = 4\pi \rho /\epsilon \):

\begin{equation*} \frac {\partial \rho }{\partial t} = -\divg \vect j = -\lambda \divg \Efield = -\frac {4\pi \lambda }{\epsilon }\rho . \end{equation*}

Це просте диференціальне рівняння першого порядку, розв’язок якого — експоненційне згасання об’ємного заряду:

\begin{equation} \label {eq:MaxwellRelaxation} \rho (t) = \rho (0)\,e^{-t/\tau _M}, \qquad \tau _M = \frac {\epsilon }{4\pi \lambda }. \end{equation}

Характерну сталу \(\tau _M\) називають максвеллівським часом релаксації заряду.

З цього результату випливають два висновки.

  • 1. Перерозподіл заряду замість його знищення. Звичайно, закон збереження заряду виконується строго: об’ємний заряд не анігілює, а виноситься струмом на зовнішні межі середовища або межі розділу з діелектриком. Саме тому в будь-якому однорідному провіднику в стаціонарному режимі об’ємна густина заряду строго дорівнює нулю (\(\rho = 0\), див. (7.12)), а весь надлишковий заряд завжди зосереджений на поверхні.

  • 2. Зв’язок з \(RC\)-колом. Згадаймо виведену в § 7.6 формулу (7.28) для опору середовища, \(R = \epsilon / (4\pi \lambda C)\). Якщо обчислити час розрядки такого «конденсатора з витоком» через формулу \(RC\)-кола, дістанемо:

    \begin{equation*} \tau = R C = \left (\frac {\epsilon }{4\pi \lambda C}\right ) \cdot C = \frac {\epsilon }{4\pi \lambda } = \tau _M. \end{equation*}

    Геометричні чинники (розміри, форма електродів, ємність \(C\)) повністю скоротилися! Це доводить, що максвеллівський час релаксації є чистою характеристикою речовини, яка пов’язує її електростатичні (\(\epsilon \)) та кінетичні (\(\lambda \)) властивості незалежно від конфігурації поля.

Таблиця 7.1. Максвеллівський час релаксації заряду \(\tau _M\) для різних середовищ. \(\lambda \) — у См/м (СІ); \(\tau _M = \epsilon \epsilon _0/\lambda \). Перерахунок у СГС: \(\lambda _{\text {СГС}} = \lambda _{\text {СІ}}/(4\pi \epsilon _0) \approx 8{,}99\cdot 10^{9}\,\lambda _{\text {СІ}}\) (у \(\text {с}^{-1}\))
.
Середовище

\(\lambda \), См/м

\(\epsilon \)

\(\tau _M\), с

Мідь

\(6\cdot 10^{7}\)

\(\approx 1\)

\(10^{-19}\)

Кремній власний

\(4\cdot 10^{-4}\)

11,7

\(3\cdot 10^{-7}\)

Скло

\(\sim 10^{-12}\)

\(\sim 7\)

\(\sim 10^{2}\)

Чисельні значення \(\tau _M\) для різних матеріалів охоплюють величезний діапазон (табл. 7.1).

  • • У металах через гігантську провідність (\(\lambda \sim 10^7 \text { См/м}\)) формула дає мізерний час \(\tau _M \sim 10^{-19}\text { с}\). Цю оцінку не слід розуміти буквально: вона коротша за час між зіткненнями електронів (\(\sim 10^{-14}\) с), на якому закон Ома вже не працює, і реально об’ємний заряд розсмоктується за \(\sim 10^{-16}\)–\(10^{-14}\) с (через плазмові коливання електронів). Але й це практично миттєво, що й робить електростатичне наближення для провідників ідеально точним на практиці.

  • • У напівпровідниках \(\tau _M\) лежить у діапазоні від пікосекунд до мікросекунд, що визначає швидкість спрацьовування напівпровідникових приладів.

  • • У діелектриках (скло, бурштин, фторопласт) провідність \(\lambda \) прямує до нуля, тому \(\tau _M\) може сягати годин, днів і більше. Заряд, внесений у товщу діелектрика, залишається там «законсервованим» на тривалий час (явище електретного стану).

Задачі

  • 7.1. Повільний дрейф. Мідним дротом перерізом \(S=1\) мм\(^2\) тече струм \(I=1\) А. Концентрація вільних електронів у міді \(n\approx 8{,}5\cdot 10^{28}\) м\(^{-3}\). Знайдіть дрейфову швидкість електронів і час, за який електрон проходить \(1\) м дроту. [відповідь]

  • 7.2. Дослід Толмена і Стюарта. Котушку з мідного дроту довжиною \(\ell = 500\) м, опір кола якої разом із гальванометром \(R = 50\) Ом, розкрутили до лінійної швидкості витків \(v_0 = 300\) м/с і різко зупинили. Через гальванометр пройшов заряд \(q \approx 1{,}6\cdot 10^{-8}\) Кл. Знайдіть питомий заряд носіїв \(e/m\) і порівняйте з питомим зарядом електрона \(1{,}76\cdot 10^{11}\) Кл/кг. Чому відповідь не залежить від того, як швидко зупиняли котушку? [відповідь]

  • 7.3. Густина струму в неоднорідному перерізі. По циліндричному провіднику радіуса \(R\) тече струм \(I\), розподілений по перерізу нерівномірно: густина струму залежить від відстані до осі як \(j(r)=j_0\left (1-r/R\right )\) (такий розподіл відповідає концентрації струму біля осі провідника). Знайдіть \(j_0\) через повний струм \(I\) і середню густину струму \(\langle j\rangle =I/(\pi R^2)\). [відповідь]

  • 7.4. Узгоджене навантаження. Джерело з ЕРС \(\emf =12\) В і внутрішнім опором \(r=0{,}5\) Ом замкнули на резистор \(R\). Знайдіть струм короткого замикання, а також значення \(R\), за якого корисна потужність максимальна, саму цю потужність і ККД джерела в цьому режимі. [відповідь]

  • 7.5. Неоднорідна ділянка. На ділянці кола між точками \(1\) і \(2\) з потенціалами \(\phi _1=10\) В і \(\phi _2=4\) В послідовно ввімкнено резистор \(R=2\) Ом і джерело з ЕРС \(\emf =3\) В, що діє в напрямку від \(1\) до \(2\). Знайдіть струм на ділянці. [відповідь]

  • 7.6. Два джерела назустріч. Коло складається з двох послідовно з’єднаних джерел \(\emf _1=10\) В, \(\emf _2=4\) В (увімкнених назустріч, тобто їхні ЕРС віднімаються) і резисторів \(R_1=2\) Ом, \(R_2=3\) Ом. Знайдіть струм у колі та спад напруги на кожному резисторі. [відповідь]

  • 7.7. Тепло в провіднику. По ніхромовому дроту опором \(R=20\) Ом тече струм \(I=2\) А протягом \(t=5\) хв. Яка кількість теплоти виділиться? Якою буде об’ємна густина потужності тепловиділення, якщо дріт має переріз \(S=0{,}5\) мм\(^2\) і питомий опір \(\varrho =1{,}1\cdot 10^{-6}\) Ом\(\cdot \)м? [відповідь]

  • 7.8. Опір заземлення. Металева куля радіуса \(r_0=0{,}5\) м занурена в ґрунт з провідністю \(\lambda =10^{-2}\) См/м рівно наполовину: її центр лежить на поверхні землі. Знайдіть опір розтікання струму від кулі (другий електрод — на нескінченності). Як зміниться опір, якщо радіус кулі збільшити вдвічі? Вказівка: оскільки струм розтікається лише в півпростір (у тілесний кут \(2\pi \) замість \(4\pi \)), опір розтікання такої півкулі вдвічі більший за опір кулі в безмежному середовищі, тож за формулою (7.28) маємо \(R=\dfrac {1}{2\pi \lambda r_0}\). [відповідь]

  • 7.9. Скільки тепла? Конденсатор ємністю \(C=10\) мкФ заряджають від джерела з ЕРС \(\emf =100\) В через резистор \(R=100\) кОм. Через який час заряд досягне \(90\%\) від максимального? Яка кількість теплоти виділиться на резисторі за весь процес? Як зміняться відповіді, якщо \(R=1\) кОм? [відповідь]

  • 7.10. Розрядка навпіл. Конденсатор ємністю \(C=100\) мкФ, заряджений до \(U_0=200\) В, розряджається через резистор \(R=50\) кОм. За який час напруга на конденсаторі зменшиться вдвічі? Якою буде напруга через час \(t=2\tau \)? [відповідь]

Контрольні питання

  • 1. Дайте означення сили струму \(I\) і вектора густини струму \(\vect j\). Чому напрям \(\vect j\) визначають за рухом позитивних носіїв?

  • 2. Виведіть формулу для сили струму через потік вектора густини струму, \(I = \iint _S\vect j\cdot d\vect S\).

  • 3. Виведіть зв’язок густини струму з концентрацією носіїв та дрейфовою швидкістю, \(\vect j = \rho \vect u\). Чому внески носіїв протилежних знаків, що рухаються в протилежних напрямках, додаються, а не віднімаються?

  • 4. У чому полягав дослід Толмена і Стюарта? Як за напрямком відхилення гальванометра та виміряним питомим зарядом довели, що носіями струму в металах є електрони?

  • 5. Порівняйте дрейфову й теплову швидкості електронів у типовому металевому провіднику. Чому струм у колі «вмикається» практично миттєво, попри мізерно малу дрейфову швидкість?

  • 6. Виведіть рівняння неперервності \(\divg \vect j = -\partial \rho /\partial t\) як математичний вираз закону збереження заряду. Що означає умова \(\divg \vect j=0\) для стаціонарного струму?

  • 7. Сформулюйте закон Ома в інтегральній формі \(I=U/R\) та вираз опору однорідного циліндричного провідника через питомий опір.

  • 8. Виведіть диференціальну форму закону Ома \(\vect j = \lambda \Efield \), розглядаючи елементарний циліндр струму.

  • 9. Доведіть, що в однорідному провіднику зі стаціонарним струмом об’ємна густина заряду всередині дорівнює нулю, а заряди, що створюють поле, розташовані лише на поверхні.

  • 10. Чому поверхня провідника зі струмом, на відміну від провідника в електростатичній рівновазі, не є еквіпотенціальною? Як це проявляється в неперервності тангенціальної складової поля на межі?

  • 11. Що таке сторонні сили і чим вони принципово відрізняються від електростатичних? Дайте означення ЕРС через роботу сторонніх сил.

  • 12. Виведіть узагальнений закон Ома \(\vect j = \lambda (\Efield +\vect E^*)\) та закон Ома для неоднорідної ділянки кола \(IR = \phi _1-\phi _2+\emf \).

  • 13. Сформулюйте перше й друге правила Кірхгофа. Як перше випливає зі стаціонарності струму, а друге — із закону Ома для замкненого контуру?

  • 14. Виведіть закон Джоуля–Ленца в диференціальній та інтегральній формах.

  • 15. Виведіть формулу опору необмеженого провідного середовища між двома електродами через їхню взаємну ємність, \(R = \epsilon /(4\pi \lambda C)\). У чому полягає ця аналогія між задачами про ємність і про опір?

  • 16. Розгляньте приклад опору заземлення й крокової напруги для напівсферичного заземлювача. Чому крокова напруга найнебезпечніша поблизу самого заземлювача, і яка рекомендована поведінка при віддаленні від нього?

  • 17. Що таке квазістаціонарні струми і за якої умови до них можна застосовувати всі співвідношення для постійного струму?

  • 18. Виведіть диференціальне рівняння й розв’язок для розрядки конденсатора через резистор, \(q=q_0e^{-t/\tau }\). Що таке стала часу \(\tau =RC\)?

  • 19. Виведіть розв’язок для зарядки конденсатора від джерела ЕРС через резистор, \(q=q_{\max }(1-e^{-t/\tau })\). Чому стала часу однакова для зарядки й розрядки?