Електрика та магнетизм

\(\newcommand{\footnotename}{footnote}\) \(\def \LWRfootnote {1}\) \(\newcommand {\footnote }[2][\LWRfootnote ]{{}^{\mathrm {#1}}}\) \(\newcommand {\footnotemark }[1][\LWRfootnote ]{{}^{\mathrm {#1}}}\) \(\let \LWRorighspace \hspace \) \(\renewcommand {\hspace }{\ifstar \LWRorighspace \LWRorighspace }\) \(\newcommand {\TextOrMath }[2]{#2}\) \(\newcommand {\mathnormal }[1]{{#1}}\) \(\newcommand \ensuremath [1]{#1}\) \(\newcommand {\LWRframebox }[2][]{\fbox {#2}} \newcommand {\framebox }[1][]{\LWRframebox } \) \(\newcommand {\setlength }[2]{}\) \(\newcommand {\addtolength }[2]{}\) \(\newcommand {\setcounter }[2]{}\) \(\newcommand {\addtocounter }[2]{}\) \(\newcommand {\arabic }[1]{}\) \(\newcommand {\number }[1]{}\) \(\newcommand {\noalign }[1]{\text {#1}\notag \\}\) \(\newcommand {\cline }[1]{}\) \(\newcommand {\directlua }[1]{\text {(directlua)}}\) \(\newcommand {\luatexdirectlua }[1]{\text {(directlua)}}\) \(\newcommand {\protect }{}\) \(\def \LWRabsorbnumber #1 {}\) \(\def \LWRabsorbquotenumber "#1 {}\) \(\newcommand {\LWRabsorboption }[1][]{}\) \(\newcommand {\LWRabsorbtwooptions }[1][]{\LWRabsorboption }\) \(\def \mathchar {\ifnextchar "\LWRabsorbquotenumber \LWRabsorbnumber }\) \(\def \mathcode #1={\mathchar }\) \(\let \delcode \mathcode \) \(\let \delimiter \mathchar \) \(\def \oe {\unicode {x0153}}\) \(\def \OE {\unicode {x0152}}\) \(\def \ae {\unicode {x00E6}}\) \(\def \AE {\unicode {x00C6}}\) \(\def \aa {\unicode {x00E5}}\) \(\def \AA {\unicode {x00C5}}\) \(\def \o {\unicode {x00F8}}\) \(\def \O {\unicode {x00D8}}\) \(\def \l {\unicode {x0142}}\) \(\def \L {\unicode {x0141}}\) \(\def \ss {\unicode {x00DF}}\) \(\def \SS {\unicode {x1E9E}}\) \(\def \dag {\unicode {x2020}}\) \(\def \ddag {\unicode {x2021}}\) \(\def \P {\unicode {x00B6}}\) \(\def \copyright {\unicode {x00A9}}\) \(\def \pounds {\unicode {x00A3}}\) \(\let \LWRref \ref \) \(\renewcommand {\ref }{\ifstar \LWRref \LWRref }\) \( \newcommand {\multicolumn }[3]{#3}\) \(\require {textcomp}\) \(\require {colortbl}\) \(\let \LWRorigcolumncolor \columncolor \) \(\renewcommand {\columncolor }[2][named]{\LWRorigcolumncolor [#1]{#2}\LWRabsorbtwooptions }\) \(\let \LWRorigrowcolor \rowcolor \) \(\renewcommand {\rowcolor }[2][named]{\LWRorigrowcolor [#1]{#2}\LWRabsorbtwooptions }\) \(\let \LWRorigcellcolor \cellcolor \) \(\renewcommand {\cellcolor }[2][named]{\LWRorigcellcolor [#1]{#2}\LWRabsorbtwooptions }\) \(\newcommand {\intertext }[1]{\text {#1}\notag \\}\) \(\let \Hat \hat \) \(\let \Check \check \) \(\let \Tilde \tilde \) \(\let \Acute \acute \) \(\let \Grave \grave \) \(\let \Dot \dot \) \(\let \Ddot \ddot \) \(\let \Breve \breve \) \(\let \Bar \bar \) \(\let \Vec \vec \) \(\let \symnormal \mathit \) \(\let \symliteral \mathrm \) \(\let \symbb \mathbb \) \(\let \symbbit \mathbb \) \(\let \symcal \mathcal \) \(\let \symscr \mathscr \) \(\let \symfrak \mathfrak \) \(\let \symsfup \mathsf \) \(\let \symsfit \mathit \) \(\let \symbfsf \mathbf \) \(\let \symbfup \mathbf \) \(\newcommand {\symbfit }[1]{\boldsymbol {#1}}\) \(\let \symbfcal \mathcal \) \(\let \symbfscr \mathscr \) \(\let \symbffrak \mathfrak \) \(\let \symbfsfup \mathbf \) \(\newcommand {\symbfsfit }[1]{\boldsymbol {#1}}\) \(\let \symup \mathrm \) \(\let \symbf \mathbf \) \(\let \symit \mathit \) \(\let \symtt \mathtt \) \(\let \symbffrac \mathbffrac \) \(\newcommand {\mathfence }[1]{\mathord {#1}}\) \(\newcommand {\mathover }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathunder }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathaccent }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathbotaccent }[1]{#1}\) \(\newcommand {\mathalpha }[1]{\mathord {#1}}\) \(\def\upAlpha{\unicode{x0391}}\) \(\def\upBeta{\unicode{x0392}}\) \(\def\upGamma{\unicode{x0393}}\) \(\def\upDigamma{\unicode{x03DC}}\) \(\def\upDelta{\unicode{x0394}}\) \(\def\upEpsilon{\unicode{x0395}}\) \(\def\upZeta{\unicode{x0396}}\) \(\def\upEta{\unicode{x0397}}\) \(\def\upTheta{\unicode{x0398}}\) \(\def\upVartheta{\unicode{x03F4}}\) \(\def\upIota{\unicode{x0399}}\) \(\def\upKappa{\unicode{x039A}}\) \(\def\upLambda{\unicode{x039B}}\) \(\def\upMu{\unicode{x039C}}\) \(\def\upNu{\unicode{x039D}}\) \(\def\upXi{\unicode{x039E}}\) \(\def\upOmicron{\unicode{x039F}}\) \(\def\upPi{\unicode{x03A0}}\) \(\def\upVarpi{\unicode{x03D6}}\) \(\def\upRho{\unicode{x03A1}}\) \(\def\upSigma{\unicode{x03A3}}\) \(\def\upTau{\unicode{x03A4}}\) \(\def\upUpsilon{\unicode{x03A5}}\) \(\def\upPhi{\unicode{x03A6}}\) \(\def\upChi{\unicode{x03A7}}\) \(\def\upPsi{\unicode{x03A8}}\) \(\def\upOmega{\unicode{x03A9}}\) \(\def\itAlpha{\unicode{x1D6E2}}\) \(\def\itBeta{\unicode{x1D6E3}}\) \(\def\itGamma{\unicode{x1D6E4}}\) \(\def\itDigamma{\mathit{\unicode{x03DC}}}\) \(\def\itDelta{\unicode{x1D6E5}}\) \(\def\itEpsilon{\unicode{x1D6E6}}\) \(\def\itZeta{\unicode{x1D6E7}}\) \(\def\itEta{\unicode{x1D6E8}}\) \(\def\itTheta{\unicode{x1D6E9}}\) \(\def\itVartheta{\unicode{x1D6F3}}\) \(\def\itIota{\unicode{x1D6EA}}\) \(\def\itKappa{\unicode{x1D6EB}}\) \(\def\itLambda{\unicode{x1D6EC}}\) \(\def\itMu{\unicode{x1D6ED}}\) \(\def\itNu{\unicode{x1D6EE}}\) \(\def\itXi{\unicode{x1D6EF}}\) \(\def\itOmicron{\unicode{x1D6F0}}\) \(\def\itPi{\unicode{x1D6F1}}\) \(\def\itRho{\unicode{x1D6F2}}\) \(\def\itSigma{\unicode{x1D6F4}}\) \(\def\itTau{\unicode{x1D6F5}}\) \(\def\itUpsilon{\unicode{x1D6F6}}\) \(\def\itPhi{\unicode{x1D6F7}}\) \(\def\itChi{\unicode{x1D6F8}}\) \(\def\itPsi{\unicode{x1D6F9}}\) \(\def\itOmega{\unicode{x1D6FA}}\) \(\def\upalpha{\unicode{x03B1}}\) \(\def\upbeta{\unicode{x03B2}}\) \(\def\upvarbeta{\unicode{x03D0}}\) \(\def\upgamma{\unicode{x03B3}}\) \(\def\updigamma{\unicode{x03DD}}\) \(\def\updelta{\unicode{x03B4}}\) \(\def\upepsilon{\unicode{x03F5}}\) \(\def\upvarepsilon{\unicode{x03B5}}\) \(\def\upzeta{\unicode{x03B6}}\) \(\def\upeta{\unicode{x03B7}}\) \(\def\uptheta{\unicode{x03B8}}\) \(\def\upvartheta{\unicode{x03D1}}\) \(\def\upiota{\unicode{x03B9}}\) \(\def\upkappa{\unicode{x03BA}}\) \(\def\upvarkappa{\unicode{x03F0}}\) \(\def\uplambda{\unicode{x03BB}}\) \(\def\upmu{\unicode{x03BC}}\) \(\def\upnu{\unicode{x03BD}}\) \(\def\upxi{\unicode{x03BE}}\) \(\def\upomicron{\unicode{x03BF}}\) \(\def\uppi{\unicode{x03C0}}\) \(\def\upvarpi{\unicode{x03D6}}\) \(\def\uprho{\unicode{x03C1}}\) \(\def\upvarrho{\unicode{x03F1}}\) \(\def\upsigma{\unicode{x03C3}}\) \(\def\upvarsigma{\unicode{x03C2}}\) \(\def\uptau{\unicode{x03C4}}\) \(\def\upupsilon{\unicode{x03C5}}\) \(\def\upphi{\unicode{x03D5}}\) \(\def\upvarphi{\unicode{x03C6}}\) \(\def\upchi{\unicode{x03C7}}\) \(\def\uppsi{\unicode{x03C8}}\) \(\def\upomega{\unicode{x03C9}}\) \(\def\italpha{\unicode{x1D6FC}}\) \(\def\itbeta{\unicode{x1D6FD}}\) \(\def\itvarbeta{\unicode{x03D0}}\) \(\def\itgamma{\unicode{x1D6FE}}\) \(\def\itdigamma{\mathit{\unicode{x03DD}}}\) \(\def\itdelta{\unicode{x1D6FF}}\) \(\def\itepsilon{\unicode{x1D716}}\) \(\def\itvarepsilon{\unicode{x1D700}}\) \(\def\itzeta{\unicode{x1D701}}\) \(\def\iteta{\unicode{x1D702}}\) \(\def\ittheta{\unicode{x1D703}}\) \(\def\itvartheta{\unicode{x1D717}}\) \(\def\itiota{\unicode{x1D704}}\) \(\def\itkappa{\unicode{x1D705}}\) \(\def\itvarkappa{\unicode{x1D718}}\) \(\def\itlambda{\unicode{x1D706}}\) \(\def\itmu{\unicode{x1D707}}\) \(\def\itnu{\unicode{x1D708}}\) \(\def\itxi{\unicode{x1D709}}\) \(\def\itomicron{\unicode{x1D70A}}\) \(\def\itpi{\unicode{x1D70B}}\) \(\def\itvarpi{\unicode{x1D71B}}\) \(\def\itrho{\unicode{x1D70C}}\) \(\def\itvarrho{\unicode{x1D71A}}\) \(\def\itsigma{\unicode{x1D70E}}\) \(\def\itvarsigma{\unicode{x1D70D}}\) \(\def\ittau{\unicode{x1D70F}}\) \(\def\itupsilon{\unicode{x1D710}}\) \(\def\itphi{\unicode{x1D719}}\) \(\def\itvarphi{\unicode{x1D711}}\) \(\def\itchi{\unicode{x1D712}}\) \(\def\itpsi{\unicode{x1D713}}\) \(\def\itomega{\unicode{x1D714}}\) \(\let \lparen (\) \(\let \rparen )\) \(\newcommand {\cuberoot }[1]{\,{}^3\!\!\sqrt {#1}}\,\) \(\newcommand {\fourthroot }[1]{\,{}^4\!\!\sqrt {#1}}\,\) \(\newcommand {\longdivision }[1]{\mathord {\unicode {x027CC}#1}}\) \(\newcommand {\mathcomma }{,}\) \(\newcommand {\mathcolon }{:}\) \(\newcommand {\mathsemicolon }{;}\) \(\newcommand {\overbracket }[1]{\mathinner {\overline {\ulcorner {#1}\urcorner }}}\) \(\newcommand {\underbracket }[1]{\mathinner {\underline {\llcorner {#1}\lrcorner }}}\) \(\newcommand {\overbar }[1]{\mathord {#1\unicode {x00305}}}\) \(\newcommand {\ovhook }[1]{\mathord {#1\unicode {x00309}}}\) \(\newcommand {\ocirc }[1]{\mathord {#1\unicode {x0030A}}}\) \(\newcommand {\candra }[1]{\mathord {#1\unicode {x00310}}}\) \(\newcommand {\oturnedcomma }[1]{\mathord {#1\unicode {x00312}}}\) \(\newcommand {\ocommatopright }[1]{\mathord {#1\unicode {x00315}}}\) \(\newcommand {\droang }[1]{\mathord {#1\unicode {x0031A}}}\) \(\newcommand {\leftharpoonaccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D0}}}\) \(\newcommand {\rightharpoonaccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D1}}}\) \(\newcommand {\vertoverlay }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D2}}}\) \(\newcommand {\leftarrowaccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020D0}}}\) \(\newcommand {\annuity }[1]{\mathord {#1\unicode {x020E7}}}\) \(\newcommand {\widebridgeabove }[1]{\mathord {#1\unicode {x020E9}}}\) \(\newcommand {\asteraccent }[1]{\mathord {#1\unicode {x020F0}}}\) \(\newcommand {\threeunderdot }[1]{\mathord {#1\unicode {x020E8}}}\) \(\newcommand {\Bbbsum }{\mathop {\unicode {x2140}}\limits }\) \(\newcommand {\oiint }{\mathop {\unicode {x222F}}\limits }\) \(\newcommand {\oiiint }{\mathop {\unicode {x2230}}\limits }\) \(\newcommand {\intclockwise }{\mathop {\unicode {x2231}}\limits }\) \(\newcommand {\ointclockwise }{\mathop {\unicode {x2232}}\limits }\) \(\newcommand {\ointctrclockwise }{\mathop {\unicode {x2233}}\limits }\) \(\newcommand {\varointclockwise }{\mathop {\unicode {x2232}}\limits }\) \(\newcommand {\leftouterjoin }{\mathop {\unicode {x27D5}}\limits }\) \(\newcommand {\rightouterjoin }{\mathop {\unicode {x27D6}}\limits }\) \(\newcommand {\fullouterjoin }{\mathop {\unicode {x27D7}}\limits }\) \(\newcommand {\bigbot }{\mathop {\unicode {x27D8}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtop }{\mathop {\unicode {x27D9}}\limits }\) \(\newcommand {\xsol }{\mathop {\unicode {x29F8}}\limits }\) \(\newcommand {\xbsol }{\mathop {\unicode {x29F9}}\limits }\) \(\newcommand {\bigcupdot }{\mathop {\unicode {x2A03}}\limits }\) \(\newcommand {\bigsqcap }{\mathop {\unicode {x2A05}}\limits }\) \(\newcommand {\conjquant }{\mathop {\unicode {x2A07}}\limits }\) \(\newcommand {\disjquant }{\mathop {\unicode {x2A08}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtimes }{\mathop {\unicode {x2A09}}\limits }\) \(\newcommand {\modtwosum }{\mathop {\unicode {x2A0A}}\limits }\) \(\newcommand {\sumint }{\mathop {\unicode {x2A0B}}\limits }\) \(\newcommand {\intbar }{\mathop {\unicode {x2A0D}}\limits }\) \(\newcommand {\intBar }{\mathop {\unicode {x2A0E}}\limits }\) \(\newcommand {\fint }{\mathop {\unicode {x2A0F}}\limits }\) \(\newcommand {\cirfnint }{\mathop {\unicode {x2A10}}\limits }\) \(\newcommand {\awint }{\mathop {\unicode {x2A11}}\limits }\) \(\newcommand {\rppolint }{\mathop {\unicode {x2A12}}\limits }\) \(\newcommand {\scpolint }{\mathop {\unicode {x2A13}}\limits }\) \(\newcommand {\npolint }{\mathop {\unicode {x2A14}}\limits }\) \(\newcommand {\pointint }{\mathop {\unicode {x2A15}}\limits }\) \(\newcommand {\sqint }{\mathop {\unicode {x2A16}}\limits }\) \(\newcommand {\intlarhk }{\mathop {\unicode {x2A17}}\limits }\) \(\newcommand {\intx }{\mathop {\unicode {x2A18}}\limits }\) \(\newcommand {\intcap }{\mathop {\unicode {x2A19}}\limits }\) \(\newcommand {\intcup }{\mathop {\unicode {x2A1A}}\limits }\) \(\newcommand {\upint }{\mathop {\unicode {x2A1B}}\limits }\) \(\newcommand {\lowint }{\mathop {\unicode {x2A1C}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtriangleleft }{\mathop {\unicode {x2A1E}}\limits }\) \(\newcommand {\zcmp }{\mathop {\unicode {x2A1F}}\limits }\) \(\newcommand {\zpipe }{\mathop {\unicode {x2A20}}\limits }\) \(\newcommand {\zproject }{\mathop {\unicode {x2A21}}\limits }\) \(\newcommand {\biginterleave }{\mathop {\unicode {x2AFC}}\limits }\) \(\newcommand {\bigtalloblong }{\mathop {\unicode {x2AFF}}\limits }\) \(\newcommand {\arabicmaj }{\mathop {\unicode {x1EEF0}}\limits }\) \(\newcommand {\arabichad }{\mathop {\unicode {x1EEF1}}\limits }\) \(\newcommand {\nicefrac }[3][]{\mathinner {{}^{#2}\!/\!_{#3}}}\) \(\require {mhchem}\) \(\newcommand {\toprule }[1][]{\hline }\) \(\let \midrule \toprule \) \(\let \bottomrule \toprule \) \(\def \LWRbooktabscmidruleparen (#1)#2{}\) \(\newcommand {\LWRbooktabscmidrulenoparen }[1]{}\) \(\newcommand {\cmidrule }[1][]{\ifnextchar (\LWRbooktabscmidruleparen \LWRbooktabscmidrulenoparen }\) \(\newcommand {\morecmidrules }{}\) \(\newcommand {\specialrule }[3]{\hline }\) \(\newcommand {\addlinespace }[1][]{}\) \(\newcommand {\LWRsubmultirow }[2][]{#2}\) \(\newcommand {\LWRmultirow }[2][]{\LWRsubmultirow }\) \(\newcommand {\multirow }[2][]{\LWRmultirow }\) \(\newcommand {\mrowcell }{}\) \(\newcommand {\mcolrowcell }{}\) \(\newcommand {\STneed }[1]{}\) \(\newcommand {\nfrac }[2]{{}^{#1}\!/{}_{#2}}\) \(\newcommand {\vect }[1]{\mathbf {#1}}\) \(\newcommand {\Efield }{\mathbf {E}}\) \(\newcommand {\Dfield }{\mathbf {D}}\) \(\newcommand {\Bfield }{\mathbf {B}}\) \(\newcommand {\Hfield }{\mathbf {H}}\) \(\newcommand {\rot }{\boldsymbol {\nabla }\times }\) \(\newcommand {\divg }{\boldsymbol {\nabla }\cdot }\) \(\newcommand {\grad }{\boldsymbol {\nabla }}\) \(\newcommand {\diff }[2]{\frac {\partial #1}{\partial #2}}\) \(\newcommand {\ddiff }[2]{\frac {\partial ^2 #1}{\partial #2^2}}\) \(\newcommand {\parttime }[1]{\frac {\partial {#1}}{\partial t}}\) \(\newcommand {\pparttime }[1]{\frac {\partial ^2{#1}}{\partial t^2}}\) \(\renewcommand {\phi }{\varphi }\) \(\renewcommand {\epsilon }{\varepsilon }\) \(\DeclareMathOperator {\const }{const}\) \(\DeclareMathOperator {\Div }{div}\) \(\DeclareMathOperator {\Rot }{rot}\) \(\DeclareMathOperator {\Grad }{grad}\) \(\DeclareMathOperator {\inv }{inv}\) \(\newcommand {\Laplasian }{\Delta }\) \(\renewcommand {\iiint }{\int }\) \(\renewcommand {\iint }{\int }\) \(\newcommand {\oiint }{\oint }\) \(\newcommand {\emf }{ℰ}\) \(\newcommand {\tikzmarknode }[2]{#2}\) \(\newcommand {\tikzmark }[1]{}\) \(\newcommand {\enquote }[1]{«#1»}\) \(\newcommand {\allowbreak }{}\) \(\newcommand {\mitlambda }{\lambda }\) \(\newcommand {\tcbhighmath }[1]{\boxed {#1}}\) \(\DeclareMathOperator {\sh }{sh}\) \(\DeclareMathOperator {\ch }{ch}\) \(\DeclareMathOperator {\tg }{tg}\) \(\DeclareMathOperator {\ctg }{ctg}\) \(\DeclareMathOperator {\arctg }{arctg}\) \(\DeclareMathOperator {\arcctg }{arcctg}\) \(\DeclareMathOperator {\cth }{cth}\) \(\DeclareMathOperator {\cosec }{cosec}\) \(\let \symsf \symsfup \) \(\def\Alpha{\unicode{x0391}}\) \(\def\Beta{\unicode{x0392}}\) \(\def\Gamma{\unicode{x0393}}\) \(\def\Digamma{\unicode{x03DC}}\) \(\def\Delta{\unicode{x0394}}\) \(\def\Epsilon{\unicode{x0395}}\) \(\def\Zeta{\unicode{x0396}}\) \(\def\Eta{\unicode{x0397}}\) \(\def\Theta{\unicode{x0398}}\) \(\def\Vartheta{\unicode{x03F4}}\) \(\def\Iota{\unicode{x0399}}\) \(\def\Kappa{\unicode{x039A}}\) \(\def\Lambda{\unicode{x039B}}\) \(\def\Mu{\unicode{x039C}}\) \(\def\Nu{\unicode{x039D}}\) \(\def\Xi{\unicode{x039E}}\) \(\def\Omicron{\unicode{x039F}}\) \(\def\Pi{\unicode{x03A0}}\) \(\def\Varpi{\unicode{x03D6}}\) \(\def\Rho{\unicode{x03A1}}\) \(\def\Sigma{\unicode{x03A3}}\) \(\def\Tau{\unicode{x03A4}}\) \(\def\Upsilon{\unicode{x03A5}}\) \(\def\Phi{\unicode{x03A6}}\) \(\def\Chi{\unicode{x03A7}}\) \(\def\Psi{\unicode{x03A8}}\) \(\def\Omega{\unicode{x03A9}}\) \(\def\alpha{\unicode{x1D6FC}}\) \(\def\beta{\unicode{x1D6FD}}\) \(\def\varbeta{\unicode{x03D0}}\) \(\def\gamma{\unicode{x1D6FE}}\) \(\def\digamma{\mathit{\unicode{x03DD}}}\) \(\def\delta{\unicode{x1D6FF}}\) \(\def\epsilon{\unicode{x1D716}}\) \(\def\varepsilon{\unicode{x1D700}}\) \(\def\zeta{\unicode{x1D701}}\) \(\def\eta{\unicode{x1D702}}\) \(\def\theta{\unicode{x1D703}}\) \(\def\vartheta{\unicode{x1D717}}\) \(\def\iota{\unicode{x1D704}}\) \(\def\kappa{\unicode{x1D705}}\) \(\def\varkappa{\unicode{x1D718}}\) \(\def\lambda{\unicode{x1D706}}\) \(\def\mu{\unicode{x1D707}}\) \(\def\nu{\unicode{x1D708}}\) \(\def\xi{\unicode{x1D709}}\) \(\def\omicron{\unicode{x1D70A}}\) \(\def\pi{\unicode{x1D70B}}\) \(\def\varpi{\unicode{x1D71B}}\) \(\def\rho{\unicode{x1D70C}}\) \(\def\varrho{\unicode{x1D71A}}\) \(\def\sigma{\unicode{x1D70E}}\) \(\def\varsigma{\unicode{x1D70D}}\) \(\def\tau{\unicode{x1D70F}}\) \(\def\upsilon{\unicode{x1D710}}\) \(\def\phi{\unicode{x1D719}}\) \(\def\varphi{\unicode{x1D711}}\) \(\def\chi{\unicode{x1D712}}\) \(\def\psi{\unicode{x1D713}}\) \(\def\omega{\unicode{x1D714}}\)

12 Явище електромагнітної індукції

Перетворити магнетизм на електрику.

М. Фарадей, запис у робочому щоденнику, 1822

§ 12.1 Досліди Фарадея

У 1831 р. М. Фарадей відкрив [73] явище електромагнітної індукції: воно полягає в тому, що при зміні магнітного потоку, охопленого контуром, у ньому виникає електрорушійна сила — ЕРС індукції. Якщо контур провідний і замкнений, ЕРС створює струм, який називають індукційним; у розімкненому контурі виникає лише різниця потенціалів на його кінцях. Розглянемо три групи дослідів, з яких це випливає.

Дослід 1. Рух магніту відносно нерухомої котушки

Котушку, з’єднану з гальванометром, закріплюють нерухомо й наближають до неї постійний магніт (рис. 12.1, праворуч) або віддаляють його. Поки магніт нерухомий, стрілка гальванометра стоїть на нулі. Щойно магніт починає рухатися, стрілка відхиляється; при наближенні струм має один напрям, при віддаленні — протилежний.

Дослід 2. Рух котушки відносно нерухомого магніту

Тепер нерухомий магніт, а рухається котушка (рис. 12.1, ліворуч). Ефект той самий. Отже, важлива не абсолютна швидкість магніту чи котушки, а їхня відносна швидкість: саме від неї залежить швидкість зміни потоку крізь контур. Це твердження точне за будь-яких швидкостей — це принцип відносності; наближеними при \(v\ll c\) будуть лише формули перетворення полів, якими ми скористаємося нижче.

Інтерактивна симуляція. Обидва досліди можна відтворити в інтерактивній моделі: магніт або котушку можна тягти мишею (зокрема крізь котушку), і графік ЕРС показує, що вона залежить лише від відносного руху та змінює знак, коли потік починає спадати.

(image)

Рис. 12.1. Дослід Фарадея з магнітом і котушкою: при русі котушки відносно магніту (ліворуч) і магніту відносно котушки (праворуч) гальванометр показує струм
Дослід 3. Зміна струму в сусідній котушці

Дві котушки розміщують поряд: першу (1) приєднують до гальванометра, другу (2) — через ключ до джерела струму (рис. 12.2). Струм у першій котушці виникає лише в моменти замикання й розмикання ключа, тобто коли змінюється струм у другій; коли він сталий, гальванометр нічого не показує. Це явище називають взаємоіндукцією.

Інтерактивна симуляція. У моделі цього досліду можна замикати й розмикати ключ, змінювати сталі часу та взаємну індуктивність і бачити, що ЕРС у вторинній котушці має протилежні знаки при вмиканні та вимиканні струму.

(image)

Рис. 12.2. Дослід 3: при замиканні й розмиканні ключа в котушці 2 у котушці 1 з’являється короткочасний індукційний струм

Узагальнюючи ці досліди, Фарадей дійшов висновку (у сучасному формулюванні): індукційний струм у замкненому контурі виникає тоді й лише тоді, коли змінюється магнітний потік, охоплений цим контуром. Сама ж причина зміни потоку — рух магніту, рух контуру чи зміна струму в сусідньому контурі — на існування та напрям струму принципово не впливає. Важлива умова: контур увесь час складається з тих самих частинок провідника; якщо ковзний контакт «перебирає» провідник, правило потоку може не працювати (див. приклад з диском Фарадея в § 12.3).

Звідси одразу виникають питання, на які розділ відповість поступово. Яка сила змушує рухатися заряди, коли контур рухається? А яка — коли контур нерухомий, а змінюється лише поле, яке на нерухомі заряди не діє? Що відбувається з енергією: звідки береться струм, який нагріває дріт? Відповідь на перше питання дає сила Лоренца (§ 12.3), на друге — вихрове електричне поле (§ 12.5), на третє — баланс енергії (§ 12.4).

§ 12.2 Закон електромагнітної індукції

На основі дослідів Фарадея сформульовано закон електромагнітної індукції: електрорушійна сила (ЕРС), що виникає в контурі, дорівнює взятій із протилежним знаком швидкості зміни магнітного потоку, який пронизує поверхню, натягнуту на контур:

\begin{equation} \label {eq:FaradayLawInt} \tcbhighmath { \emf _\text {інд} = -\frac 1c\frac {d\Phi }{dt} = -\frac 1c\frac {d}{dt}\iint \limits _S \Bfield \cdot d\vect S. } \end{equation}

Додатний напрям обходу контуру пов’язано з напрямом нормалі \(d\vect S\) правилом правого гвинта; ЕРС \(\emf _\text {інд}\) відраховується в цьому напрямі. Знак «мінус» — не формальність: він визначає напрям струму і є проявом правила Ленца.

Магнітний потік \(\Phi \), а отже, і ЕРС індукції, можуть змінюватися трьома способами:

  • • через зміну площі контуру в незмінному полі;

  • • через зміну орієнтації контуру відносно поля (наприклад, при обертанні рамки);

  • • через зміну самого магнітного поля, що пронизує нерухомий контур.

У перших двох випадках контур рухається, у третьому — нерухомий. Закон один, але фізична причина ЕРС різна, тому розглянемо ці випадки окремо.

Правило Ленца

Правило Ленца визначає напрям індукційного струму: струм має такий напрям, щоб своїм магнітним полем протидіяти зміні магнітного потоку, яка його породжує. Саме цим пояснюється знак «мінус» у законі (12.1). Чому знак саме такий, випливає із закону збереження енергії (§ 12.4 і § 12.8).

На рис. 12.3 контур нерухомий. Ліворуч зовнішнє поле зростає: струм у контурі створює власне поле, напрямлене проти зростання зовнішнього, і тим самим зменшує повний потік. Праворуч поле спадає, струм змінює напрям, і його поле, навпаки, підтримує колишній потік.

(-tikz- diagram)

   

(-tikz- diagram)

Рис. 12.3. Правило Ленца: індукційний струм (бірюзовий) створює поле (синій пунктир), яке протидіє зміні \(\partial \Bfield /\partial t\) зовнішнього поля (синя суцільна лінія)

Історична довідка. Правило напряму індукційного струму сформулював у 1833–1834 рр. Е. Х. Ленц [74], а закон індукції в кількісному вигляді, через зміну магнітного потоку, записав Ф. Нейман (1845 р.) [75]. Сам Фарадей користувався картиною «ліній сили», що перетинаються провідником [73]. Незалежно від Фарадея індукцію спостерігав Дж. Генрі [76] (1832 р.), а Г. Гельмгольц показав [77] (1847 р.), що знак «мінус» у законі індукції випливає із закону збереження енергії.

§ 12.3 ЕРС руху: сила Лоренца в рухомому провіднику

Рухома перемичка

Візьмемо рамку, по якій без тертя ковзає перемичка довжиною \(\ell \), що замикає контур (рис. 12.4); рамка лежить в однорідному полі \(\Bfield \), перпендикулярному до її площини. Перемичка рухається зі швидкістю \(\vect v\) і за час \(dt\) зміщується на \(dx=v\,dt\) (пунктир на рисунку); разом із нею зі швидкістю \(\vect v\) рухаються й вільні електрони. Додатний напрям обходу контуру, пов’язаний із \(\Bfield \) правилом правого гвинта, показано круговою стрілкою. На кожен заряд \(q\) у перемичці діє сила Лоренца

\begin{equation*} \vect {F}_\text {Л} = \frac {q}{c}\,\vect {v} \times \Bfield , \end{equation*}

напрямлена вздовж перемички (рис. 12.4). Вона діє як стороння сила (віднесена до одиниці заряду)

\begin{equation*} \Efield ^* = \frac {\vect F_\text {Л}}{q} = \frac {1}{c}\,\vect {v} \times \Bfield \end{equation*}

і створює в перемичці ЕРС (в інших ділянках контуру, що нерухомі, \(\Efield ^*=0\), тож інтеграл по контуру зводиться до перемички)

\begin{equation*} \emf _{\text {інд}} = \oint \Efield ^* \cdot d\symbfscr {l} = - E^* \ell = - \frac {1}{c}\, B \ell v \end{equation*}

(знак «\(-\)»: ЕРС діє проти додатного напряму обходу, пов’язаного з напрямом \(\Bfield \) правилом правого гвинта).

(-tikz- diagram)

Рис. 12.4. Виникнення ЕРС індукції в рухомій перемичці: на позитивний заряд \(+\) у перемичці, що рухається зі швидкістю \(\vect {v}\), діє сила Лоренца \(\vect {F}_\text {Л}\), спрямована вздовж перемички; заряд зміщується в цьому напрямі зі швидкістю \(\vect {u}\) відносно перемички (дрейф носіїв). Ця сила викликає індукційний струм \(I\) у контурі; \(dx\) — зміщення перемички за час \(dt\), кругова стрілка — додатний напрям обходу

Оскільки \(\ell v = dS/dt\), де \(S\) — площа контуру, то \(B\ell v = B\,dS/dt = d\Phi /dt\), і

\begin{equation} \label {eq:faraday_law_for_moving} \emf _{\text {інд}} = - \frac {1}{c} \frac {d\Phi }{dt}, \end{equation}

тобто ми дістали закон (12.1) безпосередньо з дії сили Лоренца на заряди в рухомому провіднику.

Якщо в полі є складова \(\Bfield _{\parallel }\), паралельна площині контуру, то відповідна сила \(\vect v\times \Bfield _{\parallel }/c\) перпендикулярна до площини, тобто до провідника, і струму вздовж контуру не створює. Тому в потоці \(\Phi =\Bfield \cdot \vect S=B_\perp S\) враховується лише нормальна складова поля.

Для контуру довільної форми, що рухається й деформується в стаціонарному, але неоднорідному полі, результат той самий (якщо контур весь час складається з тих самих частинок провідника) — закон (12.1), де потік \(\Phi =\int _S\Bfield \cdot d\vect S\) береться крізь будь-яку поверхню, натягнуту на контур. Строгий вивід наведено нижче.

Контур довільної форми (microscope)

ЕРС руху знаходимо, підсумовуючи по контуру сторонню силу \([\vect v\times \Bfield ]/c\), де \(\vect v\) — швидкість елемента \(d\symbfscr {l}\):

\begin{equation*} \emf _\text {інд} = \frac 1c\oint [\vect v\times \Bfield ]\cdot d\symbfscr {l}. \end{equation*}

Щоб знайти \(d\Phi /dt\), порівняємо поверхні в моменти \(t\) і \(t+dt\). Контур \(L(t)\) обмежує поверхню \(S(t)\), контур \(L(t+dt)\) — поверхню \(S(t+dt)\), а між ними лежить бічна смужка \(\sigma \), яку замітає контур за \(dt\) (рис. 12.5): кожен елемент \(d\symbfscr {l}\) зміщується на \(\vect v\,dt\), тож елемент смужки \(d\vect S=[\vect v\,dt\times d\symbfscr {l}]\). Поверхні \(S(t)\), \(S(t+dt)\) і \(\sigma \) разом утворюють замкнену поверхню, а потік \(\Bfield \) крізь будь-яку замкнену поверхню дорівнює нулю (розділ 9). Розпишемо цей потік по трьох частинах, рахуючи нормаль зовнішньою. Нормалі \(\vect n\) до \(S(t)\) і \(S(t+dt)\) узгоджено з напрямом обходу контуру (правило свердлика), тому вони напрямлені в один бік. Для замкненої поверхні зовнішня нормаль на \(S(t+dt)\) збігається з \(\vect n\), а на \(S(t)\) протилежна їй (\(-\vect n\)). Зовнішня нормаль на смужці \(\sigma \) напрямлена від осі, тобто протилежно до \([\vect v\,dt\times d\symbfscr {l}]\) (рис. 12.5). Отже,

\begin{equation*} \oiint \limits _{S}\Bfield \cdot d\vect S =\underbrace {\int \limits _{S(t+dt)}\!\Bfield \cdot d\vect S}_{\Phi (t+dt)} -\underbrace {\int \limits _{S(t)}\!\Bfield \cdot d\vect S}_{\Phi (t)} -\oint \Bfield \cdot [\vect v\,dt\times d\symbfscr {l}]=0 . \end{equation*}

Перші два доданки — потоки крізь поверхні, натягнуті на контур у моменти \(t+dt\) і \(t\), тож їхня різниця — приріст потоку \(d\Phi =\Phi (t+dt)-\Phi (t)\). Тому

\begin{equation*} d\Phi =\oint \Bfield \cdot [\vect v\,dt\times d\symbfscr {l}]. \end{equation*}

Знак легко перевірити на перемичці: площа росте, \(d\Phi >0\). Змішаний добуток циклічно переставляємо, \(\Bfield \cdot [\vect v\times d\symbfscr {l}]=d\symbfscr {l}\cdot [\Bfield \times \vect v]=-[\vect v\times \Bfield ]\cdot d\symbfscr {l}\), і виносимо \(dt\):

\begin{equation*} d\Phi =-dt\oint [\vect v\times \Bfield ]\cdot d\symbfscr {l} \quad \Rightarrow \quad \frac 1c\oint [\vect v\times \Bfield ]\cdot d\symbfscr {l}=-\frac 1c\frac {d\Phi }{dt}, \end{equation*}

тобто \(\emf _\text {інд}=-\dfrac 1c\dfrac {d\Phi }{dt}\). Поле тут стаціонарне, тому зміну потоку спричиняє лише рух і деформація контуру.

(-tikz- diagram)

Рис. 12.5. Зміщення контуру за час \(dt\): \(L(t)\to L(t+dt)\). Поверхні \(S(t)\), \(S(t+dt)\) і бічна смужка \(\sigma \) (виділена) утворюють замкнену поверхню; елемент смужки \(d\vect S=[\vect v\,dt\times d\symbfscr {l}]\) напрямлений всередину (до осі)

У системі відліку, де магніт нерухомий, причиною ЕРС є сила Лоренца, що діє на вільні носії заряду в рухомому провіднику. Але в системі, пов’язаній із самою перемичкою, провідник нерухомий, магнітна сила \(q\vect v\times \Bfield /c\) на нерухомий заряд дорівнює нулю — а струм у контурі однаково тече, і той самий. За принципом відносності в обох системах мусить діяти сила, яка жене заряди вздовж перемички. У лабораторній системі це \(q[\vect v\times \Bfield ]/c\); у системі перемички заряд нерухомий, тож цю роль може відігравати лише сила \(q\Efield '\), тобто в ній має діяти електричне поле

\begin{equation*} \Efield ' \approx \frac 1c\,[\vect v\times \Bfield ]\qquad (v\ll c). \end{equation*}

Сили в двох системах збігаються лише з точністю до членів першого порядку за \(v/c\) (точно вони відрізняються множником \(\gamma =1/\sqrt {1-v^2/c^2}\)).

Для однорідного \(\Bfield \) поле \(\Efield '\) однорідне й не є вихровим (\(\operatorname {rot}\Efield '=0\)): магнітне поле в кожній точці не змінюється, тож вихрового електричного поля немає. Інші частини контуру в цій системі рухаються (зі швидкістю \(-\vect v\)), і на їхні заряди магнітна сила компенсує \(q\Efield '\); нескомпенсованою залишається дія на саму перемичку — звідси та сама ЕРС. Вихрове поле з’являється там, де \(\Bfield \) справді змінюється з часом (§ 12.5).

Інша справа — скінченний магніт, поле якого неоднорідне. Якщо магніт рухається відносно нерухомого провідника, то в кожній точці провідника поле змінюється: \(\partial \Bfield /\partial t=-(\vect v\cdot \nabla )\Bfield \neq 0\), і саме тут виникає вихрове електричне поле. Якщо ж рухається провідник, а магніт нерухомий, ЕРС дає сила Лоренца. Струм в обох випадках однаковий, хоча механізми різні. Саме з цього спостереження — один і той самий дослід у двох системах відліку пояснюється двома різними механізмами (сила Лоренца й вихрове поле) — А. Ейнштейн почав у 1905 р. статтю «До електродинаміки рухомих тіл». Повну відповідь дає теорія відносності (розділ 15).

Поділ на електричне й магнітне поля залежить від спостерігача: те, що в одній системі відліку є силою Лоренца, в іншій виглядає як електричне поле. Тому «причина» ЕРС (сила Лоренца чи вихрове поле) залежить від системи відліку, а струм — ні. Точні перетворення полів — у розділі 15.

Рамка біля прямого струму. Прямокутна рамка зі сторонами \(a\) (паралельна дроту) і \(b\) (перпендикулярна) віддаляється від довгого прямого дроту зі струмом \(I\) зі швидкістю \(v\); ближча сторона перебуває на відстані \(x\) від дроту. Поле дроту \(B(r)=2I/(cr)\) неоднорідне, тож ЕРС руху дають лише дві сторони, паралельні дроту (на перпендикулярних сторонах сила \([\vect v\times \Bfield ]/c\) напрямлена вздовж дроту, тобто перпендикулярно до сторони):

\begin{equation*} \emf _\text {інд}=\frac {va}{c}\bigl [B(x)-B(x+b)\bigr ]=\frac {2Iabv}{c^2\,x(x+b)} . \end{equation*}

Те саме дає закон індукції: \(\Phi =\dfrac {2Ia}{c}\ln \dfrac {x+b}{x}\), \(\dot x=v\), \(\emf _\text {інд}=-\dfrac 1c\dfrac {d\Phi }{dt}\). Струм у рамці напрямлений так, щоб підтримувати спадаючий потік (правило Ленца).

Коли правило потоку не працює. Фундаментальним є закон сили Лоренца; правило потоку \(\emf =-\dfrac 1c\dfrac {d\Phi }{dt}\) є його наслідком лише тоді, коли контур складається з одних і тих самих частинок провідника. Контрприклад — диск Фарадея: мідний диск обертається в однорідному полі \(\Bfield \), перпендикулярному до диска; ковзні контакти торкаються осі й краю (задача 12.2). Між контактами є ЕРС: кожен радіальний елемент диска рухається зі швидкістю \(\omega r\) і зазнає сили Лоренца. Але геометричний контур (радіальна лінія й зовнішній дріт) з часом не змінюється, тож \(d\Phi /dt=0\): контур щомиті проходить через інші частинки диска. У таких випадках ЕРС знаходять прямо з інтеграла \(\oint [\vect v\times \Bfield ]\cdot d\symbfscr {l}/c\) по шляху носіїв заряду (\(\vect v\) — швидкість елемента диска).

Генератор змінного струму

Явище ЕРС руху лежить в основі генераторів — пристроїв, у яких механічна енергія обертання перетворюється на електричну. Найпростіший генератор складається з рамки, кінці якої закріплені на кільцях, що обертаються разом з нею; до кілець щільно прилягають нерухомі щітки-контакти (рис. 12.6).

(image)

Рис. 12.6. Схема найпростішого генератора змінного струму

Якщо рамку площею \(S\) обертати в однорідному полі \(\Bfield \) з кутовою швидкістю \(\omega \), то потік крізь неї

\begin{equation*} \Phi (t) = BS\cos (\omega t), \qquad \frac {d\Phi }{dt} = -BS\omega \sin (\omega t), \end{equation*}

тому в рамці виникає ЕРС індукції

\begin{equation} \label {eq:GeneratorEMF} \emf _\text {інд} = \frac {BS\omega }{c}\sin (\omega t), \end{equation}

а якщо на щітки підключити навантаження опором \(R\), у колі потече змінний струм

\begin{equation} \label {eq:GeneratorCurrent} I(t) = \frac {\emf _\text {інд}}{R} = \frac {BS\omega }{cR}\sin (\omega t) \end{equation}

з частотою \(\omega \), що дорівнює кутовій швидкості рамки. Якщо рамка має \(N\) витків, ЕРС збільшується в \(N\) разів.

У потужних генераторах обертається не рамка, а магніт (ротор-електромагніт, струм до обмотки якого підводять кільця), а обмотки, з яких знімають струм, нерухомі (статор). Тоді ЕРС виникає в нерухомих провідниках через зміну поля — це той самий закон індукції, описаний в іншій системі відліку. Звідки береться енергія, яку віддає генератор, з’ясуємо в наступному параграфі.

§ 12.4 Куди йде робота

Перемичка зі струмом: робота сили Ампера

Нехай у колі, де ковзає перемичка, є ще й джерело, яке підтримує струм \(I\) (рис. 12.7). На перемичку з цим струмом діє сила Ампера

\begin{equation} \label {eq:AmpereForceRod} F_\text {А} = \frac {I}{c}\,\ell B, \end{equation}

яка при показаних напрямках \(I\) і \(\Bfield \) напрямлена вправо. При зміщенні перемички на \(dx\) вона виконує роботу

\begin{equation} \label {eq:work_dx} dA = F_\text {А}\,dx = \frac {I}{c}\,B\ell \,dx = \frac {I}{c}\,d\Phi , \end{equation}

бо площа контуру збільшується на \(dS=\ell \,dx\), а потік — на \(d\Phi =B\,dS\). Для кінцевого зміщення за незмінних \(I\) і \(\Bfield \) маємо \(A_{12}=\dfrac {I}{c}(\Phi _2-\Phi _1)\).

(-tikz- diagram)

Рис. 12.7. Рамка з рухомою перемичкою в магнітному полі: показано силу Ампера \(\vect {F}_\text {А}\), що діє на перемичку зі струмом \(I\), зміщення \(dx\) та розклад повної швидкості \(\vect {w}\) носія заряду на складові \(\vect {v}\) (рух разом із перемичкою) і \(\vect {u}\) (дрейф уздовж провідника)

Для довільно деформованого контуру в неоднорідному полі нехай кожен елемент \(d\symbfscr {l}\) контуру зміщується на \(\delta \vect r\). На елемент діє сила \(\dfrac Ic\,[d\symbfscr {l}\times \Bfield ]\), тому

\begin{equation*} dA=\frac Ic\oint _L[d\symbfscr {l}\times \Bfield ]\cdot \delta \vect r=\frac Ic\oint _L\Bfield \cdot [\delta \vect r\times d\symbfscr {l}\,]=\frac Ic\,d\Phi , \end{equation*}

бо \([\delta \vect r\times d\symbfscr {l}\,]\) — вектор площадки, яку замітає елемент \(d\symbfscr {l}\), а сума потоків через ці площадки і є зміною потоку через контур (див. обчислення \(d\Phi \) у доповненні вище). Складова \(\Bfield \), паралельна до площадки \([\delta \vect r\times d\symbfscr {l}\,]\), роботи не виконує: сила від неї перпендикулярна до зміщення.

Робота виконується, а магнітне поле роботи не виконує

Сила Ампера рухає перемичку, тобто над нею виконується робота. Водночас сила Лоренца на носій \(\vect F=\dfrac qc\,\vect w\times \Bfield \) завжди перпендикулярна до швидкості, тому її потужність

\begin{equation*} \vect F\cdot \vect w=\frac qc\,\Bfield \cdot (\vect w\times \vect w)=0 . \end{equation*}

Повна швидкість носія \(\vect w=\vect v+\vect u\) складається зі швидкості \(\vect v\) руху разом із перемичкою і швидкості \(\vect u\) дрейфу вздовж неї (рис. 12.7). Відповідно \(\vect F=\vect F_1+\vect F_2\), де

\begin{equation*} \vect F_1=\frac qc\,\vect u\times \Bfield ,\qquad \vect F_2=\frac qc\,\vect v\times \Bfield . \end{equation*}

Сила \(\vect F_1\) напрямлена поперек провідника, через холлівське поле передається перемичці й є силою Ампера \(\vect F_\text {А}\). Сила \(\vect F_2\) напрямлена вздовж перемички й створює ЕРС індукції.

Оскільки \(\vect F_1\perp \vect u\) і \(\vect F_2\perp \vect v\), потужності над перемичкою дорівнюють

\begin{equation*} P_1=\vect F_1\cdot \vect v=\frac qc\,\Bfield \cdot (\vect v\times \vect u)>0,\qquad P_2=\vect F_2\cdot \vect u=\frac qc\,\Bfield \cdot (\vect u\times \vect v)<0 . \end{equation*}

Їхня сума дорівнює нулю, бо змішаний добуток змінює знак при перестановці двох векторів:

\begin{equation*} P_1+P_2=\frac qc\,\Bfield \cdot \bigl [\vect v\times \vect u+\vect u\times \vect v\bigr ]=0 . \end{equation*}

Отже, магнітне поле сумарної роботи не виконує: воно лише переводить енергію з дрейфу (електричного струму) в рух разом із перемичкою (механічну енергію). Звідки береться енергія, видно з балансу потужностей.

Баланс потужностей

Коло з джерелом. Нехай у колі є джерело ЕРС \(\emf _0\) і загальний опір \(R\). Закон Ома з урахуванням ЕРС індукції \(\emf _\text {інд}=-B\ell v/c\) має вигляд \(IR=\emf _0+\emf _\text {інд}=\emf _0-B\ell v/c\) (індукція послаблює струм; власною індуктивністю кола тут нехтуємо). Помножимо на \(I\):

\begin{equation} \label {eq:PowerBalanceRod} \emf _0 I = I^2R + \frac {B\ell }{c}\,I\,v = I^2R + F_\text {А}v. \end{equation}

Потужність джерела йде частково на джоулеве тепло, частково на механічну роботу сили Ампера. Тут сила Ампера напрямлена за рухом перемички й розганяє її, тобто перемичка працює як електродвигун.

Коло без джерела. Тягнемо перемичку рівномірно зовнішньою силою, замкнувши коло на опір \(R\). Струм \(I=|\emf _\text {інд}|/R\) тече так, що сила Ампера напрямлена проти руху. Це й є знак, який задає правило Ленца для перемички: якби сила Ампера прискорювала перемичку, швидкість і струм зростали б без зовнішньої дії, і енергія виникала б з нічого. Тому зовнішня сила \(F=F_\text {А}\) і її потужність

\begin{equation*} P=Fv=I\,|\emf _\text {інд}|=I^2R \end{equation*}

повністю йде на нагрівання. Це механізм генератора: коли навантажений генератор віддає електричну потужність \(\emf I\), на ротор діє гальмівний момент сили Ампера, і його доводиться обертати зовнішнім двигуном (турбіною), яка й поставляє енергію.

§ 12.5 Нерухомий контур: вихрове електричне поле

Тепер контур нерухомий і незмінний за формою, а змінюється саме магнітне поле, що його пронизує:

\begin{equation} \label {eq:FaradayFieldChange} \emf _\text {інд} = -\frac 1c\frac {d\Phi }{dt} = -\frac 1c\iint \limits _S\parttime {\Bfield }\cdot d\vect S. \end{equation}

Дослід підтверджує, що струм тече. Але чому? Носії заряду в нерухомому провіднику мають нульову швидкість, а магнітне поле не діє на нерухомі заряди зовсім. Сила Лоренца тут безсила; отже, на заряди діє електричне поле. Це не електростатичне поле: воно не має джерел-зарядів, його створює сама зміна магнітного поля.

Щоб його знайти, скористаємося тим, що ЕРС за означенням (7.17, розділ 7) дорівнює \(\emf = \oint _L \Efield \cdot d\symbfscr {l}\) (циркуляція електростатичної частини поля дорівнює нулю, тож внесок дає лише вихрова частина). Закон індукції (12.8) тоді дає

\begin{equation} \label {eq:CurlEInt} \tcbhighmath { \oint \limits _L \Efield \cdot d\symbfscr {l} = -\frac 1c\iint \limits _S \frac {\partial \Bfield }{\partial t}\cdot d\vect S. } \end{equation}

Для нерухомого контуру ця рівність не виводиться із сили Лоренца — це узагальнення досліду, постулат Максвелла, який разом з усіма наслідками підтверджено експериментом. Це теорема про циркуляцію електричного поля: циркуляція \(\Efield \) по довільному контуру дорівнює взятому з протилежним знаком і поділеному на \(c\) потоку \(\partial \Bfield /\partial t\) крізь довільну поверхню, натягнуту на контур. За теоремою Стокса це можна записати й у диференціальній формі:

\begin{equation} \label {eq:CurlEDiff} \tcbhighmath { \rot \Efield = -\frac 1c\frac {\partial \Bfield }{\partial t}. } \end{equation}

За Максвеллом, суть явища індукції саме в цьому: будь-яке змінне магнітне поле збуджує в просторі електричне поле; провідники для цього не потрібні — вони лише дають змогу побачити це поле через струм, який воно викликає (рис. 12.8).

(-tikz- diagram)

Рис. 12.8. Вихрове електричне поле, породжене зростаючим у часі магнітним полем

Теорему (12.9) записано для нерухомого контуру. Якщо контур рухається, до \(\Efield \) слід додати силу Лоренца на одиницю заряду: \(\emf _\text {інд} = \oint \bigl (\Efield + [\vect v\times \Bfield ]/c\bigr )\cdot d\symbfscr {l} = -\dfrac 1c\dfrac {d\Phi }{dt}\). Це — загальний закон індукції (12.1): сила Лоренца відповідає за ЕРС руху (§ 12.3), а вихрове поле — за ЕРС у нерухомому контурі. Покажемо це. За час \(dt\) потік крізь контур змінюється з двох причин: змінюється поле (внесок \(\iint \partial \Bfield /\partial t\cdot d\vect S\)) і зміщується контур (внесок \(-\oint [\vect v\times \Bfield ]\cdot d\symbfscr {l}\) за § 12.3):

\begin{equation*} \frac {d\Phi }{dt}=\iint \limits _S\frac {\partial \Bfield }{\partial t}\cdot d\vect S-\oint \,[\vect v\times \Bfield ]\cdot d\symbfscr {l}. \end{equation*}

Підставивши (12.9), \(\iint \partial \Bfield /\partial t\cdot d\vect S=-c\oint \Efield \cdot d\symbfscr {l}\), дістаємо \(-\dfrac 1c\dfrac {d\Phi }{dt}=\oint \bigl (\Efield +[\vect v\times \Bfield ]/c\bigr )\cdot d\symbfscr {l}\), що й треба було довести.

На відміну від електростатики, де \(\rot \Efield =0\), там, де магнітне поле змінюється, \(\rot \Efield =-\frac 1c\,\partial \Bfield /\partial t\neq 0\): поле вихрове, його лінії замкнені самі на себе. Електричним його називають тому, що воно діє на заряд точнісінько так само, як електростатичне: \(\vect F=q\Efield \). Наслідок: потенціал не визначений, а напруга між двома точками залежить від шляху. Це стосується й областей, де \(\Bfield \) не змінюється: поза довгим соленоїдом \(\rot \Efield =0\) у кожній точці, але область, що охоплює соленоїд, не однозв’язна, і циркуляція по контуру навколо нього не нуль.

§ 12.6 Вихрове поле проти електростатичного: приклади

У постійних колах ми звикли до трьох правил: різниця потенціалів між двома точками — однозначна величина; сума спадів напруги по замкненому контуру дорівнює нулю (друге правило Кірхгофа); вольтметр, приєднаний до двох точок, показує напругу між ними. У змінному полі всі три правила порушуються. Покажемо це на двох прикладах.

Приклад 1. Два вольтметри на одних і тих самих точках

Довгий соленоїд, у якому магнітне поле \(B(t)\) зростає, охоплено кільцем із двох провідників: опором \(R_1\) угорі й \(R_2\) унизу; \(M\) і \(N\) — місця їхнього сполучення (рис. 12.9). Ідеалізуємо соленоїд як нескінченно довгий: поза ним \(\Bfield =0\), але вихрове поле там не нуль: за симетрією його лінії — кола, \(2\pi rE=|\dot \Phi |/c\), а потік крізь коло радіуса \(r\), більшого за радіус соленоїда, від \(r\) не залежить (це потік крізь сам соленоїд), тож \(E\propto 1/r\) (задача 12.5). До точок \(M\) і \(N\) приєднано два ідеальні вольтметри: \(V_1\) — дротами, що проходять над кільцем, \(V_2\) — дротами, що проходять під ним. Які показання дадуть вольтметри?

(-tikz- diagram)

Рис. 12.9. Кільце з резисторами \(R_1\) і \(R_2\) навколо соленоїда, у якому поле зростає. Вольтметри \(V_1\) і \(V_2\) приєднано до одних і тих самих точок \(M\) і \(N\), але їхні дроти проходять по різні боки соленоїда

Потік крізь кільце змінюється, тому в ньому діє ЕРС \(\emf =-\dfrac 1c\dfrac {d\Phi }{dt}\), і за правилом Ленца струм тече за годинниковою стрілкою (на рисунку: через \(R_1\) від \(M\) до \(N\), через \(R_2\) від \(N\) до \(M\)). Його величина

\begin{equation*} I=\frac {|\emf |}{R_1+R_2}. \end{equation*}

Тепер вольтметри. Контур, утворений резистором \(R_1\), дротами вольтметра \(V_1\) і самим вольтметром, не охоплює потоку: ЕРС у ньому нуль, тож напруга на вольтметрі така сама, як на резисторі. Вольтметр показує інтеграл \(\int \Efield \cdot d\symbfscr {l}\) уздовж своїх дротів від \(M\) до \(N\); оскільки циркуляція по контуру «дроти \(V_1\) — \(R_1\)» нуль, цей інтеграл дорівнює інтегралу вздовж \(R_1\), а там за законом Ома \(\int \Efield \cdot d\symbfscr {l}=IR_1\) (струм тече від \(M\) до \(N\)):

\begin{equation*} V_1 = \int \limits _{M\,(V_1)}^{N}\Efield \cdot d\symbfscr {l} = +IR_1 . \end{equation*}

Так само контур із \(R_2\) і дротами \(V_2\) потоку не охоплює, але струм через \(R_2\) тече від \(N\) до \(M\), тому

\begin{equation*} V_2 = \int \limits _{M\,(V_2)}^{N}\Efield \cdot d\symbfscr {l} = -IR_2 . \end{equation*}

Жодних потенціалів \(\varphi _M\), \(\varphi _N\) тут немає: інтеграли по різних шляхах різні. Отже, вольтметри, приєднані до одних і тих самих двох точок, показують різні напруги, до того ж із різними знаками! При \(R_1=R_2\) показання однакові за модулем і протилежні за знаком; при \(R_1\ll R_2\) перший майже нуль, а другий майже \(|\emf |\). Різниця показань

\begin{equation*} V_1-V_2=I(R_1+R_2)=|\emf |=\left |\oint \Efield \cdot d\symbfscr {l}\right | \end{equation*}

дорівнює саме ЕРС індукції. Отже, у вихровому полі «різниці потенціалів між \(M\) і \(N\)» не існує — є лише напруга вздовж певного шляху, і вольтметр показує ту, що відповідає шляху його дротів. Друге правило Кірхгофа теж змінюється: для замкненого контуру \(\sum IR=\emf \), а не \(0\). У самому кільці поле в резисторі \(R_i\) дорівнює \(E=j\varrho _i\); воно є сумою вихрового й електростатичного, а останнє створюють заряди, що накопичуються на стиках провідників: саме вони підтримують різні \(E=j\varrho _i\) в резисторах з різними \(R_i\).

Загалом покази вольтметра визначає потік крізь контур «дроти вольтметра + \(R_1\)»: \(V=IR_1-f\,|\emf |\), де \(f\) — частка потоку соленоїда, яку цей контур охоплює (оскільки \(\Bfield \) напрямлене вздовж осі, важлива лише проєкція контуру на площину кільця). Дроти над кільцем дають \(f=0\) і \(V=IR_1\), дроти під кільцем — \(f=1\) і \(V=-IR_2\), а дроти, що проходять через соленоїд, дають проміжні значення. Отже, до тих самих двох точок \(M\) і \(N\) вольтметр може показати будь-яке число між \(-IR_2\) і \(+IR_1\) залежно від того, як прокладено дроти: «напруги між \(M\) і \(N\)» у вихровому полі просто немає.

Приклад 2. Розрізане кільце

Тепер візьмемо суцільний металевий дріт із вузьким розрізом в одному місці й помістимо його в те саме змінне поле (рис. 12.10). Струму немає, але чи є напруга? Є, і вона дорівнює ЕРС індукції. У металі, де струму немає, повне поле \(\Efield =0\): вихрове поле, яке діє на електрони, компенсується електростатичним полем зарядів, що виникли на краях розрізу. А повна циркуляція не нуль: \(\oint \Efield \cdot d\symbfscr {l}=\emf \), тому весь внесок дає розріз, де вихрове й електростатичне поля не компенсуються. Напруга між краями розрізу дорівнює \(|\emf |\): вольтметр, приєднаний до цих країв короткими дротами, покаже саме її. Це нагадує розімкнене коло з батареєю, тільки «батарея» (вихрове поле) розподілена по всьому кільцю.

(-tikz- diagram)

Рис. 12.10. Розрізане кільце в зростаючому полі \(\Bfield \) (на нас). Вихрове поле \(\Efield \) (замкнені лінії) жене електрони до нижнього краю розрізу; заряди \(+\) і \(-\) на краях створюють у розрізі поле (пунктир). Вольтметр \(V\) показує напругу \(|\emf |\)

§ 12.7 Застосування електромагнітної індукції

Бетатрон

Вихрове поле не потребує провідників, тому ним можна розганяти заряджені частинки безпосередньо у вакуумі. Так працює бетатрон — циклічний прискорювач електронів, у якому змінне поле електромагніта водночас утримує електрони на колі й розганяє їх (рис. 12.11).

(-tikz- diagram)

Рис. 12.11. Бетатрон: переріз магніту з орбітою в перспективі (ліворуч) і профіль поля \(B(r)\) (праворуч). Показано полюси електромагніта в момент наростання поля (не постійний магніт); кольори й літери \(N\), \(S\) позначають полярність у цей момент. \(\Efield \) — вихрове поле, що розганяє електрон; \(F_z\) — сила, яка повертає електрон, зміщений від середньої площини; \(\bar B\) — середнє поле всередині орбіти, \(B_\text {орб}\) — поле на орбіті

Нехай електрон рухається по круговій орбіті радіуса \(r_0\) в площині, перпендикулярній до \(\Bfield \), а \(\Phi (t)\) — потік поля крізь круг, обмежений орбітою. За (12.9) вихрове поле на орбіті напрямлене по дотичній, і \(2\pi r_0\,|E|=\dfrac 1c\left |\dfrac {d\Phi }{dt}\right |\). Воно прискорює електрон:

\begin{equation} \label {eq:BetatronAccel} \frac {dp}{dt}=eE=\frac {e}{2\pi r_0c}\left |\frac {d\Phi }{dt}\right |. \end{equation}

Щоб електрон весь час залишався на тій самій орбіті, поле на орбіті \(B_\text {орб}\) має зростати разом з імпульсом. Справді, на колову орбіту радіуса \(r_0\) електрона утримує сила Лоренца, яка відіграє роль доцентрової:

\begin{equation} \frac {mv^2}{r_0}=\frac {e}{c}\,vB_\text {орб} \quad \Longrightarrow \quad mv=\frac {e}{c}\,B_\text {орб}r_0. \end{equation}

Ліворуч стоїть імпульс електрона, тож \(p=eB_\text {орб}r_0/c\). Для релятивістського електрона це співвідношення зберігається, якщо під \(p\) розуміти \(p=mv/\sqrt {1-v^2/c^2}\): сила Лоренца перпендикулярна до швидкості й лише повертає вектор \(\vect p\), не змінюючи його модуля, тож рівняння \(p/r_0=eB_\text {орб}/c\) справджується для будь-якої швидкості. Тому

\begin{equation} \label {eq:BetatronHold} \frac {dp}{dt}=\frac {er_0}{c}\,\frac {dB_\text {орб}}{dt}. \end{equation}

Прирівнюючи (12.11) і (12.13), дістаємо \(\dfrac {d\Phi }{dt}=2\pi r_0^2\dfrac {dB_\text {орб}}{dt}\), а оскільки електрони впорскують у камеру, коли поле ще мале (практично нуль), то, інтегруючи від моменту впорскування,

\begin{equation} \label {eq:Betatron2to1} \tcbhighmath {\Phi =2\pi r_0^2B_\text {орб}, \qquad \text {тобто}\quad \bar B=\frac {\Phi }{\pi r_0^2}=2B_\text {орб}.} \end{equation}

Це умова бетатрона (Відерое, 1928 [78]): середнє поле всередині орбіти має бути вдвічі більшим за поле на самій орбіті. Тому полюси магніту роблять такими, що зазор розширюється до країв, а поле слабшає від центра до периферії (праворуч на рис. 12.11), а не є однорідним.

Спадання поля з радіусом за законом \(B\propto r^{-n}\) при \(0<n<1\) дає ще й стійкість орбіти. Радіальну: при зміщенні назовні сила Лоренца \(evB/c\) зменшується повільніше, ніж потрібна доцентрова сила \(mv^2/r\propto 1/r\) (бо \(n<1\)), тож електрон повертається. Вертикальну: при \(n>0\) лінії \(\Bfield \) випинаються від осі (ліворуч на рисунку), і їхня радіальна складова створює силу \(F_z\), що повертає електрон до середньої площини.

Електромагніт бетатрона живлять змінним струмом частотою \(f\) (від \(50\) Гц до сотень герц), тож \(B_\text {орб}(t)=B_0\sin \omega t\), а потік \(\Phi (t)\) змінюється за тим самим законом. Поки залізо не насичене (\(\lesssim 1{,}5\) Тл), поле в усіх точках зазору змінюється пропорційно, тому умова \(\bar B=2B_\text {орб}\), закладена профілем полюсів, виконується в кожен момент. Електрон розганяється, лише поки поле зростає (\(dB/dt>0\)) і напрямлене так, як на рисунку, тобто першу чверть періоду, \(T/4=1/(4f)\) (при \(50\) Гц це \(5\) мс). Електрони впорскують на початку чверті, коли \(B\approx 0\), а вихрове поле \(E=(r_0/c)\,dB_\text {орб}/dt\) найбільше. У момент максимуму поля орбіту зміщують додатковим імпульсом поля: умова \(\bar B=2B_\text {орб}\) порушується, і електрони йдуть на мішень усередині камери, де дають гальмівне випромінювання (розділ 17), або виводяться назовні як електронний пучок. Далі цикл повторюється з кожним періодом.

Інтерактивна симуляція. Наростання поля, розгін електрона, бетатронні коливання орбіти та її вивід на мішень можна простежити в інтерактивній симуляції, змінюючи параметри установки.

Енергія електрона зі швидкістю, близькою до \(c\), зростає як \(W\approx pc=eB_\text {орб}r_0\): для \(B_\text {орб}\sim 10^4\) Гс і \(r_0\sim 30\) см це близько \(100\) МеВ. Електрон здійснює \(10^5\)–\(10^6\) обертів за ці \(T/4\) і набуває за оберт лише десятки електрон-вольт (задача 12.6).

Бетатрони на десятки МеВ використовують переважно в промисловій дефектоскопії: гальмівне випромінювання бетатрона просвічує сталеві відливки та поковки завтовшки в десятки сантиметрів, непрозорі для рентгенівських трубок на сотні кеВ. У променевій терапії такі енергії потрібні, щоб досягти глибоко розташованих пухлин, але бетатрони там здебільшого витіснили лінійні прискорювачі [79].

Історична довідка. Перший працездатний бетатрон збудував Д. Керст у 1940 р. [80] (електрони до \(2{,}3\) МеВ); назву «бетатрон» теж запропонував він. Сама ідея індукційного прискорення електронів обговорювалася й раніше: Р. Відерое у 1928 р. [78] сформулював умову \(\bar B=2B_\text {орб}\), але його модель не працювала, бо не було фокусування; теорію стійкості орбіти (бетатронні коливання) розвинули Керст і Сербер у 1941 р. [81, 82]. Незабаром енергію довели до \(100\) МеВ (General Electric, 1945 р.) [83] і далі до \(300\) МеВ (1950 р.) [84]. Верхню межу енергії бетатрона (близько \(300\) МеВ), зумовлену втратами на синхротронне випромінювання (див. розділ 17), оцінили Д. Іваненко та І. Померанчук (1944 р.) [85].

Вимірювання потоку. Балістичний гальванометр

Закон індукції дає змогу вимірювати зміну магнітного потоку. Розглянемо котушку опором \(R\), у якій виникає індукційний струм \(I(t) = \emf _\text {інд}/R\). Повний заряд, що протікає через переріз провідника за весь час існування струму, дорівнює

\begin{equation} \label {eq:InducedCharge} Q = \int I(t) \, dt = \frac {1}{R} \int \emf _\text {інд} \, dt = -\frac {1}{cR} \int \frac {d\Phi }{dt} \, dt = -\frac {\Delta \Phi }{cR}. \end{equation}

Отже, повний індукований заряд прямо пропорційний зміні магнітного потоку \(\Delta \Phi \) і не залежить від того, як швидко ця зміна відбувалася (результат точний і за наявності індуктивності \(L\) кола, якщо на початку й у кінці \(I=0\): доданок із \(L\) дає \(\int L\,dI=0\)). Для котушки з \(N\) витків \(\Delta \Phi =N\,\Delta \Phi _1\). Для вимірювання таких коротких імпульсів струму (тривалістю мілісекунди) використовують балістичний гальванометр (рис. 12.12).

(image)

Рис. 12.12. Схема балістичного гальванометра

Чутливий елемент приладу — це легка рамка (котушка), підвішена на пружній нитці в зазорі сильного постійного магніту. На підвісі закріплено маленьке дзеркало, на яке спрямовано промінь лазера. Відбиваючись, промінь падає на віддалену вимірювальну шкалу. Така система називається оптичним важелем: вона дозволяє зафіксувати навіть мізерний кут повороту рамки, оскільки зміщення світлового зайчика на шкалі \(x\) пов’язане з кутом повороту \(\theta \) співвідношенням \(x = 2D\theta \), де \(D\) — відстань від дзеркала до шкали.

На відміну від звичайного гальванометра, який показує миттєву силу струму, балістичний гальванометр вимірює інтеграл струму за часом, тобто повний заряд. Його конструкція має великий момент інерції \(\Theta \) та мале затухання, завдяки чому період власних коливань \(T_0\) становить 10–20 с. Час протікання імпульсу струму \(t_\text {імп}\) у дослідах з індукції є набагато меншим за \(T_0\).

Під час короткого імпульсу на рамку гальванометра діє обертальний момент \(M = BSNI/c\), внаслідок чого вона набуває початкової кутової швидкості \(\omega _0 = \dfrac {BSN}{c\Theta } \displaystyle \int I \, dt = \dfrac {BSN}{c\Theta } Q\). Після закінчення імпульсу рамка продовжує рухатися за інерцією, і максимальний кут відхилення \(\theta _\text {max}\) (перший «відкид» світлового зайчика на шкалі) визначається із закону збереження енергії \(\Theta \omega _0^2/2 = k\theta _\text {max}^2/2\) (\(k\) — жорсткість підвісу на кручення; затуханням, зокрема електромагнітним, нехтуємо):

\begin{equation*} \theta _\text {max} = \frac {BSN}{c\sqrt {\Theta k}}\, Q = \frac {Q}{C_\text {б}}, \end{equation*}

де \(C_\text {б} = c\sqrt {\Theta k}/(BSN)\) — балістична стала гальванометра (заряд, що відповідає одиничному відхиленню). Максимальне відхилення зайчика прямо пропорційне повному заряду \(Q\).

Знаючи \(C_\text {б}\) (її визначають градуюванням у тому самому колі, бо електромагнітне затухання рамки залежить від опору кола: наприклад, змінюючи на \(\Delta I\) струм у первинній обмотці еталонної котушки взаємоіндукції \(L_{12}\), що дає відомий \(\Delta \Phi =L_{12}\Delta I/c\)), можна за виміряним відхиленням знайти зміну потоку:

\begin{equation*} |\Delta \Phi | = cRQ = cR\,C_\text {б}\,\theta _\text {max}, \end{equation*}

де \(R\) — повний опір кола (котушки й гальванометра).

Струми Фуко

Струмами Фуко (вихровими струмами) називають індукційні струми, що виникають не в тонких лінійних провідниках, а в товщі суцільних масивних провідників при зміні магнітного потоку крізь них (рис. 12.13). Вони підпорядковані правилу Ленца: їхнє магнітне поле протидіє зміні потоку, яка їх породжує.

(image)

Рис. 12.13. Індукування вихрових струмів Фуко в провідній пластині, яка знаходиться в змінному магнітному полі

Оскільки струми Фуко течуть у товщі провідника, вони дають значне тепловиділення (закон Джоуля–Ленца, розділ 7); на цьому ґрунтується індукційне нагрівання металів. З іншого боку, ті самі струми, взаємодіючи з магнітним полем, створюють силу Ампера, що гальмує рух провідника відносно джерела поля, як це було з перемичкою в § 12.4. Це магнітне демпфування: електромагнітні гальма, заспокоювачі коливань приладів. Магніт, що падає в мідній трубі, швидко набуває сталої швидкості: потужність сили тяжіння \(mgv\) дорівнює теплу, яке виділяють струми Фуко в трубі, тож він падає значно повільніше, ніж у трубі з діелектрика.

У трансформаторах струми Фуко — шкідливі втрати. Тому осердя набирають з тонких ізольованих пластин (ізоляція розриває контури вихрових струмів, і втрати в одиниці об’єму при заданих частоті й амплітуді поля спадають приблизно як квадрат товщини пластини, поки вона мала порівняно з глибиною скін-шару; детальніше про трансформатор — у розділі 18) або виготовляють із фериту — магнетика з дуже малою провідністю. Швидкозмінні струми Фуко, крім того, витісняються до поверхні провідника (скін-ефект, розділ 14).

Усі ці явища (магніт, що падає в мідній трубі, маятник Вальтенгофена, електромагнітне гальмо, індукційний нагрів, скін-ефект), а також генератор, провідник на рейках, двигуни постійного й змінного струму можна дослідити в наборі інтерактивних симуляцій.

§ 12.8 Явище самоіндукції

Індуктивність контуру

Зміна струму в довільному контурі змінює й створюване ним магнітне поле, а отже — і власний магнітний потік крізь цей самий контур; за законом індукції це, своєю чергою, породжує в контурі ЕРС. Це явище називають самоіндукцією (рис. 12.14). Взаємоіндукцію двох контурів (дослід 3) кількісно описують коефіцієнтами взаємної індуктивності; їх розглянуто в розділі 13.

(-tikz- diagram)

Рис. 12.14. Контур зі струмом \(I\) і створюване ним власне магнітне поле

Якщо поблизу контуру немає феромагнетиків, поле \(\Bfield \), а отже, й повний магнітний потік \(\Phi \) крізь контур (для котушки з багатьма витками — потокозчеплення, сума потоків крізь усі витки) пропорційні силі струму \(I\) в ньому:

\begin{equation} \label {eq:SelfInductionFlux} \tcbhighmath { \Phi = \frac 1c LI, } \end{equation}

де коефіцієнт пропорційності \(L\) називають індуктивністю контуру. Вона визначається формою й розмірами контуру та проникністю \(\mu \) лінійного середовища навколо нього і не залежить від сили струму. Для нескінченно тонкого дроту \(L\) розбігається (логарифмічно, як \(\ln (l/r_0)\) при радіусі дроту \(r_0\to 0\)), тож скінченна товщина провідника суттєва. Якщо \(L\) стала, то при зміні струму в контурі, за законом Фарадея, виникає ЕРС самоіндукції:

\begin{equation} \label {eq:SelfInductionEMF} \tcbhighmath { \emf _\text {сі} = -\frac {L}{c^2}\frac {dI}{dt}. } \end{equation}

Якщо ж індуктивність змінюється (рухомі частини контуру, осердя, що вводять у котушку), то загальніше \(\emf _\text {сі}=-\dfrac {1}{c^2}\dfrac {d(LI)}{dt}\).

Приклади обчислення індуктивності.

Соленоїд. Магнітне поле всередині довгого соленоїда з магнетиком проникності \(\mu \), що має \(N\) витків на довжині \(l\) (розділ 10), дорівнює \(B = 4\pi \mu NI/(cl)\) (краєвими ефектами нехтуємо, \(l\gg \sqrt S\)). Повний магнітний потік крізь усі \(N\) витків соленоїда \(\Phi = NBS = \dfrac {4\pi \mu N^2}{cl}IS\); порівнюючи з означенням (12.16), отримуємо індуктивність соленоїда:

\begin{equation} \label {eq:SolenoidInductance} L = \frac {4\pi \mu N^2 S}{l}. \end{equation}

Тороїд. Для тороїдальної котушки з \(N\) витками, прямокутним перерізом ширини \(b-a\) (де \(a\) і \(b\) — внутрішній і зовнішній радіуси) і висотою \(d\) (рис. 12.15) поле за теоремою про циркуляцію дорівнює \(B(r)=2\mu NI/(cr)\), а потік крізь один виток — \(\int _a^b B\,d\,dr\); тому індуктивність дорівнює

\begin{equation} \label {eq:ToroidInductance} L = 2\mu N^2 d\ln \left (\frac {b}{a}\right ). \end{equation}

(-tikz- diagram)

Рис. 12.15. Тороїдальна котушка з прямокутним перерізом

В гауссовій системі одиниць індуктивність, як неважко переконатись з формул (12.18)–(12.19), вимірюється просто в сантиметрах, \([L]=\text {см}\) — як і ємність (розділ 6), це суто геометрична характеристика контуру (при сталому \(\mu \)). Для переходу до практичних одиниць: \(1\ \text {Гн}=10^{9}\ \text {см}\).

Знак ЕРС самоіндукції

Знак «мінус» у (12.17) — знову прояв правила Ленца: ЕРС самоіндукції завжди напрямлена так, щоб протидіяти зміні сили струму в контурі — вона гальмує зростання струму й підтримує його спадання. Через цю властивість контур з великою індуктивністю поводиться подібно до тіла з великою механічною інерцією (масою): він «опирається» будь-якій швидкій зміні струму.

Покажемо, що знак саме такий. Нехай у замкненому контурі без джерела (опір \(R\)) змінюється власний струм, а зовнішній потік сталий. Запишемо ЕРС самоіндукції з невідомим знаком \(s=\pm 1\): \(\emf _\text {сі}=s\,\dfrac {L}{c^2}\dfrac {dI}{dt}\). Закон Ома \(IR=\emf _\text {сі}\) дає перше з рівнянь, а після множення на \(I\) — друге:

\begin{equation*} IR=s\,\frac {L}{c^2}\frac {dI}{dt},\qquad I^2R=s\,\frac {d}{dt}\!\left (\frac {LI^2}{2c^2}\right ). \end{equation*}

Ліворуч стоїть тепло, воно завжди додатне.

  • • \(s=-1\): тепло виділяється за рахунок спадання величини \(LI^2/2c^2\) (далі з’ясується, що це енергія магнітного поля); струм згасає, \(I=I_0e^{-t/\tau }\), \(\tau =L/(c^2R)\), як і спостерігається.

  • • \(s=+1\): ця величина при цьому зростає, одночасно з виділенням тепла; \(I=I_0e^{+t/\tau }\) — струм наростає експоненційно без жодного джерела, навіть із найменшої флуктуації. Це суперечить збереженню енергії.

Отже, \(s=-1\), і це саме (12.17). Закон індукції один для всіх випадків, тому знак «мінус» у (12.1) той самий: власний струм не може підсилювати зміну потоку, що його породжує.

Перехідні процеси в колі з індуктивністю

Далі вважаємо струми квазістаціонарними: розміри кола \(l\) малі порівняно з відстанню \(cT\), яку проходить електромагнітне збурення за характерний час \(T\) зміни струму. Тоді в кожен момент сила струму однакова вздовж усього нерозгалуженого кола, і можна користуватися законом Ома та правилами Кірхгофа для миттєвих значень, додаючи до сторонніх ЕРС ЕРС самоіндукції. Квазістаціонарність не означає відсутності індукції: саме \(\emf _\text {сі}\) і визначає перехідні процеси.

Встановлення струму в \(LR\)-колі. Розглянемо коло з послідовно з’єднаних джерела ЕРС \(\emf \), котушки індуктивності \(L\), резистора \(R\) і ключа \(K\) (рис. 12.16). Після замикання ключа закон Ома для кола, \(\emf + \emf _\text {сі} = IR\), з урахуванням формули (12.17), набуває вигляду

\begin{equation} \label {eq:LRTurnOnEq} \frac {L}{c^2}\frac {dI}{dt} + IR = \emf . \end{equation}

(-tikz- diagram) (-tikz- diagram)

Рис. 12.16. Встановлення струму в колі з індуктивністю після замикання ключа

Це рівняння — повний аналог рівняння зарядки конденсатора (розділ 7), і його розв’язок (з початковою умовою \(I(0)=0\)) — струм, що асимптотично наближається до стаціонарного значення \(\emf /R\):

\begin{equation} \label {eq:LRTurnOnSolution} I(t) = \frac {\emf }{R}\left (1-e^{-t/\tau }\right ), \qquad \tau = \frac {L}{c^2R} \end{equation}

— сталу часу \(\tau \) називають часом релаксації \(LR\)-кола. У гауссовій системі \(R\) вимірюється в с/см (\(1\) Ом \(\approx 1{,}1\cdot 10^{-12}\) с/см), а \(L\) — у см, тому \(\tau =L/(c^2R)\) має розмірність часу; для практичних розрахунків зручно перейти в СІ, де \(\tau =L/R\).

Інтерактивна симуляція. Нагляднішим цей процес робить модель з лампою розжарювання: котушку й лампу вмикають і вимикають по черзі, а опір вольфрамової нитки, що змінюється з температурою, помітно спотворює експоненту.

Повернімося до енергії, як у § 12.4. Помножимо (12.20) на \(I\):

\begin{equation*} \emf I = I^2R + \frac {d}{dt}\left (\frac {LI^2}{2c^2}\right ). \end{equation*}

Потужність джерела розподіляється на джоулеве тепло \(I^2R\) і на швидкість зростання величини \(LI^2/(2c^2)\) — енергії магнітного поля котушки. Саме тому струм не встановлюється миттєво: частина роботи джерела йде на створення поля, і ця енергія повертається, коли струм спадає (екстраструм розмикання). Енергію поля ми розглянемо детально в розділі 13.

Екстраструми при розмиканні. Нехай тепер котушка з індуктивністю \(L\) і власним (внутрішнім) опором обмотки \(r\) спочатку під’єднана до джерела ЕРС \(\emf \) через ключ \(K\) і резистор \(R\), під’єднаний паралельно котушці (рис. 12.17); у сталому режимі через котушку тече струм \(I_0 = \emf /r\) (джерело вважаємо ідеальним, без внутрішнього опору).

(-tikz- diagram) (-tikz- diagram)

Рис. 12.17. Екстраструм розмикання в колі з індуктивністю

Після розмикання ключа \(K\) (відключення джерела) магнітне поле котушки, а отже, і потік крізь неї, починають спадати. Це, за законом Ленца, збуджує ЕРС самоіндукції \(\emf _\text {сі}\) і підтримуваний нею екстраструм розмикання — індукційний струм, що тепер тече вже через резистор \(R\) (замкнене коло \(L\)–\(r\)–\(R\) без джерела). Закон Ома для цього контуру: \(I(R+r) = -\dfrac {L}{c^2}\dfrac {dI}{dt}\), звідки

\begin{equation} \label {eq:LRTurnOffSolution} I(t) = I_0\, e^{-t/\tau '}, \qquad \tau ' = \frac {L}{c^2(R+r)}. \end{equation}

Якщо \(R\gg r\) (типова ситуація, коли навантаження має значно більший опір, ніж дріт самої котушки), то в момент розмикання ЕРС самоіндукції досягає значення \(\emf _\text {сі} = \dfrac {R+r}{r}\,\emf \, e^{-t/\tau '}\approx \dfrac {R}{r}\,\emf \, e^{-t/\tau '}\), яке може значно перевищувати ЕРС самого джерела \(\emf \)! Саме тому раптове розмикання кола з великою індуктивністю (наприклад, вимкнення потужного електромагніта чи реле) часто супроводжується електричним пробоєм або яскравою іскрою на контактах ключа — індуктивність «чинить опір» різкому зникненню струму настільки завзято, що готова створити на короткий час дуже високу напругу.

§ 12.9 Індукція в надпровідниках. Ефект Мейснера

В розділі 8 ми вже розглядали явище надпровідності. Для електромагнітної індукції надпровідний стан цікавий тим, що стала часу кола \(\tau =L/(c^2R)\) при \(R\to 0\) стає нескінченною, а індукційні струми — незгасаючими.

Замороження потоку

Розглянемо замкнене кільце з індуктивністю \(L\) й опором \(R\) у зовнішньому полі (рис. 12.18).

Сумарний потік крізь кільце складається із зовнішнього \(\Phi _\text {зовн}\) і власного \(LI/c\), а повна ЕРС індукції дорівнює \(IR\):

\begin{equation} \label {eq:SCFluxLaw} -\frac 1c\frac {d}{dt}\left (\Phi _\text {зовн}+\frac {LI}{c}\right )=IR. \end{equation}

Якщо \(R=0\) (надпровідне кільце), то

\begin{equation} \label {eq:SCFluxFrozen} \Phi _\text {зовн}+\frac {LI}{c}=\const \end{equation}

— повний магнітний потік крізь кільце зберігається (замороження потоку). Будь-яку зміну зовнішнього потоку кільце компенсує струмом \(\Delta I=-c\,\Delta \Phi _\text {зовн}/L\) (це правило Ленца в найчистішому вигляді), а якщо зовнішнє поле зникає, у кільці лишається незгасаючий струм \(I=c\Phi /L\), що підтримує колишній потік.

(-tikz- diagram)

Рис. 12.18. Замороження магнітного потоку в надпровідному кільці при зміні його положення в зовнішньому полі: кільце підтримує колишній потік незгасаючим струмом

У дослідах зі свинцевими кільцями спаду такого струму не вдавалося виявити протягом кількох років (Коллінз, 1950-ті: 2,5 року), а точні вимірювання поля струму дають оцінку часу спаду понад \(10^{5}\) років; для порівняння, стала часу звичайного \(LR\)-кола — частки секунди.

Ідеальний провідник і надпровідник

У масивному зразку з нескінченною провідністю закон Ома \(\vect j=\lambda \Efield \) дає \(\Efield =0\) (інакше струм був би нескінченним), а тоді з \(\rot \Efield =-\frac 1c\,\partial \Bfield /\partial t\) (12.10) маємо \(\partial \Bfield /\partial t=0\): індукція всередині ідеального провідника не може змінюватися, і зразок зберігає те поле, що було в ньому в момент переходу.

Проте в 1933 р. В. Мейснер і Р. Оксенфельд [86] виявили, що для справжніх надпровідників це не так: якщо зразок, що перебуває в слабкому полі, охолодити нижче \(T_c\), поле з нього виштовхується, і в товщі зразка \(\Bfield =0\) незалежно від того, чи поле було прикладене до переходу, чи після нього (ефект Мейснера). Це не можна пояснити самою лише індукцією при \(R\to 0\), яка, навпаки, заморожувала б поле. Отже, надпровідність — не просто \(R=0\), а особливий стан речовини з \(\Bfield =0\) всередині.

Надпровідник як ідеальний діамагнетик

У надпровіднику \(\Bfield =\Hfield +4\pi \vect J=0\), тому намагніченість \(\vect J=-\Hfield /4\pi \), тобто \(\chi _m=-1/4\pi \) і \(\mu =0\) (розділ 10). Це найсильніший можливий діамагнетизм: у звичайних діамагнетиків \(|\chi _m|\sim 10^{-6}\)–\(10^{-5}\). Поле виштовхують поверхневі екрануючі струми, які течуть у тонкому шарі, а не строго по поверхні.

Товщину цього шару можна оцінити з рівнянь Ф. і Г. Лондонів (1935 р.) [87]. Для носіїв заряду \(q\) і маси \(m\) з концентрацією \(n_s\) без зіткнень \(m\,d\vect v/dt=q\Efield \), тобто \(\partial \vect j/\partial t=(n_sq^2/m)\Efield \). Узявши ротор і скориставшись (12.10), знаходимо

\begin{equation*} \frac {\partial }{\partial t}\left [\rot \vect j+\frac {n_sq^2}{mc}\Bfield \right ]=0. \end{equation*}

Для ідеального провідника вираз у дужках — стала величина (зберігається початкове поле). Лондони постулювали, що в надпровіднику він дорівнює нулю:

\begin{equation} \label {eq:LondonSecond} \rot \vect j=-\frac {n_sq^2}{mc}\Bfield . \end{equation}

Разом з \(\rot \Bfield =4\pi \vect j/c\) (розділ 9) і \(\divg \Bfield =0\) це дає \(\nabla ^2\Bfield =\Bfield /\delta _L^2\), де

\begin{equation} \label {eq:LondonDepth} \tcbhighmath { \delta _L=\sqrt {\frac {mc^2}{4\pi n_sq^2}}. } \end{equation}

Поблизу плоскої поверхні розв’язок має вигляд \(B=B_0e^{-x/\delta _L}\): поле проникає лише на лондонівську глибину \(\delta _L\). При \(n_s\sim 10^{22}\) см\(^{-3}\), \(q=e\), \(m=m_e\) маємо \(\delta _L\sim 5\cdot 10^{-6}\) см, тобто десятки нанометрів, що добре узгоджується з дослідами. (Для куперівських пар \(q=2e\), \(m\to 2m_e\), \(n_s\to n/2\), а комбінація \(n_sq^2/m\) та сама.)

Розглянемо тепер надпровідну кулю радіуса \(a\), вміщену в зовнішнє однорідне магнітне поле \(\Bfield _0\) (рис. 12.19). Припустимо, що \(a\gg \delta _L\), тобто лондонівський шар проникнення дуже тонкий порівняно з розмірами кулі. Тоді в усьому об’ємі надпровідника, за винятком тонкого приповерхневого шару, можна вважати \(\Bfield =0\).

(-tikz- diagram)

Рис. 12.19. Надпровідна куля в зовнішньому магнітному полі: силові лінії обтікають кулю, не проникаючи всередину — поле виштовхується поверхневими екрануючими струмами

Між поведінкою провідника в електростатичному полі та надпровідника в магнітному полі існує глибока аналогія. В обох випадках матеріал екранує зовнішнє поле: провідник перерозподіляє вільні заряди так, щоб усередині нього зникло електричне поле (\(\Efield _\text {in}=0\)), а надпровідник створює екрануючі струми, які виштовхують магнітне поле з його об’єму (\(\Bfield _\text {in}\simeq 0\) при \(a\gg \delta _L\)).

В обох випадках екранують індуковані джерела: у провіднику — поверхневий заряд, у надпровіднику — поверхневий струм у шарі проникнення. Але механізми різні: електростатичне екранування — перерозподіл вільних зарядів до рівноваги, а магнітне — прояв ефекту Мейснера, тому надпровідник не слід ототожнювати з ідеальним провідником.

Спільним є й математичний апарат. Обидві задачі — про точковий заряд біля провідної поверхні та про магнітний диполь біля надпровідної поверхні — розв’язують методом зображень. Підставою для цього є те, що в обох задачах поле поза матеріалом задовольняє рівняння Лапласа, а на поверхні матеріалу задана гранична умова, яку можна відтворити, замінивши матеріал фіктивним джерелом за поверхнею. Для провідника така умова — \(\Efield _\tau =0\), і її забезпечує фіктивний заряд протилежного знака; для надпровідника — \(B_n=0\), і її забезпечує фіктивне джерело того самого знака (уявний магнітний «заряд»). Тому зображення диполів різні. Якщо площина \(z=0\), а диполь \(\vect p=(p_x,p_y,p_z)\), то зображення електричного диполя в провіднику \((-p_x,-p_y,p_z)\), а магнітного в надпровіднику \((p_x,p_y,-p_z)\): вертикальний магнітний диполь відображається антипаралельним, а горизонтальний — паралельним (для електричного навпаки).

Левітація

Виштовхування поля означає, що на надпровідник діє сила. Скористаймося методом зображень: вертикально орієнтований магніт над плоскою надпровідною пластиною поводиться так, ніби на такій самій глибині під поверхнею лежить його «дзеркальне відображення» — диполь, спрямований протилежно (рис. 12.20). Два співвісні антипаралельні диполі на відстані \(2h\) відштовхуються з енергією \(2p_m^2/(2h)^3\); оскільки відображення уявне (воно повторює кожен рух магніту, а поле існує лише над пластиною), енергія взаємодії вдвічі менша:

\begin{equation} \label {eq:LevitationForce} U=\frac {p_m^2}{8h^3},\qquad F=-\frac {dU}{dh}=\frac {3p_m^2}{8h^4}, \end{equation}

де \(h\) — висота диполя над поверхнею. Прирівнявши \(F=mg\), знаходимо висоту левітації \(h=(3p_m^2/8mg)^{1/4}\) (задача 12.15).

(-tikz- diagram)

Рис. 12.20. Левітація магніту над надпровідною пластиною за методом зображень: надпровідник замінено уявним зображенням \(\vect p_m'=-\vect p_m\) на глибині \(h\) під поверхнею (пунктир). Диполь \(\vect p_m\) на висоті \(h\) відштовхується від нього силою \(\vect F\); у рівновазі \(F=mg\)

Ця рівновага стійка лише щодо зміщення по вертикалі. Для диполя, нахиленого на кут \(\theta \) від вертикалі, те саме міркування дає \(U=p_m^2(1+\cos ^2\theta )/(16h^3)\): горизонтальна орієнтація (з удвічі меншою енергією \(p_m^2/16h^3\)) вигідніша, тож вільний магніт над пластиною перевертається «плазом». Над нескінченною площиною немає й сили, що повертала б магніт у горизонтальному напрямку. Стійку в усіх напрямках левітацію дає увігнута надпровідна «чаша» (дослід Аркадьєва [88]), а в сучасних високотемпературних надпровідниках — ще й закріплення (пінінг) вихорів потоку.

Теорема Ерншоу (розділ 2) забороняє стійку статичну рівновагу в полі лише нерухомих зарядів і постійних магнітів (розділ 2). Надпровідника вона не стосується: його екрануючі струми не є наперед заданими джерелами, а виникають у відповідь на зовнішнє поле й забезпечують ефект Мейснера, тому взаємодія магніту з цими індукованими струмами може дати стійке положення рівноваги.

Історична довідка. За легендою, залізна труна пророка Магомета висить у повітрі без опори між магнітами. У 1945 р. (публікація 1947 р. [88]) В. К. Аркадьєв продемонстрував левітацію постійного магніту над надпровідною свинцевою чашею, перетворивши легенду про «труну Магомета» на лабораторний експеримент [88].

Квантування потоку

У надпровідному кільці потік не лише зберігається, а й квантується:

\begin{equation*} \Phi =n\Phi _0, \qquad \Phi _0=\frac {hc}{2|e|}=\frac {\pi \hbar c}{|e|} \approx 2{,}07\cdot 10^{-7}~\mathrm {Гс}\cdot \mathrm {см}^2. \end{equation*}

Квант потоку \(\Phi _0\) містить заряд \(2e\) куперівської пари — двох електронів, що рухаються узгоджено (їхню природу пояснює квантова механіка). Його експериментально виміряли в 1961 р. (Р. Дівер і У. Фейрбенк [89]; Б. Долл і М. Небауер [90]), а на квантуванні потоку ґрунтуються надчутливі магнітометри SQUID.

Критичні параметри

Надпровідний стан має межі: він існує лише за певних температур, магнітних полів і струмів. Для надпровідників першого роду при \(T\to 0\) критичне поле \(H_c\) становить сотні гаусів: для свинцю \(H_c\approx 800~\mathrm {Гс}\), для алюмінію \(H_c\approx 100~\mathrm {Гс}\).

Надпровідність може бути зруйнована і струмом, якщо його власне магнітне поле біля поверхні досягає критичного значення. Для дроту радіуса \(r\) правило Сілсбі дає

\begin{equation*} I_c=\frac {crH_c}{2}. \end{equation*}

Надпровідники другого роду поводяться інакше: між нижнім і верхнім критичними полями \(H_{c1}\) та \(H_{c2}\) магнітне поле проникає в надпровідник у вигляді квантованих вихорів. Закріплення вихорів на дефектах кристалічної структури (піннінг) перешкоджає їхньому руху. Саме воно утримує магніт над таким надпровідником від бічного зсуву й навіть дає змогу підвісити його знизу, чого не дає чисте виштовхування поля (мейснерівська левітація лише відштовхує).

Сплав \ce{NbTi} лишається надпровідним у полях до \(10^5\) Гс (\(\sim 10\) Тл), а \ce{Nb3Sn} має \(H_{c2}\approx 3\cdot 10^5\) Гс (\(\sim 30\) Тл; у практичних магнітах — до \(\sim 2\cdot 10^5\) Гс), тому з них виготовляють обмотки сильних магнітів для магнітно-резонансних томографів і прискорювачів. Високотемпературні керамічні надпровідники, зокрема YBCO з \(T_c\approx 93~\mathrm {К}\), дозволяють реалізовувати надпровідний стан при охолодженні рідким азотом.

Підсумки

Явище електромагнітної індукції — виникнення ЕРС у контурі при зміні охоплюваного ним магнітного потоку — поєднує електрику й магнетизм: \(\emf _\text {інд}=-\dfrac 1c\dfrac {d\Phi }{dt}\). Знак «мінус» (правило Ленца) відображає закон збереження енергії: індукційний струм протидіє зміні потоку, що його породжує. Повний заряд у контурі, \(Q=-\Delta \Phi /(cR)\), залежить лише від зміни потоку, на чому ґрунтується балістичний гальванометр.

Потік змінюється через рух контуру або через зміну поля. У першому випадку ЕРС створює сила Лоренца, що діє на носії заряду в рухомому провіднику (генератори); енергію для механічної роботи сили Ампера дає джерело, бо магнітне поле лише перетворює електричну енергію на механічну: \(\emf _0I=I^2R+F_\text {А}v\). У другому випадку носії нерухомі, і їх прискорює вихрове електричне поле \(\rot \Efield =-\dfrac 1c\dfrac {\partial \Bfield }{\partial t}\) (бетатрон, струми Фуко). Воно не потенціальне, тому різниці потенціалів між двома точками немає: вольтметри на одних і тих самих точках можуть показувати різні напруги. Поділ на ці два механізми залежить від системи відліку, а загальний закон охоплює обидва: \(\emf _\text {інд}=\oint (\Efield +[\vect v\times \Bfield ]/c)\cdot d\symbfscr {l}=-\dfrac 1c\dfrac {d\Phi }{dt}\). У бетатроні електрон лишається на орбіті сталого радіуса за умови \(\bar B=2B_\text {орб}\).

Змінний струм створює змінний власний потік, тому в контурі виникає ЕРС самоіндукції \(\emf _\text {сі}=-\dfrac {L}{c^2}\dfrac {dI}{dt}\); індуктивність \(L\) залежить від форми контуру й середовища й відіграє роль «інерції» кола. Струм у \(LR\)-колі встановлюється за експонентою з часом \(\tau =L/(c^2R)\), а розмикання кола з великою індуктивністю дає екстраструми й ЕРС, що багаторазово перевищують ЕРС джерела.

У надпровідному кільці (\(R=0\)) повний потік зберігається, \(\Phi _\text {зовн}+LI/c=\const \), і індукційні струми не згасають. Ефект Мейснера показує, що надпровідник — не просто ідеальний провідник, а ідеальний діамагнетик (\(\Bfield =0\) у товщі за будь-якої передісторії, \(\chi _m=-1/4\pi \), \(\mu =0\)); поле проникає лише на лондонівську глибину \(\delta _L\). Виштовхування поля робить можливою левітацію магніту.

Задачі

  • 12.1. Перемичка на рейках. Перемичка завдовжки \(\ell =20\) см рівномірно ковзає по рейках зі швидкістю \(v=5\) м/с в однорідному полі \(B=500\) Гс, перпендикулярному до площини рейок. Опір замкненого контуру \(R=0{,}1\) Ом. Знайдіть ЕРС індукції, струм, силу Ампера й потужність, яку потрібно витрачати на рух перемички. Покажіть, що ця потужність дорівнює тепловій потужності \(I^2R\). (Використайте \(1\) СГСЕ потенціалу \(=300\) В, \(1\) А \(=3\cdot 10^{9}\) СГСЕ струму.) [відповідь]

  • 12.2. Диск Фарадея. Мідний диск радіуса \(a=10\) см обертається з частотою \(50\) об/с в однорідному полі \(B=1000\) Гс, перпендикулярному до диска. Знайдіть ЕРС між центром і краєм диска, якщо до цих точок дотикаються ковзні контакти. [відповідь]

  • 12.3. Генератор. Рамка з \(N=100\) витків площею \(S=200\) см\(^2\) обертається з частотою \(50\) об/с в однорідному полі \(B=1000\) Гс. Знайдіть амплітуду ЕРС. Якщо рамка замкнена на опір \(R=10\) Ом, знайдіть амплітуду струму й середню потужність, яку потрібно витрачати на обертання (втрати на тертя не враховуйте). [відповідь]

  • 12.4. Балістичний гальванометр. Для градуювання балістичного гальванометра через нього розрядили конденсатор ємністю \(0{,}1\) мкФ, заряджений до \(1\) В; перший відкид зайчика на шкалі становив \(10\) см. Потім до гальванометра під’єднали вимірювальну котушку з \(N=10\) витків (повний опір кола \(R=200\) Ом) і швидко вийняли з неї постійний магніт; відкид становив \(12\) см. Затухання рамки в обох дослідах вважайте нехтовно малим. Знайдіть заряд \(Q\), що пройшов через гальванометр, і магнітний потік магніту крізь один виток котушки. [відповідь]

  • 12.5. Вихрове поле. Однорідне магнітне поле \(B(t)\), напрямлене вздовж осі, заповнює циліндричну область радіуса \(a\). Знайдіть напруженість вихрового електричного поля на відстані \(r\) від осі при \(r<a\) та \(r>a\). Оцініть її при \(r=a=5\) см і \(\dot {B}=10^{3}\) Гс/с. Чому поле поза циліндром відмінне від нуля, хоча там \(B=0\)? [відповідь]

  • 12.6. Бетатрон: числа й умова \(\Phi =2\pi r^2B_\text {орб}\). Бетатрон з радіусом орбіти \(r=20\) см живиться струмом частотою \(50\) Гц; поле на орбіті зростає від \(0\) до \(B_\text {орб}=4\) кГс за чверть періоду, лінійно за часом. (а) Якого середнього значення має досягти поле всередині орбіти? (б) Яку енергію набуває електрон за один оберт і якою є його кінцева енергія (\(W\approx pc\))? Скільки обертів він робить? Перевірте відповідь за часом руху. (в) Що було б, якби поле всередині орбіти було однорідним (умова (12.14) не виконувалась)? [відповідь]

  • 12.7. Вольтметр показує не те, що поруч. У прикладі 1 (§ 12.6) \(R_1=10\) Ом, \(R_2=30\) Ом, \(|\emf |=8\) В. (а) Знайдіть показання \(V_1\) і \(V_2\). (б) Дроти вольтметра \(V_1\) перекинули під кільце, паралельно дротам \(V_2\) (так, що контур «\(R_1\) + дроти \(V_1\)» тепер охоплює соленоїд). Що показує \(V_1\), хоча він, як і раніше, приєднаний до тих самих \(M\) і \(N\) (тобто паралельно \(R_1\))? Поясніть, чому так. [відповідь]

  • 12.8. Дріт у вихровому полі. Довгий соленоїд радіуса \(a=5\) см має поле \(B(t)\) вздовж осі, \(\dot B=10^{3}\) Гс/с. Прямий відрізок дроту \(AB\) лежить у площині, перпендикулярній до осі, вздовж хорди на відстані \(d=3\) см від осі (кінці хорди на поверхні соленоїда). Знайдіть ЕРС вздовж цього відрізка. Чому вона ненульова, хоча \(AB\) не є замкненим контуром? [відповідь]

  • 12.9. Падаюча перемичка. Провідна перемичка масою \(m=10\) г і довжиною \(\ell =20\) см ковзає без тертя вертикально вниз по двох вертикальних рейках у горизонтальному однорідному полі \(B=1000\) Гс, перпендикулярному до площини рейок. Рейки замкнено вгорі резистором опором \(R=0{,}01\) Ом (опором іншого не враховуйте). Знайдіть усталену швидкість падіння та покажіть, що потужність сили тяжіння дорівнює теплу, що виділяється в контурі. (\(1\) Ом \(\approx 1{,}1\cdot 10^{-12}\) с/см.) [відповідь]

  • 12.10. Встановлення струму. Котушка з індуктивністю \(L=0{,}5\) Гн і опором \(R=50\) Ом підключається до джерела з ЕРС \(\emf =100\) В. Знайдіть сталу часу, стаціонарний струм, струм через \(5\) мс після замикання та час, за який струм досягне \(90\%\) стаціонарного. (Розрахунок можна вести в СІ, де \(\tau =L/R\).) [відповідь]

  • 12.11. Екстраструм розмикання. Котушка з \(L=1\) Гн і опором \(r=1\) Ом підключена через ключ до джерела з \(\emf =10\) В; паралельно котушці ввімкнено резистор \(R=1\) кОм. Знайдіть струм у котушці до розмикання, максимальну ЕРС самоіндукції після розмикання ключа та час спаду струму. Порівняйте з \(\emf \). [відповідь]

  • 12.12. Поле навколо надпровідної кулі. Надпровідна куля радіуса \(a\) вміщена в однорідне зовнішнє поле \(\Bfield _0\). У наближенні ідеального діамагнетика (\(\mu =0\)) знайдіть розподіл поля зовні кулі та переконайтеся, що нормальна складова поля на її поверхні дорівнює нулю. [відповідь]

  • 12.13. Замороження потоку. Надпровідне кільце радіуса \(a=5\) см з індуктивністю \(L=250\) см помістили в нормальному стані в однорідне поле \(B_0=100\) Гс, перпендикулярне до площини кільця, охолодили нижче \(T_c\), а потім поле вимкнули. Знайдіть струм у кільці. Скільком квантам потоку \(\Phi _0=\pi \hbar c/|e|\approx 2{,}07\cdot 10^{-7}\) Гс\(\cdot \)см\(^2\) відповідає збережений потік? [відповідь]

  • 12.14. Критичний струм. Свинцевий дріт радіуса \(r=1\) мм лишається надпровідним, поки поле на його поверхні не досягне \(H_c\approx 800\) Гс (правило Сілсбі). Знайдіть максимальний струм без втрати надпровідності. [відповідь]

  • 12.15. Левітація магніту. Малий магніт із магнітним моментом \(p_m=10^{3}\) Гс\(\cdot \)см\(^3\) (приблизно \(1\) см\(^3\) неодимового магніту) і масою \(8\) г, утримуваний у вертикальному положенні (наприклад, напрямною), розташований над плоскою надпровідною пластиною. На якій висоті він левітує? Скористайтеся (12.27) і вважайте дипольне наближення прийнятним. [відповідь]

  • 12.16. Глибина проникнення. Оцініть лондонівську глибину проникнення для \(n_s=10^{22}\) см\(^{-3}\) (носії — електрони, \(q=e\), \(m=m_e\)). У скільки разів зменшиться поле на відстані \(5\delta _L\) від поверхні надпровідника? [відповідь]

Контрольні питання

  • 1. Сформулюйте суть явища електромагнітної індукції. Опишіть три групи дослідів Фарадея (рис. 12.1). Що в них спільного і чому важливою є лише відносна швидкість магніту та котушки?

  • 2. Коли в контурі виникає індукційний струм, а коли ні? Чому сама причина зміни магнітного потоку не впливає на існування струму?

  • 3. Запишіть закон електромагнітної індукції в інтегральній формі. Що означає знак «мінус» і якими трьома способами може змінюватися магнітний потік крізь контур?

  • 4. Сформулюйте правило Ленца (рис. 12.3). Чому воно є наслідком закону збереження енергії? Що сталося б, якби індукційний струм підсилював зміну потоку?

  • 5. Виведіть вираз для роботи сили Ампера при зміщенні перемички на \(dx\) (рис. 12.7) і покажіть, що \(dA = \frac {I}{c}\,d\Phi \). Сила Ампера від якої складової поля \(\Bfield \) дає внесок у роботу над контуром, а від якої ні?

  • 6. Магнітне поле не виконує роботи, але при переміщенні перемички зі струмом робота виконується. Як розв’язується ця суперечність? Що таке швидкості \(\vect {v}\), \(\vect {u}\) і \(\vect {w}=\vect {v}+\vect {u}\) носія заряду? Напишіть баланс потужностей для перемички зі струмом і джерелом: хто виконує роботу і як це пов’язано з правилом Ленца?

  • 7. Що є безпосередньою причиною ЕРС індукції в рухомій перемичці (рис. 12.4)? Виведіть вираз \(\emf _\text {інд} = -B\ell v/c\) і покажіть, що він дає закон Фарадея.

  • 8. У системі, де магніт нерухомий, ЕРС у перемичці створює сила Лоренца. Яка сила діє на заряди в системі самої перемички і чому це поле не вихрове? Про що це свідчить щодо співвідношення електричного й магнітного полів?

  • 9. Поясніть принцип роботи найпростішого генератора змінного струму (рис. 12.6). Виведіть формулу для ЕРС та струму в рамці, що обертається в однорідному полі.

  • 10. Яка причина ЕРС індукції в нерухомому контурі, якщо магнітне поле не діє на нерухомі заряди?

  • 11. Як записується загальний закон індукції для контуру, що рухається в змінному полі? Який внесок дають сила Лоренца й вихрове електричне поле?

  • 12. Запишіть теорему про циркуляцію електричного поля в інтегральній та диференціальній формі. У чому принципова відмінність вихрового електричного поля від електростатичного? Чому його все ж називають електричним?

  • 13. Кільце з резисторами \(R_1\neq R_2\) охоплює змінний потік. Чому вольтметри на одних і тих самих точках показують різні напруги? Чи існує тут різниця потенціалів між цими точками?

  • 14. Виведіть умову бетатрона \(\bar B=2B_\text {орб}\). Яку роль у прискоренні відіграє вихрове поле, а яку — магнітна сила?

  • 15. Що таке струми Фуко? Наведіть приклади їх корисного (індукційне нагрівання, магнітне демпфування) та шкідливого прояву.

  • 16. Що таке самоіндукція та індуктивність контуру? Від чого вона залежить, а від чого ні? Запишіть ЕРС самоіндукції та поясніть її інерційну роль у колі.

  • 17. Виведіть індуктивність довгого соленоїда. У яких одиницях вимірюється індуктивність у гауссовій системі і чому це підтверджує її геометричний характер?

  • 18. Виведіть закон зростання струму в \(LR\)-колі після замикання ключа. Що таке час релаксації \(\tau \) і від чого він залежить?

  • 19. Що таке екстраструм розмикання? Чому при \(R\gg r\) ЕРС самоіндукції в момент розмикання може значно перевищувати ЕРС джерела і до яких наслідків це призводить?

  • 20. Що таке замороження потоку в замкненому надпровідному контурі? Запишіть закон збереження потоку і поясніть, чому індукційний струм у ньому не згасає.

  • 21. Чим надпровідник відрізняється від ідеального провідника? У чому суть ефекту Мейснера?

  • 22. Чому надпровідник називають ідеальним діамагнетиком? Чому дорівнюють \(\chi _m\) і \(\mu \)? Що таке лондонівська глибина проникнення?

  • 23. Поясніть левітацію магніту над надпровідником методом зображень. Чому вона можлива, хоча за теоремою Ерншоу постійні магніти не можуть стійко зависати? Яка орієнтація магніту над плоскою пластиною енергетично вигідніша?