Електрика та магнетизм
17 Випромінювання електромагнітних хвиль
Погляд, який я наважуюся висловити, розглядає випромінювання як вищий різновид коливань у силових лініях, що, як відомо, зв’язують між собою частинки, а також маси речовини.
Майкл Фарадей, «Думки про променеві коливання» (1846)
Ми розглянули основні властивості електромагнітних хвиль: їхню природу й закономірності поширення. Проте залишається ключове питання: як саме виникають ці хвилі?
§ 17.1 Історична довідка: досліди Герца
У 1888 році Генріх Герц1 уперше експериментально отримав електромагнітні хвилі. У його досліді джерелом випромінювання слугував так званий вібратор Герца — прямолінійний провідник із невеликим повітряним проміжком посередині (рис. 17.1). Завдяки цьому проміжку двом половинам вібратора можна було надати значних зарядів: коли різниця потенціалів сягала граничного значення, у повітряному зазорі відбувався пробій (проскакувала іскра), і заряди через іонізоване повітря перетікали з однієї половини вібратора на іншу — в такому відкритому контурі виникали електромагнітні коливання. Щоб швидкозмінні струми існували лише у вібраторі й не замикалися через джерело живлення, між вібратором і джерелом вмикали дроселі. Високочастотні коливання існують, поки іскра замикає проміжок; загасання ж їх відбувається в основному не шляхом джоулевих втрат (як у закритому коливальному контурі), а шляхом випромінювання електромагнітних хвиль.
Для виявлення хвиль Герц застосовував другий (приймальний) вібратор. Під дією змінного електричного поля хвилі, що надходить від випромінювача, електрони в приймальному вібраторі здійснюють вимушені коливання — у ньому збуджується швидкозмінний струм. Якщо розміри приймального вібратора такі самі, як і в випромінювального, то частоти власних коливань у них збігаються, і вимушені коливання внаслідок резонансу досягають помітної величини. Ці коливання Герц реєстрував за проскакуванням іскри в мікроскопічному зазорі посередині приймального вібратора або за свіченням мініатюрної газорозрядної трубки, увімкненої між його половинами.
Герц не лише експериментально довів існування електромагнітних хвиль, а й уперше почав вивчати їхні властивості — поглинання й заломлення в різних середовищах, відбивання від металевих поверхонь тощо. На досліді вдалося також виміряти довжину хвилі й оцінити швидкість електромагнітних хвиль, яка виявилася рівною швидкості світла. Так було експериментально підтверджено електромагнітну теорію світла, яку Максвелл запропонував ще 1865 р. (розділ 16).
Електромагнітна хвиля існує без джерел поля в тому сенсі, що після її випромінювання електромагнітне поле хвилі вже не пов’язане з джерелом. Саме цим електромагнітна хвиля відрізняється від статичних електричного й магнітного полів, які не існують у відриві від джерела.
§ 17.2 Елементарна модель випромінювання
Якісна картина
Механізм випромінювання найпростіше зрозуміти з наочного міркування Дж. Дж. Томсона. Розглянемо електричне поле точкового заряду \(q\). У стані спокою це звичайне електростатичне поле з радіальними силовими лініями. Нехай у момент \(t=0\) заряд під дією зовнішньої сили починає рухатися з прискоренням \(a\), а через невеликий час \(\tau \) дія сили припиняється, після чого заряд рухається рівномірно зі швидкістю \(v_q=a\tau \) (рис. 17.2); нехай \(v_q\ll c\), а \(\tau \) дуже мале порівняно з часом спостереження \(T\).
Оскільки збурення поля поширюється не миттєво, а зі швидкістю світла \(c\), різні спостерігачі дізнаються про прискорення заряду в різний момент часу. Нехай пройшов час \(T\gg \tau \) (рис. 17.3):
-
• Зовнішній спостерігач (на відстані, більшій за \(cT\)) іще нічого не знає про рух заряду: сигнал про початок руху до нього не встиг дійти, і він бачить поле нерухомого заряду в його початковому положенні.
-
• Внутрішній спостерігач (на відстані, меншій за \(c(T-\tau )\)) уже знає, що прискорення закінчилось і заряд рухається рівномірно, — він бачить поле рівномірно рухомого заряду в його поточному положенні (на відстані \(v_qT\) від початкового, бо \(T\gg \tau \)).
-
• У проміжній тонкій сферичній оболонці товщиною \(c\tau \) — області випромінювання — силові лінії поля мусять «зшивати» ці два різні поля, утворюючи характерний злам.
Саме цей злам силових ліній і є, по суті, електромагнітна хвиля, що «відірвалась» від заряду й розповсюджується самостійно. Оскільки лінії неперервні (теорема Гаусса), вони не можуть обірватись на межі — і саме необхідність «зшити» два різні поля без розриву ліній породжує додаткову, поперечну складову поля, якої немає ні в чисто електростатичному, ні в чисто «рівномірно-рухомому» полі окремо.
Інтерактивна симуляція. Як цей злам виникає й біжить від заряду, можна простежити в інтерактивній моделі Томсона, а випадок різкої зупинки заряду — в її варіанті для гальмування.
Математичне виведення поля випромінювання
Розглянемо детальніше злам силової лінії, що виходила з заряду під кутом \(\theta \) до напряму його прискорення (рис. 17.4). У момент \(T\gg \tau \) злам лежить у тонкій сферичній оболонці \(c(T-\tau )<r<cT\); оскільки \(\tau \ll T\), його відстань до початкового положення заряду можна вважати рівною \(r=cT\). Цей злам виник під час прискорення (\(0<t<\tau \)) і відтоді «біжить» від заряду зі швидкістю \(c\). Розкладемо поле \(\Efield \) у зламі на радіальну (поздовжню) складову \(E_\parallel \) і поперечну складову \(E_\perp \).
За час \(T\) заряд змістився на \(v_qT\), тож поперечне до променя зміщення лінії поля дорівнює \(v_qT\sin \theta \), а радіальна товщина зламу — \(c\tau \). Лінія поля в зламі йде вздовж гіпотенузи цього трикутника, тому відношення поперечної й радіальної складових поля дорівнює відношенню катетів:
\(\seteqnumber{0}{17.}{0}\)\begin{equation} \label {eq:RatioEE} \frac {E_\perp }{E_\parallel } = \frac {v_qT\sin \theta }{c\tau }. \end{equation}
Поздовжня складова — це просто (майже незмінене) кулонівське поле заряду на відстані \(r=cT\) (у гауссовій системі одиниць):
\(\seteqnumber{0}{17.}{1}\)\begin{equation} \label {eq:EparDef} E_\parallel = \frac {q}{(cT)^2} \stackrel {r=cT}{=} \frac {q}{(cT)\,r}. \end{equation}
Оскільки прискорення \(a=v_q/\tau \), підставляючи в (17.1) і (17.2):
\(\seteqnumber{0}{17.}{2}\)\begin{equation} \label {eq:EperpDerivation} E_\perp (t) = \frac {q}{(cT)\,r}\cdot \frac {v_qT\sin \theta }{c\tau } = \frac 1{c^2}\frac {q}{r}\, a\,\sin \theta , \end{equation}
де прискорення потрібно брати саме в той момент, коли воно й породило спостережуваний зараз злам, тобто в момент \(t-r/c\):
\(\seteqnumber{0}{17.}{3}\)\begin{equation} \label {eq:EperpResult} \tcbhighmath { E_\perp (t) = \frac 1{c^2}\,\frac {q}{r}\, a\!\left (t-\frac {r}{c}\right )\sin \theta . } \end{equation}
Формула (17.4) містить дві ключові риси будь-якого випромінювання, які ми надалі зустрічатимемо знову й знову:
-
1. Напруженість поля хвилі \(E_\perp \) спадає як \(1/r\), на відміну від електростатичного поля \(E_\parallel \propto 1/r^2\). Це узгоджується із законом збереження енергії: у вакуумі хвиля не поглинається, її енергія розподіляється по поверхні сфери (\(\propto r^2\)), а густина енергії \(\propto E^2\), тому \(E^2\cdot r^2 = \const \Rightarrow E\propto 1/r\).
-
2. \(E_\perp \) у момент часу \(t\) визначається прискоренням заряду \(a\) не в цей самий момент, а в більш ранній момент \(t-r/c\) — час запізнення, потрібний хвилі, щоб дістатися точки спостереження на відстані \(r\).
Випромінювання осцилюючого заряду
Нехай тепер заряд \(q\) не просто короткочасно прискорюється, а весь час рухається вздовж прямої зі змінним прискоренням \(a(t)\) поблизу початку координат — наприклад, здійснює гармонічні коливання. Тоді він випромінює електромагнітні хвилі неперервно, і напруженість поля випромінювання в точці на відстані \(r\) від початку координат, як і раніше, визначається формулою (17.4), але тепер прискорення потрібно брати в більш ранній момент \(t-r/c\):
\(\seteqnumber{0}{17.}{4}\)\begin{equation} \label {eq:OscillatingChargeE} E_\perp (t) = \frac {1}{c^2}\,\frac {q}{r}\,a\!\left (t-\frac {r}{c}\right )\sin \theta . \end{equation}
Нехай, зокрема, заряд здійснює гармонічні коливання з амплітудою \(A\) і частотою \(\omega \):
\(\seteqnumber{0}{17.}{5}\)\begin{equation*} x(t) = A\cos \omega t, \qquad a(t) = \ddot x(t) = -\omega ^2 A\cos \omega t. \end{equation*}
Підставляючи це прискорення у (17.5), отримуємо
\(\seteqnumber{0}{17.}{5}\)\begin{equation} \label {eq:OscillatingChargeField} E_\perp (t) = -\frac {q\omega ^2 A}{c^2 r}\,\cos \omega \!\left (t-\frac {r}{c}\right )\sin \theta . \end{equation}
Отже, поле в кожній точці простору гармонічно коливається з тією самою частотою \(\omega \): осцилюючий заряд випромінює монохроматичну хвилю. Формула (17.6) справедлива на відстанях \(r\), великих порівняно з амплітудою коливань \(A\) (і, звісно, за умови \(v\ll c\)).
Монопольного випромінювання не існує! Повний заряд \(Q\) системи стала величина, а поле сферично-симетричного розподілу зовні, за теоремою Гаусса, дорівнює \(Q/r^2\) незалежно від руху всередині, тому «дихальні» коливання заряду хвилі не породжують. Але тоді як випромінює один заряд, що коливається? Коли заряд коливається біля певного «центра», він фактично утворює диполь із цим центром — і саме зміна дипольного моменту системи визначає випромінювання. Тому найпростішою системою, здатною ефективно випромінювати, є електричний диполь зі змінним у часі дипольним моментом. Не за новою задачею, а за тією самою, щойно розглянутою, — ми переходимо до її зручнішого формулювання через дипольний момент.
§ 17.3 Дипольне випромінювання
Диполь як елементарний випромінювач
У попередньому параграфі ми знайшли поле одного заряду, що рухається з прискоренням. Але самотніх зарядів не буває: реальна система (атом, антена) електронейтральна, і разом із рухомим зарядом містить протилежний, що його компенсує. Тому візьмемо ту саму задачу в повній, фізично коректній постановці — й подивимось, що змінюється.
Розглянемо електронейтральну систему з двох зарядів \(+q\) і \(-q\), з яких додатний — нескінченно важкий (і тому нерухомий), а від’ємний вільно рухається. Це в точності осцилюючий заряд із попереднього параграфа, до якого додано нерухомий компенсуючий заряд; а нерухомий заряд не випромінює, тож поле випромінювання лишається тим самим. Нове тут тільки мова опису: замість прискорення заряду користуються дипольним моментом системи й його другою похідною за часом:
\(\seteqnumber{0}{17.}{6}\)\begin{equation*} \vect p = -q\vect r', \qquad \ddot {\vect p} = -q\dot {\vect v}, \end{equation*}
де \(\vect v=\dot {\vect r}'\) — швидкість заряду, а \(\dot {\vect v}\) — його прискорення. Отже, формулу (17.5) можна переписати як \(|E_\perp |=\ddot p\,(t-r/c)\sin \theta /(c^2r)\): у ній уже немає нічого, що стосується саме «одного коливного заряду», і вона придатна для будь-якої системи зі змінним дипольним моментом. Далі ми покажемо це строго й знайдемо повні поля.
Звідки береться запізнення: потенціали випромінюючої системи
Знайдемо поле довільної системи зарядів і струмів \(\rho (\vect r,t)\), \(\vect j(\vect r,t)\) у вакуумі. Скористаємось потенціалами, введеними у розділі 14: \(\Bfield =\rot \vect A\), \(\Efield =-\grad \phi -\frac 1c\parttime {\vect A}\) (формула (14.18)). З такою підстановкою рівняння \(\divg \Bfield =0\) і закон індукції виконуються автоматично, залишаються два рівняння з джерелами. Теорема Гаусса (14.13а) (у вакуумі \(\Dfield =\Efield \)) дає
\(\seteqnumber{0}{17.}{6}\)\begin{equation*} \nabla ^2\phi +\frac 1c\parttime {}\divg \vect A=-4\pi \rho , \end{equation*}
а теорема про циркуляцію (14.13г), якщо скористатись \(\rot \rot \vect A=\grad \divg \vect A-\nabla ^2\vect A\), —
\(\seteqnumber{0}{17.}{6}\)\begin{equation*} \nabla ^2\vect A-\frac 1{c^2}\frac {\partial ^2\vect A}{\partial t^2}-\grad \!\left (\divg \vect A+\frac 1c\parttime {\phi }\right )=-\frac {4\pi }{c}\vect j. \end{equation*}
Потенціали визначено неоднозначно (розділ 14), і цією свободою можна скористатись, щоб накласти на них умову \(\divg \vect A+\frac 1c\parttime {\phi }=0\) (калібрування Лоренца). Тоді зайвий доданок у другому рівнянні зникає, а в першому \(\divg \vect A=-\frac 1c\parttime {\phi }\), і обидва рівняння набувають однакового вигляду:
\(\seteqnumber{0}{17.}{6}\)\begin{equation} \label {eq:Dalambert} \tcbhighmath { \nabla ^2\phi -\frac 1{c^2}\frac {\partial ^2\phi }{\partial t^2}=-4\pi \rho ,\qquad \nabla ^2\vect A-\frac 1{c^2}\frac {\partial ^2\vect A}{\partial t^2}=-\frac {4\pi }{c}\vect j. } \end{equation}
Це неоднорідні хвильові рівняння (рівняння Даламбера): ліворуч стоїть той самий оператор, що й у хвильовому рівнянні (16.3) зі швидкістю \(c\), праворуч — джерела. У статиці (\(\parttime {}=0\)) вони переходять у рівняння Пуассона, розв’язок якого \(\phi =\int \rho \,dV'/R\) (\(R=|\vect r-\vect r'|\)) нам відомий. Нам потрібне його узагальнення на рухомі заряди.
Розглянемо точковий заряд \(q(t)\) у початку координат. Скрізь, крім початку, \(\rho =0\), а для сферично симетричного розв’язку \(\nabla ^2\phi =\dfrac 1r\dfrac {\partial ^2(r\phi )}{\partial r^2}\), тому функція \(u=r\phi \) задовольняє одновимірне хвильове рівняння (16.2) зі швидкістю \(c\). Його розв’язок — \(u=f(t-r/c)+g(t+r/c)\): сума хвилі, що біжить від заряду, і хвилі, що біжить до нього. Поблизу заряду, на малих \(r\), запізненням можна знехтувати, і потенціал має збігатися з кулонівським \(q(t)/r\), тобто \(f(t)=q(t)\). Другий доданок описував би хвилю, що збігається до заряду й «знає» про його зміну заздалегідь, — наслідок передував би причині, і за принципом причинності його відкидають. Отже,
\(\seteqnumber{0}{17.}{7}\)\begin{equation*} \phi (r,t)=\frac {q(t-r/c)}{r}. \end{equation*}
Потенціал у момент \(t\) визначається зарядом не в цей момент, а в попередній, \(t-r/c\): сигнал іде від заряду до точки спостереження зі скінченною швидкістю \(c\). Рівняння (17.7) лінійні, тому для довільного розподілу джерел результати додаються (принцип суперпозиції), і
\(\seteqnumber{0}{17.}{7}\)\begin{equation} \label {eq:RetardedPotentials} \phi (\vect r,t)=\iiint \limits _{V'}\frac {\rho \!\left (\vect r',\,t-\dfrac Rc\right )}{R}\,dV',\qquad \vect A(\vect r,t)=\frac 1c\iiint \limits _{V'}\frac {\vect j\!\left (\vect r',\,t-\dfrac Rc\right )}{R}\,dV',\qquad R=|\vect r-\vect r'|. \end{equation}
Це запізнюючі потенціали. Розв’язок із \(t+R/c\) (випереджувальні потенціали) математично теж задовольняє рівняння, але його відкинуто з міркувань причинності, як і вище.
Диполь. Нехай система зарядів набагато менша за відстань до спостерігача (\(r'\ll r\)) і за довжину хвилі (\(r'\ll \lambda \)), а швидкості зарядів малі (\(v\ll c\)). Тоді в (17.8) можна покласти \(R\approx r\), запізнення однакове для всіх елементів системи, і
\(\seteqnumber{0}{17.}{8}\)\begin{equation*} \vect A(\vect r,t)=\frac 1{cr}\iiint \vect j\!\left (\vect r',t-\frac rc\right )dV'=\frac {\dot {\vect p}(t-r/c)}{cr}, \end{equation*}
бо \(\iiint \vect j\,dV'=\sum q_i\vect v_i=\dfrac d{dt}\sum q_i\vect r_i=\dot {\vect p}\). Отже, на великих відстанях поле системи визначається лише її дипольним моментом \(\vect p(t-r/c)\) — це і пояснює, чому диполь є найпростішим елементарним випромінювачем. Щоб знайти \(\Bfield =\rot \vect A\) у хвильовій зоні, помітимо, що диференціювання \(f(t-r/c)\) за координатами дає \(-\dfrac 1c\dot f\,\vect e_r\) (множник \(1/r\) диференціюється повільніше, і цим можна знехтувати), тобто \(\nabla \to -\dfrac 1c\vect e_r\,\parttime {}\). Тому \(\Bfield \approx -\dfrac 1c\,\vect e_r\times \parttime {\vect A}=-\dfrac 1{c^2r}\,\vect e_r\times \ddot {\vect p}(t-r/c)\): модуль \(B=\dfrac {\ddot p\sin \theta }{c^2r}\), а вектор \(\Bfield \) спрямований уздовж \(\vect e_\phi \) — це складова \(B_\phi \) у формулі (17.13) нижче. Наступні члени розкладу за \(r'/\lambda \) відповідають магнітно-дипольному, електрично-квадрупольному й вищим типам випромінювання, які зазвичай значно слабші за дипольне.
Поля диполя: ближня й хвильова зони
Нехай дипольний момент змінюється гармонічно, \(\vect p = \vect p_0\cos \omega t\). Точне вираження полів (у сферичних координатах, з віссю \(z\) уздовж \(\vect p_0\)) містить доданки різного порядку за \(1/r\), і його зручно аналізувати окремо у двох граничних випадках.
Ближня зона
Відстань від осцилятора до точки спостереження мала порівняно з довжиною хвилі:
\(\seteqnumber{0}{17.}{8}\)\begin{equation} \label {eq:NearZoneCondition} r \ll \frac \lambda {2\pi }. \end{equation}
Тут електричне поле в кожен момент часу \(t\) практично збігається з полем статичного диполя, момент якого дорівнює миттєвому значенню \(p(t)\):
\(\seteqnumber{0}{17.}{9}\)\begin{equation} \label {eq:NearZoneE} E_r = \frac {2\cos \theta \, p(t)}{r^3}, \qquad E_\theta = \frac {\sin \theta \, p(t)}{r^3}, \end{equation}
а магнітне поле, оскільки \(\dot p(t) = Il\) (де \(I\) — еквівалентний струм, \(l\) — довжина еквівалентного елемента струму), збігається з квазістатичним полем цього елемента струму за законом Біо–Савара–Лапласа:
\(\seteqnumber{0}{17.}{10}\)\begin{equation} \label {eq:NearZoneB} \Bfield = \frac 1{cr^3}\left [\dot {\vect p}(t)\times \vect r\right ]. \end{equation}
У ближній зоні поля не запізнюються (запізнення \(r/c \ll T = 2\pi /\omega \) — мізерне порівняно з періодом коливань) і практично збігаються з полями відповідного статичного диполя й елемента струму — випромінювання тут ще «не встигло сформуватися».
Хвильова зона
Відстань, набагато більша за довжину хвилі:
\(\seteqnumber{0}{17.}{11}\)\begin{equation} \label {eq:WaveZoneCondition} r \gg \frac \lambda {2\pi }. \end{equation}
Тут (рис. 17.5) залишаються лише члени, що спадають як \(1/r\) (решта — швидше, і на великих відстанях нехтовно малі):
\(\seteqnumber{0}{17.}{12}\)\begin{equation} \label {eq:WaveZoneFields} \tcbhighmath { E_\theta = B_\phi = \frac {\sin \theta }{c^2r}\,\ddot {p}\!\left (t-\frac {r}c\right ), \qquad E_r=E_\phi =B_r=B_\theta =0. } \end{equation}
У хвильовій зоні поля \(\Efield \) і \(\Bfield \) поперечні, чисельно рівні одне одному й спадають як \(1/r\) — точнісінько ті самі риси плоскої електромагнітної хвилі (розділ 16). Крім того, поле залежить від полярного кута \(\theta \): на осі диполя (\(\theta =0,\pi \)) поле дорівнює нулю, максимуму ж воно сягає в екваторіальній площині (\(\theta =\pi /2\)) — диполь не випромінює вздовж власної осі. У кожній точці хвильової зони вектори \(\Efield \), \(\Bfield \) і \(\vect r\) взаємно перпендикулярні й утворюють правовинтову трійку.
Формула (17.13) — загальна: вона описує випромінювання будь-якого диполя з довільним законом зміни моменту \(p(t)\). Зокрема, для гармонічного осцилятора \(p(t)=p_0\cos \omega t\) вона дає
\(\seteqnumber{0}{17.}{13}\)\begin{equation*} E_\theta = -\frac {p_0\omega ^2}{c^2r}\,\cos \omega \!\left (t-\frac {r}{c}\right )\sin \theta , \end{equation*}
що з точністю до позначень (\(p_0=qA\)) збігається з формулою (17.6), отриманою вище для осцилюючого заряду. Отже, осцилюючий заряд є частковим випадком диполя — і загальна теорія дипольного випромінювання природно узагальнює результати попереднього параграфа.
Миттєву картину поля диполя показано на рис. 17.6. Поблизу диполя поле майже статичне: лінії \(\Efield \) починаються на додатному й закінчуються на від’ємному заряді. Коли заряди міняються місцями, ці лінії не встигають «втягнутися» назад: вони відшнуровуються від диполя, замикаються й далі біжать у простір самостійно — це і є електромагнітна хвиля. Магнітне поле утворює кільця навколо осі диполя, а у хвильовій зоні \(\Efield \), \(\Bfield \) і \(\vect r\) взаємно перпендикулярні, як у плоскій хвилі.
Інтерактивна симуляція. Відрив силових ліній від диполя в часі можна спостерігати в інтерактивній симуляції.
Діаграма спрямованості
Кутову залежність поля випромінювання диполя (\(\propto \sin \theta \)) зручно зображати полярною діаграмою спрямованості (рис. 17.7): довжина відрізка від початку координат до кривої в напрямку \(\theta \) дорівнює величині поля у цьому напрямку (на рисунку — два кола). Для інтенсивності (\(\propto \sin ^2\theta \)) крива вужча, але має той самий вигляд «бублика»: нулі вздовж осі диполя, максимум в екваторіальній площині.
Поляризація випромінювання
З формули (17.13) видно, що у хвильовій зоні відмінна від нуля лише одна компонента електричного поля — \(E_\theta \): вектор \(\Efield \) у кожній точці простору лежить у площині, що проходить через вісь диполя (напрямок \(\vect p\)) і напрямок спостереження \(\vect r\). Оскільки ця площина для заданого напрямку спостереження не змінюється з часом (диполь коливається вздовж фіксованої осі), випромінена хвиля виявляється лінійно поляризованою: вектор \(\Efield \) у кожній точці простору коливається вздовж однієї й тієї самої прямої, а не обертається й не описує еліпс. Це не просто математична деталь: саме завдяки лінійній поляризації дипольного випромінювання приймальні антени ефективно вловлюють сигнал лише тоді, коли їх зорієнтовано вздовж площини коливань поля хвилі (див. п. «Опір випромінювання»), а поляризаційні світлофільтри здатні пропускати чи затримувати світло певної поляризації (детальніше про поляризацію — розділ 16).
Магнітний диполь і вищі мультиполі
Електричний диполь — не єдиний елементарний випромінювач. Невеликий контур зі змінним струмом \(I(t)\) і площею \(S\) має змінний магнітний момент \(p_m=IS/c\) (формула (9.22)) і випромінює так само, як електричний диполь, з поміненими ролями полів: \(\Bfield \) лежить у меридіональній площині, а \(\Efield \) охоплює вісь контуру, діаграма спрямованості знову «бублик». Для заряду, що рухається з нерелятивістською швидкістю \(v\), потужність магнітно-дипольного випромінювання менша від електро-дипольного приблизно в \((v/c)^2\) разів, а кожен наступний мультиполь (електричний квадруполь тощо) — ще приблизно в \((a/\lambda )^2\) разів, де \(a\) — розмір системи. Тому, коли електричний дипольний момент системи дорівнює нулю чи відповідне випромінювання заборонене симетрією, поле на великих відстанях визначають саме ці слабші випромінювачі. Це пояснює, чому рамочна антена при тих самих розмірах випромінює значно гірше за штирьову, і чому деякі стани атомів живуть набагато довше за типові \(10^{-8}\) с: перехід із них можливий лише через магнітний диполь чи квадруполь.
§ 17.4 Потужність випромінювання осцилятора
Густина потоку електромагнітної енергії характеризується вектором Пойнтінга \(\vect \Pi \) (розділ 14); потік енергії крізь поверхню сфери радіуса \(r\), що оточує осцилятор, і називають потужністю випромінювання. Елемент площі сфери в сферичних координатах \(d\sigma = r^2\sin \theta \, d\theta \, d\phi \), тому, підставляючи поля хвильової зони (17.13) у \(\Pi = \dfrac {c}{4\pi }EB = \dfrac {c}{4\pi }E^2\):
\(\seteqnumber{0}{17.}{13}\)\begin{multline} \label {eq:PowerInstant} \frac {dW}{dt} = \oiint \limits _\sigma \Pi \, d\sigma = \frac {c}{4\pi }\int \limits _0^{2\pi }\!\!\int \limits _0^\pi \left [\frac {\sin \theta }{c^2r}\, \ddot {p}\!\left (t-\frac {r}{c}\right )\right ]^2 r^2\sin \theta \, d\theta \, d\phi \\ {}= \frac {\ddot {p}^2\!\left (t-\dfrac {r}{c}\right )}{4\pi c^3}\cdot 2\pi \int \limits _0^\pi \sin ^3\theta \, d\theta . \end{multline} Оскільки \(\displaystyle \int _0^\pi \sin ^3\theta \,d\theta = \frac 43\), отримуємо
\(\seteqnumber{0}{17.}{14}\)\begin{equation} \label {eq:PowerInstantResult} \frac {dW}{dt} = \frac {2\ddot {p}^2\!\left (t-\dfrac {r}{c}\right )}{3c^3}. \end{equation}
Тут \(\ddot {p}\) — друга похідна дипольного моменту за часом (тобто «прискорення» дипольного моменту). Для гармонічного осцилятора \(p=p_0\cos \omega t\), \(\ddot {p} = -\omega ^2p_0\cos \omega t\), і, усереднюючи за період (\(\langle \cos ^2\rangle =1/2\)):
\(\seteqnumber{0}{17.}{15}\)\begin{equation} \label {eq:PowerAveraged} \tcbhighmath { \left \langle \frac {dW}{dt}\right \rangle = \frac {\omega ^4p_0^2}{3c^3}. } \end{equation}
Середня потужність випромінювання осцилятора пропорційна квадрату амплітуди дипольного моменту \(p_0\) і — значно різкіше — четвертому степені частоти \(\omega \) (за незмінної амплітуди \(p_0\); для антени зі сталою амплітудою струму \(p_0=I_0l/\omega \), і потужність \(\propto \omega ^2\)). Тому ефективно випромінюють лише досить швидкі коливання: дроти зі струмом промислової частоти \(50\) Гц (довжина хвилі \(6000\) км) практично нічого не випромінюють, а для радіозв’язку використовують частоти від сотень кілогерц і вище (довжини хвиль від кілометрів до сантиметрів), коли розміри антени можна зробити порівнянними з довжиною хвилі. Реальні радіоантени часто мають розмір порядку половини довжини хвилі — саме такі півхвильові диполі найефективніше випромінюють і приймають електромагнітні хвилі.
Розсіювання світла: чому небо блакитне
Тим самим характером залежності випромінювання осцилятора від частоти пояснюється, зокрема, і блакитний колір неба (рис. 17.8). Сонячне світло, що пронизує атмосферу, розсіюється молекулами повітря, які можна вважати елементарними осциляторами: під впливом світлової хвилі вони здійснюють вимушені коливання.
Оскільки період власних коливань цих молекул істотно відрізняється від періоду видимого світла (резонанс відсутній), амплітуда вимушених коливань слабко залежить від частоти хвилі, тому інтенсивність розсіяного світла, тобто інтенсивність випромінювання цих вимушених осциляторів, за формулою (17.16), обернено пропорційна \(\lambda ^4\) (позаяк \(\omega \propto 1/\lambda \)). Тому короткохвильове (синє) світло розсіюється значно сильніше, ніж довгохвильове (червоне), — і небо здається блакитним. Фіолетове світло розсіюється ще сильніше, але небо не фіолетове з кількох причин: у спектрі Сонця фіолетового світла помітно менше, ніж синього, частину його поглинають верхні шари атмосфери, а головне — чутливість ока на межі видимого діапазону (\(\lambda \approx 400\)–\(420\) нм) в десятки разів нижча, ніж у синьо-блакитній ділянці (\(\lambda \approx 470\)–\(490\) нм). Колір неба — це суміш усіх розсіяних довжин хвиль: синя складова в ній переважає, а разом зі слабшими зеленою й червоною вона й дає враження блакитного.
Та сама залежність \(\propto 1/\lambda ^4\) пояснює і, на перший погляд, протилежне явище — червоне Сонце на заході. Коли Сонце стоїть низько над горизонтом, його промені, перш ніж дістатися ока спостерігача, проходять крізь набагато товщий шар атмосфери, ніж опівдні. Синя й фіолетова складові світла, розсіюючись найсильніше, встигають майже повністю «вибути» з прямого пучка вздовж цього довгого шляху (розсіюючись убік — це і є та сама блакить, яку ми бачимо, дивлячись не на Сонце, а в інший бік неба); до ока ж у прямому напрямку доходить переважно те, що лишилося в пучку, — довгохвильове, червоно-жовтогаряче світло. Отже, блакитне небо вдень і червоне Сонце на заході — два прояви однієї й тієї самої фізики релеївського розсіювання: розсіяне вбік світло — блакитне, послаблений розсіюванням прямий пучок — червоний.
Переріз розсіювання (описово)
Здатність частинки розсіювати хвилю зручно характеризувати перерізом розсіювання \(\sigma \) — відношенням потужності розсіяного випромінювання до густини потоку енергії падаючої хвилі: \(\sigma =\langle dW/dt\rangle /\Pi \). Це площа «мішені», що «перехоплює» з пучка таку саму потужність, яку частинка розсіює в усі боки. Для молекули повітря, що поводиться як вимушений осцилятор, потужність розсіювання \(\propto \omega ^4\) за (17.16), отже, \(\sigma \propto 1/\lambda ^4\) — це розсіювання Релея.
Якщо ж електрон вільний (немає квазіпружної сили), то амплітуда його вимушених коливань \(eE_0/m\omega ^2\) сама спадає як \(\omega ^{-2}\), і частотна залежність зникає:
\[\sigma _{\rm T}=\frac {8\pi }{3}\left (\frac {e^2}{mc^2}\right )^2\approx 6{,}7\cdot 10^{-25}~\text {см}^2\]
однакове для всіх частот (розсіювання Томсона). З ним пов’язані біле світло сонячної корони (розсіювання на вільних електронах плазми) та діагностика плазми лазерним променем. Крапельки води в хмарах і пил більші за довжину хвилі, розсіюють усі кольори приблизно однаково (теорія Мі [100]), тому хмари білі, а небо над ними — блакитне.
Розсіяне світло ще й поляризоване: у напрямку, перпендикулярному до променя, осцилятор «видно збоку», і випромінюється лише компонента поля, перпендикулярна до лінії спостереження. Тому світло неба на \(90^\circ \) від Сонця майже лінійно поляризоване, що використовують поляризаційні окуляри, а деякі комахи — для орієнтації за небом.
Опір випромінювання
З погляду генератора, що живить антену змінним струмом, випромінена антеною енергія — це енергія, яка безповоротно йде з кола, точнісінько так само, як і енергія, що розсіюється на звичайному омічному опорі. Тому в теорії кіл зручно формально ввести опір випромінювання \(R_\text {вип}\) — такий еквівалентний опір, що виділяв би в собі ту саму середню потужність \(\langle dW/dt\rangle \) при тому самому амплітудному струмі \(I_0\) в антені, який реально в ній тече:
\(\seteqnumber{0}{17.}{16}\)\begin{equation*} \left \langle \frac {dW}{dt}\right \rangle \equiv \frac 12 I_0^2 R_\text {вип}. \end{equation*}
Це дозволяє формально врахувати випромінювання нарівні зі звичайними тепловими втратами при розрахунку електричних кіл антен, хоча фізична природа цих «втрат» зовсім інша: енергія не переходить у тепло всередині самої антени, а назавжди йде з нею у вигляді електромагнітної хвилі. Той самий півхвильовий диполь чудово працює й у зворотному режимі — як приймальна антена. Характеристики антени — діаграма спрямованості й поляризаційні властивості — однакові й для передавання, і для приймання. Зокрема, приймальна антена найкраще ловить хвилю, коли її вісь паралельна \(\Efield \), і зовсім не ловить, коли вісь перпендикулярна до \(\Efield \).
§ 17.5 Випромінювання рухомого заряду
Скориставшись моделлю «важкий \(+q\) — легкий рухомий \(-q\)» і формулою (17.15), підставимо \(\ddot {\vect p} = -q\dot {\vect v}\):
\(\seteqnumber{0}{17.}{16}\)\begin{equation} \label {eq:LarmorFormula} \tcbhighmath { \frac {dW}{dt} = \frac {2q^2}{3c^3}\dot {\vect v}^2. } \end{equation}
Тут \(\dot {\vect v}\) — прискорення заряду (друга похідна його радіус-вектора за часом). Формулу (17.17) називають формулою Лармора.
Формула (17.17) — один із найважливіших результатів класичної електродинаміки: будь-який заряд, що рухається з прискоренням, неминуче випромінює електромагнітну енергію, причому (при \(v\ll c\)) втрачена потужність залежить лише від заряду й миттєвого прискорення — і зовсім не залежить від того, чому саме заряд прискорюється (електричне поле, магнітне поле, механічний поштовх). Заряд, що рухається рівномірно й прямолінійно (\(\dot {\vect v}=0\)), не випромінює взагалі — випромінює лише прискорений заряд. Сама формула нерелятивістська: при \(v\sim c\) потужність залежить і від швидкості (див. синхротронне випромінювання нижче).
Гальмівне випромінювання
Різке гальмування швидких заряджених частинок — поширений і технологічно важливий прояв формули Лармора, який називають гальмівним випромінюванням (нім. Bremsstrahlung). Саме на ньому ґрунтується робота рентгенівської трубки: пучок електронів, розігнаний високою напругою (десятки кіловольт), влучає в металевий анод і різко (за час прольоту відстані порядку розміру атома) гальмується електричним полем атомних ядер речовини анода. За формулою (17.17) таке величезне (від’ємне) прискорення неминуче супроводжується випромінюванням; оскільки різні електрони пучка гальмуються по-різному — одні зупиняються практично одразу в одному зіткненні, інші — поступово, за кілька послідовних зіткнень, віддаючи енергію частинами, — випромінювання виходить не на одній частоті, а суцільним спектром. Саме так рентгенівські трубки й отримують потрібне для медичної діагностики, дефектоскопії металів та рентгеноструктурного аналізу випромінювання.
Синхротронне випромінювання
Прискорення виникає не лише при різкому гальмуванні. Заряджена частинка, що рухається по колу в магнітному полі, весь час має доцентрове прискорення (його створює сила Лоренца), а отже, за формулою Лармора, неперервно випромінює. Це випромінювання називають синхротронним. На ньому ґрунтується робота потужних лабораторних джерел рентгенівського й ультрафіолетового випромінювання (синхротронів) для дослідження речовини й матеріалів; водночас воно ж — головне джерело небажаних втрат енергії в кільцевих прискорювачах заряджених частинок. Формула Лармора (17.17) нерелятивістська. Для швидкості \(v\to c\) і прискорення, перпендикулярного до швидкості (як на коловій орбіті), виведена в теорії відносності узагальнена формула (тут її наведено без виведення) дає потужність у \(\gamma ^4\) разів більшу, де \(\gamma =W/mc^2\) — відношення повної енергії частинки до її енергії спокою. Прискорення на орбіті радіуса \(R\) дорівнює \(v^2/R\approx c^2/R\), тому
\(\seteqnumber{0}{17.}{17}\)\begin{equation} \label {eq:SynchrotronPower} \frac {dW}{dt}=\frac {2q^2}{3c^3}\,\gamma ^4\frac {c^4}{R^2}=\frac {2q^2c}{3R^2}\left (\frac {W}{mc^2}\right )^{\!4}. \end{equation}
Отже, для частинок однакової енергії \(W\) на однаковій орбіті потужність \(\propto m^{-4}\): легкі частинки втрачають енергію катастрофічно швидко (електрон випромінює в \((m_p/m_e)^4\approx 10^{13}\) разів сильніше за протон тієї самої енергії) [101]. За оберт (\(2\pi R/c\)) електрон втрачає \(\Delta W=4\pi q^2\gamma ^4/3R\). Для найбільшого кільцевого електрон-позитронного колайдера LEP (довжина кільця \(27\) км, \(R\approx 4{,}3\) км, енергія пучка близько \(100\) ГеВ) це кілька ГеВ за кожен оберт, тож саме синхротронні втрати обмежили енергію електронів у кільці [102]. Для вищих енергій електронів проєктують лінійні прискорювачі [103], тоді як важчі протони у Великому адронному колайдері прискорюють по кільцю до \(6{,}8\) ТеВ (проєктне значення \(7\) ТеВ) [104].
Корисно якісно зрозуміти, чим синхротронне випромінювання відрізняється від дипольного. У системі, що рухається разом із електроном, воно є звичайним дипольним («бублик» навколо напрямку прискорення). Але при \(v\to c\) релятивістська аберація стискає всю картину в вузький конус уздовж швидкості з кутом розкриття порядку \(1/\gamma \) — подібно до променя прожектора [101]. Нерухомий спостерігач бачить не безперервне світіння, а короткий спалах щоразу, коли конус проходить повз нього. Оцінка тривалості спалаху: електрон проходить дугу кута \(1/\gamma \) за час \(R/(\gamma c)\) (\(R\) — радіус орбіти), але, оскільки він майже наздоганяє власне світло, спалах вкорочується ще приблизно в \(2\gamma ^2\) разів, тобто \(\Delta t\sim R/(c\gamma ^3)\). Короткий імпульс має широкий спектр до частот \(\omega _{\rm c}\sim 1/\Delta t\sim \gamma ^3c/R\), що в \(\gamma ^3\) разів більше за частоту обертання \(c/R\). Тому синхротрон з електронами енергією у кілька ГеВ дає суцільний спектр від інфрачервоного до жорсткого рентгенівського випромінювання, а не окрему лінію [105, 101].
Інтерактивна симуляція. Конус і спалах можна побачити в симуляції, а її друга версія показує ще й фронти хвиль.
Ще яскравіше випромінюють ондулятори — ряди магнітів із чергуванням полюсів, у яких електрон рухається по синусоїді, а не по колу, і випромінювання від багатьох періодів підсилює одне одного на певних довжинах хвиль.
Історична довідка. Випромінювання електронів, що рухаються по колу в магнітному полі, вперше побачили 1947 р. на синхротроні компанії General Electric як яскраве світіння [105]; спочатку воно здавалося шкідливим побічним ефектом, а нині синхротронні джерела — один з основних інструментів дослідження речовини [106].
Випромінювання Вавилова–Черенкова (огляд)
З формули Лармора випливає, що рівномірно рухомий заряд у вакуумі не випромінює. У середовищі ситуація інша: швидкість світла в ньому дорівнює \(c/n\), і заряд може рухатись швидше за світло в цьому середовищі (\(v>c/n\), при цьому \(v<c\)). Тоді заряд «випереджає» власне поле, і тонкі збурення, випущені у різні моменти, складаються у спільний фронт, подібно до конуса Маха від надзвукового літака (рис. 17.9). Світло випромінюється під кутом \(\theta \) до напрямку руху, який знаходять із прямокутного трикутника на рисунку: за час \(t\) заряд проходить \(vt\), а хвиля — \((c/n)\,t\), звідки
\[\cos \theta =\frac {c}{nv}.\]
Порогова швидкість \(v_{\rm min}=c/n\), а з її зростанням кут \(\theta \) збільшується. Явище експериментально відкрив 1934 р. П. О. Черенков (учень С. І. Вавилова), а пояснили І. Є. Тамм і І. М. Франк (Нобелівська премія 1958 р. [107]). Це синє свічіння біля ядерних реакторів у воді; на ньому ґрунтуються черенковські детектори частинок: за кутом конуса визначають швидкість частинки, за порогом — її енергію, а величезні водяні детектори нейтрино реєструють це світло фотопомножувачами [108].
Інтерактивна симуляція. Утворення конуса хвиль можна побачити в інтерактивній симуляції.
Стабільність атома: класична суперечність
Формула Лармора має й драматичний історичний наслідок: електрон, що обертається по коловій орбіті навколо ядра (як у класичній «планетарній» моделі атома Резерфорда), рухається з доцентровим прискоренням, а отже, за (17.17), неминуче випромінює й безперервно втрачає енергію. Оцінка (задача 17.4) показує, що класичний електрон мав би впасти на ядро за час порядку \(10^{-11}\) с — атоми в такій моделі просто не могли б бути стабільними!
Історична довідка. Суперечність між класичною електродинамікою й спостережуваною стабільністю атомів стала одним з головних поштовхів до створення квантової механіки: М. Бор 1913 р. був змушений постулювати, що на деяких («стаціонарних») орбітах електрон всупереч класичній електродинаміці не випромінює — цей постулат, який не мав жодного пояснення в межах класичної фізики, згодом отримав строге обґрунтування вже в повній квантовій теорії.
Те саме випромінювання визначає й ширину спектральних ліній. Атом, що випромінює, ще й втрачає енергію: для класичного осцилятора з частотою \(\omega \) (маса \(m\), амплітуда \(x_0\)) потужність \(\langle dW/dt\rangle =e^2\omega ^4x_0^2/3c^3\) при енергії \(W=m\omega ^2x_0^2/2\), тож \(W(t)=W_0e^{-\Gamma t}\), де
\[\Gamma =\frac {2e^2\omega ^2}{3mc^3}\quad \Bigl (\tau =\frac 1\Gamma \sim 10^{-8}~\text {с для видимого світла}\Bigr ).\]
Затухаючий цуг хвиль (рис. 17.10) не монохроматичний: його спектр має лоренцеву форму шириною \(\Delta \omega \sim \Gamma \), тобто \(\Delta \lambda /\lambda \sim \Gamma /\omega \sim 10^{-8}\) — це так звана природна ширина лінії. Класична оцінка за порядком величини збігається з квантовою для дозволених переходів, хоча на практиці лінії в газі значно ширші через ефект Доплера й зіткнення.
Реакція випромінювання і парадокси самодії
Формула (17.17) описує втрату енергії, але не пояснює, як саме заряд «відчуває» цю втрату. Якщо заряд випромінює, то на нього має діяти додаткова сила з боку його власного поля — сила реакції випромінювання (самодія). У класичній електродинаміці її записують у вигляді формули Абрагама–Лоренца:
\(\seteqnumber{0}{17.}{18}\)\begin{equation} \label {eq:RadiationReaction} \vect F_{\rm rad} = \frac {2q^2}{3c^3}\,\ddot {\vect v}. \end{equation}
Тут \(\ddot {\vect v}\) — третя похідна радіус-вектора заряду за часом (похідна прискорення, його «ривок»). Через це рівняння руху заряду з урахуванням (17.19) стає диференціальним рівнянням третього порядку — і саме звідси виникають класичні парадокси.
Рівняння з третьою похідною має, крім фізичних, два неприйнятні типи розв’язків:
-
• самочинний розгін (runaway): заряд без зовнішніх сил експоненційно збільшує прискорення, тобто енергія нібито береться «нізвідки»;
-
• передприскорення (pre-acceleration): заряд починає реагувати на силу ще до того, як вона ввімкнулася, що в наївному вигляді порушує причинність.
До цього додається проблема точкового заряду: його власна енергія розбігається, і коректне віднімання нескінченностей вимагає перенормування. У межах класичної електродинаміки ці труднощі так і не були остаточно подолані — вони стали одним із кроків до квантової електродинаміки, де реакція випромінювання описується випромінюванням реальних фотонів та обміном віртуальними.
Підсумки
Розділ про випромінювання підбиває важливий підсумок: будь-який прискорений заряд неминуче породжує хвилю, що назавжди йде від нього в навколишній простір, — а електромагнітне поле остаточно постає перед нами не як допоміжна математична конструкція для опису сил між зарядами, а як цілком самостійна, фізично реальна субстанція, здатна існувати, поширюватись і переносити енергію без будь-яких зарядів поблизу. Саме на цьому явищі — випромінюванні прискорених зарядів — ґрунтується вся радіотехніка, вся астрофізика випромінювання зір і туманностей, і, зрештою, саме воно — а не якийсь окремий, спеціально влаштований «носій світла» — відповідає за існування й поширення видимого світла в природі.
Задачі
-
17.1. Електромагнітна хвиля, що випромінюється диполем, поширюється у вакуумі так, що у хвильовій зоні на промені, перпендикулярному до осі диполя, на відстані \(r\) від нього середнє значення густини потоку енергії дорівнює \(\langle \Pi \rangle \). Знайдіть середню потужність випромінювання диполя. [відповідь]
-
17.2. Сталий за модулем електричний дипольний момент \(\vect p\) обертають з кутовою швидкістю \(\omega \) навколо осі, перпендикулярної до осі диполя, що проходить через його середину. Знайдіть потужність випромінювання диполя. [відповідь]
-
17.3. Знайдіть потужність випромінювання нерелятивістської частинки із зарядом \(e\) і масою \(m\), що рухається коловою орбітою радіуса \(R\) у полі нерухомого точкового заряду \(q\). [відповідь]
-
17.4. Падіння класичного електрона на ядро. Електрон рухається навколо протона по коловій орбіті радіуса \(a_0=0{,}53\cdot 10^{-8}\) см і через випромінювання поступово втрачає енергію. Вважаючи, що в кожен момент орбіта колова, оцініть, за який час електрон упав би на ядро. [відповідь]
-
17.5. Синє й червоне. У скільки разів синє світло (\(\lambda =450\) нм) розсіюється молекулами повітря сильніше, ніж червоне (\(\lambda =700\) нм)? [відповідь]
-
17.6. Опір випромінювання короткої антени. Антена — прямий провідник довжиною \(l=1\) м, по якому тече (майже однаковий уздовж провідника) струм з амплітудою \(I_0=1\) А і частотою \(10\) МГц. Знайдіть опір випромінювання й потужність випромінювання. Вказівка: амплітуда дипольного моменту \(p_0=I_0l/\omega \) (бо \(\dot p=Il\)); \(1\) с/см \(=9\cdot 10^{11}\) Ом. [відповідь]
-
17.7. Синхротронні втрати електрона й протона. Для ультрарелятивістської частинки на коловій орбіті потужність випромінювання в \(\gamma ^4\) разів більша за ларморівську, де \(\gamma =W/mc^2\). У скільки разів потужність випромінювання електрона більша, ніж протона з тією самою енергією на орбіті того самого радіуса? [відповідь]
Контрольні питання
-
1. У чому полягав дослід Герца 1888 р.? Як була влаштована установка з випромінювальним та приймальним вібраторами, і чому в приймачі виникає резонансний відгук?
-
2. Чим електромагнітна хвиля принципово відрізняється від статичних електричного й магнітного полів у сенсі зв’язку з джерелом?
-
3. Опишіть якісну картину випромінювання короткочасно прискореного заряду: чим відрізняється поле, яке бачить зовнішній спостерігач, від поля, яке бачить внутрішній, і що відбувається в проміжній сферичній оболонці товщиною \(c\tau \)?
-
4. Чому саме необхідність «зшити» без розриву силові лінії поля до й після прискорення заряду породжує додаткову поперечну складову поля?
-
5. Виведіть формулу поперечної складової поля випромінювання \(E_\perp = \dfrac {q}{c^2r}\,a(t-r/c)\sin \theta \), використовуючи подібність трикутників у зламі силової лінії.
-
6. Чому напруженість поля хвилі спадає як \(1/r\), на відміну від електростатичного поля \(\propto 1/r^2\)? Як це узгоджується із законом збереження енергії?
-
7. Що таке час запізнення і чому поле випромінювання в момент \(t\) визначається прискоренням заряду не в цей самий момент, а в момент \(t-r/c\)?
-
8. Чому монопольного випромінювання не існує? Як ізольований коливний заряд, попри закон збереження заряду, все ж утворює випромінюючу систему — диполь?
-
9. Що таке запізнюючі потенціали і чим вони відрізняються від випереджувальних? Чому саме запізнюючий розв’язок відповідає фізичній причинності?
-
10. Чим поле диполя в ближній зоні (\(r\ll \lambda /2\pi \)) відрізняється від поля в хвильовій зоні (\(r\gg \lambda /2\pi \))? Чому в ближній зоні поле практично збігається зі статичним полем диполя того самого моментального значення \(p(t)\)?
-
11. Запишіть поля хвильової зони диполя \(E_\theta =B_\phi =\sin \theta \,\ddot {p}(t-r/c)/(c^2r)\). Які риси плоскої електромагнітної хвилі вони відтворюють? Чому диполь не випромінює вздовж власної осі?
-
12. Що таке діаграма спрямованості дипольного випромінювача? Чому вона має характерну форму «бублика», з максимумом в екваторіальній площині?
-
13. Чому випромінювання диполя виявляється лінійно поляризованим? Яке практичне значення це має для орієнтації приймальних антен?
-
14. Виведіть формулу миттєвої потужності дипольного випромінювання \(dW/dt = 2\ddot {p}^2(t-r/c)/(3c^3)\), інтегруючи вектор Пойнтінга по сфері у хвильовій зоні.
-
15. Виведіть середню потужність випромінювання гармонічного осцилятора \(\langle dW/dt\rangle = \omega ^4p_0^2/(3c^3)\). Чому саме різка залежність від четвертого степеня частоти пояснює перевагу коротких хвиль для ефективного радіовипромінювання?
-
16. Поясніть, чому небо блакитне, спираючись на залежність інтенсивності розсіяного світла \(\propto 1/\lambda ^4\). Як та сама залежність пояснює червоний колір Сонця на заході?
-
17. Що таке опір випромінювання антени? Чим фізична природа цих «втрат» відрізняється від звичайних омічних втрат, попри формальну схожість у розрахунку кіл?
-
18. Виведіть формулу Лармора \(dW/dt = 2q^2\dot {\vect v}^2/(3c^3)\) для потужності випромінювання довільного прискореного заряду. Чому рівномірно рухомий заряд не випромінює взагалі?
-
19. Що таке гальмівне випромінювання (Bremsstrahlung)? Чому воно виходить не на одній частоті, а суцільним спектром, і як це використовується в рентгенівських трубках?
-
20. Що таке синхротронне випромінювання? Чому синхротронні втрати особливо катастрофічні для легких ультрарелятивістських частинок, і чому це змушує будувати найбільші прискорювачі електронів лінійними, а не кільцевими?
-
21. У чому полягає класична суперечність між формулою Лармора та стабільністю атома? Який історичний вихід із цієї суперечності запропонував Бор?
-
22. Що таке сила реакції випромінювання (формула Абрагама–Лоренца)? Які парадокси (самочинний розгін, передприскорення) виникають через рівняння руху третього порядку?
-
23. Чим випромінювання малого контуру зі змінним струмом відрізняється від випромінювання електричного диполя? Чому рамочна антена випромінює слабше за штирьову таких самих розмірів?
-
24. Що таке переріз розсіювання? Чому переріз розсіювання Томсона на вільному електроні не залежить від частоти, а розсіювання Релея на молекулах \(\propto \lambda ^{-4}\)? Чому хмари білі?
-
25. Чому світло неба на \(90^\circ \) від Сонця поляризоване і як напрям поляризації пов’язаний із положенням Сонця?
-
26. Чому синхротронне випромінювання релятивістських електронів спрямоване у вузький конус і має суцільний спектр до частот \(\sim \gamma ^3c/R\)?
-
27. Чому природна ширина спектральної лінії зумовлена випромінюванням? Оцініть час загасання класичного атомного осцилятора для видимого світла.
-
28. За яких умов виникає випромінювання Вавилова–Черенкова? Чому воно неможливе у вакуумі? Як за кутом конуса визначити швидкість частинки?

